ВЕЛИЧ І ЗАГИБЕЛЬ ВЕЛИКОЇ ХОРВАТІЇ

Фактичним засновником Великої Хорватії був князь, а потім король Само- слав, який переміг у кривавому протистоянні не тільки авар, а й франків, і розши рив кордони своєї держави аж до Кедан на заході і Стільська на сході. Краківсь- ким князівством правили нащадки князя Крака, хто були князями Стільського князівства, достовірно невідомо. Хорватським князівством на території сучасної Чехії правив князь Славник,що об’єднав Велику Хорватію в одну державу, яка на короткий час, як в часи Самослава, стала однією з найбільших держав в Європі.

З історичних документів того часу (папської булли 973 р., опису Богемії арабським  мандрівником ібн Якуба 967 р.), стає зрозуміло, що на території сучас ної Чехії тоді існувало не одне, а цілих три князівства, одне з яких було суто чесь ким (Прага - Фарага), а два інших – давньоруськими: Хорватія (Карака), яка була розташована в басейні річки Лаби,і Дулібія (Дулаба). Чеський князь Болеслав Жорстокий розпочав свій наступ не тільки на руську віру, а і на хорватські та злі чанські землі.У відповідь на цю агресію батько князя Славника одружився з доч кою  злічанського князя і переніс столицю Хорватів до Любеча, що знаходився у дуже важливому стратегічному місці переправи через річку Лабу, біля сучасного міста Подебради. Крім того, щоб нейтралізувати загрозу з боку чехів, він разом з усією Великою Хорватією увійшов до складу Київської Русі, і у 939 р. великий князь Ігор, прислав йому на допомогу рідного брата своєї матері, князя Олега з дружиною, який допоміг  білим хорватам відстояти свої землі на заході. На знак вдячності за це, у 944 році місцеві хорвати ходили разом з Ігорем на Константи нополь,так як тільки вони могли розповісти візантійському імператору Костян тину Багрянородному відомості, які стосуються виключно Богемської Хорватії та її князя.З цих відомостей, записаних Багрянородним десь протягом 944-955 років, ми і тепер можемо знати, що Велика Хорватія займала тоді величезну тери торію від річки Прут до німецької Богемії, тобто усю територію Західної України, Словаччини, Моравії і більшу частину сучасної Чехії. Наймогутнішим з усіх хорватських князів був тоді князь Славник, і він перебував у союзі з німцями. Між Хорватією і Руссю був тісний союз, повага і взаєморозуміння, які привели до приєднання земель хорватів до древньої Русі і до добровільної участі хорватів у походах руських князів на Візантію. На союз з німцями Славника змусила піти раптова смерть від деревлян київського князя Ігоря, син якого, Святослав, був ще малою дитиною,і не був здатний захистити  далеку Богемську Хорватію. Славник одружився з дулібською княгинею Стережиславою, і Дулібія охоче та без спроти ву приєдналася до його князівства (саме Дулібія мала тоді спільні кордони з Богемією). Розрахунок Славника виявився надзвичайно вдалим – це була мудра людина і талановитий політик. Німці почали постійно загрожувати взяттям Праги, і Болеславу Жорстокому тоді вже було не до Хорватії.

 У 955 р. Славник разом з німцями розбив мадяр і до його князівства приєдналися Нетранське та Краківське князівства і територія сучасної Західної України по річку Стир (Стільське князівство). Приєднання сталося добровільно, без воєн. Добре знаємо, що  засновник Кракова, легендарний Крак привів хорватів у Чехію і Польщу саме зі Стільського князівства, а народився він в Галичині. Місцевий хорватський князь Добромир був далеким  родичем Славника. Не вивітрилась з генетичної пам’яті слов’ян у ці часи, що трохи рані ше була  могутня словянська держава Велика Хорватія з королем Самославом, котрий розгромив Аварський каганат, переміг франкського короля Дагоберта, і завдячуючи його перемогам всі слов’яни заселили великі простори Європи та створили свої окремі держави.

Велика Хорватія за князя Славника відновила свою могутність, територію, проіснувала майже три десятиріччя. 981рік – це роковий час для Великої Хорватії як держави, котра припинила існування. Тоді перестали існувати Хорватське, Нетранське, Краківське та Стільське князівства. У цей час німці розпочали свій “дранг нах остен”, витісняючи поляків з території Німеччини, навіть із західних регіонів  Польщі на схід. Поляки  почали тиснути на русинів і навіть переходити річку Пілицю.

У князівському роді Славника тоді ж  трапились дві надзвичайної вагомі події: перша – помер князь  Славник і Великим князем Великої Хорватії став його старший син Собеслав, якому підпорядковувались князі Нетранський, Краківський, Стільський. Неприязнь між чехами і хорватами тривала, і празьким католицьким єпископом, незважаючи на завзятий опір  чехів, був призначений Адальберт-Войцех,що був молодшим сином Великохорватського Князя Славни ка і братом найбільшого  ворога чехів, Собеслава. Ворожнеча між Великохорват ським князівством та Чеським князівством за часів князя Собеслава досягла апогею. У кінцевому результаті на кону стояло питання: хто буде володарем Хорватського і Чеського князівств, можливо, королем усієї центральної Європи. Ми не знаємо, як би повернулась історія, якщо б князь Собеслав переміг чехів, можливо тоді б Чехія була складовою Великої Хорватії. Справжнє ім’я Адальбер та (ім’я, яке Ватикан дав Празькому католицькому епископу) при хрещенні в руській церкві Святого Юра в Любечі, було В’ячеслав. Зображення цієї церкви з цибулястими куполами є на воротах кафедрального костелу в Гнєзно, древній столиці польських племен.

