ГАЛИЧИНА  І   ДРЕВНІ КОРОЛІВСТВА РУСИ.

                                         Від автора.

Книгу присвячую своїм рідним онукам Назарію і Тарасику та усім краянам Країни Русів-України, особливо молодому поколінню, яке побудує державу України як міцний, прегарний дім із садом, квітником, ставком. У цьому домі будуть жити тільки щасливі, здорові, веселі, самодостатні українці, що з повагою ставляться до сусідніх народів, але не є їхніми лакеями і прислужниками. Згадуються слова, які говорили націоналісти до пристосуванців (свинопасів) з числа українців, які, на жаль, були і є в наш час і в Галичині. Не тільки говорили, але й змушували таких нікчем цілувати жида чи поляка, мадяра чи кацапа в ду…Так відновлювали самоповагу до свого народу. До речі, це був дуже дієвий спосіб, адже цілувала така особа вказане місце в присутності великої кількості земляків Нема чому дивуватися – сусідні народи (росіяни, мадяри, румуни, поляки) століттями відчували себе господарями на наших землях, а українці були бездержавною нацією, яка, щоб вижити, мусіла пристосовуватись і бути прислу- гою.

 Зараз ми вже чверть століття незалежні, але страшні хвороби обсіли нас, і вони йдуть з попередніх століть і заважають нашому поступу-прогресу. Чого тільки вартий випадок, коли в Берегівському та Виноградівському районах Закар патської області, де більшість населення складають етнічні мадяри, десятки і навіть сотні кілометрів землі, що примикають до державного кордону Украї ни і Угорщини, було приватизовано мадяром Атілою Горватом, який органі- зував наркотрафік з Угорщини в Україну і постачання контрабандно цига- рок з зворотньому напрямку. Діяло багато років організоване злочиннне угрупування, яке заробляло мільйони євро на контрабанді товарів. Тільки тепер за допомогою всіх силових відомств цю ганьбу України припинили, а мали задушити гадюку ще під час зародження. Чому цього не зробили? Тільки тому, що правоохоронна система України є найкорумпованішою у Європі. І не тільки правоохоронна система, а й всі інститути влади вражені метастазами корупції.

Кілька десятків сімейств олігархів процвітають у державі, а решта суспільства є бідняками, що платять всім від народження і до самої смерті. Цю злоякісну пухлину негайно потрібно хірургічно видалити, а далі хворого можна вилікувати терапевтичними засобами, не даючи нікому і при ніяких обставинах хабарів!

 Однією з найстрашніших хвороб, що на генному і спадковому рівні переда лась теперішнім українцям з минулого,є відчуття меншовартості, відсутності по ваги до історії свого народу, відмова від мови  і перехід до мови національної меншини,такої як російська. Причому перехід бездумний, всупереч здоровому глузду,з неповаги до своїх батьків, дідів, прадідів, які спілкувались своєю русь- кою чи українською мовою.  «Правнуки погані» у своїй державі «какають на рус-ском язике, по фене ботают, матюкаються потворним блатним матом» і через це вважають себе модними і сучасними. А насправді – це відсталі, нещасні люди, невігласи,які нічого не знають і не хочуть знати,це рагулі сучасності. Таких чима ло, на жаль,  по всій Україні, є вони і в Галичині! Якщо «стукача» КДБ, міліції, прокуратури, або самого представника таких структур, ще можна десь зрозуміти і навіть простити сліпоту й глухоту через їхній вік – таким зараз понад 70 років, і вони своє свідоме життя прожили в СРСР та живуть стереотипами своєї молодо сті, а аналізувати вони не вміють, перевчатись не хочуть,то молоді такого балас ту не мають.Молодим ця книга і присвячується!Безродні хохли, не хочуть знати про  могутнє коріння свого роду, перетворюються на перекотиполе, що не має коріння і яке вітер носить де повіє. З такого перекотиполя виростають байстрята-безбатьченки, які не одне століття допомагали з рідної матері знімати свитину, розпинали матір і не дивлячись навіть на одне прізвище з матір’ю, не визнавали свого роду, вироджуючись на бездушних яничар.Таких синів-виродків має Україна й зараз, особливо на сході і півдні, є вони і в Галичині, і до них треба нести слово правди, а не ковбасу.

 Етнічні росіяни, котрі дружать з мізками, сприймаючи Україну за землю, де вони народились, називають її «Родиной» і йдуть захищати від окупантів –та- ких самих етнічних росіян – землі Донбасу. А є етнічні росіяни – сини та доньки комуняк, КДБешників, – які на генному рівні не сприймають українців як націю, а Україну – як незалежну державу: таких треба виявляти, проводити розсліду- вання і, при підтвердженні фактів українофобства, через суди виселяти за межі України. А нещасних, темних українців, що перетворились на «ватників», намагатись перевиховати через книги, пресу, телебачення, театри, музику, кінематограф, повернути їм мову батьків і навчити їх бути достойними  і самодостатніми громадянами України.

Українська мова – це живе слово для українців, що єднає всі покоління нашого народу і створює  наш егрегор, настільки могутній і потужний, що його благодатна енергія виліковує невиліковні хвороби.Людині, яка повер- нулась до своїх неймовірно чистих першоджерел, до своєї мови, що є мате- ринською пуповиною,яка з’єднує велетень-народ, відкриваються Божест- венні перспективи – і в цьому переконались тисячі  молодих людей. Такої особи спочатку починають боятись,згодом–поважати,а потім – обожнювати, бо Він чи Вона – не сіра маса, а особистості, що піднялися над буденністю і стали  героями, взірцями у житті.

Моїх книг буде три, і всі вони  стосуватимуться нашої древньої історії, історії  першої слов’янської держави русів, королівства Великої Хорватії, двох коро- лівств  Русі, в тому числі  Русі короля Данила Галицького і його королівської династії, а також мови нашого народу, його походження, нашої потужної Історії з  її героїчними сторінками. Метою книги є відродження почуття національної гордості і гідності руса-русина-українця, який, знаючи свою древню історію, буде поважати своїх предків, мову свого народу і буде господарем на своїй Богом даній землі, що тепер зветься Україна.

Сподіваюсь, що багато послідовників, набагато молодших і більш патріо- тичних, почнуть вивчати древню історію свого Краю-Раю самі,без підказок з Мос кви,Будапешта чи Варшави, і будуть видавати книжки, які розбудять сплячий дух народу-Велетня, що назавжди поховає мрії народів- загарбників і окупантів про поневолення нашого миролюбного українського народу. Сама теперішня історія свідчить: є такі народи-сусіди як, приміром, російський, що називають себе бра тами,а за пазухою мають атомну дубину і погрожують усьому Світові апока ліпсисом, якщо Світ буде захищати Україну і її народ.Ми вдячні всім народам Світу за солідарність і допомогу, але маємо надіятись на свої сили, на самих себе, бо ніхто із європейців чи американців за нас не буде воювати і проливати кров. Ми, українці-руси, не раз захищали цивілізований світ від азіатів і тепер захис тимо від зазіхань азіатів-росіян,а,може, дасть Бог,  вони прозріють і самі припи- нять війну з Україною.А може і так статись, що розпадеться Російська Федерація на десятки етнічних держав, які не будуть атомними монстрами і вже ніколи не представлятимуть загрози для всього людства… Все – в руках Господа Бога!

 Звертаюсь до вельмишановних моїх читачів, яким адресую цю книгу: «Краяни України,прошу вас,пробудіться,щукайте в собі те, що не вмирає,ставай- те активними, свідомими громадянами і боріться за матір стареньку свою – Україну!Україна, не  буде вам мачухою, а люблячою матір’ю, що пригорне,вислу- хає, навіть не своєю мовою, своїх блудних синів та дочок і дасть вам усім шанс стати достойними,повноцінними людьми.Ви – її надія та майбутнє! Ніколи не плазуйте перед зайдами на наших землях – це не ваші господарі,хоч сподівають ся, що своїм облудним,тваринячим язиком обшахрують вас і далі будуть експлуа тувати,а між собою глузувати, які «хахли» дурні. Хто вірить окупантам і ворогам, це дурень або ворог! Ворогові руку не подають, з ним не розмовляють його соба- чим «язиком» –  його або б’ють, або ігнорують. Це для зайд гірше смерті, коли на них дивляться корінні мешканці Краю як на непотріб. Я впевнений, що за нами – чудове майбуття,ми навчились відділяти пшеницю від кукулю- полови, а полову вітер долі розвіє по світу. Скоро, дуже скоро, прийде кінець олігархам в Україні. Ці діти Момони,для яких гроші є Богом,скоро втікати- муть з нашої Землі, бо народ не буде чемно на них працювати за мізерні гроші. Закінчиться для них рай, собі в збиток вони не працюватимуть, а гласність зробить те, що всі люди їх зненавидять і виженуть геть.Росія зник- не з  Землі за  волею Бога як імперія Зла. Я жив серед росіян в молоді роки, вчився в університеті і добре знаю їх менталітет.  

«У Росії крадуть не мільйонами і тоннами, а століттями», – цей афоризм надзвичайно актуальний для наших днів. Росія нещадно експлуатує надра Сибіру, видобуваючи нафту та газ, які продає в економічно розвинуті країни Європи. Виручені гроші йдуть на озброєння і на війни з тими державами, що входили в склад СРСР, а тепер не виконуюють  її волю.Росія намагається, як «злодій в законі» забрати від України історію руського- русинського-українського народу. РФ не має жодних підстав для того, щоб мати законне право на спадкування історії Руси-України. Мати-Русь позбавила народ-байстрюк права на спадкування того, що йому ніколи не належало, і що б цей «блудний, молод ший із молодших, син» не робив, ніколи він не поверне любові Матері і ніколи не буде спадкоємцем – ні за заповітом, ні за законом. Україна має свого  законного спадкоємця, і ним є український народ!

 А росіяни – спадкоємці п’ятої черги спадкування за законом: це пасинок, якого мати не тільки не любить, але й проклинає («Еволюція Росії: Від культу особи Сталіна – до культу брехні Путіна»). Це навіть еволюцією не назвеш – це, скоріше, регрес на наших очах. Нічого за століття історії «русского народа» не змінилось. Кріпаки і раби продовжують любити своїх «царів-самодурів», сліпо виконують їх волю і гинуть, гинуть, тільки не знати, в ім’я чого.

«Народ, що не знає своєї історії, є народом сліпців», – писав О. Довженко. Цей афоризм нашого генія є актуальним завжди і, хоч стосується передусім російсь кого народу, дуже доречний і для українців. Ми не маємо права бути народом сліпців,ми повинні знати свою історію і пишатись нею – тоді уникнемо долі російського народу, народу сліпців і рабів, яких, як овець на забій, ведуть по дорозі життя  сліпі проводирі, що є НЕПРАВДОМОВЦЯМИ, а брехунами. Такі сліпі проводирі заведуть народ сліпців у прірву-безодню, де   вони й загинуть.

«Раз добром зігріте серце – вік не прохолоне.», казав  Т.Г. Шевченко. Ми руси-русини є від Бога-Сонця. Батько наш, Сонце, не раз обігрівав добром за всю історію своїх синів і дочок–русів, тому віками не охолоджується любов українців до своєї Землі, до свого Краю-Раю.

 А «Росію ніхто і ніколи не зможе Перемогти. Вона знищить себе сама», –твердив М.С. Грушевський.Є всі підстави думати, що так і буде! Я впевнений, що в найближчі 3-5 років РФ як держава зникне з мапи-карти ЗЕМЛІ і це буде ще за мого життя! Бо заслужила собі Росія таку погану долю своїми дуже поганими справами впродовж всієї своєї поганої історії».

                Автор                                             Віктор Ягеллон.

                                      

КНИГА 1      

   Хорвати з князем Хоривом переселяються в Галичину

 Хорив був молодшим братом князя Кия і Щека, і була в трьох братів сестра рідна Либідь. Побудували три брати місто величне на Дніпрі і назвали  град-місто в честь старшого серед них брата Києвом, який і до нині є  столицею Украї- ни. Ці три брати були засновниками-батьками слов’янських племен. Кий  був батьком славних полян-русів. -антів.Щек середущий син,батька Ора-Арія,був отцем західних слов"ян,чехів,словаків,поляків,кошубів,дужицьких сорбів. Хорив наймолодших з синів батька Арія,був родоначальником південних слов"ян-хорва тів,сербів та інших.

 Після побудови  могутнього граду слов’ян Києва попросився в старшого брата Кия молодший із братів, Хорив, щоб відпустив його плем’я разом з ним для пошуку нової Батьківщини. Погодився князь Кий відпустити у Світ свого брата Хорива з його племенем, кажучи: «Брате, ти і люд твій допомогли побудувати на могутній ріці Дніпро славний град цей, що названий моїм іменем. Знаю я, що град цей навіки прославиться в історії слов’ян, і вже ніколи не помре пам’ять про КИЯ, князя слов’янського-полянського. Увійдете і ви, славні мої брати в історію цього граду, що буде могутньою столицею слов’ян. Якщо на це твоя воля і воля твого племені, то я, князь Кий, відпускаю тебе і все твоє плем’я в мандри по землі. Ти розумний, сміливий, працьовитий, і Боги наказали мені відпустити тебе. Де ти знайдеш свою нову землю, що стане тобі і дітям твоїм Батьківщиною, я не знаю. Знаю лишень, що народ твій буде могутнім народом, створить свою державу слов’янську, яка розширить горизонти слов’янського Світу і пів-Європи стануть для братів наших новою Батьківщиною. Також сказали мені Боги наші, що у майбутньому об’єднаються наші народи і стануть одним  руським народом, а, значить, ми з тобою, брате Хориве, об’єднаємось, бо одні у нас з тобою і батько, і мати. Народ цей буде великий і відважний, героїч ний і працьовитий, багато синів прославлять його. Тож щасливої тобі дороги, хай шлях твій буде легким і добрим. Прощавай, брате!»

Зібрав Хорив плем’я своє, ще раз перепитав у своїх одноплемінників, чи дійсно хочуть шукати нової вітчизни, адже князь Кий обіцяв йому і племені його землі неосяжні над Дніпром, такі багаті дичиною, рибою, а земля аж чорна, така надзвичайно родюча, що може сторицею віддячити хліборобові…

Відомо, що основна маса племен хорватів була чудовими хліборобами, але виділялось кілька замкнених каст-варн – відмінних ремісників, серед них ткачі, ковалі, каменярі, теслі, кушніри, зброярі, столяри та багато інших. Крім того, що хлібороби мали великий досвід землеробств ще від трипільських племен, а скотарі мали неоціненний багаж знань, які взяли з собою з Іраку-Афганіста ну,саме з Кандагару, де раніше проживали, всі без винятку хорвати були непере вершеними воїнами, які своєю мужністю, дисциплінованністю, мистецтвом бою були на три голови вище всіх племен, які сиділи довкола них біля Києва і в горах, куди прямували.

Хорвати автохтони України-Русі народилися в тих землях, де нині Україна. Іхні нащадки помандрувавши по світу повернулися знову  в Україну з древньої Персії-Афганістану, а до цього переселення їхні пращури з вічної і благодатної землі України,вирушили як арійці в Азію, яку підкорили силою своєї зброї, своєю дисциплінованністю і небаченим військовим таланом. По приходу на свою праба тьківщину-Україну одинадцять хорватських  племен осіли біля Азовського моря з обох сторін і довший час там проживали, господарювали, воювали. Не одне покоління хорватів народилось на цій Богом даній землі і почали забувати вони, що прийшли з Азії та вважали себе корінним народом цього Краю, бо насправді так і було,адже прадіди їхні пішли з цих земель у подорож Азійську, а вони повернулись на свою Батьківщину. Народила ця земля дідів-прадідів, батьків князя Хорива, і він народився в Приазов’ї, але за наказом волхвів-брахманів, підняв більшість племен хорватів зі своєї землі і перемістив на нинішню Київ- щину. Там всі сім його племен будували град небачений для брата їхнього Кия. Четверо хорватських племен залишились за наказом брахманів в Приазов’ї, але на заклик свого князя будь-якої миті готові були знятись з насиджених місць і виконувати волю-наказ Хорива. Племена  хорватів були багаточисельні, в племені могло нараховуватись від 30 до 50 тисяч людей, до того ж талановитих,майстро- витих людей.

Ті, які не жили за законами роду, не дотримувались звичаїв, виганялись з роду-племені і ставали уродами, тобто тими, що біля роду, а не в роді. По-українськи їх звуть виродками, таких серед хорватів небагато було.

Передувала походу розмова князя з волхвами, які радили Хориву йти на Захід, говорячи, що так хочуть слов‘янські Боги.  А сам князь хорватів схилявся до думки йти на південний захід на Балкани, до теплого моря, про яке він чув від співплемінників, що там бували. Авторитет волхвів був визначальним, і якщо князь би відмовився виконати їхню волю, він міг бути переобраним на вічі народному ще до закінчення однорічного терміну, а міг і раптово загинути.

Відповіли племенні брахмани-волхви Хориву, що це не тільки думка його народу ( а думка народу – це воля Богів), але що і він сам хоче цього переселення і що це переселення – це місія Хорива, який покличе ще чотири племені з Приазов’я, після того, як знайде нову Батьківщину і освоїть її. Київ вже стоїть на Дніпрових кручах, а він ще молодий, повний енергії та сил, і його місія віднайти землі багаті і щедрі для свого народу. Буде ВІН родоначальником слов’янських племен, що носитимуть його ім’я і будуть названі ХОРВАТАМИ. Цікавим є те, що молодий князь Хорив, у свої 27 років, вже мав 32 дітей, з них 17 хлопців і 15 дівчат. Жінками йому були п’ять красунь,що за хорватським звичаєм не знав їх до весілля і не бачив, а заручені були батьками їхніми, а ще дружинами йому були красуні із його племен та племен братів, були деякі і з інших племен, яких налічувалось сім. Були навіть три красуні, яких за дружин рекомендувала йому сестра Либідь перед Карпатським походом. Ці три дружини були просто прекрасні і називались князем лебідоньками, які на світ ще не привели потомство, а своєю неземною красою чарували князя та оточуючих. У хорватів, що вирушили в Карпатський похід  з Києва було 7 родів-племен...

Травневого дня з під града Кия рушили в похід сім колон-племен хорватських, що ними керував князь Хорив і йшли вони прекрасною, смарагдово-усміхненою країною, що невдовзі назветься країною Русів. У кожній колоні було від 30 до 50 тисяч хорватів. Ці хорватські роди-племена були чисельні, міцні і йшли разом з дітьми-немовлятами, онуками, дідами та бабцями, молодими жінками та кметами. І охороняли ці колони-племена кінні дружини хорватських воїв, а кожну колону-рід замикало піше ополчення, добре озброєне і навчене на випадок бойових дій. Перед зором хорватів в поході відкривалась просто божественна краса Краю-Раю,з її ріками, які на свій лад називали хорвати Дніпро, Дністер, Бог (Буг), річними заплавами, краєвидами степу і лісостепу, тихими зорями, величними лугами з буйними зеленими травами, пташиними аріями, які  оду співали Хориву, коли він рухався зі своїми родами-племенами на Захід, немов запрошували його на землю обітовану.

Поволі рухались хорвати: це не був військовий похід, а переселення цілого племінного союзу. На землях голубоокої Волині в цей час жили дуліби, пращури волинян, які мали чи не перший племінний слов’янський союз на нашій землі і були боєздатним, непогано озброєнним, але погано дисциплінованим військом. Цьому була причина – відсутність єдиного княжого керівництва, мало не кожним родом-племенем керував свій князь, який міг не послухати головного військового князя дулібського племінного союзу. Ця роздрібленність і анархія зіграли надзви чайно погану роль, коли обри-авари вщент розбили військо дулібів, а деякі князі дулібські навіть не вислали своїх військових дружин на страшний і доленосний бій.

Коли князь Хорив з своїми родами проходив Волинь і прямував на південний захід,в теперішню Галичину, його сім родів-племен несподівано атаку вали військові загони дулібів. Як зрозумів Хорив, це не був спланований і проду маний напад на хорватів, скоріше це нагадувало спонтанний, різний у часі та у військовій силі задум – перешкодити хорватам у переселенні. Першим же боєм князь Хорив показав дулібам, що значить військова дисципліна і вишкіл його воїнів. Тактика дулібів була  примітивною: вони, як розбійники, нападали  на обоз і грабували його. Коли появлялись основні кінні дружини, їх слід уже прос тиг, встигали з награбованим втекти в свої болотяні місця. Переслідування без знання місцевості було  смерті подібне, позбавлене сенсу, бо не одна військова дружина загинула від цього, втопившись у волинських чи подільських болотах. Хорив у тилу виставляв пішців, які в будь-який час були готові дати відпір нападнику.

Коли літнього ранку на один із семи його колон вчинений був напад переважаючими силами дулібських воїв, що були на вертких конях, піші хорватські вої вишикувались у хорватську фалангу, яка зустріла дулібів щетиною списів, що вбивали коней дулібів, а самих воїв, що падали з коней, рубали мечами.

Серед крику, прокльонів і гвалту почули хорвати рідні їм слова, дуже близьку мову і воєвода хорватський в розпал бою спитався в полоненого дуліба, хто вони такі? Почув у відповідь, що напали на них воїни дулібського князя Хоробра, але напали одні, без допомоги інших військових дулібських дружин. Була відбита ця перша навала дулібів на хорватів, і сталось так, що піші воїни хорватського роду-племені відбили атаку кінної дружини дулібського князя. І не тільки відбили, а й перемогли їх самі, без допомоги інших хорватських родів. Про цей напад довідався Хорив, який із слів свого воєводи зрозумів, що на них напали рідні їм слов’яни. Після цього послідувала команда перешикуватись, і тепер тільки вже три колони хорватів проходили землі дулібів, але ці колони були посилені пішими воїнами і кіннотою. Віддаль між колонами складала кілька кілометрів, так що у випадку потреби кінні дружини могли швиденько прийти на допомогу.

Відправив Хорив і посланців до стольного граду Дулібії, які повідомили головного князя дулібського племінного союзу про намір хорватів оселитись в малозаселених землях Карпат і в Галичині. Доповіли князю дулібського племінного союзу про напад на одну із колон хорватів військової дружини князя Хоробра, а сам Верховний дулібський князь навіть не знав про це і був здивований. Сказав, що він як Верховний князь дулібського союзу дозволяє  колонам хорватських родів заходити в Дулібію, де за його наказом будуть давати харчі хорватам, бо брати вони дулібам, а також кормитимуть їхню худобу. Дав Людомир письмовий князівський дозвіл на прохід по своїх землях і виділив військовий княжий загін для того, щоб приборкати норовливих князів дулібських від їх нерозумних військових випадів.

Найвизначнішим досягненням переговорів між хорватським і дулібським князями, була їхня особиста зустріч і спілкування між ними кожен своєю мовою, яку чудово розуміли без тлумачів. Сказав князь Людомир князю Хориву після слов’янської трапези і багато випитої медовухи, що дозволяє він залишатись хорватам на тих землях Дулібії, які самі собі вподобають. Для підтвердження цього викликав княжого тлумача-писаря і наказав йому відзначити в грамоті княжій, що Верховний князь Дулібії Людомир дарує князю Хориву і його племенам право обирати землі, що не заселені дулібами і поселятись там, будуючи городи свої та фортеці. А князям Дулібії забороняв нападати на хорватів під страхом смерті, бо брати вони дулібам. Якби знав Людомир, що цей  його подарунок хорватам невдовзі вернеться дулібам сторицею. Навіть не сторицею, а те, що вчинили згодом хорвати, можна назвати подарунком Долі!

Хорватський князь Самослав (історичний персонаж) об’єднав всі слов’ян ські-венедські племена в одну слов’янську державу і звільнив дулібів з приниз ливого рабства, перемігши Аварський каганат, котрий розбив дулібський племін ний союз, а дулібів перетворював на рабів і робочу худобу. Але це було пізніше. А до того, поки військовий загін верховного дулібського князя Людомира прибув у ставку князя Хорива, ще три військові січі відбулись між хорватами і дулібами, які шукали легкої наживи і нападали на колони хорватів. Всі три сутички з трьома хорватськими колонами закінчились повними поразками дулібських князів, а вже після приходу загону князя Людомира, що мав одинаковий одяг і стяг Верховного князя дулібів та княжу грамоту для Хорива і його народу, напади удільних дулібських князів  різко припинились.

Після такої визначної дипломатичної перемоги зібрав Хорив своїх бояр, воєвод, розповів про розмову між ним та Людомиром і сказав їм усім, що покляв ся він своїм життям, що ніколи хорвати не будуть ворогами дулібам,а будуть бра- тами. Де вподобають якусь землю в Дулібії, мають право залишатись там жити, можуть будувати міста-фортеці, але в жодному разі не мають права кривдити дулібів, а в усьому допомагати їм. Три укрупнені  хорватські колони були на мар ші і проходили землі Дулібії без жодних військових зіткнень, а сіру буденність походу інколи розбавляв колорит повідомлень для князя Хорива про те, що частина роду або частина племені вирішили зостатись в Дулібії і для цього знаходились вагомі причини. Так, на марші, де князь Хорив очолював центральну колону, з лівого флангу приїхав гонець, котрий просив дозволу у князя на те, щоб залишитись і освоювати землі теперішнього Дубненського і навколишнього районів Рівненщини та Львівщини.

Розповів воєвода таку історію. Коли проходили полями, гаями, лісами Дубнен- щини, колона хорватська стомилась, і жінки, старші люди й діти попросили відпочинку. Місцина, яку вибрали для зупинки, була надзвичайно гарна. Велика галявина у змішаному лісі наповнювалась щебетом птахів, і пішці хвоста колони вже розкладали багаття для приготування їжі та відпочинку всього племені. Ніщо не віщувало жодної біди, аж раптом з прекрасного лісу на галявину вибіг цілий загін лісових розбійників-татів, з ланцюгами, на яких були вовкулаки, що злісно заскалили свої пащі на хорватських воїнів і були готові їх розірвати. Вище від місця, де зупинились пішці, була стоянка лучників, які ще не приготували багаття, не зняли  військових обладунків і не відпочивали.

У ліс за хмизом пішли молоді хорвати, набравши його, повертались до вогнищ. Повернулось і троє молодців, що на свої очі побачили жахливу картину: «серед поляни вовкулаки, таті, що  розгубленно стояли і не знали, що їм робити.»  У цьому місці не було багато хорватських воїв, вони були розброєні, аж один із лісових розбійників, котрий першим оцінив ситуацію, крикнув до своїх товаришів, щоб вони спускали вовків і самі йшли в наступ на хорватів.Це був загін дулібських лісових розбійників, що славився своєю надзвичайною, звірячою люттю, і хоч був погано озброєний, але відважний і дисциплінований. За командою ватага таті спустили з ланцюгів голодних вовків і самі побігли на хорватів, що встигли піднятись і почали надягати військові обладунки.