Цікавим фактом є те, що всі з династії князя Славника, за винятком В’ячеслава, до кінця свого життя були вірні руській вірі, руській церкві і носили древнєру ські імена. (Славник, Стережислава, Собеслав, Порей, Доброслав, Радим.) В’ячес лав, що був Празьким католицьким єпископом і навіть проповідував у Венгрії, переконав  їхнього короля Стефана Великого прийняти католицький обряд. 966 році, коли християнство прийняла Польща, В’ячеслав ще був дитиною, тяжко захворів. Його батько, князь Славник, утратив навіть надію на його одужання. На території князівства Славника за Лабою місійну роботу серед хорватів тоді проводив магдебургський католицький єпископ Адальберт. Цей єпископ узявся вилікувати В’ячеслава за умови, що, якщо лікування буде успішним, його пере хрестять на католика і відправлять на навчання в Магдебург. Єпископ Адальберт дійсно врятував життя В’ячеславові, і після того, як В’ячеслав був висвяченим католицьким священником, він сам, без будь-якого примусу, з великої вдячності, попросив, щоб його церковним іменем було ім’я його рятівника Адальберта. Як тільки  князь Славник помер, а на трон князя Великої Хорватії сів рідний брат В’ячеслава, Собеслав, Ватикан призна чив В’ячеслава єпископом в Празі.

Князь Собеслав, хоча і належав до Руської церкви, дозволив розширити кордони католицького єпископства на цілу Велику Хорватію, яка простягалася тоді аж до річки Стир в Стільському князівстві. Цей факт не означав, що на території Великої Хорватії Руська церква була заборонена, і панувати стала католицька. Обидві вони мали право на існування, і змагання між ними тільки почалося.

Чехи вигнали з Праги Адальберта як брата свого основного ворога, Велико хорватського князя Собеслава. Решту свого життя  В’ячеслав присвятив місійній роботі на території Угорщини та Польщі. В Польщі Адальберта назвали святим Войцехом.

Драматично розгорталися події  в самій Чехії. Чехи робили усе можливе і навіть неможливе для того, щоб знищити Велику Хорватію, і цього досягнули, але не  своїми руками, а руками та мечем Великого Київського князя Володимира. Роль жінки в історичних подіях на теперішній час є мало дослідже ною,але є фактом, що «чехині» (Адельта, Малфріда), що були дружинами Вели кого князя Русі Володимира, відіграли чи не вирішальну роль в тому, що князь пішов війною на Велику Хорватію, яка до 955 року входила в склад Київської Русі. Великого київського князя  обурив наступ на давні руські етнічні землі поляків. Як наслідок, були  походи Великого князя Русі в 981 та 992 рр. на захід з метою об’єднання усіх етнічних руських земель (земель, де живуть русини).

 У 981 році Володимир дійшов  до Серадщини, де мав військові бої з поляка ми, завоювавши Червленські городи, серед них  Перемишль У заповіті польської княгині Оди є  свідчення того, що у 992 році Київській Русі вже належала прак тично уся Краківська земля, де мешкали в той час русини, включно із Сілезією: «А кордони Русі ідуть аж до Кракова і далі до річки, яка називається Одра.» Німецькі джерела 981 року також підтверджують, що на Серадщині далі за річку Пілицю польських кордонів тоді не було.

Військові успіхи Великого князя Русі Володимира були дуже дошкульними для князя Великої Хорватії Собеслава, адже  Краківське і Стільське князівства входили до складу Великої Хорватії. Територіальні втрати хорватів були  колоса- льними, тому чехи наважуються наступати  на князівство  Собеслава із заходу. Собеслав негайно вирушив за допомогою до німецького імператора Оттона, а потім до Польщі.

Чеський князь Болеслав ІІ напав на  столицю Хорватії Любеч в неділю, 27 вересня 995 року, коли в церкві Пресвятої Богородиці відбувалася Служба Божа, і хорватські вої були присутні  там. Перемогу чехам забеспечив віроломний план військових дій в неділю, коли хорватські вої були на службах Божих і не могли чинити спротиву.

Загинула майже уся родина Славника, серед них чотири його сини. Врятували- ся ті з князівської хорватської родини, хто в цей час перебував поза межами князівства (Собеслав, В'ячеслав, Радим). Вони втекли до Польщі, до свого найб- лижчого родича Болеслава Хороброго (його мати була рідною сестрою Славни ка). Цей факт свідчить про те, що родина Славника  ніякого стосунку до  чеської династії Пржемиславичів не мала.