Один із молодих хорватів на ймення Дубравник був могутнім воїном, що мав надзвичайну силу. Побачивши, що повз нього будуть бігти лісові розбійники й вовки, з корінням вирвав молодого дубка – коли нежруги наблизились до нього, почав цим дубком гамселити їх. Від кожного помаху дубка по три-чотири таті мертвими падали на землю. Пробігав і вожак вовчої зграї повз Дубравника, а той з назвичайною спритністю попав сіроманцю межи очі дубком, а другим влучним ударом переломив  йому хребет. Заскавулів, як побитий пес, вожак вовкулак і рухнув до ніг молодого воїна. Цей передсмертний стогін почули інші вовки і кинулись на Дубравника.

 Дубравник чекав вовків зі спокоєм, тримаючи в руках дубок, як булаву. Коли вже вовки майже добігли до Дубравника і готувались до стрибків, бажаю чи перегризти йому горло, їхній політ перервали стріли влучних хорватських стрільців. Ці стріли принесли смерть п’ятьом вовкам, а ще трьох добили своїми рогатинами та дубком Дубравник та двоє його молодих побратимів. За цю хвилю хорватські вої встигли одягнутись та взяти зброю в руки, вишикуватись в бойовий стрій і достойно зустріти ворога. Загін лісових дулібських розбійників, що славився своєю нелюдською жорстокістю, був за декілька хвилин перебитий, лише вожак цих татів, що дав команду на атаку і ще кілька розбійників, зуміли врятуватись втечею.

 Не допомогли їм вовкулаки, бо були всі знищені. Вожак татів був чарівником і магом, але не міг на них впливати, перетворюючи на живих людей. То вовкулаки на очах хорватських воїнів перетворювались в мертвих лісових татів з усіма жахливими ранами. А вожак вовкулак перетворився в потвору людського роду, що мала проламаний і розтрощений череп та переламаний хребет. Це був жах! 

 Брахман племені, котрий бачив на власні очі це перетворення вбитих вовків у мертвих розбійників, сказав до Дубравника:«Знак це. Ти і рід твій маєте залишитись тут і збудувати град-фортецю, котру назвіть Дубно в честь твою і твого дубка, яким Ти вбив багато розбійників і ватага вовкулак.»

 Ще і до сьогодні говорять, що в лісових хащах Полісся і Волині живуть чаклуни і відьми, які перетворюють злих людей у вовкулак.

Це був перший випадок, коли частина хорватів, за дозволом князя Хорива, залишилась в Дулібії і, скориставшись грамотою Верховного князя Дулібії, Людомира, побудувала фортецю Дубно, де мирно жили хорвати з дулібами, допо магаючи один одному, в тому числі і у війнах проти обрів-аварів. За перека зами, з цього роду походив і засновник та будівничий могутнього та прекрасного граду Хорватії Дубровника, що був він навіть князем там, але чи це правда, невідомо…

Хорватські колони продовжували марш і прийшли на землі Галичини, що, наче мати, а не мачуха, зустріла своїх рідних дітей, яких дуже довго чекала. Вели три хорватські колони по землях Галичини три величні зорі, які показували дорогу вночі, бо були дні, коли вночі легше і простіше було йти, ніж вдень. А керували цими зірницями волхви-брахмани семи хорватських племен. Природа вся буяла, з річок аж вистрибувала риба, зайці, козулі, сарни, вепри  цілими стадами виходили з лісів і просто просились, щоб їх брали і для своєї поживи хорвати.

Кажуть, що одного разу, коли князь Хорив з своїми трьома племенами, колоною просувався передгір’ям Карпат,з гущавини предвічного лісу на петлю ріки Стривігор, вийшов велечезний Лось, що опустив свої розлогі роги і пас розкішну зелену траву. За ним через декілька хвилин, на цю ж галявину, вийшла молода самиця з лосеням і вони дружною сім’єю поїдали соковиті гілки дерев і запашну травичку, зовсім не звертаючи увагу на хорватів, яких було багато. Був серед них і верховний волхв хорватів, Добросправ, котрий наказав не тривожити лосину сім’ю, а покликати до нього князя. Коли Хорив підійшов до волхва, той сидів і дивився на поляну, де біля підніжжя горба вже паслось аж сім лосенят і три королівські карпатські олені. Нічого не промовили проводирі хорватів, а мовчки спостерігали за цим чудом природи. Кругом тисячі людей, а тварини наче їх не  чують, не бачать, не відчувають і не бояться їх.

 Раптом молодий королівський олень затрубив, та так голосно, що ехо відбивалось від однієї гори, летіло до іншої, там відбивалось і летіло до тре тьої А королівський олень трубив і трубив… На його клич з лісу вийшли олениці, що самі наче запрошували самців до кохання. На очах князя і волхва Добросправа відбулась картина злигання (спарювання) карпатських оленів…

 У задумі промовив Добросправ до князя Хорива: «Це знак богів наших. Тут буде стояти град Хорива, але не фортеця. Тут буде центр землі нашої. Тут, князю, візьмеш собі за дружин бойкинь прегарних, і вони принесуть тобі гідне потомство чоловічого роду. Багато дітей народять всі твої дружини, так що рід князя Хорива буде наймогутнішим серед всіх хорватських племен. Тому СМІЛИВО ОСІДАЙ на цих землях і будуй град свій. Тут щастя хорватів, звідси підуть вони на північ, ще далі на захід, створять не одне хорватське князівство, побратаються зі слов’янами, переможуть фракійців, даків. А недалеко звідси, по твоїй смерті, з твого сімені вийде князь Великий, що створить державу Велику Хорватію, якій не буде рівних серед слов’ян і не тільки венедів, а й всіх європейських народів. Недалеко звідси, коло ріки Дністер, буде столиця короля Великої Хорватії.  А  ти маєш продовжувати свій рід, тому що з нього мають вийти аж одинадцять племен, котрі переселяться до теплого моря  і створять там одинадцять держав-жупій. Тому будуй град  і зови на землі ці ще чотири приазовські хорватські племена, котрі допоможуть тобі і дому твоєму особливо. Маєш їх прийняти в новому граді твого імені і скерувати тих, котрі захочуть за Перевали Карпатські, для побудови нових хорватських князівств вже за Карпатами. А частина з них хай йдуть на Віслу, на ріку Сян і хай там будують свої міста і держави-князівства.

Частина хорватів  має заселити родючі рівнини Словаччини, Богемські гори, всю Чехію. Будуть, мов гриби, рости нові князівства хорватів до часу, коли обри не захоплять земель Панонії, не спалять і спаплюжать Дулібії, не підко рять її племена. Але це буде тоді, коли ти відійдеш у вирій і не споглядатимеш цієї біди для слов’ян і свого народу.»

Зробив за словами волхва Добросправа Верховний князь Хорив і спорудив град, що був названий Хорив, теперішній Хирів – місто над річкою Стривігором. Одружився Хорив з бойкинями, які народили йому багато синів, викликав з Приазов’я чотири хорватські племена, які за його наказом пішли освоювати землі на Північ від граду Хорива та заснували град Перемишль, де першим князем ніби був хорватський князь Пшемисл.

За словами волхва Добросправа сталось так, що князь Хорив породив 78 синів і трохи менше дочок, що стали окрасою Хорватії. Нащадки тих синів Хорива стали князями одинадцяти племен, що звільнили Долмацію й Істрію від аварів і заснували свої одинадцять держав-жупій на звільнених землях. З його сімені пішов князь Самослав – один із синів Хорива перейшов Ужоцький Перевал в Карпатах, заснував Ужоцьке князівство, а через багато років його нащадок породив Самослава. Заселяли ці племена землі, що тепер належать Польщі, і доходили аж під теперішній Краків, але не були ляхами. Зовсім іншим народом були хорвати і мали вони з поляками різні держави та різні інтереси, різний менталітет, різні мови й культури.

Частина з хорватських племен перейшла Карпатські перевали і заселила малозаселені райони теперішнього Закарпаття й Панонії, Словаччину, Чехію, Богемію, задовго до європейських азіатів-мадярів освоювали ці землі і будували там свої держави-князівства.

Слід відзначити, що карпатські хорвати трохи пізніше були названі русинами, і ця назва, на мою думку, є єдиноправильною для нас, українців. За однією із версій, правдоподібність якої розділяю, в етногенезі галичан безпосе редню участь брали сарматські племена, що походять з Ірану. Серед цих племен було плем’я роксолан  (русколань), що стало домінувати як в Галичині, так і в Польщі. Ось від них карпатські хорвати взяли назву русини, так їх називала вся Європа. Для поляка українець – це завжди русин. Русские для них москалі або московити, кацапи, але аж ніяк не русини.Русинів ще називали панами «русских»

У Великому Князівстві Литовському, відомо, державною мовою була русинська, жива, розмовна для русинів і русинок, але аж ніяк не московська, мертва, якою говорили лише князі, дружинники, та попи, та й не було ще в часи Князівства Литовського цієї мови койне-есперанто (якою розмовляють і нинішні росіяни).

ВЕЛИКА ХОРВАТІЯ–ПЕРША РУСЬКА,СЛОВ’ЯНСЬКА,(ПРАУКРАЇН- СЬКА) ДЕРЖАВА.

У хорватському середовищі і саме в Карпатському регіоні народилася назва Русь і русин, якою  згодом користувалися не тільки білі хорвати, але і всі без винятку інші руські племена. На це першим звернув увагу Володимир Антонович у своїй праці "История Галицкой Руси". На історичну арену хорвати вийшли першими від усіх інших слов’янських племен. Відомо, наприклад, що з території Семигородщини римські легіони витіснили не волохи, тобто, фракійці, а карпи-хорвати, і в 305 р. імператор Галерій змушений був поселити частину цих хорва тів у Паннонії. Хорвати – це ті ж самі карпи, видозмінена назва. Як про русів про них можна говорити вже з початку V ст., і німецька  «Кайзерхронік» згадує про те, що разом з іншими народами вони брали участь у нападі Аларіха у 410 р. на Рим. Поза усякими сумнівами, ці руси брали участь також і в походах Аттіли на Європу, так як у 448 р. його столицю  десь на території Угорщини відвідав Пріск Понійський, і він занотував в таборі слова, які могли належати лише давньоруському етносу (мед, квас, тризна та ін.)  Безліч українських слів (вода, пити, гора, зима, птах, брат, вітер та інших) знаходимо  у книзі Орбіні, який на основі римських джерел зробив вибірку слів, які вживали у 455 р. після захоплення Риму так звані "вандали" (були  тут і германські вандали, але цей набір слів свідчить про присутність серед них русів). Ось чому свідчення про руського князя Одоакра та Карпатську Русь в жодному разі не можна вважати історичним курйозом, а  слід вважати однією з перших сторінок нашої давньої історії. Плита з латинським написом в катакомбах перших християн під Зальцбургом повідомляє нам про те, що "Року Божого 477 Одоакер, король русинів, лютуючи проти церкви Бога, блаженного Максима, разом з його 50 товаришами, що в тій печері ховалися, з огляду на їхню віру замордували, зі скелі кинули, а провінцію Нориків-Панонію шаблею і вогнем знищили".

Одоакр - це не його власне ім'я, а латинізована версія руського, про яке ми можемо  здогадуватися, ОТКО, але володіння цього князя  локалізуються саме в Паннонії, де Галерій у свій час оселив карпів (карпатських  оросів). І це свідчення того, що в Центральній Європі русини мають давню історію, тут вони, власне, і народилися.

Дозволю собі невеликий відступ. Мандруючи Європою, я був у альпійському Зальцбургу. Краса гір міста цього і велич Альп  просто приголомшили мене. Знаючи про те, що місто з часу свого виникнення було столицею землі архиєпископа і як окрема адмністративна одиниця входило до Австрії як держави й імперії, для себе відзначив, що австрійці Зальцбурга більше подібні на німців Мюнхена, з землею яких мають кордон, чим на віденців за своїми поважними, але одночасно веселими манерами. Приголомшує німецька педантичність,госпо- дарність і акуратність. Коли бачиш гектари акуратно підстрижених-викошених альпійських лук, котрі знаходяться на схилах гір, просто перехоплює подих: як народ любить свою землю, як піклується про неї, оберігає її. Це далеко не росіяни, що захоплюють мільйони гектарів не належної їм землі, підкорюють народи силою зброї, виселяють корінні народи з своїх споконвічних, рідних земель, а потім через, буквально, кілька  років перетворюють квітучий сад у пустку, де кропива виростає в людський зріст, і де не побачиш господарської руки, яка б плекала, облагороджувала і любила цю землю…

Та повернімось до хорватів. Своєї найбільшої потуги білі хорвати досягнули в Х ст.,і не випадково,що візантійський імператор Костянтин Багрянородний присвя тив їм значну увагу в своїй книзі "Про управління державою". З неї ми довідує мось, що хорвати займали тоді величезну територію вздовж Карпатського хребта – від річки Дністер на сході до Баварії на заході. Вражений таким величезним простором, імператор назвав цю територію Великою Хорватією. Далеко не кожне плем'я з часів середньовіччя має про себе такі чіткі і докладні відомості, як білі хорвати. Руськими племенами їх вважають  Ф. Палацький та П. Шафарик, які  найбільш докладно з усіх істориків вивчили минуле сучасної Словаччини. В середовищі білих хорватів і виникла сама назва Русь та ороси-руси, яка протри малася тут аж до моменту, коли сюди в ІХ столітті прийшли мадяри. Історик із Закарпаття І. Філевич нарахував у цьому регіоні 34 назви типу Оросвар, Оросло, Ороші, Орослан, Орослімос, Оросфальва, Кішоросі, Нагіоросі, а якщо додати до них ті,що виникли дещо пізніше і мають корінь "рус" (Русовці, Русава, Гончруска та ін.) та визнати, що Вишгород, Комарно, Острий Холм (Естергом), Ягер (Егер), Доброчин (Дебрецен) та багато інших є далеко не угорськими, то стає зрозуміло, що "Руська земля" виникла тут (одна із версій), а потім вже ця назва разом, з іншими руськими племенами, помандрувала в Україну. Цитата з  «Повісті времен них літ»: «Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов’яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляха ми. А від тих ляхів пішли одні, що прозвалися полянами, другі ляхи прозвалися лютичами, інші – мазовшанами, ще інші – поморянами”.

 1. З  цього видно, що згадані народи жили на Придунайській землі і були витіснені волохами (румунами), а мали спільну назву ляхи. Подібне було з нами, коли народи  СРСР за кордоном називали спільною назвою  «рускіє», а в цих народів була різна історія, різна культура, різний менталітет, різні мови. Тепер ці народи мають свої держави і живуть в них, не підпорядковуються Росії з її шовінізмом. Нині одна з цих країн, Україна, вимушена вести війну з агресором і окупантом Росією.

2. Родовід ляхів поширився на обширну територію. Мазовшани піднялись по Віслі до середини ріки, де побудували столичне місто – Мазовше. Поляни дійшли до Києва. Поморяни – до території нинішньої Прибалтики, де  і сьогодні  є історична відмітка: містечка Поморяни, Бережани. Лютичі (Герб Гміни Лютовиська) осіли в Закарпатті, давши назву своєї ідентифікації річці Люта. Але не тільки в Закарпатті – є їхні поселення і в Прикарпатті, Львівщині, а саме на Старосамбірщині є поселення Лютовиська, яке, за переказами, заселелив рід лютичів. Лютичі в  Україні заснували багато своїх поселень. Щодо полян, знаходимо в літописі наступне: «так само й ті ж слов’яни сіли по Дніпру і назва лися полянами». Поселилась частина лютичів у сусідньому поселенні резиденції княгині Ольги Вишгорода (Ольжин град), назвавши його Лютіж (Лютиж). Не виключаю, що лютичі поселились і в багатьох інших місцях княжої Руси. Про слов’ян, що жили в межах рік Дунай, Дністер, Південний Буг, Дніпро, сказане наступне: ”Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі і тиверці сиділи по другому Бугу і по Дніпру; сиділи вони також по Дніпру аж до моря, і єсть городи їхні до сьогодні.”

Отже, всі ці народи в минулому мали однакове відношення до ляхів-лехів. Знаходимо її не тільки в багатьох давніх історичних матеріалах, у тому числі й Геродота, а й у Біблії. Найдовше вона трималась ляхів-слов’ян, що жили між Південним Бугом і Дунаєм, в яких був князем Мєшко, а потім його син, Болеслав Хоробрий. Міткою лехів на нашій землі, залишилось містечко Болехів та назва на старих картах, Болехівська земля. Спільною міткою на цій території є назва міста Калуш, що повторилось на території Польщі в назві – Каліш.

Запис 885 року («Повість временних літ»): «І володів Олег древлянами, полянами, сіверянами, радимичами, а з уличами і тиверцями мав рать”. Запис 898 року: „Був же один народ слов’янський: словяни, що сиділи на Дунаю і яких захопили Угри, і морави, і чехи, і ляхи, і поляни, яких нині звуть Русь.” Народ під загальною назвою Русь на цей час був багаточисельним і був розселений по великій території. Територія ця сягала до польського міста Горліц, заселили руси-українці  Пряшівщину (Словаччина), де живуть і в сьогоднішній час.) Міста Пряшів і Ряшів (тепер Жешув, Польща) не тільки однозвучні, а засновані одним і тим же народом, що називав себе Руссю, (русини, руси, вони ж хорвати білі). Заселяли руси територію, що належить до сьогоднішнього Подкарпатського воєводства в Польщі. Придніпровські слов’яни мали свою державу – Київську Русь.Придунайські Руси-Карпатські руси мали свою державу, яка звалась Велика або Біла Хорватія, що була першою державою слов’ян-русів до Київської Русі.До придунайських слов’ян зараховані морави, чехи, ляхи, а також племена дулібів, хорватів під загальною назвою Русь. На мою думку, прабатьківщиною слов’ян  були рівнини дунайської слов’янської „Панонії”. З Панонії пішов гуляти світом і прижився, особливо в Польщі та Україні, вираз, шанобливе звернення до людей – «Пане», «Панянко».

Запис 981 року. „Пішов Володимир на Ляхів, і зайняв городи їх – Перемишль і Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю. Сього ж року і в’ятичів він переміг, і наклав на них данину од плуга, як і отець його брав.”

Заснував місто-град Перемишль хорватський князь Пшемисл і його плем’я. Ця історична подія належно не вивчена істориками, і тому неправильне трактування призвело до великої трагедії і ненависті між народами. Мова йде не тільки про ляхів, а про інших слов’ян придунайської території. Цей похід та його історичні й географічні наслідки потребують всебічного дослідження. Потрібно дослідити і зрозуміти, чому є Перемишль у Калузькій  області Росії? Чому є місто з назвою Перемишляни на Львівщині (місто мешканців Перемишля?) і знаний всім Перемишль на ріці Сян.

 Запис 1018 року: «Рушив Болеслав, князь лядський зі Святополком на Ярослава, з ляхами”. Ця подія інформує, що Болеслав Хоробрий, рушив допомагати своєму зятеві Святополку боротися за Київський престол із братом Святополка Ярославом, прозваного Мудрим. Битву Болеслав виграв. Є інформація, що Болеслав Хоробрий помер у 1025 році. Після його смерті королем ляхів став син Болеслава – Мєшко II Ламберт, що народився в 990 році і помер у 1034 році.

Запис 1031 року: «Ярослав і Мстислав зібрали воїв многих і пішли на Ляхів. І зайняли вони городи Червенські Червоної Руси знову, і спустошили Лядську землю і багатьох ляхів привели, і розділили їх. І посадив Ярослав своїх ляхів по ріці Росі, і є вони тут до сьогодні».

Запис 1032 року: «...Ярослав почав ставити городи по Росі”.

За цими короткими літописними записами скривається важлива й об’ємна інформація:

1. У ляхів було християнство, але вони не сприймали православної візантійської  віри. Заради твердої влади і європейської перспективи Болеслав 1 Хоробрий налагоджує добрі стосунки з імператором Священної Римської імперії Оттоном ІІІ, щоб включити свою державу як рівноправного члена до складу імперії. Помпезно приймає імператора в час візиту його в Гнєзно. Цей прийом та всі події, пов’язні з візитом, детально описані літописцем  Галлом Анонімом. Однією із домовленностей було утворення Римом Гнєзненського архиєпископства. Руси були християнами, що керувались релігійним центром із Константинополя. І тому повстала Червона Русь як засіб проти насильницького запровадження католицької церкви в Русі-Україні.

2. Кризою в Ляхах скористався Ярослав Мудрий для захисту одноплемінників-русинів і віри, пішов на них війною зі своїм братом Мстиславом.

3. Ярослав Мудрий розселив своїх полонених по ріці Рось, укріплюючи,  південні границі Руси. На Поділлі (Хмельницька область) як пам’ять цим подіям зосталась назва – Полонський район. Князь Мстислав, аналогічно братові, укріпив межі свого князівста. Як пам'ять цим подіям, на північ від Чернігівщини виникли два міста, що повторили назви західних поселень: Перемишль і Калуш (тепер Калуга, обидва в Калужській області, Росія). Не виключено, що виникнення Володимиро-Суздальського князівства є наслідком переселення частини слов’ян з південно-західних територій на північний схід. Ось як пояснює поселення радимичів і в’ятичів на ріках Сожі й Оці російський історик В.О. Ключевський: «Почему эти племена летопись выводит «от ляхов»? Это значит, что они пришли из прикарпатской страны: область указаного водораздела, Червонная Русь,древняя страна хорватов в 11 в., когда написана рассказывающая об этом Повесть временных лет, считалась уже ляшской страной и была предметом борьбы Руси с Польщей». ( Том 1, стр. 112.)

Всі сказані вище події стосувались історичних міждержавних відносин між київською Руссю і Ляхами (лахитами). Ці події стосуються мазовшан і ляхів та початку їх спільної історії, утворення нової держави – Польщі.

Запис 1041 року: «Пішов Ярослав на мазовшан у човнах і переміг їх». Зверніть увагу, що з Києва до Мазовшан можна було дістатись човнами з Дніпра по Прип’яті, далі волоком до Буга, який впадає у Віслу. Після походу на Мазовшан князь Ярослав Мудрий задумав щось таке, що змінило геополітично віслянську землю і не тільки. Запис 1043 року.«У сі часи видав Ярослав сестру свою Добронігу-Марію за Казимира, князя Лядського. І дав Казимир замість віна людей вісімсот, яких полонив був Болеслав, перемігши Ярослава». Цим шлюбом було відновлено дипломатичні й добросусідські стосунки між двома державами. Відновлення повної довіри було підкріплено ще одним шлюбом: дочка короля Ляхів Мєшка Другого Ламберта Гертруда-Олісава (Елізавета) вийшла заміж за князя Ізяслава-Дмитрія, сина князя Ярослава Мудрого. Про це піде мова далі, адже князь Київський Ізяслав став королем Русі, як і його син Ярополк, якого коронував у Римі Папа Римський. Князь Ізяслав-Дмитрій народився в 1024 році і помер 03.10.1078 року.

Добре продумавши політичну перспективу, відновивши дружбу з сильним сусідом-ляхами, Ярослав Мудрий разом зі свої родичем Казимиром пішов спільним походом на Мазовшан. Рим  не був проти розширення християнства на північ Європи і свойого впливу на язичників.

Вже так історично склалося, що істинна Русь-Україна має за сусідів як поляків так і мадярів, а ще румун та словаків на заході, а на північному сході живуть росіяни – наші найлютіші вороги, що є загарбниками і окупантами споконвічних українських земель Донбасу. Чому в 2017 році, коли Україна прийняла Закон про освіту, у національних меншин, які, до речі, мають свої історичні батьківщини, власне за кордонами України, виникло  питання про ущемлення прав мадярів у вивченні рідної мови? Та тому, що цьому передував приїзд В.В. Путіна в Угорщину, а нинішній керівник її В. Орбан є його маріонеткою в Європі і виконує волю царя, що веде гібридну війну. Це значить, що Путін не цурається жодних підлих засобів для диосягнення своєї мети, яка одна: повернення всієї України під вплив Росії. Це ж споріднені народи-брати – мадяри навчили кацапів матюків, обидва народи загарбники і поневолювачі інших народів, а тому для них є страшною навіть думка, що доведеться в школах вивчати державну українську мову. Мову народу, серед якого живуть і частину якого в древні часи загарбали і окупували. В теперішній час будуть вчити українську, як колись російську, і нічого страшного в цьому немає, адже живуть в Україні, та й розумніші будуть, бо зможуть здобувати вищу освіту. Хіба українці, яких в Угорщині проживає біля 500 тисяч, не вчать мадярську мову і не знають її? Вчать і знають. Мадяр в Україні, саме в Закарпатті, біля 150 тисяч і вони в місцях компакт- ного проживання (Берегівський,Виноградівський райони)ніколи не вчили української мови і за звичку мають говорити «Нем тудом», немов би не розу міють.Тисячі років живуть серед українців, але не розуміють їхньої  мови? Мадяри вчили в СРСР російську мову і розуміють її, та ще добре розмов -ляють нею.Тепер вимушені будуть вчити державну українську і це їм допомо же здобувати вищу освіту в Україні, адже людей з вищою освітою серед них мало.

Саме завдяки тим руським поселенням, які застали тут угорці, встановлено первісні межі тієї частини Білої Хорватії, яка пізніше отримала назву Лемківщина. Вони були сконцентровані переважно в північній частині сучасної Угорщини, і тепер уже немає жодних сумнівів у тому, що етнографічна мапа Лемківщини станом на ІХ-Х століття, що була опрацьована лемками і видана у 1988 р. в Америці, абсолютно відповідає реальному стану речей. Вона включає в себе Краківську землю, усю Словаччину до річки Ваг, а на півдні її кордон іде по лінії Дунай-Вац-Тисафюред-Дебрецен на території сучасної Угорщини (Лемківщина. С. 7-40).

Відомо, що  до 623 р. хорвати заселяли Західну Словаччину аж до витоків Вісли, але після перемоги хорватського князя Самослава, більше відомого як Само, над аварами, частина їх пішла звільняти від кочівників землі на Балканах, звільнили Далмацію й Істрію та заснували там свою державу Хорватію. Південні хорвати не відхрещуються від своїх родинних зв'язків з білими хорватами, вони частково фінансують проведення археологічних досліджень у  своїй колишній столиці Стільсько. Щодо лемків, то існує навіть думка, що частина хорватського князівського роду Лимичів, залишилася в Карпатах і саме від них, а не від специфічного місцевого українського діалекту (деякі дослідники вважають, що лемки від того, що часто вживали слово «лем») походить назва лемків.

Лемками їх почали називати  недавно, у Х1Х столітті, але  більшу частину своєї  історії вони разом з усіма українцями відомі як русини. В листі 1402 р. Римського папи Боніфація ІХ до угорського примаса є заклик "навертати у святу католицьку віру місцевих рутенів" (Monumenta Vaticana Hungariae. s. 415). Угорська хроніка Симона де Кеза називає також Карпатські гори "Альпес Рутенорум».

Є також думки, що назва руси, русини є похідною від слова рутени, Рутенія і має західне походження. Коли Юлій Цезар в 1 столітті нашої ери воював з Галлією і переміг  племена галів, а їх було понад 50, то серед підкорених гальських племен були бастарни. Ось ці Бастарни, після поразки від Юлія Цезаря всім племенем відійшои на схід.Бастарни–це рутени, котрі пере селились в Панонію, в Карпати, в Прикарпаття, навіть на Волинь, ось від цих рутенів пішла назва рус, русин, яка закріпилась за всіма слов‘янами України-Руси,але найбільше і найдовше так себе індентифікували мешкан ці Західної України. Деякі мешканці Закарпаття навіть в 21-му столітті, величають себе русинами, правда, вкладають в зміст цієї назви сепарати ські тенденції, цілком безпідставно видумують якусь окрему історію під владою Угорщини, якусь особливу мову. Русини Закарпаття ,це ті ж русини Галичини, і їхнім спільними предками були білі хорвати, що мали тотожну мову, звичаї, традиції та культуру.  Всі найдавніші письменні джерела свідчать про проживання на теренах Карпатської Русі русів, русинів або рутенів. Одночасно з остаточним переходом білих хорватів на назву русини, русинами почали називати себе поляни, волиняни, дуліби, дреговичі, сіверяни та інші руські племена. Ця спільна  назва як для Карпатської Русі, так і для Київської та Галицької Русі, протрималася аж до ХІХ століття. Перший польський літопис Галла Аноніма в ХІ ст. згадує про «русинів, які повстали і вигнали поляків з своїх укріплень та замків» . Від ХІ до ХІХ ст. тут була не тільки одна спільна назва, а й суцільний русинський етнічний масив, доказів чого є навіть не тисячі, не десятки чи сотні тисяч, а багато  мільйонів.

                                 БІЛІ ХОРВАТИ

 Білі в перекладі з іранської мови означає західні, можливо східні, у різних істриків різні гіпотези. У народів, що походять з Ірану, колір  визначав сторони світу. Інші дослідники стверджують, що білі хорвати – нехрещені хорвати. Хорвати, що є засновниками держави Хорватія, походять з Карпат і земель Волині, де в околицях м. Дубно Рівненської області ще й перед Другою Світовою війною у 20 столітті селяни-українці пам’ятали, що вони нащадки білих хорватівні називали себе білими хорватами. Ось таку генетичну й історичну пам’ять в історії Українського народу залишили по собі хорвати, котрі були одним із базових етнічних первнів, що сформували етнічних русинів Галичини, Закарпаття та Волині. Хорватські племена були тим могутнім хребтом, підвалиною, фундаментом, навколо якого об’єднались всі слов’янські племена, а об’єднав їх геніальний, могутній хорватський князь Самослав. Об’єднала слов’ян і Біда, а цією бідою були племена літописних обрів (аварів). За Руськими літописами, обри були надзвичайно жорстокі, дисципліновані, вони підкорили великий слов’янський племінний союз антів, а також племінний союз дулібів (нащадками дулібів в Україні є волиняни). Авари  запрягали дулібів в свої арби замість коней, для цього брали жінок. Практично, обри здійснювали геноцид слов’янських племен, пращурів теперішніх українців, чехів, словаків, хорватів, сербів, поляків, і тоді навіть стояло питання виживання слов’ян, адже десятки й сотні тисяч чоловіків репродуктивного віку було вбито на війнах, котрі постійно проводили авари зі своїми сусідами, в тому числі могутньою Візантією.

Військо аварів формувалось за рахунок підкорених народів, а самі авари – це «гримуча суміш» монгольських, тюркських і навіть угорських племен. Теперішні землі Угорщини, а також Румунії, стали землями Аварського каганату, держави-вампіра, котра висмоктувала всю кров у підкорених ними народів і вела постійні загарбницькі війни з сусідами. Сусідами Аварського каганату в основному були слов’янські племена, яких завоювували авари не через боягузтво слов’ян (слов’яни – вроджені воїни й бійці), а через їх роздрібненність і недержавність. На відміну від слов’ян, авари були добре консолідовані в державі, хай у варварській імперії, але своїй, мали ієрархію, військову дисципліну, що забезпечувало відсталим кочівникам перемоги над народами, які  економічно, культурно, духовно, ментально знаходились на набагато вищому щаблі розвитку.

У 7 столітті нашої ери Аварський каганат загрожував самому існуванню слов’ян, в тому числі і білих хорватів. Знущання над слов’янами  в аварському каганаті досягло апогею. В Панонії, а це була провінція Римської імперії, раніше відома як Норік, перед приходом туди обрів, жили слов’янські племена. Серед них основними були хорвати й дуліби, які відіграли ключову роль у формуванні (етногенезисі) теперішніх українців, чехів, моравів, богемців, хорватів, – це були базові-батьківські племена, котрі відіграли чи не вирішальну роль у створенні теперішніх слов’янських націй. Хочу сказати, що земля Панонії стала осередком формування диких кочових суспільств і держав, котрі приблудили в Європу з Азії. Досить згадати племена гунів – цей бич Божий для Європи, які після підкорення різних племен вибрали собі землі Панонії за батьківщину, аварів-обрів, котрі після смерті Атіли і розпаду гунської держави із різних етнічних племен створили  племінний союз – Аварський каганат, що мав за свою  рідну землю Норік-Панонію. Потім угорські племена, котрі об’єднали в собі залишки гунів та аварів, асимілювавши  їх, створили Угорське королівство. Чому кочовики обирали ці землі, а не інші? Відповідь напрошується сама, дуже проста: для кочових народів  потрібні рівнинні й хороші пасовища. Норік-Панонія в географічному відношенні саме така ідеальна земля, яка на тисячі кілометрів, куди тільки сягає око, до самого небокраю, має рівнинний ланшафт, в цьому я переконався під час туристичних мандрівок  Європою. Це місце формування етносів-ворогів усіх осілих, цивілізованих європейських народів, а не тільки слов’ян. У Панонії було сформовано кілька кочових суспільств-держав, де державотворчим етносом були азійські кочові народи, що створили свої  войовни чі держави і, як вампіри, пили кров з поневолених народів.

Щоб не піти в небуття, слов’яни мусіли створити свою державу і перемогти Аварський Каганат. У випадку поразки слов’яни зійшли б з історичної арени, і ніхто б про них не пам’ятав, як зараз ніхто не пам’ятає диких аварів, тому що нічого вони не залишили по собі – народ-пустоцвіт.

Слов’яни повстали і знищили аварську державу, самі ж створили свою першу державу, котра, навіть розпавшись, дала потужні відбрунькування, що розрослись пишними і красивими деревами-державами. Сьогодні ці слов’янські держави своїм квітом-культурою є окрасою цивілізованого світу Європи та Америки, через незрівняний фольклор, народні традиції, багаті і мелодійні народні мови, народну музику, самобутні звичаї, багату історичну традицію.
                                                                                                                                                                            АВАРИ-Обри.                                                                           Трохи про Аварський Каганат. На початку 558 р. 60 тис. відбірних аварських вершників,очолюваних ханом Баяном, прорвалися в Причорноморські степи. Услід за цим Баян, який присвоїв собі титул кагана, вступив у кровопролитні сутички з антами і склавинами. У протистоянні агресору слов’янське суспільство продемонструвало міць і життєздатність, однак слідом за болгарами, змушене було визнати владу завойовників.

 Про перебіг аваро-слов’янської війни відомо із твору грецького автора VI ст. Менандра Протектора. За його повідомленням, слов’яни мужньо захищали свою землю. Роздратовані цією мужністю, авари не зважили на прохання антського князя обмінятися полоненими й поховати полеглих співвітчизників. Подібне спостерігаємо в 21-му столітті, коли окупанти-росіяни на донецькій-українській землі не хочуть міняти своїх полонених на українських.Сила звичаю, дикуна!

У 567 р. авари переселилися з Придніпровських степів у басейн Дунаю, в Паннонію, де створили могутню державу – Аварський каганат. Не змішуючись із місцевим осілим населенням, кочовики розмістили свої війська в дев’яти укріплених таборах, захищених земляними валами. В цих укріпленнях (хрінгах) зберігалися запаси продовольства, військова здобич і скарбниця. Столичний хрінг розташувався на Дунаї, на місці сучасного болгарського Преслава. Опираючись на систему хрінгів, авари здійснювали набіги на сусідів–слов’ян, франків, лангобардів.

 Власна економічна база каганату була дуже слабка й обмежувалася кочовим скотарством. Збагачення племінної верхівки відбувалося майже винятково за рахунок зовнішніх воєн. Своїми успіхами на полях битв авари значною мірою були зобов’язані допоміжним загонам із підкорених народів, яких гнали перед своїми військами. За допомогою  болгарських і слов’янських загонів авари повели наступ на візантійські володіння. Аналогія з «заградитель- ними отрядами» СРСР в Другій Світовій війні, тактикою Путінської орди в Криму та на Донбасі, коли місцевих мешканців використовували як щит проти Армії України.

У 602 році під натиском аварів дунайський рубіж оборони Візантійської Імперії впав. Балкани наповнилися цілими племенами слов’янських переселенців і ордами тюркських вершників. Між слов’янами та аварами склалися напружені взаємовідносини.Слов’янські землі Аварський каган вважав своїми. На місце вий  люд  накладалися важкі податки, включаючи «данину кров’ю», тобто воїна ми.Характерними рисами у поводженні аварської верхівки зі слов’янськими васалами були жорстокість, цинізм і знущання. Така політика викликала опір. У ході одного з протиаварських повстань кілька білохорватських, проточеських, проукраїнських інших слов’янських племен, об’єдналися у першу державу  слов’ян на чолі з хорватським  князем Самославом (623-658 pоки.). Про участь антських слов’янських племен у повстанні всіх слов’ян проти Аварського Каганату буде йтися далі.

З «Повісті минулих літ»:«Ці ж обри воювали проти слов’ян і примучили дулібів, що були слов’янами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати треба було обринові, то не давав він запрягти ні коня, ні вола, а велів упрягати три, або чотири, або п’ять жінок у телігу і повезти обрина, і так мучили вони дулібів. Були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їx бог, і померли вони всі, і не зостався ні один обрин. І єсть приказка в Русі й до сьогодні: «Погинули вони, як обри», бо нема їхнього ні племені, ні потомства».

Після поразки під Константинополем і повстання князя Самослава, Аварський каганат вступив у смугу розпаду. Всередині аварської верхівки розпочалися усобиці. В середині VII ст. авари були витіснені з Північного Причорномор’я, а їхня влада над Паннонією була обмежена Болгарським царством. У 90-х pоках VIII століття аварів погромили франки, а наприкінці IX століття – мадяри. Далі вони зовсім зникли зі сторінок історії, розчинившись серед болгар і угорців.

Авари брали в облогу навіть Константинополь, але змушені були відступити. Візантійські джерела, говорять, що від захоплення і знищення столицю імперії врятувало заступництво самої Богородиці. Дотепер свято Покрови пресвятої Богородиці (14 жовтня) –  одне з найбільш шанованих християнами, віками це свято воїнства України, козаків, воїнів УПА, захисників Вітчизни.

Є підстави твердити, що держава князя Самослава, перед своїм створенням, мала певну історичну традицію, пов'язану з ім'ям Одоакра, слов’янське ім.’я якого Отко. Велика Хорватія була  не просто слов'янською, а передусім білохорватсько-прарусинською, так як жодні інші слов'янські племена, окрім білих хорватів, в той час в районі Вишгорода (теперішня Мадярщина, або Нітри, перша  столиця Самослава, яка знаходиться в Словаччині) проживати не могли, а саме там  був епіцентр повстання. Була у слов’ян віковічна традиція: після розпаду первісного суспільства вони обирали на своїх  племінних вічах князів з достойних мужів терміном на рік. Якщо обраний князь протяго одного року  правив мудро, коли кількість новонародже них соплемінників перевищувала кількість померлих, якщо були відчутні успіхи в покращенні матеріального стану, були досягнення у військовій сфері, тоді за справами князя віче оцінювало князя позитивно й обирало його на наступний рік. Якщо ж  правління князя не було для племені хорошим, віче племені не обирало його, а іншого. Така форма демократії була властива тільки для слов’ян, інші народи такого правління не знали.

                Слов’янське віче  і Верховний князь слов’ян Самослав

Самослав був білим хорватом і походив з князівського хорватського роду Хорива, а коли досяг повноліття, виділявся серед  ровесників особливими здібностями і таланами. Він був дужий, мов тур, сміливий і одночасно обережний, наче барс, хитрий, мов лисиця, але як людина, обрана Богом для спасіння слов’ян, мав дар від Духа святого на пророче бачення подій майбутнього і мав Божу стратегію та тактику. У житті ці таланти проявлялись по різному (в основному через пророчі сни, в яких вимальовувалась картина майбутніх подій, шляхи розв’язання  проблем, насамперед військових).

Сниться Богом обраному молодому воїну, що він – у колі сивочолих волхвів – і не тільки хорватів, але й багатьох інших племен, котрі розмовляли однією мовою, або такою, що  можна розуміти її, і що ці волхви на колі-вічі обирають його, Самослава, князем над багатьма слов’янськими племенами, і не на один рік, як прийнято, а на три. Чує майбутній князь слова свого ангела- охоронця, котрий йому говорить: «Не опирайся Божій волі, бо через  рішення волхвів вона. БУДЬ КНЯЗЕМ ДЛЯ СЛОВ’ЯН та розбий аварів і зведи в небуття іхню державу-каганат, бо інакше стануть рабами твої п’ять братів і дві сестри, і батьки твої дуже скоро помруть, а рід твій вимре і закінчиться на тобі.  І проклянуть тебе всі слов’яни, бо остаточно стануть рабами обрів через твою відмову».

 Коли ж будеш виконувати волю Богів, то через три роки визволиш слов’ян від ярма аварського і будеш обраний Королем, який відкриє дороги для всіх своїх братів і сестер-словенів на захід і південь, і знайдуть там славні онуки Дажбога, дану їм Богами землю, що стане їх Батьківщиною»

Ім’я Самослав означає одна слава, тільки сама слава, і в цьому імені був названий Богом весь зміст діянь і покликання князя і Першого короля предків русинів. Приснився цей сон Самославу в теперішньому Закарпатті, де проживав він і вся його сім’я і весь рід його, а народ його,білі хорвати, жив  в Норіку-Панонії з 305 року, і в Чехії, і Моравії, і Малопольщі і в Західній Україні, та терпів невимовно від знущань аварської Орди-держави. Було це в 620 році ери Христової. Віче волхвів слов’янських відбулось в  першій столиці, прадавній Нітрі, теперішня Словаччина. У колі волхвів слов’янських, що були мудрецями своїх племен і посередниками-жрецями між Богами та племенем, за давнім звичаєвим правом представляти племֺ’я мав один волхв від племені.  Залежно від кількості населення в племені, могло бути і більше представників. У Віча  була однозначна згода на те, що треба негайно робити військове повстання проти поганих аварів і звільнятись від них. У Нітрі на вічі було 11 хорватських волхвів, 5 дулібських і багато представників від слов’янських племен, менших числом. Вирішили брахмани-волхви на своїх зібраннях, що слід створити свою слов’янську державу, де буде правити один  слов’янський князь, мудрий, військовий кшатрій, що назначений волхвами на три роки, і за ці роки об’єднає слов’ян, створить потужну армію, котру поведе у переможні походи і розіб’є Аварський Каганат.

 Волхви Хорватів висунули дві кандидатури на князя, Самослава і Берислава за своєю квотою, інші ж волхви, крім дулібів, утримались від висування своїх кандидатів, щоб зберегти в доленосний для слов’ян час єдність. Довго обговорювали якості двох претендентів від хорватів, але всі зійшлись на кандитурі Самослава і запросили його в коло. У колі волхвів надали йому слово, а перед цим мали тривалі з ним розмови, де він, за велінням Божим, дав згоду на князювання і прийняв умови, котрі висунули перед ним.

А промова Самослава була такою: «Отці брахмани-волхви! Ви мудрість світу і слов’янського люду! Тож Ваші думки – це думки Богів наших, котрі вирішили, щоб не пропасти нам, потрібно робити повстання проти диких аварів і перемагати їх. Сильним є кулак в якому п’ять пальців, цим кулаком можна нанести смертельний удар ворогу. Жодної сили чи потуги немає в окремому пальці-племені, якщо вони не об’єднані в державі-кулаці. Поодинці нас розіб’ють жорстокі авари.

Я виконаю Вашу і Дажбога волю, об’єднаю в один кулак-державу слов’янські племена! У кожного окремого племені віднині буде добре озброєна і вишколена військова дружина, що утримується коштом племені, але підпорядковується тільки мені, князю Самославу. Непокора дружини чи окремого дружинника – це смерть для них, якщо хочемо визволитись з-під ярма-неволі обрів і жити у своїй державі. Я буду князем, котрий побудує слов’янську Велику державу і ввійде в історію як перший правитель слов’янської держави. Господь обіцяє нам Великі перемоги, величні справи, а нащадкам нашим – потужні держави і процвітання. Тільки прошу  дисципліни та виконання княжих  наказів. І тоді за три роки ми об’єднаємось в одну державу і переможемо аварів та інших наших ворогів».

Після виступу Самослава, всі волхви слов’янського кола одностайно проголо сували за князя слов’янських  племен і за термін його правління – три роки. Так Самослав став правителем-князем першої слов’янської  держави, котра перемог ла страшного ворога і створила Першу могутню і потужну слов’янську державу. До нас дійшли імена правителів білих хорватів після Самослава – це  Добрента, Прибина, Коцеля. Названі князі хорватів відомі, але іх діяння не такі значні як князя, а потім і короля Великої Хорватії Самослава.

 Історичні джерела твердять, що ПЕРША прарусинська-праукраїнська держава Велика Хорватія, засновником якої був князь білих хорватів-русинів, Самослав, виникає у 627 році. Охоплювала вона землі нинішніх українських земель (Львівська, Тернопільська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська області, частини Хмельницької та Вінницької,  Закарпатську та Чернівецьку  області), Чехії, Північної Румунії, Словаччини, Південної Польщі та Північної Угорщини. Чому праукраїнська, а не прачеська, прасловацька, адже Велика Хорватія залишила помітний слід в європейській історії? На цю тему сперечають ся й досі! Не дивно, що вона   стала об’єктом історичних спекуляцій. Найперше це проявляється у прагненні різних країн привласнити собі історію цього держав ного утворення.Зокрема,чехи і частково словаки, вважають, що держава Самос лава є частиною їхньої ранньої історії, і що вона заклала фундамент майбутньої державності цих народів.

Претендують на спадок Самослава й германці. Відомий франкський літописець VII століття Фредегар у своїй “Історії Франків” (Historia Francorum) назвав його франкським купцем Само, який очолив повстання слов’ян проти Аварського каганату. Перемігши аварів, він заснував першу слов’янську державу у Європі. Але ж Велика Хорватія не могла бути державою чехів, словаків чи моравів, оскільки цих народів у той час взагалі ще не існувало, як і не існувало українців. Але предки нинішніх українців наприкінці першого тисячоліття до нашої ери жили на півдні Волині у верхів’ях річок Стир, Горинь і Тетерів (нині шні Волинська, Рівненська, Житомирська і північна частина Тернопільсь кої та Хмельницької областей). Пращурами сучасних чехів, словаків та моравів були ті ж  руси-праукраїнці! У перших століттях нової ери вони включилися у переселенські процеси, які у той час охопили усю Європу. У 5-6 століттях русини-праукраїнці стали заселяти родючі рівнини Східної Слова тчини, Південної Моравії, Богемії  і Центральної Чехії, витіснивши звідти далі на захід нечисельні кельтські (гальські) племена. Велика Хорватія могла бути лише Праукраїнською–прарусинською  державою, так як була  створена білими хорватами,що жили в Західній Україні в основному, частково заснована пере селенцями із Західної України, які лише незадовго перед тим залишили свої рідні землі.Білі хорвати становили абсолютну БІЛЬШІСТЬ слов’янського населення Великої Хорватії, становили більшість серед військ повсталих слов’ян князя Самослава, були його гвардією. Підставою стверджувати,що Велика Хорватія була першою державою русинів є те, що русини були і є хребтом нації українців, так би мовити, батьком, передовсім, західних українців. Самослав ніколи не був франком–це брехлива вигадка франків-німців для того, щоб зробити із слов’ян народ,котрий не здатний до державотворення. Навіть ім’я мав явно не франксь кого походження .Самослав –  це ім’я слов’янина, а не німця! Пізніше германські хроністи назовуть його Само, щоб цим спрощенням надати його імені більш германського звучання.

До того ж, чи міг бути франком князь, який, розгромивши аварів, створив ши свою слов’янську державу, усе своє подальше життя присвятив боротьбі з франками і завдав їм безліч ганебних поразок? Франки були християнами, відомо,що Самослав був язичником. Він мав 12 дружин, які народили йому 37  дітей – 22 сини та 15 дочок .Самослав, якби був франком, теж мав би бути християнином і не міг би мати 12 дружин – це суперечить християським Законам і християнській моралі. Також  відомо, що князь зовсім не володів мовою фран ків.Тому під час перемовин з ворогами-франками Самославові доводилося кори стуватися послугами тлумача-перекладача Захарія, що служив у франків. То ж чи був би Само потрібен тлýмач, якби він був франкським купцем і етнічним франком? Звичайно ні, адже спільна мова єднає, а не роз’єднує.

У середньовічних хроністів ми зустрічаємо свідчення про його слов’янське  походження.Зальцбургський Анонім у своєму творі “Звернення баварів і хорутан пише: “У часи славного короля франків Дагоберта  слов’янин по імені Самослав, живучи у хорутанів, був князем того племені”.

                  Перемоги  Самослава над Аварським каганатом.

…Князь Самослав сидів сам в наметі і тяжку думу думав: як об’єднати рідних йому слов’ян і вчинити повстання, яке обов’язково мало привести до Великої Перемоги. Думки роєм тіснились у княжій голові, наче бджоли, але жодного путнього плану, котрий би забезпечив успіх повстанню слов’ян, в князя не було. Лише одна хороша думка прийшла йому. Слов’яни тим і славились, що приймали доленосні рішення на вічах. Вирішив князь Самослав скликати раду своїх вірних побратимів, яким довіряв безмежно як собі самому, і порадитьсь, яким чином перемогти кочівників-аварів.

Скликав князь до своєї першої столиці Нітри найближче оточення, якому повністю довіряв. Не хотів Самослав, щоб про плани повстання проти авар довідались передчасно його вороги. А таке могло бути, тому що гроші робили шпигунами багатьох. Через тиждень, як і було наказано верховним князем, зібрались його побратими в Нітрі, але ніхто навіть не знав, для чого їх кличуть. Серед днів і ночей очікування сниться князю сон віщий.

Сниться молодому князю, котрий насолоджувався із однією з своїх законних 12 дружин, бойкинею, що оточили військові дружини слов’ян хижі авари і вже готові були розбити військо Самослава. Авари на своїх прудких конях прибували із своїх 9 таборів-хрінгів на битву велику проти нахабних рабів-слов’ян, що відважились на збройне повстання. А повідомив аварів про місце збору слов’янських дружин зрадник із числа слов’ян-дулібів, котрі на колі волхвів висунули кандидатуру свого князя Братобора на посаду князя всіх слов’ян. Звали цього шпигуна-зрадника Шкідник, його мав остерігатись Самослав, адже входив він в коло довірених людей князя і був запрошений на схід побратимів. Коли князь в холодному поту прокинувся із сну, біля нього тихенько спала його люба дружина-бойкиня Квітка, яка, мов кішечка, щось собі  ледь чутно бурмотіла скрізь солодкий сон.

 Самослав вирішив ще поспати і, ледь торкнувшись подушки із лебединого пуху, поринув у глибокий сон. І наснилося князю, як потрібно подолати ненависних обрів і іхнього нікчемного шпигуна.

 Сниться йому, що його люба Квітка говорить: «Князю, як проснешся, розповіси мені свій сон, і я тобі скажу, як вийти і скрути, бо Боги наші зробили  з мене відунку, щоб я  тлумачила твої сни». І продовжила вірна дружина мову мудру, такими словами: «Князю, ти знаєш, що я походжу з роду бойків, саме вони будуть тобі опорою в повстанні проти аварів. Їм ти можеш повністю довіряти, бо горяни навіть не вміють зраджувати, а вірою і правдою служать своєму князю-господарю. Мусиш відправити через гори свого надовіренішого мужа, котрий принесе від тебе вістку про повстання усіх слов’ян проти обрів і розкаже бойкам, як вони мають діяти. У місці зустрічі твого вірного друга з князем карпатських бойків, маєш заснувати місто на свою честь і в честь Перемоги над аварами, що буде тобі подарована моїм народом. А місто славне це буде військовим бастіоном, котрий  захищатиме шлях через гори наші.І тут прийде слава велика бойкам-горянам, бо відважний народ цей, що зломить хребет обрам, і більше ніколи вони не будуть господарями слов’ян, а згинуть, підуть в небуття як роса на сонці.»

 Прокинувся князь від посмішки сонячного проміннячка, що гладило його неголені щоки ранковим поцілунком. Біля нього теплим клубочком згорнулась запашна Квітка, яка ніжно посміхнулась і привітала князя. Пригадав  князь свій сон і спитав суворо у Квітки: «Ти що, відьма?»

 Лукаво примруживши очі, Квітка відповіла Самославу: «Питай, що маєш, бо відаю я з волі Богів наших, і вони, а не я, будуть тлумачити твої сни, але моїми словами, і я говоритиму тобі, як треба діяти.»

Зрозумів князь, що кращого порадника йому не знайти, а таке щастя приходить до людини один раз за все життя. Знатиме він, як потрібно діяти, із слів коханої дружини Квітки, і ніхто з таємних ворогів не здогадуватиметься, що накаже князь наступної миті. Ця свята подружня злагода забезпечила велику Перемогу хорватів-прарусів над підступим, небезпечним і віроломним ворогом – аварами.

«Якщо ти все знаєш, кохана  моя, то розкажи, що я маю зробити із зрадником, який завтра із всіма дружинниками буде на нараді княжій?» – питає Самослав.

 І відповіла Квітка так князю: «А хто каже, що ти повинен говорити про повстання проти обрів? Ти викажи увагу свою боярину-дулібу і накажи йому їхати до теплого моря, до хорутан, де князював ти, і розвідати, як живеться там нашим братам під ярмом аварів. Маєш йому наказати, щоб він обов’язково шукав  зустрічі з імператором Візантії Іраклієм і передав імператору, що хорвати хочуть нової землі у його володіннях, щоб переселитись їм з гір Карпатських, з Татр, Альп в землю обітовану, біля теплого моря, і чи дозволить імператор хорватам осісти на цій землі? За це хорвати вірою і правдою  служитимуть імператору і будуть охороняти кордони імперії від ворогів його.