Чеський князь Болеслав ІІ у 995 році зруйнував не тільки Любеч, а зі свід чень Кузьми Празького, «просунув кордони Чехії до гір, що знаходяться за Крако вом і звуться Тритри» (Татри).Після цих подій кордони Чехії, Угорщини, Польщі та Київської Русі зійшлися в одній географічній точці – Краківській землі. Дав ньоруський літописець в 996 році з тріумфом згадує про спільний русько-польсько-угорсько-чеський кордон. Цей кордон виник тільки тому, що внаслідок військових дій Володимира Великого  в жертву була принесена перша величез на давньоруська держава, йменням Велика Хорватія.

Унаслідок цієї війни Володимиру Великому стала належати Краківська Русь-Хорватія разом із Сілезією і Угорська Русь-Хорватія, більша частина Слова ччини до річки Дунай. Це була найбільша територія в межах єдиної руської держави за всю історію русинів (від Вроцлава на заході до Волги на сході і від Вишгорода на Віслі біля сучасної Варшави до Вишгорода на Дунаї).

Військові перемоги Великого Руського князя Володимира, супроводжувались надзвичайною жорстокістю до хорватів. У 992 році він завойовував Краківську Хорватію-Русь, тоді усі хорватські городища аж до Кракова були цим князем вщент зруйновані і попалені, серед них,за однією із версій, неприступна столиця Великої Хорватії, Стільсько, столиця першого короля русинів Самослава, про що буде сказано далі.

Польський король Болеслав Хоробрий вміло використав військову міць древньої Русі, фактично, проти свого народу, древніх русів, і при цьому була  знищена та поділена Велика Хорватія. Польському королю протягом 999-1024 років  через відвагу і рішучі дії та історичні обставини вдалося заволодіти майже всією Великою Хорватією, захопивши Краків. Далі на схід  були переміщені самі русини з своїх етнічних земель, і цьому Київська Русь не перешкодила, а мала би.

              Стільське князівство-князівство древніх русів.

 Могутня і неприступна з усіх сторін світу фортеця Стільського князя, в якій розташовувалась ще військова дружина князя та військовий гарнізон, була в дитинці, що знаходився на підвищенні в 100 метрів над рівнем річки Колодниці і займав площу 15 га (для порівняння: в 10 столітті весь Київ займав площу в 9,8 га). Тут у сиву давнину існувало величезне королівське місто. Про це говорять й місцеві топоніми, назви урочищ, урвищ, балок, скель, горбів, лісів. Топоніми не потребують  коментарів: Золоті ворота,Залізна брама, Княжа криниця, Гребля, Вежа. Сама назва Стільсько означає стольний град, місто короля білих хорватів Самослава і династії одного з його синів з Квітославою. Білі хорвати були одним із основних первнів генезису русинів-українців.

Назви, що вживали наші пращури, не могли бути вигадкою. Відомо, що українці не фантазери, це реалісти, які дивляться правді в очі. Легенди, народні перекази містять в собі історичну правду, яка з плином віків набирала нашару вань і перетворювалась у ніби-то видумку. Диму без вогню не буває – цій приказ ці є чудове підтвердження, коли, прислухавшись до легенд і народних переказів, німецький аматор, вчений-археолог, шукав легендарну Трою. Шукав, витрачав гроші на археологічні експедиції, розкопки, не один раз зневірювався і все-таки продовжував пошук. Учений знайшов історичну, легендарну Трою на теренах Туреччини і тим самим підтвердив, що факти, викладені в «Ілліаді», не вигадка. Була прекрасна Олена,були троянські царі, довготривала війна з великим флотом грецьких царів, значить, був троянський кінь,підступи ворогів, надзвичайна сміливість воїнів, неперевершене військове мистецтво  Ахілла, котрий за легенда ми жив на острові Зміїному в Україні...

 Вражають уяву розміри  столиці хорватів-русинів, що розкинулася на площі близько 250 квадратних кілометрів! Його укріплена частина, що знаходи лася між сучасними селами Стільське, Ілів і Діброва, сягала понад 25 гектарів. Проживало у Стільському більше 40 тисяч городян, що є неймовірною кількістю для  будь якого європейської столиці епохи 9-11 століть. Такого  населення не мали в ці давні часи столиці Великої Британії, Франції чи Київсь кої Русі.

Викликає захоплення система оборонних укріплень міста. Центральна частина города-міста була оточена земляними захисними валами довжиною понад 10 кілометрів! Висота укріплень, побудованих за зразком Змієвих Валів, становила від 7 до 10 метрів. Чи, бува, Змієві Вали не є роботою білих хорватів? На вершині валів знаходилися дерев’яні стіни та високі вежі. Деревом, що вико ристовувалось в будівництві оборонних стін столиці, був, як правило, дуб, що погано горів,а з роками тільки набирав сили. Крім того, перед укріпленнями було викопано глибокий захисний рів, що при потребі наповнювався водою. Цікаво, що  оборонні вали  були посеред міста, що вказує на продуманість забудови сто лиці білих хорватів.

Для зайд-нападників було приготовано багато усіляких неприємностей у вигляді різноманітних пасток,захованих ям,самострілів, відкритих і пристріля- них місцин. Запасів їжі та амуніції вистачило б на цілий рік!

Біля підніжжя міста протікала річка Колодниця. Фактично, місто було невразливим і неприступним, у ньому було потужне виробництво. Десятки ремісничих майстерень виробляли все, що знали тоді люди: чудову зброю,  різноманітні залізні вироби, тканини, одяг, взуття, ювелірні прикраси, меблі, посуд,кінську упряж,засоби пересування (вози),навіть річкові кораблі.Вироб- лялося більшість товарів на продаж, а також для військових потреб.

У столиці білих хорватів була  розвинутою торгівля. Король Великої Хорватії, а потім князі Стільського князівства дбали про неї – довкола городища було побудовано бруковані каменем дороги, одна з яких  розкопана. Ця дорога чудова, щось на зразок вимощених каменем доріг Римських легіонів, що є у всій Європі.

Городяни спорудили 11-кілометровий  водний канал, аналогів йому в централь- ній Європі в ті часи не було. Канал сполучив річку Колодницю із Дністром. Подібне зустрічається тільки в Італії. Під час відвідин знаменитої Пізанської падаючої вежі я довідався, що до міста-республіки Піза вів рукотворний канал з моря, з цілим каскадом гребель. У цей канал заходили торгові кораблі, на котрих завозили різний крам, в тому числі і будівельеі товари. Місто Піза славне не тільки всесвітньо відомою  падаючою вежею, але біля вежі знаходиться неймо вірної краси храм  Божий з білого, як сніг, мармуру. Средньовічні міста Італії були державами, які конкурували і змагались між собою щодо величі своєї архітектури.

Але виникає питання: Піза – це період середньовічної роздробленності Італії. Наше  королівське  місто білих хорватів Стільсько було раніше в часі і мало свій рукотворний канал. На річці Колодниці було споруджено цілу систему шлюзів для  регулювання рівня води, що дозволяло кораблям рухатись уверх по течії, – неймовірний тріумф інженерної думки наших пращурів!

Археологам вдалося встановити, що під городищем на глибині кілька десятків метрів існує величезний зал площею понад дві з половиною тисячі квадратних метрів! Що це? Давні жителі Стільська були язичниками і тривалий час не визнавали християнства. Існуть історичні дані, що говорять про те, що білі хорвати прийняли християнство набагато раніше від українців і поляків. Довкола городища збереглися могильники, кургани та культові дохристиянські центри. До наших днів дійшли вирубані у скелях язичницькі святилища та храми, а також печери, у яких жили волхви, а після прийняття християнства– монахи.

Вражає уяву система із семи сполучених між собою тунелів біля Миколає ва. Масштаб підземного будівництва дає змогу говорити про те, що підземелля активно використовувалися. Підземне місто мало, мабуть, військове та господар ське призначення.

Стільське городище не було єдиним у цьому регіоні. Останнім часом від крито нові археологічні об’єкти у селах Кульчиці, Старе Село, у Жидачеві. Архео логічні дані дозволяють нам впевнено говорити про те, що на території Верхнь ого Придністров’я знаходиться велика кількість давніх селищ, міст, фортець, укріплених районів та релігійних центрів. Це свідчить про те, що у минулому на західних землях України існувала велика, густонаселена і високо розвинена країна-держава.

Створити усе описане можна тільки титанічними зусиллями велетенської кількості людей. Це могла зробити виключно централізована потужна держава, що мала розгалужену сітку державних інституцій. Після смерті короля Самосла ва і подальшого розпаду Великої Хорватії, Стільсько як город-столиця, враховую чи його вигідне стратегічне розташування та рівень економічного розвитку, ста- ло столицею новоутвореного Стільського князівства і кілька століть було голов ним містом краю.

Важко сказати, що стало причиною загибелі  княжого міста. Схиляюсь до думки,що  Великий князь Русі Володимир у одному із своїх походів на хорватів в 10 столітті захопив столицю Стільсько і Білу Хорватію. Але не тільки Стільсько підкорив Володимир Великий, а захопив, підкорив, знищив багато міст хорватів, серед них Самобор, Перемишль, багато Червленських міст-городів, що були на Волині.

                                                                                                                                          Підкорення Стільського князівства,входження в руську Державу

Йшов 981 рік літочислення Христового. Велика та потужна військова армада Володимира Великого знаходилась у військовому поході проти держави білих Хорватів – Стільського князівства. Володимир Великий дійсно був Великим князем і Правителем Русі, тому що мав надзвичайний хист до військової справи, був прекрасним полководцем, стратегом і тактиком. Під час походу він розділив своє військо на три частини і перед кожним воєводою поставив конкретні завдан ня по захопленню важливих економічних, торговельних, військових центрів Бі- лої Хорватії, а сам з найкращою і найчисельнішою військовою дружиною пішов до столиці Білих Хорватів, Стільська.

Коли Великий князь побачив стольний град білих хорватів, він був приголо мшений: його очам відкрилось місто величезне, неприступне і прекрасне. Володимир Великий ніколи не відступав перед труднощами і тому вирішив брати штурмом Стільсько. Було проведено п’ять штурмів, а княжий дитинець хорватів стояв усміхненим і слав саркастичні посмішки руському князю. Багато його дружинників загинуло при штурмах міста, а перемога над столицею хорватів здавалась недосяжною.