 Ти ж, князю, збирався цього зрадника боярина відправити до бойків, щоб вони перші повстали проти аварів. Але ти так не роби, мій любий, бо загубить цей зрадник всю справу твого життя. Відправ його до Андріатики, хай виконує волю Богів і нічого не знає про наше повстання та час військових дій проти обрів, а це забезпечить успіх повстання і Перемогу нашу. Свою місію боярин  виконає і незабаром після Перемог над дикунами  підуть хорвати в землю біля Андріа тики і освоять та заселять її,знайдуть нову Батьківщину-Далмацію для себе і своїх нащадків».

Самослав вирішив перевірити, чи збуваються слова його дружини Квітки…

 І вийшов з княжих палат на терасу, вся  його столиця Нітра щиро вітала князя і його гостей, які звідусіль поспішали на княжий клич. За порадою Квітки, був влаштований бенкет величний в княжих палатах Нітри на честь побратимів князя Самослава, його вірних воєвод, що були ним призначені по племенах слов’янсь ких і керували військовими дружинами, а також в честь вірних і мудрих бояр, для котрих була дипломатична місія.

 Столи дубові гнулись від  смачних страв та хмільних напоїв. Князь рвучкою, молодечою ходою зайшов у княжу трапезну і побачив біля лав з три десятки своїх воєвод і бояр, що гучно, на всю горлянку, привітали його: «Слава! Слава!! Слава!!!» та низько вклонились йому. Самослав запросив всіх сісти, але перед цим,позвав до себе розпорядника бенкету і сказав, щоб він привів і посадив біля нього боярина Шкідника, котрий стояв в задумі посередині запрошених. Боярин  на запрошення  князя відповів єхидною посмішкою, навіть дивуючись, що саме він удостоєний такої честі сидіти поруч князя всіх словен. Князь дав команду починати святкувати, і красуні дівчата наливали достойним воєводам та боярам в срібні і золоті кубки меди слов’янські, вина грецькі, пива німецькі. На вертелах принесли кількох засмажених молодих диких кабанів і косуль та оленів. Кожен, хто бажав, кинджалом-ножем або коротким мечем відрізав великі та соковиті шматки м’яса,що парувало,і з насолодою поїдав. Князь керував бенке том і слідкував за тим, щоб трапеза тривала, а меди лились рікою.

 Під час княжого обіду сказав Самослав до боярина, що тому слід нині ж збиратись в дорогу і їхати до хорутан, зустрітись із їхнім теперішнім князем Зоряном і попробувати з ним знайти дорогу до басилевса Іраклія.

 Запитав зрадник князя:«А що я маю говорити з Іраклієм? Адже не рівня він нам,слов’янам,імператор Візантійської імперії,як орел,дивиться на недержав ні народи з висоти»

 Відповів Самослав йому, що тепер Римська імперія виснажена війнами з аварами та слов’янами і не є такою міцною, як хоче здаватися. Її кордони постійно тривожать різні племена та народи. Візантійці перебувають у постійних війнах, і їм потрібен захист кордонів.

«Ось і донеси імператору Іраклію, що князь Самослав хоче з хорватами поселитись в Істрії та Долмації,а за такий дозвіл готові хорвати захищати кордо- ни Візантійської імперії від зайд-ворогів», – наказав князь.

 Шкідник був хитрим шпигуном аварів і перепитав: «А що, князю, будеш робити, якщо союзники наші, авари, підуть війною на візантійців?»

 Усі сумніви князя в тому, що Шкідник може бути зрадником, після цього  запитання  розвіялись. Згадав Самослав слова своєї жінки про Шкідника і каже йому: «Авари – це наші союзники, і не раз наші пращури ходили разом з ними на столицю їхню Царгород-Константинополь. Тому будемо вірними союзниками аварам, а до війни між ними не дійде, про це не може бути й мови.»

 Хитра відповідь на хитре питання провокатора !

Підвівся князь і промовив до своїх друзів: «Зібрав я Вас сьогодні, щоб сказати: готуйте свої племена до великого переселення на Південь та Захід, до землі обітованої, де моря теплі,  сусіди не дикі, де буде добре жити всім нам. Підемо ми, браття, до Андріатичного моря і там поселимось на землях Візантії. Брат наш Шкідник з цією місією їде до князя Зоряна, та разом з ним мають бути у базилевса-імператора Іраклія і просити його, щоб дав дозвіл на поселення племен наших в Долмації, Істрії, коло братів наших хорутан, а за це вої наші охоронятимуть кордони Візантійської імперії. Якщо Іраклій відмовить нам, то маємо зброю та відвагу і візьмемо нову нашу Батьківщину силою нашої відваги і військової доблесті. А землі там чудові, бо знаю я, був князем там».

Князівський бенкет тривав далі, але князь залишив його після того, як дехто із бояр, через заздрість, почав торгуватись із Шкідником як майбутнім намісником Істрії за землі для своїх племен. Ніхто не здогадався, що відправка боярина  Шкідника до хуритан була планом слов’янських Богів щодо майбутньої битви і великої Перемоги над Аварським каганатом.

                     Повстання і Велика Перемога.

 Наступного ранку по бенкеті запросив Самослав в княжі палати свого брата середущого Велета, що дійсно був Велетнем, бо мав росту понад два метри, якого любив і довіряв, та розповів йому, що думає він про те, що Шкідник зрадник і шпигун аварів. Попросив Велета, щоб пильнував він за ним, але обов’язково зустрівся з імператором Візантії Іраклієм і наодинці розповів йому, що хорвати повстали проти аварів і хочуть захищати кордони імперії від ворогів її. Взамін просять дозволу на поселення своїх племен на землі біля Андріатичного моря. Також сказав, щоб Велет нічого не говорив зрадникові про повстання слов’ян, але, коли побачить зраду боярина, то нехай вб’є його без вагань і роздумів. Наказав братові, якому довіряв як собі, взяти зі собою невелику кінну дружину для охорони.

Велет, хоч був братом князя Самослава, мав підпорядковуватись наказам  боярина, якщо ці накази були в інтересах справи. Не знали вої, що ШКІДНИК буде керований волею Богів і стане шкідником не хорватам та всім слов’янам, а нашкодить Аварам, і на його честь буде назване місто Хорватії Шибеником.

Наступного сонячного ранку боярин з рідним братом князя Самослава, Велетом виїхали із столиці до князівства Хуритан через землі Панонії (фактично, Аварський каганат), і їх охороняв невеликий загін кінних дружинників. У цей час князь прокинувся в обіймах своєї дружини Любави, що була з княжого роду одного із дулібських племен. Вона в сльозах розповіла своєму чоловікові про страшну картину, що твориться на землях Дулібії,  про те, що авари серед літа понаїжджали в села дулібів і виганяють чоловіків з поселень, а молодих дівчат, жінок безчестять – і ті народжують дітей з розкосими синіми очима. А також перетворюють молодих хлопців у своїх наложників, бо в іншому випадку їх очікує смерть. Якщо хтось із дулібських мужів заступається за своїх дружин, сестер чи доньок або збезчещених синів, його страчують на майданах поселень привселюдно. Були випадки, коли на майданах смерті страчували десятки і навіть сотні мужів-воїнів, дулібів, котрі посміли встати на захист своїх матерів та сестер.

 Сказала Любава, що вчора приїхав її молодший брат і попросив її, щоб вона повідомила князю Самославу про те, що її батько, дулібський князь Бож, вимушений був тікати зі свого граду від звірів в людській подобі, аварів-обрів. З ним виїхала вся військова дружина, і що він розіслав довірених людей по всіх дулібських племенах, щоб готувались до повстання. Також розповіла Любава, що її маму, княгиню Світану, хижий аварський воїн захопив і перетворив на свою наложницю через її неземну красу. Просила Любава в свого чоловіка захисту для племен дулібів, і щоб він очолив повстання проти аварів усіх слов’янських племен та звільнив її матір з брудних рук смердючого обра.

Прийшов визначений час, коли Боги вимагали від Самослава рішучих дій – звільнення слов’ян з-під аварського гніту. Нічого не сказав Любаві князь, відправив її в жіночу частину, а сам звелів, щоб до нього привели його дружину Квітку, з якою мав тривалу розмову про повстання.

 Квітка послухала розповідь чоловіка і князя про муки, які терплять жінки і молоді хлопці з племен дулібів від аварів. Поважно промовила:

 «Князю, це знак Богів наших до негайного повстання проти обрів. Бачила я у сні, що забезпечать нам успіх у повстанні тільки несподівані дії. Це зіб’є аварів з пантелику, вони розгубляться і не знатимуть, що робити. Але, князю, ніхто не повинен знати, що ти задумав і що ти робиш. Тому не оголошуй про повстання перед зібранням воєвод і бояр, бо багато серед них срібнолюбців, що за гроші зрадять тебе, викажуть аварам твої плани. Тому будь обережний і мудрий. Довіряй тільки тим, кому віриш сердцем, а не головою!

Два народи мають повстати одночасно – це дулібські племена, котрі є в Панонії, Чехії, за Карпатами, а захищати повсталих мають дружини воїв-горян, бойків. Авари думатимуть, що повстали тільки дуліби, бо довго не знатимуть, що допомагають їм бойки. Дуліби ж мають з боями відступати в те місце, де ти збереш основні слов’янські сили, і привести дикунів у пастку, яку ти замкнеш. Так ти переможеш обрів раз і назавжди.

Битва буде страшною, ріки крові проллються, десятки тисяч дикунів-кочівників буде знищено. Перемога твоя, Самославе, буде величною, бо підірве потугу обрів, зламає їм хребет – стануть авари каліками, що не зможуть уже тримати в покорі слов’ян. А без слов’ян авари– ніхто, і розпад почнеться Каганату. Одночасно, Самославе, ти станеш засновником Великої Хорватії – держави всіх слов’ян – і будеш її королем.

 Місце головного бою з аварами буде на стику трьох рік, що утворюють тризубець Посейдона. Для повстання вибери день в 20 числах серпня або на початку вересня, але про цей день мають оголосити слов’янським племенам твої вірні друзі, твої брати по зброї, яких нині ж відсилай до дулібів за Карпати і в Панонію. До бойків шли свого наймолодшого брата. Він зустрінеться в Карпатах з наймогутнішим вождем бойків, князем Буйтуром який забезпечить зв’язок зі всіма бойківськими племенами, що є в Карпатах, біля них, в Татрах, Богемії і навіть Баварії. Дружинники бойків будуть в одязі дулібів, різниця незначна між ними, а Буйтур – добрий воїн і зуміє покерувати боєм».

 Самослав послухав свою кохану Квітославу, і того ж дня посли його виїхали з Нетрянського князівства в бік майбутніх Стільського, Краківського князівств, щоб дати вождям бойків та дулібів конкретні вказівки щодо повстання, а найголовніше – для узгодження і об’єднання їх Це було вперше, що слов’яни мали діяти як годинник.

Вже ніч чорним крилом підступала до Карпатських гір. Брат князя Самослава на ймення Славобор разом з десятком воїв на конях їхали дрімучим лісом із заходу на схід. Їхали кілька днів в суворий, але дуже гарний  бойківський край, і були насторожі, бо знали, що бойки непроханий гостей можуть просто вбити.

На котрийсь там день Славобор почув оклик: «Хто такі? Куди їдете?», але людини не бачив. Слова зрозумів відразу і відчув, що питає його слов’янин, бо мова його мало різнилася від мови хорватів.

 Відповів: «Ми брати ваші з заходу. Їдемо до вас і хочемо говорити з князем вашим про допомогу».

 На зелену галявину з-за дерева виїхав вершник з луком в руці. Махнув рукою – і ще три кінні вої відділились від могутніх буків, але не підїзжали, а тільки з вертких коней дивились на хорватів. Рідко хто сюди заїзжав, рідкими були і зустрічі з хорошими людьми, зате часто зустрічались з ватагами аварів, котрі як шакали никали по лісах, шукаючи поживу, і нападали на бойківські поселення, коли цього ніхто не очікував. Тому бойківський князь Буйтур висилав на  цей західний шлях воїнів молодих та спритних на конях швидких гірських, щоб у випадку небезпеки могли попередити племінне поселення про небезпеку.

Вершник дав знак слідувати за ним. Мовчки їхали з півгодини якимись стежками, аж тут перед їхніми очима відкрилась картина: поселення велике слов’янське, оточене частоколом, що мало брами з півдня і півночі. Воно розкинулось на обох берегах Дністра і мало дуже хороше розташування, бо було фортецею на горі і закривало шлях як на гірський захід, так і на рівнинний схід. Західна брама-хвіртка без затримки відчинилась, горяни-бойки разом з хорватами-горватами заїхали в місто, а на них дивились суворі вої гір, що не знали, хто це із чим приїхав.

Гостей зустрів біля князівського терему сам Буйтур. Славобор вклонився йому й сказав: «Я, Славобор, брат князя всіх слов’ян, Самослава. Прийшов до князя  бойківського Буйтура, просити допомоги у війні проти авар».

Запросив бойківський князь до столу гостей своїх і відправив з двору всіх своїх воїв, бо добре знав, що навіть серед них можуть бути шпигуни аварські.За трапезою Славомир розповів, що дулібів, іхніх сусідів, авари так знеславили, що захопили навіть одну із дружин князя Божа, серед літа гвалтують дівчат і жінок.

Мовчки слухав Буйтур і прорік: «Знаю, Славоборе, в мене князь дуліб ський Бож і військова дружина його. Що хоче сказати наш князь Самослав мені і Божу?»

До них за стіл присів кремезний і великорукий Бож дулібський, подав руку Славобору мовчки і тільки сказав: «Треба звільняти землю нашу від обрів і мою Світану, якщо вона ще жива.»

Тим часом стіл заповнювався стравами, напоями хмільними, які приносили три  молоді бойкині, що були у простих сукнях і чудових вінках з лісових квітів. Молодий Славобор придивлявся до них і відмітив для себе прегарну дівчину, що, мов бджілка, літала між столом і княжим теремом. З цікавістю придивлялась до нього і дівчина. Це була дочка князя бойків. Вона відчула увагу до себе і кинула на гостя довгий, відкритий погляд.

Це помітив і князь: «Не задивляйся після важкої дороги, князю-воєводо. Це моя наймолодша, Славуня. Але треба перемагати авар, а тоді вже, як сподобаєтесь одне одному, дасть Вам шлюб міцний наш Дажбог.»Карпатська краса бойкині Слави була божественна.  Вирізьблені, тонкі риси обличчя, високе чоло, ясне кучеряве волосся і сині, мов озеро Синєвир, глибокі очі, що заглядали в душу.

 Сказав Славомир обом князям: «Обов’язково переможемо авар, навіть заради краси неземної Славуні, а потім брат мій Самослав пришле сватів до тебе, бо хочу я, щоб була мені за любу дружину твоя Славуня.

 «Обов’язково переможемо, княже-воєводо», – запевнив Бож. – Ми піднімемо Карпати і всіх слов’ян,  до самої столиці, стольного града Стільсько, і навіть далі підуть наші гінці, аж на чудову мою Волинь, і всі дуліби повстануть, бо краще померти в бою воїнами, ніж бути рабами аварам пога- ним.»

За наказом батька підійшла ближче Славка. «Ось брат князя Самослава, люба ти йому. Що скажеш, доню?» – запитав Буйтур.

Зашарілась красуня Славка, бо і їй до серця припав Славобор, але з власти вою горянам гордістю відповіла: «Нехай покаже себе, побачимо його в бойових іграх»

 «Ой, якби то в іграх! Мусить показати свою міць і військову майстерність Славобор у битвах справжніх! З кров’ю, зі смертю, Дай Боже, обрів поганих, а не наших воїв... – сказав батько. – Ми один народ, дочко, бо  дуже давно далекі пращури наші покинули гори ці і пішли на  південний захід. На берегах великого південного моря вони знайшли чудову країну, яку назвали Рутенія. Там ростуть чудові плоди, і дуже тепла зима. Але через віки, після частих воєн з римлянами, рідні гори покликали їх назад. Ми повернулися в Карпати, апращури наших гостей осіли на північ від Дунаю, в Норіку-Панонії. Зараз вони кличуть нас у бій для захисту східних наших братів, дулібів, котрих в рабів перетворюють погані авари. Вуй наш князь Бож тут  є, а запорука нашої Великої Перемоги те, що князь Самослав буде керувати нами, всіма слов’янами. Казав наш волхв, що Богом обраний він, має звільнити люд наш увесь від  диких обрів, тому ми йдемо на війну,ти ж чекай князя Славобора. Всі землі венедів-слов’ян об’єднаються в одній державі – Великій Хорватії, котра прославиться своїми відважними і мудрими синами та дочками. А на місці цьому буде місто-град славний, де жоною станеш  Славобору, а назве він цей град на честь боротьби і перемоги над обрами і слави князя Самослава –САМОБОРОМ і буде князем не тільки білих хорватів, але після мене, і бойків безстрашних. Тепер, доню, обслужи князя Славобора, мене та вуя Божа і залиш нас, бо маємо раду чоловічу».

Славобор розказав князям, як мислить перемогти авар Самослав. І пристали на цей план як дуліби, що авари перетворювали їх на скот, так і бойки, котрі мали завдання допомагати повсталим дулібам і з боями заманювати в місце, де чекає на авар засада всіх військ словен на чолі з Самославом.

Промовив Буйтур до Славобора: «Я відішлю вірних гінців в усі куточки Карпат, де живуть бойки, а також в Богемію до князя бойківського і навіть в Баварію, бо і там є наше славне і відважне плем’я. В один день – 23 серпня –  по всій Панонії повстануть дуліби, а наші бойківські дружини та ополчення будуть громити авар де тільки зустрінуть. Не буде кров дулібів литись марно, ми допоможемо.»

Бож із сльозами на очах слухав і теж сказав: «Я ж вишлю своїх вірних по всіх дулібських племенах в Панонії, і тут і в один день повстане вся Дулібія. Будемо відважні, як соколи, бо з нами всі наші брати будуть мститись за ганьбу нашу!»

 Спільна дружина бойків під проводом Буйтура разом з військом дулібів князя Божа почали постання в своїй землі, короткими і сміливими атаками звільняли поселення, де оселились авари. До Карпатської дружини щораз більшим числом приєднувались бранці обрів. Були серед бранців багато хорватів, котрих звільняли бойки, бо були братами вони. Особливо багато молодих воїнів стало до лав дружини коло Стільська, звідки кіннота словен рушила швидким темпом в Панонію, в саме серце гадючого Каганату. Пішці слов’ян рухались в бік Порогу (Праги), де під Влтавою їх мав зустріти князь Самослав і  у вирішальній битві розбити ганьбу Європи – аварів.

На думку автора, назва нинішнього міста Самбір має дві складові частини. Перша з них в честь князя і короля всіх словен Самослава, а друга – його брата Славобора, що відважно боровся проти авар і доклав багато зусиль для Слави, Великої Перемоги слов»ян над обрами і звільнення їх з-під ярма.

Князь Кий - анти  у повстанні слов’ян та створенні держави Великої Хорватії.

Слов’янський племінний союз-державу Антів очолював полянський князь Кий. Його називали Києм-ІІ і описувані події наступили, коли авари-обри розбили в кроволитних боях болгар та антський слов’янський союз. Бої між антами, що жили на південному заході теперішньої України і кочовими аварами, що намагалися захопити землі антів, були надзвичайно тяжкими і жорстокими, тривали ціле століття. Полянський князь Кий, що очолював антський союз слов’янських племен у VІІ ст. нашої ери, був видатним полководцем, а опір слов’ян-антів був надзвичайно потужним. Кожне поселення антів обри брали тільки силою зброї, притому в боях авари втрачали значну частину своїх кращих воїнів, так що між собою авари називали антів «духами-шайтанами», що воскресали з мертвих і вбивали хоробрих аварів. Був навіть випадок, коли дуже багато обрів полягло на полі бою з антами в районі теперішнього Миколаєва, і просили вони в свого хана-когана, щоб він домовився з антами на обмін вбитими, яких із слов’янської сторони також було доволі багато, але хан відмовив своїм воям. Причина була в тому, що один із антських племінних вождів-князів Божич сам відправив до аварського хана делегацію, яка просила дозволу на обмін небіжчиками. Вислухавши слов’янських післанців, хан прийняв парадоксальне рішення: не видавати антам їх полеглих воїнів і не просити в  князя Божа за своїх. Так йому нарадили його радники, які бачили в такому обміні не людську порядність, а ознаку слабкості.

Вислухав Бож відмову хана, здивувався дуже, але відпустив своїх воїнів. У всіх без винятку слов’ян у VІІ і наступних століттях, аж до хрещення, був звичай спалювати своїх померлих чи загиблих у боях, а не віддання землі, як це є у християнських народів. Спалювання трупів в теперішні часи практикується в Індії, а, як нам відомо, арійці, вихідці з України, завоювали Індію і створили там кастову систему.

Тому Божич через волхвів, з яким радився, передав наказ своїм воям, щоб серед глухої ночі, коли нічого не буде видко, добірні вої, що добре бачили вночі, забрали щонайбільше вбитих слов’ян і знесли їх на вершину гори, що височіла над рікою Буг. Коли настала темна хоч око виколи ніч, у цілковитів тишині, яку лише своїми криками сколихували нічні вартові-сови, загони антів, обуті в м’які постоли, рушили на поле бою, де віднаходили своїх і на руках відносили тіла на узвишшя. Анти впізнавали своїх воїнів по одягу, запаху і по рисах обличчя: обри були цілком іншими, і від їхніх трупів йшов невиносимий сморід.

За декілька годин нічної вилазки майже всі тіла героїв-воїв слов’ян були поскладані на горі у кілька великих куп, обкладені деревами-дровами, так що навіть аварська сторожа не помітила  руху слов’янських похоронних загонів. Аварська сторожа спала, але проснулась від полум’я величезних багать –  душі загиблих воїв разом з язиками полум»я відлітали у  вирій, де їх чекали душі пращурів… Про те, що слов’яни забрали своїх полеглих з поля бою, доповіли аварському хану, який захлинався люттю і вимагав, щоб обри йшли в атаку і трупів антів на полі бою було знову стільки ж, як напередодні. Воєводи обрів повели свої кінні орди в наступ, але захлинулися власною кров’ю, тому що Божич передбачив такий хід подій і його стрільці-лучники своїми влучними пострілами вбивали сотні і сотні кінних воїнів, що не були в латах. Побачивши таку картину і те, що його кращі загони гинуть, хан аварів звелів припинити наступ і відійти. Так і було зроблено.

 Сонце немилосердно пекло, трупи аварів розкладались, їх обсіли мухи, а ворони поїдали плоть. Тоді хан зрозумів, що зробив помилку, послухавшись своїх радників та не видавши небіжчиків антам. У запалі гніву наказав кількох з радників стратити. Так і сталось полудневого часу, коли вітер гнав смердяче повітря до шатра аварського хана, який захлинався від цього запаху. Після цього хан відправив вже свою делегацію до антського князя Божича з проханням видати полеглих у боях аварів, щоб їх поховали. Бож був добропорядною людиною, вислухав аварських послів, нагадав їм, що його вої забирали своїх серед ночі та запропонував обрам зробити те ж саме. Але після благань аварів дав слово, що його воїни не будуть перешкоджати похованню аварів і не будуть вбивати живих обрів. Зразу ж після цього двохколісні арби кочівників виїхали на поле бою забирати тисячі  полеглих.

Полянський князь Кий намагався зв’язатися з болгарським царем і узгодити спільні військові дії антів з болгарами, яких також поборювали авари. Три делегації антів їздили в Болгарію і двічі не знайшли царя, що втікав зі своїми військами в Родопські гори від аварів. Втікав від поразок, думав, що обхитрує долю. Йому доповідали, що антська делегація проситься до нього на аудієнцію, де мають розповісти про плани Великого князя Антів Кия, щодо спільної війни антів і болгар проти загарбника – аварських племен, безжальних, але дисципліно ваних. Аж на третій раз відбулась зустріч між Болгарами і Антами на околицях болгарського містечка Несебра, але відмовив Болгарський цар князю Кию у війсь ковому союзі, кажучи, що Анти і їхні союзники вже розбиті хижими аварами, тому він в такий союз вступати не буде, а знайде надійних союзників, котрі зможуть допомогти перемогти аварів, і що таким союзником Болгарському царству буде Візантійська імперія. Ось ця хитрість та підступність болгарського царя призвела до великої трагедії: поодинці аварський коган-хан розбив антів і знищив їх державу-племінний антський союз, а також підкорив і Болгарське царство, яке стало васалом Аварського каганату,що невдовзі сформувався.

Під час виснажливих боїв з аварами частина антських племен, виснажених, переможених, знелюднених, утікаючи від аварських псів-гієн із земель України, щоб не пропасти, мусіли відступити за Дунай. Частина цих племен залишились в Болгарії, де разом з іншими антськими племенами стали основою формування слов’янської складової болгарського народу. Нам відомо, що частина болгар прийшла на свою Батьківщину разом з ханом Аспруком з Поволжя, де мали своє Булгарське царство, а етнічно вони належали до тюрків.

Після того, як Болгарський цар відмовив Верховному князю Антів Кию у війсь  ковому союзі проти авар, вирішив Кий звернутись до своїх братів білих хорватів,  що сиділи  в передгір’ї Карпат і в самих Карпатах, були вони в Панонії, в теперіш ній Чехії і Словаччині. Знав Кий, що його пращур Кий, відпустив свого рідного брата Хорива з його племенами для пошуку нового Краю, що мав стати їх Батьків щиною. І цією новою Батьківщиною для хорватів стала благословенна земля Га личини. У цей час князь усіх словен Самослав повставав проти ворогів слов’ян – поганих обрів і їхньої держави Аварського каганату. Знав князь полянський Кий, що Самослав походить  з сімені Хорива, а це означало, що він міг сміливо йти на перемовини зі своїм близьким родичем Самославом щодо боротьби проти авар, і не чекала його та ж участь, що в переговорах з Болгарами.

Прибув Верховний князь Антського союзу  Кий в столицю слов’янську Нітру вже тоді, коли запрошені Самославом воєводи і бояри роз’їхались по своїх племенах і по різних землях, кожен зі своїм завданням, щодо повстання проти Аварського каганату. Самославу доповіли, що приїхав князь Кий, князь полян і Верховний князь антів, та проситься до нього на прийом особисто. Моментально згадалось князю Самославу, що поляни і хорвати – брати, що Кий і його пращур  Хорив були рідними братами, тому наказав негайно прийняти таку рідну йому людину, та ще й князя.

Світлиця князя Самослава була прострою, світлою, багатою і чистою, але якихось цяцьок в ній не було. Доповіли Самославу про прихід Кия, і він побачив перед собою стрункого, високого до майже двометрового на зріст та гарного лицем воїна, що мав поголеною голову, а на маківці був довгий та густий чуб-оселедець, закинутий за праве вухо,в якому була золота, велика сережка. На білому обличчі виділялися підковоподібні вуса, бороди князь Кий не мав, зате мав сині, глибокі, мов озера, очі, які дивилися прямо в душу і ніби говорили. Але заговорив  першим хорватський князь Самослав, розмовляли два князі однією й тією ж мовою, тлумача їм зовсім не треба було, бо розуміли один одного чудово.

Сказав Самослав: «Вітаю Верховного князя Антів у своїй столиці! Слухаю брата свого уважно. Яка потреба привела Великого Кия до мене?»

Розповів Самославу князь Кий про те, що обри майже розбили в боях військові антські дружини, що багато племен із антського союзу без погодження з ним тікають зі своїх земель та переселяються на Балкани, бо зовуть їх туди їхні брати – слов’янські племена, які раніше осіли на цих землях. Всі тікають від обрів бо ті нікого не жаліють, а вбивають, навіть, дітей і жінок. Втікає навіть болгарсь- кий цар із своїм військом від аварської орди в Родопські гори і ховається від них,уникає двобою,на пропозицію війського союзу з антами відповідає відмовою  Ось з цієї причини просить князь Кий військової допомоги від брата Самослава у боротьбі з аварами, бо самі анти не переможуть аварів. Тільки у єдності можна перемогти Аварський каганат.

При цій розмові була присутня бойкиня Квітослава, і вона з дозволу князя Самослава задавала багато питань Кию: і скільки має війська, і як воно озбро- єне,коли при потребі може прибути антське військо до порогів (Праги). Послу- хавши відповіді Кия, чемно вийшла з покоїв, залишивши князів самих. Самослав серцем повірив всім словам Кия і розповів, що з дня-на-день має повстати весь слов’янський світ проти аварів. 

До пізної ночі тривала князівська бесіда, вже при свічах. І сказав Самослав Кию, що відправив до Візантійського імператора Іраклія боярина Шибеника-Шкідника зі своїм братом Велетом, і що багато хорватських племен переселяться в Далмацію, якщо переможуть обрів, і якщо дозволить імператор Іраклій. На прощання розцілувались як брати, і Самослав відправив князя Кия в його покої, сказавши, що завтра буде бенкет на честь його приїзду. Приємно  вражений цією новиною полянський князь Кий, гарно подякував Самославу.

 Мав Самослав цієї ночі розмову з Квітославою. Вірна дружина сказала князю, що він має робити разом з Києм. Повідомила, що кілька великих загонів комонних антів мають прибути на місце генеральної битви слов’ян з аварами в район злиття річок і створення тризуба-трисуття біля Праги. Але, сказала Квітка, що може бути й інакше. Хай сам князь Самослава вирішує про участь антських вершників у повстанні, адже комонні анти дуже добре знали тактику і стратегію обрів і могли як ніхто інший допомогти усім слов’янам розбити авар. Анти  мають узяти участь у розгромі аварів, а керувати ними має їх Великий князь Кий. Для цього негайно має відправити Кий  посланців  у свої землі і дати наказ, щоб військові загони вершників антів поспішали у вказане Самославом місце.

Усе це розповів Самослав уранці Києві. Обнялись Самослав з Києм, і говорить хорватський князь антському: «Знаєш, брате, що треба смертельно пора нити звіра-обрина, тоді він безсилим  і немічним стане,а  відтак легше антам буде звільняти свої землі від зайд. Я пропоную Тобі, Великий Князю, прийняти безпосередню участь у повстанні всіх слов’ян проти звірів у людській подобі-обрів. Ти краще від усіх моїх воєвод знаєш звички аварів, бо вже десятиліттями точиться на твоїй землі війна з ними. Дай клич, і хай прибудуть до нас обох, в мою столицю Нітру,твої найкращі комонні вершники. Треба нам сім тисяч найкращих вершників-антів, які будуть нашим резервом, і як треба буде, підуть у найтяжчі місця бою і допоможуть перемагати аварські орди. Якщо маєш можли вість, то хай в Нітру прибудуть більше твоїх вершників, бо пішців є у мене навіть забагато,а комонників замало. Авари – це ж комонне військо, тому йому потрібно протиставити вершників.»

Відповів на це Кий: «Я, брате, як Верховний князь антів можу залучити до твого війська не сім, а двадцять сім тисяч комонних воїв, або й більше, як буде потреба. Але ти хочеш кращих із найкращих. Не розумію одного, чому ти не хочеш їх пускати в бій. Невже не довіряєш?»

 Самослав відповів: «А тому, щоб у скрутну хвилину бою ці вибрані тобою і мною воїни могли піти в атаку на найтяжчій ділянці і перемогти. Також є потре ба в них на випадок непередбачених дій аварів, коли потрібно негайно приймати рішення, а всі війська у боях».

 Заспокоївся Кий і промовив до Самослава: «Я сам приїхав до тебе, брате, щоб схилити Тебе на свій бік проти аварів, а тут крім брата, ще й найкращого друга знайшов, який і сам готує повстання всіх словен проти обрів і мене запро шує до нього.Мова твоя мудра, і я готовий допомогти Тобі і всім слов’янам здола ти дикунів,стерти їх з лиця землі.Знаю з власного досвіду, що орди ворогів наших багаточисельні,добре дисципліновані, діють як один, тому навіть усім слов’янам, ой, як нелегко буде в бою».

 На це почув, що всі боги слов’ян хочуть перемоги над слугами Чорнобога і вони, слов’янські боги, будуть керувати повстанням, а він, Самослав, буде втілювати Божі плани в дійсність, і знає як це робити».

 По розмові князівській викликали антських бояр, що були в делегації. Їх негайно відправили в Антські землі із наказами Кия про прибуття в Нітру досвід- чених вершників через тиждень або десять днів, а кількість їх мала сягати понад десять тисяч воїв.

Після цього відбувся бенкет на честь Антського Князя Кия.

Через десять днів прибули в Нітру п’ять антських  загонів комонних вершників, що були добре озброєні, мали двогострі мечі, як у всіх слов’ян, але мали й відмін ну від решти зброю. Мали навіть шаблі і луки, які були менші, але більш вигнуті і зроблені як аварські,тільки досконаліші. З такого лука вершник міг легко на ходу стріляти. Стріляти влучно і швидко, так як в сагайдаках було дуже багато  обпірених стріл, а луки ці були пристосовані для стрільби з коня на ходу, як у аварів і всіх кочівників.

Тим часом повстання йшло повним ходом. Дуліби й бойки раптовими наскоками винищували аварів в місцях їхнього квартирування в Панонії,  після такої вилазки  тікали від аварів, але тільки в напрямку Праги. Це був план Самослава.З аварських дев’яти хрінгів постійно надсилались війсь кові комонні орди, які, мов гончі пси, гнались за Карпатською дружиною Буйтура, але жодного разу так і не наздогнали бойківські загони чи загони дулібів.

Князь Кий зустрів в Нітрі своїх вершників особисто, бо знав багатьох воєвод, що прибули. Серед них виділявся своєю  могутньою статурою воєвода Богатир, що мав особливий плащ зі шкіри ведмедя. Керував одним із  загонів вершників воєвода  Вожак-Вовк, а його комонний загін з трьох тисяч вершників носив назву «степові вовки», це був елітний спеціальний загін князя Кия, що десятки разів громив аварів у боях біля моря Чорного. У столицю хорватів Нітру прибуло п’ятнадцять тисяч комонників – це були перевірені в боях, досвідчені, відважні майстри військової справи, які прославляли Антського Верховного Князя Кия не один раз у січах з аварами.

Кий у своїх вершниках був впевнений, а Самослав – ні. Для нього головним у житті було гасло: «Довіряй, але провіряй» Тому попросив Кия, щоб його елітна кіннота показала свій клас в іграх. На ігри були запрошені всі мешканці столиці Хорватів, а ігри були влаштовані на центральній площі Нітри. Кращі вершники були вибрані воєводами зі своїх загонів, і кожний із дрібних загонів мав проде монструвати перед глядачами свою майстерність, спритність і злагодженість.

Першим на площу виїхав елітний загін воєводи Богатира. Сам Богатир  красувався на чудовому вороному коні, що мав на лобі білий трикутник. Бурка з ведмедя з оскаленою пащею привертала увагу всіх глядачів. Богатир дав команду, і всі вершники опинились під животами коней і так скакали по колу. За другою командою вершники опинились на спинах коней в одну хвилю, а за треьою – в мішені полетіли бойові сокири, які з силою врубувались у лісові колоди. Жодна бойова сокира з команди богатирів не пролетіла мимо, а всі впнулись в колоди. У бою – це вірна смерть ворога. За командою воєводи вершники кидали довгі ножі,які, мов жала ос, впинались в мішені і погойдува- лись на вітрі.

За першим загоном Богатира на площу виїхав відбірний загін «степових вовків», яким керував Вожак. Коні під вершниками були небаченої краси, всі в яблуках, а послух коня був повний. Воєвода-Вожак дав команду, і з-за спин воїни в одну мить витягнули невеликі, добре вигнуті луки, які ще називали степови ками,що враз були заряджені стрілами.Коні йшли котрий риссю,котрий- гало- пом. За командою Вожака у круглі мішені,що були з соломи і мали вигляд людей, блискавками полетіли стріли, які всі до одної вп’ялись в «горла» мішеней. Жодна не пролетіла мимо.

За цим усім уважно спостерігав Самослав і деколи про щось розпитував у Кия, який з готовністю відповідав на питання брата.

 Потім був третій загін, який просто шокував глядачів небаченим досі трюком, коли на повному ходу вершник перескакував зі свого коня на круп коня умовного ворога і скидував комонника, як сніп, на землю, а вершник з коня поруч перестрибував на коня, звільненого від вершника. Всі ці вправи  антів викликали шквал оплесків, що громом Слави величали військову майстерність вершників- антів-асів.

Після виступу елітарних комонних загонів антів сказав Самослав Кию: «Нині чекаю гінців,котрі мають повідомити, чи виїхала зі столичного хрінгу ава рів його орда безсмертних, і скільки їх, де вони зараз, як озброєні.Тому, брате, будемо чекати гінців, а після цього вдвох приймемо рішення щодо твоїх чудо-вершників».

 Погодився Кий, але сказав брату князю сокровенне: «Знаєш, брате, є тут особливий, мій улюблений загін кіннотників, з мого племені полян. Попрошу тебе, щоб вони завжди були зі мною, а рештою комонників розпоряджайся на свій розсуд.»

…Вечірня зоря вийшла на прогулянку по небу Нітри, а її супроводжував коханий місяць, що двома рогами намагався зловити і обійняти красуню Зоряну. Але та тікала й весело сміялась…

Біля східної брами, що мала закриватись на ніч, зупинились три вершники, покриті дорожним пилом, і просили князівського дозволу для заїзду в столицю. Спитав старший зміни в подорожніх, що вони шукають в Нітрі, коли ніч в гості проситься. Відповіли вершники, що їх чекає князь Самослав, і вони йому скажуть те, що мають сказати, а вартовим це не треба знати. З дозволу князя пропустили трьох вершників в місто, але попередньо обшукали, і вже без зброї зайшли всі троє в замок-фортецю князя всіх слов’ян. У залі-світлиці замку були Самослав з Києм, коли хорватський князь дав команду запросити прибулих вершників, на яких він чекав. Це були його розвідники, один з яких  обрин з оточення аварсь кого хана-когана, котрому Самослав подарував життя. Вони доповіли князям, що на допомогу ордам обрів Панонії, що переслідують повсталих дулібів, йде загін ординців,що має розбити повсталих слов‘ян.Цей загін, що називали себе безсме ртними, складається з двадцяти тисяч комонних воїв, а до нього долучено ще п’ять тисяч звичайних воїнів-аварів з пастухів.

Перепитав у обра-шпигуна Самослав, чи відомо яким шляхом будуть йти «безсмертні», на що досвідчений шпигун показав листок паперу, на якому був намальований напрямок руху аварського загону, і хрестиком  помічене місце вирішального бою між аварами й дулібами. Уважно роздивлялись карту руху аварів князі і вже знали, де мають намір відпочивати авари і в який із днів мають бути в тому чи іншому місці. Розпитавши все детально, відпустив Самослав своїх шпигунів.Закликавши скарбника,оплатив шпигунам послугу золотом, тому що на ціну золота оцінив він отриману інформацію.

По відході розвідників спитав Самослав у Кия, що він думає про все це. Кий, що з перших вуст чув всю інформацію і бачив мапу руху, спитав у Самосла- ва, де найближче поселення, кудою пройдуть орди аварів і коли вони там будуть. Отримавши відповідь, що будуть авари через три дні на віддалі одноденного кінного переходу від столиці Нітри, а через день планують генеральну битву з дулібами, спитав Кий, скільки і якого війська може бути виставлено Самославом для засідки. Самослав відповів, що може, крім антських вершників, виставити ще п’ять тисяч комонних воїв-білих хорватів і бойків, та десять тисяч пішців, що добре вишколені та озброєні.Основна ж частина повсталих слов’ян буде знахо дитись у місці, де три ріки роблять тризубець і впадають в Дунай недалеко від Праги (Порогів).

Тоді запропонува Кий свій план щодо оточення і знищення безсмертних аварів,з якими вже мав бої у своєму краю, і які були зовсім не безсмертними, а добре організованими та дисциплінованими. Попросив Кий проводирів у місце, де мали зупинитись авари,наказ, щоб усі вої Самослава виконували його коман ди,а його вершники вірні йому, і хотів зразу ж уночі рушати в похід. Молодий ще був Кий та запальний! Самослав вислухав Кия, плеснув руками і в залу внесли вино та пиво. Самослав сказав, що тільки зранку Кий вирушить в похід, а зараз він йому намалює місце майбутнього бою. Описав Самослав по пам’яті те місце, що було особливим тим,що крилами-дугами охоплювали рівнину,де мали відпо чивати авари. Ці два крила-дуги були двома густими гаями-дібровами. Ось там вирішив розмістити свої війська Кий, по приїзду зі своїм військом на місце май бутнього бою. Мав поспішити,щоб до прибуття аварів сховати в дібровах-гаях своїх воїв,де вони мали чекати в засідці. Знав князь Кий, що від наслідків його бою з аварами буде залежати багато в чому доля Великої Хорватії, тому що най боєздатніші війська вислав аварський хан-коган для перемоги над повстанцями.

«Степові вовки» разом з його особистою князівською дружиною полян-киян та  стрільцями-лучниками від Самослава розташувались у лівому лісочку-діброві, а воєвода Ведмідь зі своїми воями, а також загонами-дружинами антів та пішців і комонних воїв Самослава, розташувались в правому лісі. Коли авари розіб’ють табір і почнуть палити багаття, то тоді, за наказом князя Кия, першими в бій підуть вершники воєводи Богатира, які своїми злагодженими діями мають створити паніку серед авар, які чомусь бояться ночі, і вони почнуть тікати до лівого флангу, де на них чекає несподіванка велика – «степові вовки» і київські соколи, дружина князя Кия, що мала своєю особливістю нічних воїнів, які уночі бачать, як сови, а стріляють дуже влучно, бо мисливці. Як тільки авари після переходу розбили військовий табір, виставили варту, розпалили багаття і лягли в наметах спати, десь через хвилин сорок князь Кий умовним совиним криком дав сигнал до бою. Рушив за сигналом Богатир зі своїми вершниками, на ходу вміло стріляючи з луків у варту, яка, мов підкошена, безшумно падала на землю. Коли вже загони вершників були біля самого табору, дав Богатир команду, і страшний крик оглушив околицю, з наметів вибігали напівроздягнуті «безсмерт ні», яких пронизували стріли та вміло кинуті бойові сокирки, що моментально вбивали безсмертну гвардію аварів. Бачили авари у світлі багать незчисленне кінне військо, яке, мов сама смерть, переслідувала їх і безжально вбивала. Авари за командою воєводи «безсмертного» загону, поскакали на лівий фланг, думаю чи,що там заховаються від переслідувань. За ними гнались загони вершників антів,деякі мали в своїх руках смолоскипи. Коли авари тільки заїхали на околицю гаю і почали шикуватися в бойові порядки, князь антів крикнув до своїх полян: «Перемога або смерть!» І звідусіль тисячоголосне «Слава!!!» приголомшувало авар. У світлі факелів, що мали в руках пішці Самослава, ординці-аварів було видно мов на долоні, і їх вбивали лучники «степових вовків», що сотнями слали свої стріли, які входили прямо в шию і забирали життя. Соколи-поляни влучно стріляли з луків, а тих, хто наважувався чинити опір, розрубували навпіл. Страш ні стогони, крики, дикий вереск стрясали тишу. Кий мстився аварам за свої поразки!

Кий добре  знав поведінку аварів, тому виставив засаду у місці, де комонні вороги обов’язково мусять утікати. Там з луків уже пішці Самослава,  переважно бойки-мисливці, розстрілювали комонних аварів і їх коней. Бідолашні тварини дико іржали й падали, скидаючи вершників. Авари, котрих не вбили стріли, намагались чинити опір, але їх як капусту шинкували пішці Самослава та «степові вовки», що мали в руках, здавалось, не мечі двогострі, а щось подібне на змії-шаблюки. За декілька годин відбірний загін «безсмертних» аварів був розгромлений, але декілька малих комонних загонів втекли з поля бою, і невдовзі їх уже бачили біля Праги.

 Великий князь Антів Кий переможцем повернувся в Нітру, де його військо з нетерпінням чекав князь Самослав. Гучне тисячоголосе «Слава!!!» потрясло повітря – так вої і прості громадяни вітали своїх героїв. Вони розповідали, що попри Нітру, мов скажені мчали недобиті авари, неначе їх переслідувала Пані на ймення Смерть.

 Гучний бенкет охопив столицю Хорватів, але не надовго, бо треба було князю Самославу розбити аварів повністю і зломити їхнього хребта. Перемога Кия була дуже вагомою – більше половини війська втратив хан аварів. Але після поразки хан вирішив сам очолити свої тьми-орди і перемогти слов’ян. У всіх поразках він звинувачував тільки своїх воєвод і мав надію, що у вирішальній битві йому вдасться розгромити дулібів і бойків, бо про участь інших словֺ’ян він ще нічого не знав і навіть не здогадувався, що вершники антів розгромили його безмертну гвардію.

Війна є війною, і не дорахувались серед антів кілька сотень відважних вершників. Перестало битись серце героїчного воєводи Богатира, якого вбили три стріли аварські –дві вцілили в горло героя, а одна вибила очне яблуко.  

       Доленосна  Перемога над обрами  

Дружина карпатських безстрашних воїв-бойків розгромивши багато військових залог аварів, знищивши чимало військових загонів обрів у самій Панонії, під умілим керівництвом свого мудрого й відважного князя Буйтура, швидким мар шем рухалась до Порогів (Праги), де мала з’єднатись із військом Самослава. Туди ж поспішав і дулібський князь Бож, що підняв повстання по всій Дулібії, звільнив свій княжий град та любу дружину Світану від  вірної смерті. Знали князі,що вирішальний бій буде в місці,де притоки Морави роблять тризуб і впадають в Дунай, і там на них чекає все військо Самослава.

Хан довідався, що бойки допомагають дулібам, і в дикій злобі вирішив знишити назавжди цих пихатих словен-бойків, бо терпіти не міг їх через їхню гордість.Його загони,мов псячі зграї,гнались за Карпатською дружиною та дулі- бами князя Божа. Слов‘яни ж мали головне завдання – заманити в пастку цю орду, де її знищить військова потуга князя Самослава, все слов’янське військо.

–                   Княже Самославе, я гадав, що ти будеш в центрі, – здивувався Буйтур.

–                   Я буду всюди, бо хтось повинен дивитися за битвою і керувати нею, – Самослав з вдячністю глянув у вічі незрадливому побратиму. –   Кожна частина буде мати свій колір, і коли якийсь «колір» буде здавати,  я подам знак тою барвою, яка частина повинна налягти. У  кожній частині повинно бути двоє, що  дивляться тільки за знаками. Зберуться всі, і ми це досконало обговоримо.

– Тоді віддай братові Славобору лівий чи правий край, а я при ньому буду, – твердо попросив Буйтур.

    Самослав з вдячністю потиснув руку князю Буйтуру, що з готовністю віддавав Славобору Перемогу:знав бойківський князь,що це зять його майбутній.

Незабаром підійшли військові загони слов’ян з півночі. Їх було багато...

Кочівники-авари мали єдиний козир – витривалі степові коні, це було кінне військо-орда, яке не знало пішої війни. Порядок побудови аварських військ – вістря стріли, що вбиває противника.

                  П Е Р Е М О Г А

План визначального і вирішального бою Самославу  зі своїх нічних видінь подала вранці вірна Квітослава, котру він узяв зі собою. План мав дві складові. Перша – центр слов‘янського війська мав бути втоплений вглиб, а краї виступати півмісяцем. Піші вої будуть спереду, а кіннота – позаду. Центр  дуже сильний  декількома рядами піших воїв, основу яких складали бойки й білі хорвати під керівництвом Буйтура, що став побратимом Самослава. Перші три ряди озброєні довгими списами, до яких прикріплені гілки з листям.   Списи обіпруть об землю і направлять під кутом для зустрічі коней. Гілки  з листям потрібні задля дезо рієнтації глибини оборони і як несподіванка для ворога. Щити, короткі сокири, мечі доповнять арсенал пішців. Далі йшли три ряди лучників з сокирами, які після відстрілу стріл, мають разом зі списоносцями  збити напір кінноти ворога і пропустити свою кінноту вперед. Центр ворога, окрилений уявним «успіхом», максимально заглибитися в  ніби слабий центр слов’ян, щоб потужні фланги зліва та справа, де була кіннота-цвіт дружин військових, розрізали, розірвали військо ворога навпіл аж до повного оточення авар і їх винищення. По краях Самослав також поставив списоносців і лучників, але менше.

 Друга складова плану Самосла ва полягала в тому, що бойки розпочинали війну,а основні сили пильно стежили за пересуванням авар з Паннонії. Завдан ням бойків було швидкими ударами по певних населених пунктах вивести ворога на основні сили слов’ян.Бойки мешкали тоді західніше дулібів і авари тривожили їх менше. Все йшло по плану Самослава.Завдання бойкам було поставлено жорстке: не затримуватися в невеликих боях. Швидко проходити територію, залучаючи дулібів в корпус, пройти нижче Порогів (Праги) на річку Влтаву і вийти до триріччя, де Морава творить тризуб з притоками перед впадінням в Дунай. Слов’янські війська в цьому місці з’єдналися і очікували ворога, який незабаром на своїх степових конях був на місці  вирішальної битви. Авари були здивовані зеленим військом,але вони сподівались на свою силу і навіть глузували зі слов’ян,говорячи,що слов»яни зеленим листям,хочуть прикрити сором своєї поразки. Лють заливала їх очі та затуманювала розум: як це ниций раб посмів повстати–за це карають смертю! Хан не звернув уваги на розташування против ника, бо звик до перемог і покори. Самослав як розумний полководець очікував.

Авари, люті від ненависті до  дулібів і бойків, не знали, що тут зібра лись війська зі всіх слов’янських земель, навіть  кінний невеликий загін хуритан прислав брат Велет. Були серед війська Самослава військові дружи ни лужицьких сорбів, білих сербів, загони лютичів, чисельні поморські слов’яни,а також разом із Самославом прибули вершники-анти, які прий шли сюди, щоб допомогти князю Самославу звільнити всі слов’янські землі від ката, аварського когана-хана.

Авари, засліплені злобою і ненавистю, перші почали бій. Чорна хмара стріл знялася в повітря, а назустріч їй біла хмара із сторони слов’янської полетіла. Після цього кіннота авар з диким ревом кинулася на військо слов’ян. Перша лава ворожої кінноти лягла під списами, але друга по своїх і чужих трупах просунулася вперед. Сокири вцілілих списоносців і лучни- ків-слов’ян, ранили ноги коней, але задні наступали на трупи, і кривава маса просувалася вперед,фактично прорвавши центр оборони слов’янсько- го війська.

Два вої, що стежили за кольорами, побачили жовтий колір князя – і аж тоді кіннота слов’ян вдарила в дику потугу ворога. Тоді зі своїми комонними воїнами прославився антський Верховний князь Кий,який сам очолив всі антські загони, в тому числі кінну  полянську дружину. Анти відрізнялись від інших слов’ян своїм військовим одностроєм та надзвичайною дисципліною. Авари впізнавали їх і між собою говорили, що, певно, всі слов’яни, що вони їх підкорили, повстали,  та самовпевнено сміялись. Самослав покав знак синім кольором – і  два крила слов’ян ударили на повну силу.Вів хорватів відважних,сміливих бойків, відчай душних дулібських воїнів, котрі бились, наче леви, сам князь Славобор зі своїм майбутнім тестем Буйтуром, що був ніби помічником, але насправді керував бойками одноосібно.

Удар бойків і білих хорватів був настільки потужним, що кінці слов’янської фаланги замкнулись в коло.Відбірний загін антів вийшов знову на «безсмерт- них» кінних аварів і вони зчепились в двобої. «Степові вовки», що влучними пострілами в шию вбивали аварських вершників, запитували їх перед їх кінцем, скільки їх залишилось  після втечі з поля бою вночі. Аж тоді авари  довідались, що анти це були.

Полянські «соколи» весь час були біля свого князя Кия як особиста охоро- на, і ці вершники творили чудеса мужності, врізаючись в саму гущу кінних аварів і вбиваючи їх направо та наліво. Кий і його комонна дружина прорвала особисту охорону аварського хана і наближалась до його шатра, маючи ось-ось захопити в полон самого аварського правителя-когана.Спрацював план Божий, план Самослава – і відвічний ворог був оточений. Аж тоді хан-коган зрозумів, що це  пастка!  По лавах аварських пролунав наказ; «Назад!» Але вже  було запізно: кільце зімкнулося.

Зрозумів конунг аварський, що слов’янами керує обраний волхвами князь, Самослав, і це за його наказом повстали бойки і дуліби, котрі завели його непере можне військо в цю страшну пастку, і воює з ним весь слов’янський світ.

Самослав голосом-сурмою закликав воїв своїх знищити споконвічних воро гів, що століттями знущались зі слов’ян. І всі слов’янські сини  вбивали цих гвалтівників, кровожерних і жорстоких шакалів-аварів. Дуліби в своїй помсті не знали меж, так що кільканадцять тисяч обрів були обезголовлені. Бойки робили звичну для них роботу і вбивали ворогів своїх без будь-якого жалю й емоцій. Білі хорвати,яких була більшість у слов’янському війську, були найбільш дисципліно ваною гвардією князя Самослава, яка зробила все для звільнення своїх братів-дулібів від вічного сорому і ганьби.