Під час п’ятого штурму відважні русини на «спинах хорватів» навіть увірва лись в місто, але  потрапили в таке місце, яке з усіх усюд добре прострілювалось. Лучники хорватів, знаходячись за укриттям дерев’яних бастіонів, були настільки добре захищені, що жоден з них не загинув, тільки двоє були поранені. А еліта русинів, військова гвардія Володимира Великого, що була в кольчугах, добре захищена й озброєна та й ще на конях, стала мішенню для лучників білих хорва тів.Тоді на цьому місті загинуло від влучних стріл хорватів біля 500 руських дружинників.

Після цього князь Володимир скликав  військову нараду і просив  у воєвод поради, як бути далі, бо сам схилявся до думки, що столицю білих хорватів він не захопить, а значить, не переможе їх. На нараду прибув і його вірний та розум ний воєвода Семимисл, що буквально напередодні захопив місто Перемишль, племінний град білих хорватів. Кожен із воєвод мав слово і ділився з князем своїми думками, але більшість воєвод були однакової думки із таємною гадкою Володимира про те, що Стільська вони не візьмуть, хіба що погублять своїх воїв, бо місто неприступне.

Семимисл мав слово останнім і сказав князю такі слова: «Великий князю! Хорвати – це ті ж руси, мова у нас одна, кров у нас одна та й віра одна, що у них, що у нас. Народ цей, сам знаєш, князю, звитяжний у боях, безстрашний, добре організований і озброєний. Якщо не візьмеш їх столиці Стільська,то не перемо жемо князівства білих хорватів і не приєднаємо до Русі. Це буде ганебна поразка руської зброї,і всі навколишні слов’янські народи будуть говорити, що Володи- мир не підкорив хорватів і не приєднав їх до Русі. Це означатиме, що будуть від мовлятись слов’янські племена та інородці платити данину, будуть повстання проти Київського князя. Потрібно за будь-яких обставин захопити цю на перший погляд неприступну фортецю, тому що немає нездоланних перешкод, а є  нікчем ні люди й правителі.»

 Потім запропонував Семимисл Великому князю план захоплення Стільсь ка,але не в присутності всіх воєвод, а сам-на-сам.План був простим, як все геніа льне.В нього входило взяття в облогу Стільська і спроба того, шоб голод заставив хорватського князя здати свою столицю. У випадку провалу цієї частини плану мав князь руський схитрувати. Серед ночі з смолоскипами військові дружини мали відходити від оборонних стін Стільська, а Семимисл із своєю дружиною мав бути в засідці. Коли хорвати повірять в те, що Володимир Великий полишив облогу іхньої столиці і вийдуть з брами, то тоді військова дружина Семимисла, разом з  княжим полком мають вдертись в Стільсько і тримати відкритою браму до підходу основних княжих дружин, а по можливості відчинити і другу міську браму.

План мав ще і підготовку до виконання, як би тепер сказали, військову розвідку.Шпигуни з місцевих і прийшлих, мали скласти детальну мапу Стільська і розташування пасток, військових загонів, їх обходи, а найголовніше: підходи, відходи від княжого замку-фортеці, слабі місця в обороні княжого дитинця і план його захоплення після.

Князь Володимир прислухався до мови воєводи-переможця і пристав на цей план. План був розумним і продуманим, але всі його тонкощі-таємниці знав тільки князь і його вірний воєвода Семимисл. Інші воєводи про існування плану не знали. Домовились князь з воєводою і про день захоплення  столичного міста, і мав у вказаний  літній день бути Семимисл зі своїми трьома полками біля Стільська.За цей час Володимир-князь направив своїх шпигунів в Стільсько,а їм допомагали декілька місцевих, які хто з неприязні до хорватського князя і його правління зрадив його, а хто з любові до Момони.

 Семимисл річковою лодією відправився у верхів’я Дністра, цією ж річкою він планував прийти з-під Перемишля до Стільська на лодіях. На цей час Само бор  був захоплений раптовим і несподіваним штурмом дружини Семимисла.Міс то було  великим центром хорватської держави, де працювали навіть майстерні по виробництву річкових  човнів-лодій, і мало на горі добре захищений княжий дитинець з прекрасним теремом, де зупинявся хорватський король Самослав під час полювань на звіра, який тут водився ще з незапам’ятних часів.

Не знав воєвода Семимисл, що Дністром ходила у верхів’я королівська хорватська сім’я на чолі з королем Самославом до його брата Славобора, і були тут дрімучі ліси, придатні для великого мисливства і для заготівлі лісу для побудови кораблів.Цей терем був нагадуванням про бойківського князя Буйтура, який спорудив його, а допомагав йому в цьому і  князював після нього його зять Славобор. Діти Славобора і дочки Буйтура Славуні деякий час були князями бойківського князівства, але потім за наказом хорватського князя Стільська їхній статус змінився, і вони стали воєводами. Резиденція ж князів-воєвод залишилась та сама– славне місто Самобор-Самбір.