Хан з групою охоронців покинув поле бою і на свої очі побачив антського князя Кия, що мав жовто-синій  Прапор  в руках та плащ, що розвівався на вітрі, як і його оселедець.

 « Зупиніться, – крикнув Кий, – я хочу двобою з ханом аварським!»

 Хоч яким лютим бував аварський коган, але своє життя він цінував, фактично, був боягузом, тому навіть не зупинився, а в оточенні своїх «безсмертних» ганеб но покинув поле бою.

 Ті, що потрапили в кільце, були приречені. І полягло тоді на полі бою не багато і не мало ворогів роду людського –  приблизно 45-50 тисяч аварів. У ці часи це була дуже значна військова потуга, еліта кочівників, якої боялись навіть війська візантійських імператорів.

Самослав був на горі-горбі і спостерігав за боєм, віддаючи команди для підсилення наступу чи зменшення напруги бою. Він, наче у сні бачив бій, бо ним керували Боги слов’ян, і прийшов до тями, коли почув голос Квітослави в своїх вухах: «Досить, князю, зупини вбивства – ворог у паніці втік. Ти –  Великий пере можець диких обрів, тобі, Переможцю, слава навіки!»

Запала така тиша, що не стало чути брязкоту зброї, але продовжувалось знищення ворогів роду людського, страшних потвор-авар. Це тривало доти, поки Самослав не підняв сокиру і крикнув: "Ми Перемогли!»

 І тоді залунало: «Слава! Слава! Слава князю Самославу!!!» Хто кричав, хто плакав. Нарешті боги їх почули, і багатолітні пута рабстави впали з пліч слов’янського світу, з рамен  воїнів-слов’ян: дулібів, хорватів, бойків, лютичів та інших. Лагідне Сонце-Ярило разом зі своїми дітьми раділо Величній Перемозі над Чорнобогом і його синами-аварами. Тільки думки про полеглих братів і батьків ятрили душу…

Упізнав Славобор бойківського князя Буйтура по червоному плащу, що прикривав його міцне тіло, і непрохана сльоза викотилась з ока, але зразу ж висохла від поцілунку сонця, бо побачив Славобор, що князь живий, лише пора- нений. Щирою посмішкою бойківський князь вітав Велику Перемогу словен над обрами. Князя Самослава переповнювали почуття, він був молодим і запальним, а тепер ще й отримав велечезну Перемогу над страшним ворогом Але князь опанував собою, наказав збирати тіла вбитих воїв і переносити на узвишшя. Рубали ліс і зносили дрова, а невдовзі запалали вогні поминальних багать. Душі загиблих в язиках полум’я підіймалися туди, де немає журби, а є рай-вирій, куди відлітають душі праведних воїнів.

Ніхто не спав до ранку, а тільки-но зійшло сонце, справили тризну за полеглими. Самослав зібрав усіх до гурту і промовив: «Цей ворог вже не підніме ться ніколи, а згодом розсіється в ніщо. Зникне, як вранішня роса на сонці. Тепер ми сильні, і в нашій єдності – вся сила наша для всіх ворогів, навіть гордих франків, котрі сповідують єдиного Бога. І про це ми скоро скажемо їм прямо в обличчя! Самослав дотримав слова. Віднині ця Велика перемога дана нам нашими Богами, дарує нам ДЕРЖАВУ-Велику Хорватію. Я, князь Самослав, – господар Ваш і всіх словен-венедів і Великої Хорватії. Мої накази будете виконувати беззастережно, і тоді ми станемо величним слов’янським народом, «бо багато нас є».

Князь Буйтур як один із головних героїв звитяжної Перемоги над обрами сидів біля князя Самослава з братом молодшим його Славобором та Верховним князем антів Києм, котрий дочевся перемоги над обрами. Підняв здравницю-тост Самослав за відважних і безстрашних вояків, горян-бойків, котрі звідусіль, навіть із Баварії, прибули сюди і виконали всі його накази, завівши в пастку проклятих авар.

Бойки-баварці на клич Буйтура прибули добре організованим, відмінно озброє ним кінним загоном з їхнім князем Добробоєм. Князь баварців-бойків мав цікаву одежу, що нагадувала спідницю шотланців, але ця спідниця була виготовлена зі шкіри та мала широкі ногавиці, що скоріше нагадує теперішні шорти, тільки шкіряні. Баварці у своїй столиці Мюнхені в теперішній час масово ходять в таких шортах, і мені відомо, що ця спідниця-шорти зі шкіри походить з древніх часів, які ще передували Дагоберту. На головах баварці мали дивні капелюхи з пір’ям, а розмовляли  мовою, подібною до мови бойків з Карпат. Цей загін бойків-баварців був непереможним, і його Буйтур використовував там, де була небезпе- ка аварського прориву.  Своєю військовою наснагою цей відбірний загін не раз і не два рятував усі слов’янські війська від поразки, під час шалених, кривавих, смертельних наступів авар, що втратили залишки розуму під час вирішальної битви із військом всіх слов’ян Європи. Після  бою всіх слов’янських дружин Європи проти смертельного ворога аварів історія не фіксувала об’єднання всіх слов’ян у боротьбі проти одного ворога. Такого не було і історія слов»ян більше не знала такого феномену.

Сказав Самослав, що без князя Буйтура і його військового таланту, без вишколу відбірного загону вершників-антів князя Кия, та їх відваги не було б сьогодні цього свята Перемоги. У честь боротьби з аварами в місті Буйтура, буде побудо ваний град,котрий на увіковічнення Премоги Самослава носитиме назву  Само бор.Там буде столиця Бойків, куди засилаються свати для сватання його брата Славобора з дочкою відважного бойківського князя, Славунею. Недалеко від Самобора завершується спорудження столиці білих хорватів-Стільська. Коли буде завершене будівництво нової столиці Великої Хорватії, тоді Самослав пере несе столицю з Нітри в Стільсько і звідти буде правити своєю величною держа вою.

На святі Премоги, що тривало одинадцять днів у Празі, словени пили меди, вина різні, пива неміряно, а дичини було з’їджено  стільки, що мало навколишні ліси не спорожніли! Велична Премога над аварами, споконвічними ворогами, була достойно відзначена грандіозним  праздником-святом.

                   Король хорватів (русинів)-Самослав і його правління.

 На території неподалік теперішнього м. Миколаєва Львівської області просто на очах росла нова столиця Великої Хорватії – мегаполіс Стільсько, стіл короля хорватів і всіх словен Самослава. Тим часом головним своїм суперником Самослав,після перемог над обрами, цілком справедливо вважав франкську державу,де на той час правителем був король Дагоберт. У боротьбі з франками хорватський король досяг значних успіхів, завдавши їм кілька вагомих поразок. Кожна чергова перемога Самослава сприяла міграційним рухам русинів-праук- раїнців на захід і південь. Зокрема, після вдалої битви під Вогатізбургом у 631 році і під Унгостом у 633 році, прарусини-білі хорвати захопили Швабію, Франконію, Тюрингію, Сілезію і Саксонію.Ситуація набирала усе більш загроз ливого для франків-німців характеру. Протягом VII-VIII століть прарусини їх суттєво потіснили і вийшли до лінії Нюрнберг-Гамбург. Лише Карл Великий на початку IX століття зумів зупинити цей рішучий і впертий наступ білих хорватів на захід. У Парижі, в сквері біля Собору Парижської Богоматері, стоїть велично-грандіозний пам’ятник першому королю Європи,Карлу І Великому. Він зображе ний на коні, біля нього його воїни-відважні франки. Карл І як король, кожної неділі ніби слухає величний орган і прекрасний спів із Собору Парижської Богоматері і дивиться ,щоб Квазімодо не налякав своєю потворністю десятки тисяч туристів з усіх усюд. 

 У 623 р. князь Самослав об’єднав навколо себе усі найближчі слов’янські племена, розбив аварів, а потім і франків. У 627 році Самослав був обраний коро лем і правив до 658 року. Обирали королем Самослава його князі і волхви слов’я нські в стольному граді Стільську, куди князь переніс свою столицю. За п’ять років будівництва столиця Великої Хорватії вражала: це було супер велике місто на річці Колодниці, притоці Дністра. По цій незначній притоці красеня Дністра тоді ходили річкові кораблі, різні човни, хоч Колодниця не була повноводною і тільки Дністер був судноплавним. Судноплавству допомогли хорватські інжене ри, котрі спорудили цілий каскад гребль, якими регулювали рівень води, і тоді з Дністра могли заходити кораблі Колодницею до столиці, а з неї кораблі заходили в Дністер і ним допливали до Чорного моря. Верхів’я Дністра ніхто ще не освоїв для судноплавства.

 Столиця Хорватії була побудована в такому недоступному місці, що ворог,практично, був позбавлений можливості захопити її. Крім природних круч, урвищ, проваль, байраків, у самому місті було аж  три оборонні вали, за якими могли захищатись відважні хорватські вої і відбиватись від будь-якого загарбни ка. Дитинець був вельми великий, княжі хороми – красиві, мов сам хорватських народ:високі,стрункі, підтягнуті. У Стільсько проживало понад 40 тисяч хорватів і всіх слов’ян:майстрів,ковалів,зброярів,кушнірів,будівельників різних профе сій,кораблебудівників.У столиці білих Хорватів,точніше на її околиці, працю- вала найбільша в Європі рудня, де виплавляли залізо і різні сплави у великій кількості, що було необхідно для військової справи.

Така кількість населення, як в Стільську, на цей час навіть в стольних городах великих держав Європи була надзвичайно великою. Париж, Київ, Лондон мали менше населення.чим Стільсько.Тільки вічний Рим і Афіни могли позмагатись за цим показником зі Стільськом.І цьому столиця Великої Хорватії має завдя- чувати тільки таланту свого короля, який зібрав майстрів із слов’янських і неслов’янських земель і побудував  град-столицю, яку не знав цивілізований світ Європи.Самослав був першим Королем Русів,дякуючи перемогам якого слов’ян ські племена замешкали по всій Європі, створивши свої держави, які існують і до цього часу.

У Стільську відбулась єдина зустріч короля Франків Дагоберта і короля Великої Хорватії Самослава. Ці правителі були ворогами, в герці зіткнулись релігійні і світоглядні розбіжності між германцями-франками і слов’янами. Франки – одні із перших християн – вважали язичників-слов’ян варварами, тому що вірили в Господа-Бога Ісуса Христа і Пресвяту трійцю, в той час як хорвати та всі слов’яни вірили в багатьох Богів.

Коли Дагоберт І прибув у Стільсько, він був вражений величчю стольного граду Великої Хорватії. Не хотів він їхати так далеко від своїх земель, але для цього були важливі причини: його вишколені війська зазнавали одну поразку за іншою від варварів, як він вважав. До того ж король Самослав був вельми обдарованим дипломатом, який зі Стільська слав листи Дагоберту і просив його бути на його коронації, переконував, що тільки вони як королі і правителі своїх королівств можуть вирішити конфлікти між ними мирним шляхом. У листах були відображені певні територіальні поступки, на які готова йти Велика Хорватія. Ось ці листи й привели короля Дагоберта в Стільсько на коронацію Самослава, а спілкування між ними довело до військових змагань і війн. 

Король Дагоберт у величних хоромах короля Хорватів, називає себе і франків християнами, переконуючи Самослава і його народ прийняти християнство і бути під захистом Святого Ватикану і Папи Римського. Але Дагоберт був як людина запальним, не завжди толерантним, його пиха могла рівнятись з пихою Аварського хана,хоча військових перемог над хорватським військом король франків, практично, не мав. Самослав також був молодий і гарячий, голову йому заполонили думки, що він може за один раз перемогти франків і їх короля. Але германці – це не авари,яких лють завела в пастку, це достойний, мужній, досвідчений противник, якого не здолати однією відвагою.

Самослав намагався дипломатичним шляхом відмовитись від пропозицій Дагоберта щодо обрання християнства за державну релігію у Великій Хорватії. Франкський король як ревний католик виконував волю Папи Римського і хотів будь-що схилити Самослава до зміни віри, охрещення і прийняття західно-європейського релігійного обряду. За цю зміну обіцяв ніколи не нападати на землі хорватів і жити з ними і Самославом як брати-християни. Але знав Само слав, що ворогують християнські народи, існують дві  Римські імперії, Західна і Східна, котрі між собою чубилися, і тому говорив Дагоберту, що не на часі зміна віри, і що його народ не хоче міняти віру предків на християнство. Дагоберт назвав його і народ хорватський «псами, що не розуміють добра і зла».

 Король хорватів натомість не заперечує того факту, що він не є христия нином, і гордо заявляє: «Так, ми пси, які призначені для того, щоб усіх вас роздер ти! Ви гірші псів, хочете нас обманом взяти – попробуйте силою!»

Тлумачем був слов’янин Захарія, котрий прибув з посольствм франкського короля і дослівно переводив слова Дагоберта королю Самославові і навпаки. З цього напрошується дуже важливий висновок: не міг бути  Самослав франком, тому що обов’язково б знав мову франків, якщо б був етнічним франком і купцем на ймення Само, як вважають деякі дослідники.

Треба згадати, що на коронування Самослава на престол Великої Хорватії прибув Великий князь Антів Кий-ІІ, який був не тільки братом Самославу, але  й побратимом,другом та однодумцем. Ось і він, також язичник, відмовляв Самосла ва від невиправданого вчинку – зміни віри їхніх предків на християнство. Ця думка Кия мала визначальне значення для відмови Дагоберту у прийнятті християнства.  Самослав мав велику кількість  синів,що   зіграло погану роль в історії Великої Хорватії. Після смерті короля Самослава чвари між  його синами за стіл були першопричиною розвалу першої та могутньої держави слов’ян, Великої Хорватії. Найбільшою історичною заслугою князя Самослава є  не те,що він розбив в одній із своїх битв аварів, а те, що він є фактичним творцем першої слов»янської(руської)- хорватської держави, тобто Великої Хорватії від Кедан та Краківця у Чехії і до самого Дністра включно  із Стільськом в Україні.

Князь Самослав 
                                                                                                                                    Перемогами князя Самослава скористалися не тільки білі хорвати, а мало не весь слов'янський світ, і саме завдяки розгрому аварів на південь від витоків Вісли, вже у 623 року переселилися  хорвати  У хроніці Кадлубека йде мова про те, що білохорватський князь Крак, син Леха, один із засновників Польщі, народжений на Прикарпатті, взяв участь в битві проти римлян у Карінтії, де була Перемога слов’ян, і саме він посприяв переселенню білих хорватів з території Прикарпаття на Балкани. За наказом князя Самослава білі хорвати пішли визволя ти своїх братів від аварського панування в Далмацію. Авари дуже лютували після поразки в Чехії від слов’ян і знущались над народами, що населяли Далмацію й Істрію. А переселенню передувала трагедія з воєводою Шкідником-Шибеником.

Аварський хан після ганебної поразки від Самослава в Моравії в своїй столиці Преславці шукав винуватця страшної поразки від колишніх своїх рабів. До нього дійшла чутка, що брат Самослава Велет, разом з боярином Шкідником, зустрічались із візантійським імператором Іраклієм в Спліті, де імператор дав  дозвіл на поселення племен хорватів в Далмації та Істрії. У цей час там жили окремі племена обрів. Дозвіл імператор Іраклій дав після повстання дулібів і перемоги слов’ян над аварами в Моравії. Ось де проявилась жіноча мудрість дружини Самослава, Квітослави, і провидіння Богів. Це настільки роздратувало хана, що він вирішив, що Велет і Шкідник зрадили авар, а тому наказав їм обом прибути в столицю Аварського каганату.

Велет, виконуючи волю брата, пильно стежив за Шкідником, але не бачив причин для тривоги. Тільки коли авари були розбиті в Моравії Самославом, сказав до Велета Шкідник,що не потрібно було війни з аварами, що ті  помстять- ся хорватам і всім слов’янам, а найбільше його племені, дулібам. Велет сказав аварським послам, що він виконує накази тільки свого брата Самослава, а хану аварському він не слуга і не раб, тому відмовився їхати. Боярин Шкідник поїхав сам до хана в супроводі аварської сторожі-варти. Після того як прибули в столицю Аварського каганату, хан два тижні не приймав боярина Шкідника: хитрість і приниження людської гідності – характерні для всіх східних деспотій. Від знайомих довідався Шкідник, що хан обов’язково його вб’є як зрадника і причину поразки аварів від слов’ян. Дуже злякався за своє життя Шкідник, тому вирішив  будь-що спастися. Коли його викликали до  хана, то впав до ніг, як пес поганий,лизав чоботи і скавчав:»не винний я,не знав про повстання дулібів і бойків, це хитрий Самослав відправив його в Хорутанію, щоб він нічого не знав, ще й свого брата приставив до нього.» Хан тільки спитав:«Як Самослав міг знати, що ти служиш мені?» Словесний пронос припинився, і Шкідник зрозумів, що наступив його смертний час. І тоді мов пелена впала з його очей, тваринний страх пропав, відвага загорілась в очах його, став пишатись тим, що він дуліб, і що Самослав розбив пихатого хана. «Знаю, що знищиш мене без вини винуватого, – заявив, – але не проситиму тебе більше за своє життя. Я не раб твій і племені твого, я вільний слов’янин і горджусь своїми  братами, котрі розбили тебе через твою і народу твого пиху. Це Боги наші вас покарали, а в тебе забрали розум. То ж будь проклятий ти і народ твій!»

 Ці слова чули слуги хана, його придворні. І рознеслась новина по всій столиці, і про цей вчинок дізнались багато слов’ян, що жили там, серед них хорвати, дуліби, хорутани. Наступного дня, на майдані, був страчений Шкідник, який з НІКЧЕМНОГО шпигуна перетворився за одну ніч в народного героя, що прийняв мученицьку смерть за свій народ. І пам’ять про нього є вічною, тому що його другим іменем – Шибеник – названо місто в Істрії.

 Аварський хан вирішив перешкодити хорватам переселятись в Далмацію і для цього висилав кілька військових загонів на дороги Панонії, що вели до Адріатики.

 Під час коронування королем Самослава між ним та Києм було багато розмов, і Самослав сказав побратиму Кию, що імператор Візантії Іраклій дозволив хорва там селитись в Далмації. Сказав, що Іраклій присилав до нього в Стільсько своїх послів, і він запевнив імператора, що хорвати  після Перемоги над обрами будуть вірними охоронцями кордонів імперії. Також повідомив Києві слова Іраклія, що передав він  через візантійських послів, що того вразили антські вершники, яких очолював їх Верховний князь Кий, їх вклад в Перемогу був дуже великим, а мистецтво ведення бою з обрами в них просто унікальне.

Через деякий час в Київ прибули посли візантійського імператора Іраклія, котрий запропонував князю Кию перейти до нього на військову службу разом з усіма антами для боротьби проти авар, котрі мешкають в Далмації та Панонії і є ворогами імперії. Обіцяв за це хорошу винагороду, а посли натякали Кию,що багато антських племен вже живуть на Балканах і служать імператору та Болгар ському царю. Сказав Кий послам, що дасть відповідь імператору після антських віч,які можуть вирішувати такі питання,бо сам він не має права. На вічах антсь ких племен стояло питання переселення на Балкани і служби за це у війську Візантії антських вершників. Більшість віч слов’янських сказало ні преселенню на Балкани,але дали право добровольцям, хто хоче, йти й служити Візантійсь кому імператору. Правда, було одне виключення: анти, що сиділи на березі Чорного моря в районі теперішнього Миколаєва, на своєму віче висловили бажан ня переселятись на Балкани і воювати з аварами, які всю кров їм випивають тут. Це плем’я формувало вершників (степових вовків), а їх вождем і проводирем був легендарний Вожак.

 Князь Кий через своє посольство доповів імператору, що він не може перейти на службу до нього зі всіма антськими племенами і переселитись на Адріатику.Але запевнив  імператора, що він сам із своєю комонною дружиною полян  та усім племенем антів з берегів Чорного моря може прибути для служби і війни з аварами, яких він вважає своїми особистими ворогами. Після цього його делегація була у Самослава в Стільську, де королю хорватів доповіли посли Кия про їхній перехід на службу імператору. Самослав запросив Кия у свою столицю Стільсько і повідомим йому особисто, що десь у серпні, він відсилає одне з найчисельніших хорватських племен з Прикарпаття в Далмацію. Попере див,що коган аварський чинить спротив переселенню хорватів в Далмацію та Істрію, тому що там живуть найвідданіші йому племена аварів.

Переселення антів і полян в Андріатику. Перемога Кия над аварами.                                                             

 Тоді  Кий сказав,що може очолити цей похід до Андріатики, і з ним піде його полянська комонна дружина, а також, може, усе антське плем’я з берегів Чорного моря,а, може, підуть тільки вершники «степових вовків» з їхнім князем Вожаком. Вже на місці визначиться, чи буде він охороняти кордони імперії чи ні, та запев нив побратима, що захистить перехід хорватів від нападів обрів. Орди аварів безжально розбивались хорватськими племенами та білими сербами, котрі також мешкали на території Прикарпаття. Головним козирем проти авар було знання їхньої тактики ведення бою, що ніколи не змінювалась. Авари просто нападали, бездумно летіли, як пущена з лука стріла, а коли стріла не попадає в ціль, постріл марний.Так і напади авар на слов’янські племена, які переселялись до Андріа тики, були марними.

Зразу ж за хорватами частина племен білих сербів також переселилась на Балкани.Серби мали своєю прабатьківщиною  Галичину,а саме рідними їм були землі Бойківщини.Князь Крак з Підкарпаття в одному із боїв розбив поганих аварів і, виконуючи волю Самослава, довів хорватське племя до його брата Велета, котрий разом з князем Зоряном правив у цих землях. Сам же ж Крак повернувся після цього в Прикарпаття і разом зі своїм племенем білих хорватів, переселився в район витоків Вісли, де заснував столицю Малопольщі, Краків, а його хорвати стали одним із первнів для поляків як народу. Правда в тому, що хорвати Крака були асимільовані племенем віслян, котрі були одним із первнів польського народу по жіночій лінії. Найбільше плем’я білих хорватів провадив полянський князь Кий, разом з частиною полянського племені, що вирішила пере селитись на Андріатику, та  антським племенем (предків тиверців), що мешкали біля Чорного чи Руського моря, і яких провадив їх князь, Вожак. «Степові вовки» як дружина князя Вожака разом з полянською комонною дружиною і комонними білими хорватами як охорона, їхали попереду, ззаду і по боках колони переселенців. Їхати мусили, хотіли чи ні, землями Аварського каганату, а саме Панонією, де в будь-який час зовсім несподівано, немов з нічого, могла виник нути аварська орда і напасти на слов’ян. Їхали кілька днів, і їх ніхто не тривожив, уже навіть князі схилялись до думки, що аварська небезпека сильно перебіль- шена. Аж коли мали слов’яни перетнути кордони Панонії і заїжджати в Далма цію,вартові побачили на виднокраї-обрії озброєних вершників–цілі загони,що рухались з усіх боків і перекривали дорогу в Далмацію. До хорватів під’їхали пе- ремовники,які запропонували племенам слов’янським повертатись на свою зем- лю, тому що їх в Далмації чекає страшна смерть від аварів, які завоювали ці землі своєю зброєю. Якщо хорвати відмовляться, їх чекатиме смерть від аварських орд.

 Хорвати через князя Кия, якого кочівники не бачили, відповіли відмовою, кажучи, що їдуть на запрошення господаря цих земель і її власника, імператора Візантії Іраклія. Прозвучали погрози, але Кий і Вожак були невблаганні, їх у всьому підтримував вождь білохорватського племені Відважич. Знаючи запаль- ну натуру обрів, вирішили три слов’янські князі готуватись до негайного нападу ворога. Але з якоїсь причини цього серпневого дня авари не напали. Вони просто чекали приходу своїх основних орд, які мали забеспечити перемогу. Вночі авари ніколи не нападали, бо були сліпаками і нічого вночі не бачили.

Зранку колона переселенців рушила далі, а вершники були готові будь-якої миті до січі. Хорвати виробили бездоганну для походу тактику бою.У випадку нападу аварів, коли хорватські вої відбивались від них, виставлялось по всьому периметру племені загорожа-табір з возів, котрі скріплювались ланцюгами, на яких їхали жінки, діти, старці, тоді відбувалось  перегрупування сил хор- ватів.

 І ось коли вже слов’яни перетнули умовні рівнинні, безмежні простори Панонії та заїхали в гористу Далмацію, на них чекало дві орди аварів, які неса- мовито верещали і рвались у бій. У цей час слов’яни під’їхали до однієї з неве ликих гір, і князь Кий дав команду ще до нападу аварів зробити бастіон з возів, а найкращих лучників виставити біля возів. Усередині чекали «степові вовки», що були неперевершеними лучниками, частина з них стерегла ворога. Полянські вої, що були мисливцями, охоче брали хто луки, хто булави, хто мечі і всі як один були готові до бою. Хорвати були безстрашними, але розумними, тому по коман ді Кия, сховались у зеленій діброві як резервні загони.

 Авари, мов наконечник пущеної стріли, з улюлюканням, криками, пусти лись у шалений напад, маючи на меті змести охоронні загони і увірватись в табір, бо там вони були неперевершеними майстрами вбивати та гвалтувати. За коман- дою князя Вожака  комонні анти зі своїх луків, що стріляли далі за луки аварів, почали відстрілювати обрів.Їх стріли мали отруєні степовими спеціальними травами наконечники,що паралізовували. Скорострільність в антських вершни- ків була надзвичайно високою, вони на конях то під’їжджали до обрів на відс тань,з якої могли влучати, то імітували відступ. Влучність антів була феномена льною, усі їх стріли отруйні попадали в шию ворога і моментально його пара лізовували, потім повержений конав у муках. Коли антські вершники відїжджали від табору,з-за возів летів град стріл,який калічив і вбивав обрів. Частина «степо вих вовків»,коли стрілами було перебито багато обрів, за командою князя Кия вдала відступ до діброви, де на аварів чекали озброєні до зубів хорвати. Вони вийшли з-за дерев і почали розстрілювати аварів з луків. Ті авари, що прорива лись далі, зупинялись загостреними палями або мечами, що добре перерізали сухожилля їх коней, а ворогів потім добивали піками.

Так тривало декілька годин; авари не тільки не захопили табір слов’ян, але навіть не наблизились до нього. Дехто з аварів побачив на головах антських вершників вовчі хвости, і за цією ознакою зрозуміли, що їм протистоять кращі антські комонні вершники. Це внесло безлад і паніку в їхні ряди, і вони вже не виконували сліпо команди своїх полководців, а починали залишати поле бою. І у найбільший момент паніки аварів з табору на вороному коні вилетів полянсь кий князь Кий, а за ним вся його комонна дружина. Кий був у золотому шоломі та жовто-синьому плащі,який за його плечима виглядав крилами сокола. Без- страшні полянські соколи крушили своїми двогострими мечами чорну погань аварську,яка у передсмертній агонії проклинала антського верховного князя Кия, який завдав цим двом ордам смертельної рани і поразки. Загинуло на полі бою від 7 до 10 тисяч аварів, тіла яких ніхто не прибирав і не хоронив.