 По приїзді в Самбір воєвода Семимисл дав команду майстрам-корабелам спорудити 25 великих річкових лодій за один місяць, а 15 річкових лодій, що швартувались на пристані, були негайно забрані у власників. Таке розпоряджен- ня і дії воєводи викликали незадоволення серед власників, але рішучі дії воєводи, що спровадив незадоволених в темницю-льох княжого терему, зразу ж заспокої ли буйні голови.

Семимисл відбув до Перемишля і там побувши кілька десятків днів, займав ся зі своїми полками військовими навчаннями. Головним елементом навчань було здобуття добре укріпленої фортеці на крутому березі річки і такий берег,на щастя, був у Перемишлі, коли руські вої брали дитинець. Після муштр, прибув до Перемишля гонець від князя Володимира, котрий сповістив воєводі, що обло- га Стільська нічого не дала, що  у місті є харчів ще на рік.

  Князь велів йому передати, що так, як між ними домовлено, і мають діяти і час міняти не будуть. По від’їзді княжого гінця Семимисл дав команду трьом своїм полкам виступати на Самбір, залишивши в Перемишлі невеликий військо вий гарнізон. Швидким темпом полки прийшли до Самбора і вже тоді мали назви Перемишльських. Відпочивали два дні, а на третій були посаджені у великі річко ві лодії, правда, не всі вої Перемишльських полків помістились в цих лодіях. Причина цьому була проста: не встигли майстри-корабел спорудити  нових 25 лодій, тільки 20 спорудили і просили у Семимисла два дні для їх завершення. Вимушений був дати ці два дні корабелам воєвода, а за цей час провів дізнання і довідався,що одна майстерня виготовила 12 лодій, а друга лише 8. Наказав привести до себе майстра-корабела з другої майстерні і вивідав, що була одна зміна майстрів, котрі спеціально нищили заготовки і говорили між собою, що це Семимисл хоче своїх воїв лодіями сплавити до Стільська, яке не здається. Него- же допомагати загарбнику!Після цього вся зміна майстрів була схоплена й відправлена  в темницю, що була в князівському дитинці.

Відбув Семислав на лодіях до Стільська, а  кінноту направив берегом Дністра  до столиці хорватів. Ця кіннота була запорукою того, що флотилія Пере- мишльських полків успішно і своєчасно прибуде в Стільсько. Прибувши, флоти- лія навіть не заходила в річку Кододницю, а пришвартувалась на Дністрі у місті, котре пильнував Володимир Великий.

Перемишльські полки вивантажились на берег і за командою воєводи попрямували до місця засідки такими шляхами, щоб про них ніхто не знав і не здогадувався. Семимисл поїхав в резиденцію Київського князя, якому доповів про прибуття трьох княжих полків і про те, що вони зараз знаходяться на марші до місця засідки. Вислухав Великий князь Київський цю приємну для себе новину і пожалівся воєводі, що облога нічого не дає. Стільсько має доволі багато харчів і води, а його вої роблять нічні вилазки і вбивають княжих дружинників. Потім почав розпитувати Семимисл у князя, що розвідали шпигуни в Стільську, і князь поклав на стіл готову велику мапу цього непокірного граду. Вони вдвох уважно розглядали мапу і позначки, де стоять сторожі, де пастки, де прострілю- вані місця, де чатує небезпека.

Окремою мапою-картою було зображено княжий дитинець, а на ній були позначені сильні й слабкі місця дитинця,місця розташування на валах військових залог, що були добре озброєнні і вишколені. Але було одне  слабке місце в оборонних редутах дитинця. Це північна, майже недоступна для скалолазання стіна, що навіть не мала бійниць, а в них лучників. Не вірили білі хорвати, що хтось колись увірветься в їхню столицю і захоче приступом узяти князівську фортецю, і навіть не могли припустити думки, що з північного боку хтось може спробувати захопити дитинець. Тому і не було на цій прямовисній стіні побудовано бійниць. На це й звернув увагу Семимисл.

Князь перепитав воєводу, що той задумав. Воєвода попросив покликати шпигунів, які складади мапу. Дав належну команду князь, і за хвилю прийшов старший і вже сивий чоловік з довгими місяцеподібними густими вусами, а за ним швидким кроком увійшов, майже вбіг, молодий юнак,озираючись на всі боки. Воєвода розпитував довго про дитинець, а особливо про його північний бік,  і на деякі питання шпигуни не мали відповіді. Тоді князь наказ до наступного полудня подати чіткий  і детальний малюнок північної стіни зі всіма дрібницями, на які вказав воєвода.

По їх відході говорить Семисл князю: «У мене є сотня добре навчених скалолазів, що мають зі собою лапи (шнури з якорями), і вони під покровом ночі північною стіною можуть зайти в дитинець та відчинити ворота для штурмови ків, котрі захоплять святеє святих хорватів. Тоді перемогу ми здобудемо, коли княжий стяг замайорить на стінах фортеці Стільська».

 Перемишльські полки були в сосновому лісі, який дуже близько підходив до західних воріт Стільська,і власне звідси найбільше вилазок на табір Київсь кого князя робили  хорватські воїни. Багать не розкладали, пошепки говорили, відпочивали в наметах, бо навіть самі не знали, що мають робити, але здогаду- вались, яка місія випала на їхню долю.