Зі страшною ганьбою залишки недобитих орд відступили від слов’янсь-кого табору у свою Панонію, а переселенці слов’янські продовжили свою подо- рож Далмацією,де через день  їх зустріли князь Зорян з братом Самослава Веле том і привітали з Перемогою.   

Після коронації в Стільську та великої сварки з королем франків Дагобертом вирішив перший король слов’ян-русів відвідати свого молодшого брата Славо бора і дружину його,бойкиню Славуню, у граді бойківському,Самоборі. Запро шував  його в гості, крім брата, господар і побратим, князь бойківський Буйтур, на полювання ще під час коронації, кажучи, що такого полювання, як в Самоборі, він ніде не знайде в світі, а звірів у борах-лісах не злічити. Вирішив Самослав відпочити трохи, а заодно випробувати це чудо інженерної техніки Стільська – річковим кораблем вийшовши притокою до  Дністра, а потім уверх по течії майже до витоків прекрасного Дністра, якщо буде повноводдя в ріці і можливим судноплавство, – це залежало від року. Король Самослав був першопрохідцем у верхів’я Дністра, до нього ніхто до Самобора лодіями не ходив.

                        Король Самослав в Самоборі.

З королем Самославом були всі його 12 дружин, що приїхали в Стільсько за його наказом.Серед них особливою увагою була наділена Квітослава, бойки ня,яку одну король запросив до брата свого в гості. Відтепер Квітослава, знаходя- чись в столиці дійсно білих хорватів, Стільсько, мала стільки уваги і кохання від короля Самослава, як ні одна із законних його дружин. З радістю погодилась Квітослава піти в це плавання до міста, названого на честь її чоловіка Самослава і рідного брата його Славобора, до Самобора, що тепер зветься Самбір, точніше Старий Самбір. Це був княжий град бойків, і в ньому правив бойківський князь Буйтур, який після поранення в страшенній битві з аварами вже не був таким сильним, як колись чоловіком, але життєрадісність його била через край, адже дочекався, що збулись пророчі слова його діда, який говорив йому: «Будеш князем бойків, прославиш народ цей на весь світ і будеш правити в слов’янській державі». Так і сталося.

 Річкова лодія короля Самослава відпливла від причалу столиці, а за нею рушила ще ціла флотилія кораблів, які були як екскорт для короля хорватів, його охорона, та везлись на них королівські гостинці в Самобор. Хоча аж 11 кіломет рів було від Стільська до русла красеня Дністра, але при попутному вітрі, що надував червоно-білі вітрила суден, ця віддаль була дуже швидко пройдена. Навіть Квітослава не помітила,як з притоки ввійшли в річку,–а це було найви- щою хвалою генію майстрів Стільська, що зуміли через  каскад гребль зробити судноплавною Колодницю. Дністер же зустрів флот королівський вітром і високими хвилями, а потрібно було йти вверх проти течії ріки. Вітрила були без- силі, бо вітер дув униз по течії ріки. Тоді Самослав дав команду гребцям налягти на весла та опустити вітрила. І запрацювали десятки гребців у лодіях, і з весели- ми піснями рухався цей флот річковий до Самобора. Подумав король, що в столиці потрібно побудувати ще кілька річкових суднобудівних майстерень, де б могли майструвати кораблі, придатні до плавання в морях. А що задумував король, то завжди доводив до кінця.Ця особливість королівської натури була на руку всьому хорватському і слов’янському люду.

 До короля підійшла Квітослава і спитала грайливо його, чи, бува, не боїть ся він чар карпатських мавок, русалок, бо можуть зачарувати його і забрати з собою у верболози або навіть утопити в Дністрі. Засміявся Самослав і рече: «Ти мати моїх чотирьох синів і трьох дочок, була на прийомах, коли я поставив короля франків Дагоберта на місце з його домаганням насадити нашому народу християнство. Я, переможець аварів, король хорватів, маю боятись якигось мавок-русалок? Смішно це!»

Засміялась безтурботно Квітослава, але в душі переживала, бо ще в дитин стві чула від своєї бабусі Громовиці, що  в Бойківщині водяться не тільки відьми і відьмаки-мольфари, але й дуже страшні духи, поганці-мавки та русалки, що живуть у лісах  та водоймах. Вони навіть можуть залоскотати, а піснями ввести в блуд; людина втрачає здоровий глузд і сліпо виконує волю  лісової мавки чи річкової русалки. Особливо вони чіпляються чоловів і дуже шкодять їм, навіть доводять до смерті. Згадала і про Чугайстра, що живе у дебрях і страшніший темної ночі, бо весь заріс чорною шерстю. Надзвичайно великий він,  і хто впер- ше його бачить, лякаються дуже . Але Чугайстер тільки з вигляду страшний, а в душі – добрий він, прихильний до людей і захищає бойків  від поганих сутно стей. Розповідала бабуня Громовиця, що бачила, як Чугайстер піймав  у лісових хащах мавку прекрасну, яку однією рукою роздер навпіл. Була гожою і красивою мавка спереду, а ззаду не мала навіть шкіри, просвітчувався її хребет, а по землі воло чиличсь кишки мов хвіст. З’їв цю страшну половину мавки Чугайстер без солі і без приготування на вогнищі, а іншу, гарну, половину кинув у бік Громовиці. Ця половина оживала на очах і приростала частинами тіла.Тільки людина мала вибирати: якщо пожаліла мавку, ставала її рабою і до кінця днів своїх служила злу, а коли вбивала її, то благословлялась Богами слов’ян.

Лодія під дужими веслами легенькою хмаринкою бігла по воді, а по небу пливла вже більша хмара, що загрожувала перетворитись в бурю. Квітослава зайшла в трюм подалі від очей людських і промовила тільки їй відомі молитви-нашіптування,благаючи хорошої погоди і доброго плавання. Чорна хмара кудись втекла з небокраю, а Дністер, що був досі, мов дужий юнак, перетворювався на грайливого підлітка і зменшувався в ширині. Правда, хвилі його були не лагідні, а сталево-холодні та бурхливі. Через три години вітер змінив напрямок і почав дути в сторону Самобора. За командою підняли вітрила і буквально через годину річкова флотилія хорватського короля побачила Самобор і пристала до пристані, що була з цієї оказії спеціально побудована. Зустрічали рідних гостей князь  Буйтур, його зять Славобор зі   Славунею, з військом, боярами і міщанами. Всі вої за командою Буйтура в один  голос тричі крикнули: «Слава! Слава!! Слава королю Самославу!!!» Гучне ехо дзвінким відлунням відбилось від двох гір, і ще довго слава королю звучала  Самобором. Самослав обняв брата Славобора, поці лував Славуню, на що з осторогою дивилась Квітослава, і рвучко, по-чоловічому, обняв Буйтура, що був королю побратимом і родичем. Королівсько-князівська процесія на конях вирушила на гору, де височів князівський дитинець, а був він величний  та гарний. На три поверхи княжий терем з дерева дуба зрублений і оточений частоколом. Відчувалась сувора краса карпатського княжого терему, адже стояв він на перших Карпатських пагорбах, а вдалині виднілись рівнини безкраї. Весь флот короля залишився на пристані, бо далі річка була не судно- плавною, а протікала між Карпатських гір і була грізною, дикою, небезпечною  своїми порогами та стрімкою гірською течією. Була такою, як горяни-бойки і їх крутий характер, бо витікала з гір.Втомлені переходом, довго не частувались, а відклали свято зустрічі і мисливські забави на наступні дні.

Король прокинувся від поцілунку Квітослави, яка пестила його у найкра- щій світлиці бойківського князівського терему. Ласкаво шепотіла на вухо, що вже двічі у світлицю заходила Славуня і припрошувала їх до столу, що стояв на подвір’ї біля терему. Підвівся король,виглянув у віконце і побачив чудову карти ну: неймовірно глибокі барви, синь неба аж сліпила, веселка з Дністра на семи вудочках-дугах виловлювала красу кольорів раю з Дністра. Смарагдова зелень Карпатських змішаних лісів була настільки буйною, що, здавалось, природа Бой ківщини була недоторканою. А посеред цієї краси величний і красивий, архітек турно досконалий княжий терем, збудований-зрублений бойківськими майстра ми з карпатського червоного дуба без жодного цвяха. Поралась на подвір’ї Славу ня, а їй допомагали сім служниць, які цього погожого літнього ранку несли на князівські столи великі барила вина, цілющих слов’янських медів з Карпатських гір,а також повні бочки пива, яке вже тоді варили в Моравії і доставили коро лівськими лодіями до граду Самобора.Вишні-черешні темно- червоними щоками посміхались до гостей з мисок і запрошували з’їсти їх, стиглі груші нагадували прекрасні стани бойківчанок і аж просились до рота… Усе чекало короля слов’ян.

Король умився зимною джерельною карпатською водою, що струмочком текла із срібного глечика на теплі руки Квітослави – вона розтирала дужу шию і торс Самослава, а він, мов дитина, розбризкував воду, яка тисячами діамантів розліталась довкруг.

Заграли музики. До світлиці зайшов Славобор, церемонійно запросив короля і королеву Великої Хорватії до княжого столу. По дорозі вихваляв  свою дружину Славуню, котру дуже кохав, якою гордився як господинею неперевер шеною, та виспівував, мов соловей, любовні тріади красі незрівнянній Славуні. За столом схилився у глибокому поклоні князь Буйтур, який запросив рідного йому короля Великої Хорватії сісти в центрі стола, де переважно сидів він, і дати дозвіл на святкування його приїзду. Король з Квітославою всілися в два покриті золотом крісла-трони, вирізьблені так майстерно і красиво, що подібної краси ніде не бачив, і дав дозвіл на початок бенкету. Музика грала, хмільні напої рікою лились в горлянки достойників королівства, а страви з дичини, запечені на відкритому вогні, були надзвичайно смачні, запахи від них долинали з княжої гори до міста, яке веселилось на площах, радіючи приїзду першого в історії короля Русів-Русинів.

Випите вино розв’язало язика молодому Славобору, котрий зі сміхом спитав у свого брата про його ще решту одинадцять дружин-жінок і чому не привіз їх усіх до Самобора. Самослав також від випитого не пильнував своєї мови, адже був у свого рідного брата в гостях, а місто це назване на його честь, боротьби і Перемоги всіх слов’ян над аварами. Тому відповів: «А що, мало Квітослави? Вона ж, як і твоя Славуня, з роду цього, бойківського! Вона мені кохана дружина, і скажу тобі, брате, що вміє вона тлумачити мої сни, і перемога над аварами – це велика заслуга і МОЄЇ КВІТКИ, що радила,  коли і що я маю робити, бо це їй говорили наші Боги, котрі і були ковалями слов’янської Перемоги».

Славобор був на коронуванні, коли волхви, князі із боярами обирали Самослава королем Великої Хорватії в Стільську, тому чув від короля франків Дагоберта запрошення Самослава прийняти християнство і сварку через це між ними. Славобор же разом із Славунею після свого весілля, вже кілька років тому, стали християнами, але не розголошували своєї таємниці, і ніхто про це не знав. А переконали їх прийняти християнство гості з Далмації, де князював його брат Велет. Велет першим з їхнього роду прийняв християнство, і його довірений боярин Другобрат, якому Велет у всьому вірив, переконав Славомира і Славуню стати християнами, як Велет, і що ласка Божа буде з ними все їхнє життя.

А ще запитав Самослава його молодший брат: «Скажи, брате, а чи ти знаєш імена всіх своїх дітей від своїх дванадцяти жінок?»

 Весело відповів на це король-брат: «Ось бачив ти короля франків: він християнин, віра його забороняє йому мати більше ніж одну жону, але чи знаєш ти, скільки жінок має Дагоберт і скільки нешлюбних дітей? Не знаєш? Краще, брате, мати багато дружин і багато дітей законних, аніж незаконних. Може, й колись забуду чиєсь ймення із своїх дітей, але це клопіт моїх дружин, а не мій, ха-ха!»

Почувши таку відповідь, Славобор не відважився на продовження розмови про те, чим краще християнство від віри предків їхніх. У цей час Славуня запроси ла до танцю танцівниць-бойківчанок, які пахли, мов прекрасні лісові квіти. Дівчата, мов пави, пливли по колу, а танець їх був стрімкий, мов водяний по тік.До них вибігли з  бойовими сокирками вої-бойки, що продовжили стрімку коломийку,від якої захоплювало дух. Закружляв у танці й король зі  своєю чудо вою Квітославою, біля них –Славобор зі Славунею, і навіть сивий князь Буйтур танцював з матір’ю Славуні. Гуляв княжий град Самобор три дні»

 Є всі підстави твердити, що моє місто Самбір є ровесником столиці Великої Хорватії Стільська та племінної столиці білих хорватів Перемишля. Тобто, днем його народження є 627 рік від Різдва Христового. І тоді святкувало місто княже свій день народження з королем своїм Самославом.

Бойківський князь Буйтур запросив короля Самослава на королівське полюванн,  і  валка досвідчених мисливців виїхала в  непрохідні лісові хащі, поблизу Само- бора.

                 Король Самослав на полюванні.

Поблизу теперішніх сіл Спас і Тершів вже кілька  днів тривало королівське полювання. Король Самослав рогатиною забив п’ять диких вепрів, яких нагнали загонщики з числа кметів. Ще один надзвичайно цінний трофей здобув король: королівського оленя.

А було це так. Олень з розкішними рогами вийшов на лісову галявину, де був король і кілька мисливців та голосно затрубив наче викликав на бій. Само- слав запитав у своїх мисливців, що би це значило? У відповідь почув, що таке дуже рідко трапляється, але кличе його олень на борню, на бій. Якщо переможе альфа-самця король, тоді переможе і ворогів своїх у найближчих битвах, а якщо – ні, то переможе його ворог. Король попросив кілька луків і наказав подавати йому стріли.

Карпатський благородний олень передніми ногами розривав мох, що килимом устеляв поляну і безперервно ревів. Самослав був безстрашним воїном і міг піти на оленя з сокирою чи мечем, але відрадили його досвідчені воїни-бойки. Цей олень містичний, і бій між ними історичний. Кілька стріл, випущені із срібного лука, влучили оленю в шию й груди, але він,переборюючи біль, мчав з опущеними рогами на короля. З другого лука тільки три стріли влучили в оленя, але одна вибила йому око. Напівсліпий олень біг, але вже не бачив Самослава. Біг тим керунком, який вибрав, а король зі свого місця не вступився ні на крок. Коли  в піні олень-король добіг до Самослава і мав простромити його своїми гострими, розлогими рогами, король увігнав свого  сталевого двогострого меча з золотою рукояттю в саме серце звіра, і той упав до його ніг і спустив дух. По приїзді мисливців в Самобор розказав хорватський король своїй коханій Квітці про те, що круторогий і благородний карпатський олень, викликав його на бій і мало не простромив своїми  гострими рогами. Правда, переміг він, загнав у оленя багато стріл, а вбив уже своїм двогострим мечем.

Вислухавши розповідь свого чоловіка, Квітослава сказала: «Королю, готуйся до виснажливої війни – виклик тобі кидає король франків Дагоберт:  благородний олень – це він. Три стріли, що не зупинили бігу-наступу на тебе оленя, – це три військові колони франків та їх союзників, що намагатимуться взяти тебе і твоє військо в облогу і здобути перемогу над тобою, виснаживши твоє військо голо дом. Але не піддавайся страху – з тобою твій двогострий сталевий меч з золотою рукояттю,що означає твою королівську владу, і тільки ти своєю відвагою,вийшов ши з фортеці, переможеш військо короля франків. Будеш мати ще декілька боїв з франкськими військами і військами слуг-сателітів Дагоберта, але це не будуть визначальні битви. Вийдеш ти переможцем з герцю з франкським королем,і зав дяки цим визначним подіям народ наш слов’янський розселиться від північного Балтійського моря до південного теплого Адріатичного, хоч будуть чинити силь ний опір цьому освоєнню земель Європи інші народи». Самоборі були хороші майстри, які за наказом князя бойків зробили з голови оленя опудало разом з  розлогими і пишними рогами так ніби в дорогоцінній короні. Цю голову  Самослав забрав до Стільська як мисливський трофей, забрав і подарунок Буй- тура: два чудово різьблені й бездоганно золотом оздоблені трони.

          

                 Князь Кий і імператор Візантії Іраклій.

Кий зустрівся з Велетом і  князем Зораном – ті самі приїхали привітати його з перемогою, а ще і з тим, що найбільше по кількості плем’я білих хорватів вже прибуло на територію Далмації, і їх треба було прийняти і розмістити на віль них землях. Не знав князь Зоран, що прибула частина племені полян і ціле антсь ке плем»я, а  питання їх розселення міг вирішити тільки імператор Візантії Ірак- лій.

 Після святкування визначної перемоги вже голови боліли від чудового вина, що діжками випивалось щодня. Не звикли Кий і князь Вожак до таких свят і тому просили Велета та Зорана організувати їм зустріч-аудієнцію з імператором Іраклієм.

 Недовго довелось чекати князям слов’янським імператора, який запросив їх у прекрасний Спліт на березі Адріатики. Перша зустріч Верховного князя антів Кия з імператром Візантійської імперії Іраклієм відбулась у палаці римсь ких імператорів, що мав залу для проведення аудієнцій. Ця зала була божест- венної краси! Підлога з білого мармуру з жовтими прожилками. Трон, що мав фантастичні обриси і нагадував птицю під час лету з розпростертими крилами  був зроблений з слонової кістки і інкрустований золотом з діамантами. Біля трону лежали, мов охоронці, два леви у свій натуральний розмір. Леви були насті льки чудово зроблені з біло-жовтого мармуру, а їхні гриви  такі правдоподібні, що візитери з далеких країн,які не бачили живих левів,сприймали їх за справжніх  і боялись їх. Стіни зали для аудієнцій були розписані неймовірної краси картинами на біблійні сюжети,а фарби так насичені, що фрески здавались живи ми.

На троні возсідав імператор Візантійської імперії Іраклій в гаптованому золотом одязі, рукави якого оброблені діамантами та перлами. Голову його увін чувала дуже багата та незбагненної краси золота корона, шедевр ювелірних майстрів Візантії.

Князь усіх антів Кий також був красенем, і одяг для нього шили кращі візан тійські кравчині з  різнокольорових тканин, гаптованих золотом, але за  фасоном слов’янським, набагато простішим від візантійського. Не мав Кий і корони та державних атрибутів, але ці всі відзнаки влади були у імператора. Треба було витримати всі правила етикету Візантійського імператорського двору, тому вся церемонія прийняття затягнулась на години. Князь Кий навіть вимушений був прослухати кілька лекцій етикету, які засвоїв і уміло втілив згодом при аудієнції.

Накінець Кий був запрошений на очі імператорські і представ перед Іраклієм,вражений ще небаченою в його житті розкішшю та божественною красою. Імператор Іраклій був росту вище середнього, середнього віку,з буйною шевелюрою, в якій пробивались паростки благородної сивини,мав блакитні очі і ніс з горбинкою, що нагадував орлиний. За правилами, першим мав  слово князь антів Кий, який вивчив напам’ять складену для нього Велетом промову і навіть декілька фраз древньогрецькою мовою–мовою імператорів Візантії.З його вуст банальні фрази-привітання сприймались як чиста, джерельна вода, тому що йшли від серця і були щирими, і це відбивалось на обличі князя, який ще не вмів лице мірити. Промова була багатою на красиві слова, чудово вибудовані речення, які, мов філігранно обточені діаманти, величали імператора Іраклія. Найбільше врази ло імператора те, що наприкінці Кий заговорив древньогрецька мовою та такою добірною,що аж піднявся з трону імператор і перепитав у тлумача-переклада- ча,чи знає Кий грецьку мову. Почувши відповідь,що ні,не знає,був дуже здивова- ний.

Кий повідомив імператору, що він прибув з частиною свого полянського племені і військовою дружиною та представляє  одне із антських племен, які меш кають біля Чорного моря з його військовою дружиною «степових вовків». Також сказав, що  попросив його побратим,король білих хорватів Самослав, щоб він провів одне з найбільших хорватських племен до Адріатики. Розповів по велику битву з аварами, де слов’яни одержали Перемогу. Нагадав Іраклію, як той приси- лав посольство в стольний град Київ, що стоїть на березі Дніпра, і пропонував йому службу всіх антів Візантії. А нині він, Кий, з частиною свого племені полян та антським племенем, разом зі своїми військовими дружинами, прибув і готовий служити йому та охороняти кордони імперії.

Просив князь Кий виділити землі для проживання племені полян, що були хорошими землеробами,а також поселити антське плем’я на берегах моря, бо вони хороші рибалки, зауваживши, що очолює  це плем’я князь Вожак, який ство рив прекрасну військову дружину «степових вовків»,що є чи не найбоєздатні- шою серед  усіх антів.

Імператор уважно вислухав Кия, оцінив його красномовство. Розум князя вразив імператора,а манери говорили,що це аристократ від дня народження. Іраклій був дуже здовований особою полянського князя Кия, але наказав запро- сити князя антів Вожака, тому що потрібна була військова сила, котра доб’є аварів, і ті перестануть бути страхом Візантії.

Князь антський Вожак не виглядав так ефектно, як князь Кий, його мова була простішою, етикету він не знав і не дотримувався, але справив враження на Іраклія словами про «степових вовків», які визнані кращими у світі стрільцями-лучниками, що не раз допомогали королю Самославу отримати перемогу над аварами.  Тепер «вовки» хочуть допомогти імператору розбити остаточно аварів і зламати їм хребет.

Іраклій пообіцяв обом князям обміркувати, де можуть бути поселені їхні племена і за кілька днів дати відповідь. Ще тричі був запрошений князь Кий до імператора Іраклія, і між ними зав’язалась міцна чоловіча дружба. Поєднувало їх те, що вони були майже ровесниками, обидва мали живий і глибокий розум, порядність і любов до своїх Батьківщин. Але було й те, що розділяло їх – імпера тор Іраклій був ревним християнином, будував храми, мав тісні контакти з Вати каном,а тоді ще не було розділення церков на західну-католицьку і східну-православну церкву і прославився тим, що за його правління, верхівка хорватів прийняла християнство,а вслід за нею і всі хорвати стали християнами, крім бі- лих хорватів. Князь Кий же був ревним охоронцем релігії своїх прадідів,  і саме він так вплинув на короля Самослава, що той відмовився від прийняття христи янства, яке йому мало не силою насаджував франкський король Дагоберт.

Іраклій, як і обіцяв, через декілька днів викликав князів слов’янських до себе, щоб повідомити про своє рішення. У залі для аудієнцій були вже князь хорутан Зоран та князь одного з хорватських племен Велет,  які весело між собою гомоніли про щось. Коли зайщов Верховний антський князь Кий,  Велет і Зоран з поваги до нього встали. За Києм ступав антський князь Вожак, що мав на собі пошитий з хутра вовків плащ-бурку.

Імператор Іраклій запропонував антським князям присісти, а князю Велету бути тлумачем,перейшовши на древнєгрецьку, що була державною мовою Візан тії. Ніби ненароком, спитав у князя Вожака, чи не бажає він охреститися, бо для християн у Візантійській імперії є переваги і привілегії. Мовляв, може він дати його племені землі біля самого Адріатичного моря, а може дати і далеко вглиб Балкан. Вожак мовчав, бо звик, що всі головні питання вирішує князь Кий.

Іраклій запитав і думку Кия про християнство. Князь відповів, що його плем’я однозначно не готове до зміни релігії, а сам він – в роздумах, тому про- сить  імператора не прискорювати події і не пов’язувати виділення земель з релігією. Між ними обома почалась дискусія, яку жваво тлумачив князь Велет, що вже був християнином і схилив до християнства свого брата Славобора та його жінку Славуню в Самоборі.Він навіть вставляв у суперечку свої аргументи на користь християнства, в той час як Кий думав, що Велет і Самослав були  язичниками. Аргументи Велета разом з доводами імператора Іраклія справили на Кия величезне враження, він задумався і замовк. З роздумів Кия вивів голос імператора Іраклія, що перейшов на офіційний тон. Імператор повідомив, що готовий документ-розпорядження від його імені про виділення антському племе ні земель в Істрії, де море чудове і лагідне, і що князь Вожак може вести своє плем’я до цих земель, які межують з землями хорутан князя Зорана. Натомість князь Вожак і його вершники-«степові вовки» будуть у розпорядженні імпера тора в резерві на випадок потреби. Запитав думку Вожака, але тут взяв слово князь Зоран. Він сказав, що земля, яка виділяється антському племені, благодат- на, придатна для землеробства, море багате рибою, але одна біда час-від-часу заходять туди авари і навіть пробували там поселитись. Правда, хуритани не дали, бо не хочуть мати таких сусідів. А антам будуть раді, адже брати вони,та й легше буде проганяти непрошених гостей гуртом.

 Кий також одобрив рішення, тільки перепитав імператора, чи будуть «степові вовки» мати бої тільки з аварами, чи й з іншими народами. На це відпо- вів імператор, що думає він, що анти будуть битись з аварами, але таке може трапитись,що й з іншими непрошеними зайдами їм доведеться боротись. Але їхнє завдання – захищати Візантію, а не нападати.

 Далі продовжив свою мову візантійський імператор такими словами:  «Кию, я бачу, що в тебе на думці один ворог – авари. Чи не буде так, що, якщо не буде війни з аварами, твоє плем’я і військова дружина не захочуть битись з іншими племенами варварів?»

Задумався князь полян. Відповів: «Імператоре, направду я думаю про авар, бо це мої особисті вороги і вороги мого слов’янського народу. Це загарбники моєї землі, і тому частина мого племені пішла в цей похід і, може, на Балканах знайде свою нову Батьківщину. Але і так може трапитись,що ми повернемось на свою річку, могутню Славуту-Дніпро, у свій стольний град Київ, якщо нашої допомоги будуть потребувати брати і сестри наші. Зараз у нас ворог тільки один, авари,але будемо служити Візантії вірою і правдою, бо даш нам землю благодат ну.Може,ця земля стане нашою новою Батьківщиною, а Батьківщину ми захищає мо завжди. Якщо буде потреба в імператора Іраклія у війську полян, то ми готові йти і захищати свою нову Батьківщину і Візантію. Прохання велике до імперато- ра мається:» якщо буде така потреба, то відпусти плем’я моє і мене на допомогу братам моїм полянам і антам.»

Погодився на це прохання імператор Візантії Іраклій, бо справедливе воно було і чесне.

Указав  імператор Іраклій у своїй грамоті на землі, розташовані біля річки Сави, які можуть заселити поляни. Земля дійсно там була благодатна і родюча, саме про це й просив князь Кий, бо плем’я полян землеробське.

По закінченні аудієнції було влаштоване грандіозне свято на честь імператора і його нового друга, Верховного князя антів Кия, що значно посилив військову міць Візантії. Але у Візантії не було такого звичаю, як у слов’ян святкувати упродовж багатьох днів. Тому це був один, але багатий і щедрий вечір, після якого імператор Іраклій відбув до своєї столиці морським кораблем з своєю флотилією.

 Князь Вожак зі своїм племенем перебрався в Істрію, де сусідував з князем Зораном та його племенам хуритан (теперішні словенці). Було кілька спроб авар ських орд вторгнутись на землі антів і розбити їх в бою, але військові дружини «степових вовків» назавжди відбили кочовикам охоту сунутися сюди. Про відва гу «степових вовків» і влучність їх стріл складали легенди. В одному із боїв брав участь і хорутанський князь Зоран. Цей  бій увінчався блискучою перемогою над аварськими ватагами. Після цього жоден авар навіть не думав сюди потикатись.

 Князь Кий зі своєю частиною племені полян і полянською військовою дружиною перебрався у відведені для них землі, де кмети займались землероб ством і збирали непогані врожаї. Сам князь Кий був надзвичайно жвавим, він не міг жодного дня  прожити, щоб нічого не робити. Позвав він своїх бояр-господар- ників і запитав їх,чи зможуть поляни побудувати град, такий великий і гарний, як стольний їх град на кручах Дніпровських, що названий на честь його пращура Кия. Відповіли бояри, що треба пошукати місця відповідного для граду такого.І знайшли місце чудове, де немов на дріжджах виріс град КИЄВЕЦЬ, що донині є на Балканах доказом проживання тут частини полянського племені і їх князя Кия ІІ.Авари також кілька разів намагались завадити побудові цього міста, навіть якось спалили частину зрублених дерев’яних будинків і частоколу. Після цього завжди місто пильнувала військова варта,котра повідомляла про наближення ворога.Кий мав свій терем, але тужив за своєю столицею Києвом на берегах Борисфену.

 До князя Кия доволі часто приїзжали гості з його Краю, теперішньої України, які доповідали йому про справи в рідному краю, про чвари між антськими князями і племенами, про спустошливі напади диких орд аварів на антські поселення у південній частині краю, біля Моря. Ці новини роздирали душу князя, він не знав, що має робити. Пробував забути про Край Антів, бо добре було йому і полянам на Балканах. Але сни чорним гайворонням обсідали кож ної ночі його голову.Снився часто один старий ворон,котрий говорив йому людською мовою, щоб і не думав князь надовго залишатись на Балканах, не будував великого граду, бо скоро Боги слов’ян покличуть його у свій Край, де він очолить повстання антських племен проти авар і вижене цих кочів ників з нашого рідного Краю назавжди.

 Так пливли роки, мов ріки долі. Князь Кий їздив у гості до князя антсько го Вожака, росли, мов гриби після дощу, поселення антів над Адріатичним морем, і навіть град свій племінний почали будувати анти. Після кількох розгро мів авари не сміли  потикатись на землі антів, бо до смерті боялись «степових вовків». Життя антів було ситим і спокійним. Вони на своїх човнах виходили в море, плели хороші сіті, ловили морську рибу і морську живність. Сусіди ж іхні хуритани були милими людьми, котрі навчали антів різних хитрощів приготу вання страв з риби та морепродуктів, надзвичайно поживних і смачних. Гово- рять, що рибна юшка, яку ми так часто готуємо, була завезена  Балканськими антами в Україну після того, як плем‘я Вожака разом з князем Києм повернулись у свою рідну країну…

 Одного погожого дня на початку літа 634 року приїхав Верховний князь антів Кий у гості до князя Вожака в страшенно збудженому стані і сказав, що його навідують слов’янські Боги у снах – а він уже став християнином! – і наказують йому з полянами і антами повертатись у свій край і виганяти аварів з нашої землі. Він прийняв рішення, вже повідомив  імператора Іраклія, що мусить завдати смертельного удару аварам на землях рідного Краю  і вигнати поганців з землі його предків. Іраклій дав дозвіл, і тому він просить князя Вожака завтра зібрати віче племені і вирішити, чи йдуть во ни назад до свого краю, чи залишаються тут.

Наступного ранку було зібране віче. Більшість антів не прийняли християнство, то коли почули від Кия, що слов’янські Боги вимагають їх повернення і повстан ня всіх антів, наказали Кию і Вожаку: «Ведіть нас у наш КРАЙ, розіб’ємо аварів і виженемо їх із нашої землі, а тоді вирішимо, де будемо жити: чи тут, чи у своєму Краю.»

Два дні на збори племені антів – і вони об’єднались з племенем полян у визначеному князями місці. Залишились у Києвці декілька старшого віку полян і кільканадцять молодих сімей, що хворіли. Усі решта поляни рушили за своїм князем в Край, де мало бути повстання всіх антів проти авар і Перемога над ними.

   П Е Р Е М О Г А антів над обрами-аварами в Краю.

 У середині літа 634 року прибули князі на терени Краю, і зразу ж були послані гінці до всіх племен антів, котрі прислали своїх трьох волхвів  від племе ні на зустріч з князями Києм та Вожаком. Ярило обіймав своїм теплим промінням блудних синів-антів та полян і ніби промовляв: «Тут ваш Край, женіть погань кочову зі своєї землі і будьте господарями свого Краю!»

Князь Кий, зібравши волхвів на зустріч, вивідав у них стан справ і довідав ся,що авари користаються з того,що анти між собою сваряться, нападають ордою на одне плем’я, перемагають його, а потім розпускають чутки, що це сусіднє антське плем’я просило у аварів допомоги, викликаючи ненависть антів одні до одних. Говорили, що відколи поїхав на Балкани їхній Верховний князь Кий, немає між антами злагоди, а росте потвора заздрості і неприязні. Розповів і Кий волхвам,що мучать його сни погані,а Боги слов’янські наказали йому поверну- тись в Край і очолити повстання проти обрів.

Допоможе їм король Великої Хорватії Самослав, як Кий допоміг своєму побратиму у свій час під час повстання всіх слов’ян. Відіслав до Стільська Кий своїх вірних бояр, а очолив делегацію сам князь Вожак, якого добре знав Само слав, і мав він переконати короля Великої Хорватії прислати йому пішців з білих хорватів та вершників з бойків у визначений час, у визначене місце, про яке Самославу скажуть пізніше його довірені люди. Кий сам спровокував ситуацію, пустивши чутку про те, що ніби один із антських князів на ймення Гад, зове на плем’я антів князя Доброслава аварську орду, платить аварам золотом за цю послугу та рабами-антами. До аварського хана були відправлені гінці, що знали аварську мову, з золотом і мали з ним зустріч та переконали його напасти на плем’я антів у визначений час. Доброслав був про все повідомлений, підготував свою військову комонну дружину, а до неї була долучалася гвардія «степових вовків» та Вожак, що навчив свого побратима Доброслава, як потрібно вистав ляти табір з возів і скріплювати його ланцюгами і звідти винищувати ворогів.

Середина серпня 634 року відзначилась першою за довгі роки перемогою антів над аварами. Хан орди, врізавшись у військо антів, побачив небачене: табір з возів, скріплений ланцюгами, зі середини якого його комонних воїв вбивали «степові вовки», що мали на головних уборах вовчі хвости, стріляючи настільки влучно і скорострільно, що сотні аварських вершників падали на землю з простріленими шиями і в конвульсіях помирали. Страшна паніка охопила аварів, вони кричали: «Шайтани-вовки нападають!» і в смертельному страху покидали поле бою.Знали авари, що живуть «степові вовки» на Балканах, на берегах Адріатичного  моря, і не вірили своїм очам, але бачили смерті своїх воїв з харак- терною ознакою – стрілою простромлене горло,–тому мусіли повірити.

По всіх землях південної України горіли вогнища повстань, повсюди вбива- ли аварських воїнів – вони ніде не могли сховатись. Вирішальна битва відбулась біля Кам’яної могили, що біля теперішнього Мелітополя, куди Кий заманив майже всі орди обрів з Краю, і куди прибуло підкріплення аварам з їх хрінгів  Панонії та Болгарії.

До Кия прибуло 17 тисяч допомоги від короля Самослава – більше не міг дати, бо вів у той час війну з франками. У вирішальному бою майбутні руси (анти, поляни, хорвати) на голову розбили хижих аварів-обрів, які, як чорт від ладану, втікали з поля бою. Та так втікали, що втекли зі сторінок історії,з земель нашого Краю-УКРАЇНИ і вже ніколи не могли принижувати  наш народ на нашій землі, бо боялись цього краю і його народу дужче, ніж своєї смерті.

 Ось в такий спосіб були звільнені всі землі нашого краю-України від загарбників-обрів.Ось хто такі «східняки»– це антські племена, з яких вийш ли тиверці,яких називали тлумачами-перекладачами,бо вони вільно володі- ли багатьма мовами та уличі, що брали активну участь в генезисі  західних українців.А «западенці»– це білі хорвати, бойки, лемки, гуцули, дуліби,воли- няни – просто руси.І не роз’єднає нас, українців, ніхто,бо ми єдина – могутня сила і потуга. Ми руси-українці.

                                    Війна з франками.

З приходом до влади Самослава і його коронування королем Великої Хорватії проблеми між венедами-слов’янами та франками не зникли, хоча в Пари жі на це сподівалися. Надалі продовжувались військові сутички між ними, особ ливо посилились військові напади на купецькі валки, що здійснювали торгівлю. У більшості випадків винуватцями конфліктів були франки, які вважали, що, оскільки вони християни, то нехристиянські народи, до яких належали всі без винятку слов’яни, повинні слухатись їх і виконувати їхню волю.

У 631 році один з конфліктів завершився трагічно.  Як написав франський хроніст,слов’яни перебили «безліч» франкських купців і «розграбували добро». Про причини хроніст воліє промовчати, але, судячи з подальшого, загиблі самі були не без гріха. Дагоберт відправив до  короля Самослава послом якогось Сіха рія,щоб той зажадав «справедливого відшкодування» за життя і майно купців.» Самослав відмовився прийняти посла.Сіхарій чи Захарій, переодягнувся  в слов’я нина та й знав слов»янську мову і зі своєю свитою став перед лице слов’янського короля,якого вважав чуть не рівним собі. Захарій виклав йому вимоги Дагоберта. Самослав у відповідь запропонував «влаштувати розгляд, щоб відносно цих і інших чвар, що виникли між сторонами, була здійснена взаємна справедли- вість».Це франкського посла абсолютно не влаштувало, він мав цілком інше завдання.

  На думку хроніста і франків, Самослав повинен був просто заплатити те, чого від нього вимагали. Розлючений Захарій вийшов із себе і в неприпустимій формі накинувся на короля Самослава з докорами. Цей «нерозумний посол» почав погрожувати Самославу і стверджувати, що «Самослав і народ його коро- лівства повинні служити Дагоберту». Хроніст Фредегар особливо підкреслює, що нічого такого Захарію «не було доручено говорити».Такі висловлювання не раз звучали і при австразійскому, і  при Паризькому дворі, франкського короля.

Самослав був королем Великої Хорватії, мав королівську гордість, а зустрівшись з відвертою нахабністю, зухвалістю і хамством посла, почав закипати. З вираз ною загрозою в голосі, але зовні  чемно, він вимовив: «І земля, якою ми володіє мо, Дагобертова, і самі ми його,  якщо тільки він вирішить зберігати з нами друж- бу? Може, дихати маю тільки за згодою Дагоберта?»

 Захарій не відчув зміну в інтонації слов’янського короля, не відчув його роздратування, не дружив він із дипломатичним хистом та й з розумом, тому не  вгамувався,а продовжив:«Неможливо,щоб християни і раби Божі могли встано- вити дружбу з псами», – заявив він.

Самослав вирішив закінчити розмову. «Якщо ви Богу раби, а ми Богу пси, – промовив слов’янський король, – то, поки ви безперестанку дієте проти Нього, дозволено нам терзати вас укусами!»

І велів виставити франка геть.

Слов’яни могли вбити зухвалого франкського посла, проте  дотримувались пра- вил гостинності. Те, що Захарію було подаровано життя, він не зрозумів, зате як обмежений придворний у найчорніших фарбах змалював розмову з королем хорватів. Дагоберт був грубіяном і нахабою, і потрактував так мову Самослава, як сам вважав за потрібне. Він не вважав Самослава рівним собі правителем. Тому слов’янський король, на переконання Дагоберта,мав відшкодувати «збит- ки»,а не розмірковувати з цього приводу. Дагоберт,за оцінкою франкського хроніста, вів себе «гордовито», без роздумів ухвалив почати війну.

Похід франкського короля  переслідував виключно розбійницьку мету  стягнути «збиток», пограбувавши межі королівства Самослава, і нанести йому максимальної шкоди. Вторгнення здійснили з трьох сторін. Головні сили за наказом Дагоберта склали його австразійці. Вони рухалися по Майні і Огрже. По центру, в Дулебському краю, в районі Богемського лісу, удар наносили шваби на чолі з герцогом Алеманії Хродобертом.У Норік увійшли без запрошення за франкські гроші, а фактично вторглися, лангобарди.

Одночасний, раптовий  з різних сторін напад франків і їх союзників застав короля Самослава зненацька. Він не міг організувати належний опір відразу на всьому величезному фронті. Лангобардам і алеманам на своїх ділянках вдалося здобути перемоги над слов’янами, за словами хроніста, «велика кількість полонених з країни слов’ян забрали з собою алемани і лангобарди».

На шляху головного, Австразійского війська, встала слов’янська фортеця Угоштьград (по-німецькому Вогастісбурк). Град не був «столицею» Самослава – стольним градом королівства Велика Хорватія в той уже час було Стільсько, але це була резиденція одного з підвладних лужичанських жупанів, можливо, що тут знаходився центр землі лужичан. Захищав  цю фортецю «численний загін стійких лужичан, білих хорватів, добре озброєних і вишколених».

Дагоберту з нальоту град захопити не вдалося. Австразійці оточили його і спробували взяти приступом. Бої тривали три дні. Слов’яни, предки лужицьких сорбів,боролися хоробро і стійко. Особливою стійкістю і військовим мистецтвом  відзначилися білі хорвати–гвардія праруського короля. Австразійці,роздратова- ні поведінкою  короля Дагоберта після його переїзду в Париж, брати участь в його завойовницькій війні не дуже хотіли.

Король Хорватії перебував у  замку-фортеці, і в один із наступів війська Драгоберта явилась йому, наче жива, його дружина Квітослава і нагадала розмо- ву з ним після того, як він привіз мисливський трофей з Самоборських лісів – го лову коронованого розлогими рогами оленя. Вона сказала йому, що слов’ян ські боги говорять, що цей вбитий олень був утіленням душі підступного і лукавого короля франків Дагоберта. Саме він веде свої війська приступом на цю фортецю. Так як Самослав переміг короля-оленя біля Самобора, мусить зробити на третій день зі своєю гвардією, військову вилазку на франків. Якщо  буде на це воля богів, то зустрінеться в двобої з  королем франків, якщо ж ні, значить, боги цього не хочуть. У будь-якому випадку перемога буде на боці його війська, і в бою відзначиться один із гвардійців короля Самослава, що має захопити в полон хижого і підступного Дагоберта. Але на все воля Богів...

Бойовий дух слов’ян узяв верх над численним франкским військом, що було деморалізоване.Військова вилазка була із самого ранку, коли золоте Сонце тільки-но зійшло і дало команду своїм дітям-аріям-слов’янам йти до бою.

Коротка промова короля Самослава надихнула воїнів на визначну перемогу: «Слов’яни, браття мої! Ми переможемо, бо на це воля богів. Ми маємо розбити війська короля франків і завдати їм такої поразки, щоб забули навіть думати про наші лужицькі землі, землі нашого слов’янського королівства. Даго- берт ненаситний хоче з нас стягнути «збиток» за міжусобиці, але не хоче миру. Хто візьме короля Дагоберта в полон, той отримає нагороду мою, королівську. Вперед, за перемогою!»

Вилазка була настільки успішною, що лужицькі серби першими увірвались в табір ворогів і мечами люто вбивали ворогів. Гвардійці слов’янського короля з військовим кличем «Слава!» на конях наближались до намету франкського коро ля, долаючи впертий опір гвардії франків. Біля хорватських кінних воїв лежали цілі гори трупів франків разом з конями, що відчайдушно били ногами в перед- смертних конвульціях.

Дагоберт вискочив з намету, крикнув до своїх  гвардійців-охоронників: «За мною!» – і поскакав в напрямку гори, що маячила вдалині. За ними погнався кінний загін карпатських лицарів-бойків, які переслідували франкського короля десь з п’ять миль і вже майже наздогнали.Але побачивши, що далеко відїхали від замку, до того ж не знали добре місцевості і могли наткнутися на засаду ворожу, дав команду старший  воїнів-бойків припинити погоню і повертатись до своїх. Так врятувався від вічної ганьби франкський король Дагоберт, і збулися віщі слова Квітослави про величну перемогу над франками, хоч і не у всіх деталях збулися її передбачення.

Коли «дуже багато» франків загинули, їхні соратники кинулися тікати геть від неприступного граду, почувши новину, що король з поля бою втік. Слов’янам вони залишили «всі намети і речі, які мали, серед них багато ювелір них шедеврів з золота, срібла, діамантів.» Похід, очолюваний Дагобертом,  для нього закінчив ся грандіозним провалом. Піддані Самослава захистили свої головні землі.

Однак однієї перемоги мало, і це розумів, хорватський король. Тому він не припинив боротьбу, а перейшов у наступ. По всьому пограниччю запалала війна. Тепер слов’яни взяли ініціативу в свої руки, а франки вимушені були обороняти ся.Зрозуміли вони сповна ціну посольської «недолугості» і королівської «зверх ності».Слов’янські загони здійснювали набіги на всі прикордонні області,спусто шуючи їх. Особливо страждала від цих набігів залежна від франків Тюрінгія.

Агресія Дагоберта проти слов’ян Великої Хорватії стривожила інші, союз ні франкам, слов’янські племена. Перемога ж лучан і наступні набіги воїнів коро ля Самослава на землі франків, вселяли впевненість, що за «королем хорватів» стоїть могутня сила. Князь білих сербів Дерван незабаром після початку війни розірвав союз з Дагобертом і «віддався зі своїми людьми королівству Само- слава».У результаті володіння Самослава суттєво розширилися на північ, охопив ши межиріччя Лаби і Заале. Небезпека ж для Тюрінгії, вся східна межа якої перетворилася тепер в край війни, різко зросла.

Зумів слов’янський король зміцнити і тільки що постраждалі південні рубежі своєї держави.У 632-633 роках слов’яни «військом» обрушилися на Тюрінгію.Ненадійне австразійске військо Дагоберт зміцнив загоном  вишколе- них і відважних воїнів з Нейстрії (західної частини королівства) і Бургундії. На переправі біля Майнца короля франків зупинило посольство саксів, які  сплачува ли тоді франкам данину. Сакси запропонували Дагоберту в обмін на звільнення від данини прикривати кордон і воювати з «венедами-слов’янами». Дагоберт погодився і припинив свій похід. Сакси ж просто використовували обставини: проти Самослава вони  нічого взагалі не робили, бо знали, що за ним стоїть потуга всього слов’янського світу, а серед них є лужицькі сорби, їхні  сусіди.

У наступний рік правління Дагоберта, 633-634 роки, Самослав організував ще кілька набігів на Тюрінгію і  на землі, що лежать на південь від неї. Слов’яни в ту пору «сильно шаленіли» по всій прикордонній смузі. Тоді Дагоберт оцінив реально ситуацію, що склалася, і зважився задовольнити сподівання скривдже них ним австразійців, призначивши їм власного короля. Королем став його син Сигиберт, під контролем місцевої знаті. Це дійсно дало  результати. Австразійскі аристократи стали більше уваги приділяти захисту східного кордону. Самославу не вдавалося нанести на цій ділянці такої шкоди, як раніше.

Війна Королів Самослава і Дагоберта не залишалася таємницею для решти Європи. За нею пильно стежили і з Константинополя, особливо з урахуванням видатних досягнень слов’ян за останні роки. У той час, як Дагоберт втрачав союз ників в слов’янському світі одного за одним, візантійський імператор Іраклій робив рішучі заходи для того, щоб тісніше прив’язати слов’ян до Імперії. Балканські Хорвати у війні Самослава  зберігали союз  з франками та з Візанті єю. Бажаючи закріпити цей союз, Іраклій через деякий час після переселення їх на Балкани,зажадав від Риму проповідників християнства. Відправив їх папа Гонорій (помер у 638 р.).

Причини звернення Іраклія за священиками для слов'ян в Рим зрозумілі. Далмація завжди була під римською юрисдикцією, та й зносини з Константино полем через Фракію і Македонію були неможливими. Імператор Іраклій органі зував в балканській Хорватії церковну ієрархію, призначивши з числа прибулих з Риму архієпископа і єпископа. Союзна ромеям хорватська знать прихильно прийняла проповіді римлян і христилася. Це ж зробили  багато, якщо не біль- шість з народу хорватів, що оселився в Далмації з дозволу басилевса Іраклія. Хорвати, що залишились на землях західної України, в цей час були  ще нехре- щеними, як і їхній король Самослав, тоді як його два рідні брати вже були христи янами, про що він не знав.

Після перемоги рутенського (русинського) короля Самослава над франка- ми у 631 р, слов’яни зайняли величезну територію на заході від Угорщини по лінії: Руссвіль, Руснахт (біля Цюриха) – Аусбург – Нюрнберг – Бамберг – Браунш вейг – Ганновер – Гамбург, причому лише в районі Нюрнберга цю лінію оборони тримали чехи, а решту забезпечували давньоруські племена білих хорватів, дулі- бів і волинян. (Серби і поляки знаходилися в тилу, тому їх втрати були значно меншими, і вони збереглися там до наших днів).

Найбільш тривалою і героїчною була історія Поморської Русі, яка протрималася до 1168 року, і з якою пов’язана доля не тільки західних волинян, а й бодричів (в тому числі Рюрика, Аскольда і Діра). Після битви короля Самослава під Унгос том вслід за відступаючими франками на захід від річок Вагу та Морави подали ся чехи (морав’яни), які захопили Швабію та Франконію, а в Баварії дійшли до річки Манн. Сорби  лужицькі окупували Саксонію. Відомо, що навіть в ХІІ ст. їх князь Яшка володів Бранденбургом та землями навколо сучасного Берліна.

Згадую туристичну мандрівку, під час якої відвідав столицю Німеччини. Берлін на мене не справив великого враження, до речі,як і Мюнхен. Сподобався Дрез- ден. У Берліні була доволі хороший гід, що знала непогано історію, в тому числі й древню. Кілька моїх питань спонукали її запитати, чи я, бува, не історик. Я сказав правду про те, що я юрист і займаюсь юридичною практикою. Ось ця пані, імені, на жаль, не пам’ятаю, була російськомовною і переконала мене, що мені слід писати на майже невивчену тему древньої історії слов’ян. Це я зараз і роблю, пишучи про древню  історію слов’ян, а не росіян.

Протягом VІІ-VІІІ ст. полабські і поморські слов’яни дійшли до лінії Нюрнберг-Гамбург, але цей наступ зупинив імператор Карл Великий у  800 році. Той самий Карл Великий, якого коронував імператором Священної Римської імперії Папа Римський першим із всіх монархів Європи, і пам’ятник якому прикрашає сквер біля Собору Парижської Богоматері. Слов»яни Карла Великого не величали імператором, а видозмінили  на свій лад німецьке ім’я Карл, на король.

Період VІІ-Х століть  від різдва Христового став зоряним часом  для руських-білохорватських племен. Розпочату ж останнім імператоромз-королем Риму, карпом Отком,справу розселення слов’ян-венедів по Європі завершив  хорватсь- кий володар, король Самослав, який 623 року  навколо карпів-хорватів  об’єднав усі слов’янські племена й розбив аварів. Більш детально про Одоакра (Отка) і його дружину Либідь, я розповім в наступній книжці. Карпи– це батьки хорватів-горватів і прабатьки (діди) русинів, але ці народи не мають жодного стосунку до московитів.

Імператор і великий дослідник Констянтин Багрянородний назвав державу Самослава Великою Хорватією, представники яких, білі хорвати-горвати, з тери торії теперішньої Галичини, колонізували Балканський півострів (трохи раніше, ніж білі серби, що мали своєю прабатьківщиною також Галичину,Бойківщину). У VII столітті Велика Хорватія займала величезну територію Центральної і Східної Європи. Археологів вражає дивовижна ідентичність, майже тотожність, пам’яток матеріа льної культури VII—IХ століть на всьому  просторі від Влтави в Чехії до Дніпра в Україні і від Дунаю в теперішній Угорщині до середньої течії Вісли в Польщі. А це свідчення того, що один народ прадавній – русини, предки теперішніх українців–був могутнім стовбуром слов’янських народів Європи зі своєю непов торною культурою і духовністю.Ведична птаха Доля, розпростерши свої два крила, багряно-червоного кольору, як колір плащів хорватських воїв, принесла мужніх і відважних хорватів в Далмацію та Істрію, і вони звили свої величні гнізда-гради(міста-держави) на цій землі та захищали кордони Візантії. А вів птаху- долю з Галичини божий дар волхвів слов’ян. Птаха-доля знайшла нову Батьківщину для одинадцяти хорватських держав-жупій за кількістю їх племен.Слід відзначити, що в теперішніх хорватів і сербів збереглось у вжитку багато русинських-праукраїнських слів наприклад, слово КРАЇНА, що в перекладі на російську мову означає «страна», сторона проживання етносу.Так називаються цілі райони, наприклад Сербська Країна в Хорватії. Потуги псевдо вчених Росії вивести назву Україна від їхнього слова «окраина», по-нашому око лиця,є марними і безперспективними, тому що є  антинауковими і нікчемними. Ми різні народи, з різними мовами спілкування, і у нас різні значення мають слова. Серед них «окраина» і околиця. Це рівносильно тому, щоб з мови росіян взяти якесь слово і розмірковувати над ним в догоду думці, вивести її на затилля, ззаду центру.Хорвати відважний і хоробрий народ, представник якого Домагой Віда,в інтерв»ю,яке давав в столиці Мордору- Москві під час чемпіонату світу з Футболу,після важклї гри і важкої Перемоги над футболістами Росії,присвятив її Україні і привітав Україну гаслом,що вже ніколи не помре:» Слава Україні» та здобуло статус державного вітвння у війчську України.

Після смерті Самослава створена ним держава розпадається на чотири князів ства: Нетранське (нинішня Словаччина), Краківське (назва походить від імені правителя Крака), Стільське (Західна Україна), Хорватське (територія сучасної Чехії).