Засідки просто так не робляться. Князь запросив свого вірного і мудрого воєводу на трапезу, за якою було обговорено всі деталі наступного доленосного для Русі-України дня,а особливо ночі. За розмовами і випитим вином й не помі тили, як день завершував свої мандри, а ніч повноправною господинею окутала Стільсько своїми чарами, від яких більшість людей знала один лік – це здоровий сон. Не відпустив воєводу київський князь до його полків, а довго дивувався величі столиці хорватів, адже Стільсько набагато більше за Київ, краще захище не, прегарне і відчайдушно бореться за свою волю і навіть не думає здаватись.

Промовив у задумі Семимисл: «Князю, візьмемо ми град цей і переможемо хорватів, але, прошу тебе, дай команду воям нашим, щоб не грабували Стільсь- ко, не вбивали мирних мешканців, не знущались над жінками, дітьми.  Князю, народ ми один і у нас буде одне майбутнє, одна держава.»

«Побачимо…», – тільки й промовив князь.

Розійшлись по хоромах, де на них чекали прекрасні наложниці. Дозволено це їм, бо не християни вони, а язичники, тому жодних докорів сумління. Це раннє середньовіччя із своїми жорсткими законами переможця: хто перемагає, той має всі права, а хто програє – втрачає.

Князю в обід доповіли, що прийшли його шпигуни і просяться до нього. На зустрічі був і Семимисл, котрий уважно розглянув карту-мапу північної стіни і дещо перепитав про особливості стіни. Отримав відповідь, що стіна камінна, але камінь не дуже твердий, крихкий. Цього було досить.   

Вирішили князь Київський і воєвода Семимисл, що сьогодні вночі всі дружини князя, зроблять вигляд, що відходять з поля бою і залишають Стільське плато, запаливши тисячі смолоскипів. У засаді будуть неповні три Перемишльські полки і один князівський полк, його гвардія непереможна, яких поведе у бій Семимисл. Частина з дружин князя, після смолоскипного свята-відходу відійдуть недалеко і будуть чекати знаку, щоб повернутися на поле бою і здолати супротивника. У стільчан була надія, що після майже п’яти місяців облоги хорватські воєводи повірять, що ворог, так і не взявши їхньої столиці, з неславою відступив, і вони, маючи багато відважних воїнів, будуть пересліду вати непрошених гостей. Ось цією нагодою мали скористатись руські полки, котрі із засади, мов хижі нічні вовки, мали захопити західну браму й увійти в Стільсько.

 У самій столиці були відомі всі місця, що є небезпечними і де багато воїнів, але також враховували й те, що багато зніметься з цих місць для переслі- дування. Особливий загін верхолазів мав зайти до північного боку дитинця і за допомогою лап проникнути в княжий дитинець і відчинити  його єдину браму. Штурмовий загін за сигналом мав захопити дитинець і підняти жовто-синій прапор Русі як знак перемоги.

Ніч була темною хоч око виколи. Аж раптом запалали тисячі вогнів, величезна  заграва, мов пожежа, запалала біля стін столиці. І ці вогні рухались у східному напрямку. Хорватському князю доповіли воєводи, що ворог знімає осаду і йде геть від міста. Князь приймав доленосні рішення одноособово, тому сам вийшов на стіну Стільська і поглянув на дивовижну картину нічних смоло скипів. У нього виникло якесь передчуття біди, а думка про те, чому серед ночі відходять війська Володимира, пронизала мозок.

Князь вагався, боявся, але щораз більша кількість вогнів, що віддялялись від Стільська, переконала його в тому, що київський князь зняв осаду. Про те, що в сосновому лісі могла бути засада, він не подумав. Це була його рокова помилка. Князь Стільського князівства дав команду відчинити західну браму, а легендарним воям вишикуватись в загони й переслідувати та знищувати ворога поки стане сил, щоб і не думав надалі воювати з хорватами. Як тільки відчини лась західна брама і з неї організовано один за одним виїзжали кінні загони хорватських воїнів, шикуючись і чекаюи наказу, Семимисл зрозумів, що його задум збувається.

На галявині ще не встигли вишукуватись кінні загони хорватів, коли Семимисл дав команду: «До бою!» З різних боків, за чітким планом, напали пішці на кінноту хорватів,що освічувала себе смолискипами.Мов удень, бачили лучники свого кінного ворога і слали хмари стріл, а за ними у рукопашний бій кинулись русини Києва, які гострими мечами підтинали ноги коней. Воїни падали на землю, мов снопи. На землі їх добивади мечами, короткими списами і кров аж бризкала у різні сторони.

Хорватський воєвода, що мав переслідувати ворога, зрозумів свою фатальну помилку і намагався її виправити, давши команду зачинити браму. Він навіть був готовий, щоб загинули кілька тисяч вершників, але не  пустити серед ночі ворога в столицю. Звали хорватського боярина Воєводич.

Наказ зачинити браму був запізнілим. На спинах відступаючих до брами увірвались в столицю білих хорватів київські русини, що пустили «півнів» до солом’яних стріх, які горіли і освітлювали поле бою. Лучники вбивали воїнів своїми смертоносними стрілами сотнями. Воєвода Семимисл разом із сотнею верхолазів і полком гвардії князя непомітно підійшов до північної стіни дитин- ця. За його командою були закинуті лапи на стіни, якорі міцно зайшли в кам’я ну породу, і в один момент сотня відважних і спритних воїнів-верхолазів вже піднімалась стіною у непроглядній тьмі.

Князь хорватів зрозумів, що його обдурили, і наказав воїнам стерегти дитинець, бо мав достатньо війська, щоб боронити свою резиденцію,яка вважалась непри ступною. Але швидкі й спритні верхолази буквально за кілька хвилин подолали прямовисну стіну і вже були на території дитинця. Жоден звук не видавав їх присутність, бо на ногах мали вони м’які постоли.

Ніч була чорною, мов ґава, і глухою, наче глухар, лише світло від заграв-пожеж  освітлювало південну стіну. Сто воїнів підійшли до брами і знена цька напали на воїнів, що її охороняли. Притому це був напад безшумних кішок, які добре бачать вночі, а охоронці княжі зовсім їх не бачили і не чули. Під беззвучними ударами коротких мечів охоронці без крику падали, заливаючись багряною кров’ю.

Хтось із останніх охоронців брами крикнув тривогу, але брама вже була відчинена із середини, і в княжий дитинець увірвався легендарний полк князя Володимира, безстрашна його гвардія. Ними уміло керував воєвода Семимисл, який запам’ятав усі небезпечні місця дитинця і оминав їх до приходу нового дня і повернення полків Володимира Великого в захоплену столицю білих (нехреще них хроватів).

Сонячні списи пронизували тіло темряви, вбивали темряву. Новий день на колісниці Дажбога обїзжав небесні свої володіння і слав своїх вірних слуг на грішну землю,котра просиналась в крові, бо всю ніч брати-слов’яни вбивали один одного. Брати, рідні по крові, мові, релігії, зустрічали день тим, що на дитин ці Стільська під золотими променями сонця майорів прапор жовто - синіх барв. І це означало, що відтепер  Стільське князівство білих хорватів назавжди увійш ло в державу русів.

День тривав, і тривали бої, багато війська загинуло з обох сторін, але мирних мешканці, за наказом Володимира, воїни не чіпали. Про це доповіли хорватському князю, котрий бачив безвихідь свого становища, і для того, щоб припинити бійню, віддав наказ скласти зброю. За переказами,  правителем білих хорватів у час захоплення Стільська був благородний князь Лимич, життя якому дарував не менш благородний князь усієї Русі Володимир Великий-Красне Сонечко.Так назавжди в одній державі стали жити рідні брати слов’яни. А їх нащадки ділили разом усі перемоги й поразки і залишались рідними братами, як Данило і Василько, хоч не раз і не два ворог намагався  розділити їх на східняків і західняків.

 Загибель Стільська не стала фіналом історії білих хорватів. Існували та розвивались сотні їхніх міст,поселень, серед них і місто Самбір, що заснував король білих хорватів Самослав для захисту шляху через Карпати. Пізніше русини-горяни увійдуть до складу Київської держави, продовжуючи творити українську історію.А нащадками білих хорватів,цих славних творців української державності на наших західних теренах, є сьогоднішні лемки, бойки, волиняни, гуцули, подоляни, закарпатці. Українцями забута, а, можливо, і не відкрита ціла історична епоха,що тривала кілька століть,приблизно 350 років і стосується білих хорватів – могутнього слов’янського народу-племені.Білі хорвати були стержнем першої слов’янської держави Само, вони як базис цементували одну із перших слов’янських держав, Велику Хорватію. Вони ж вщент розбили поганих і жорстоких аварів при імператорі Візантії Іраклії і заселили Далмацію, Істрію, подаровану імператором Іраклієм хорватам за  блискучу Перемогу над Аварсь ким каганатом і за військову допомогу Візантійській імперії.

Білі хорвати першими із східнослов’янських племен у теперішній Галичині прий няли християнство. Внесок в історію України рідних нам хорватів є безцінним, і тому потрібно вивчати свою історію самим, а не по тому, що напишуть чи ска жуть касапи, ляхи, мадяри, румуни, загарбники і поневолювачі нашого народу. Вони ніколи правди не говорили і не скажуть, бо невигідно їм це. Їм вигідно втлу мачити в голови українців, що вони не державна нація, меншовартісні в порів нянні з окупантами,що в нас гірша мова,менша культура.

Тупа й обмежена людина піддається зомбуванню, а освічена сміється з небилиць. Теперішнім українцям треба знати героїчну історію могутнього русь кого народу, і творити історію України у своїй незалежній державі. Українці – спадкоємці великої історії першої слов’янської держави Великої Хорватії та Київ ської Русі, самодостатній народ, нічим не гірший за поляків, загарбників-росіян і мадярів. Наш народ, на відміну від них, диких і кочових, вічно жив на своїй землі з праці рук своїх, був осідлим і працьовитим, відважним і хоробрим, який не загарбував чужих земель і не жив за рахунок праці рабів, яких підкоряв.

Фактично 350 років нашої славної і могутньої історії майже зовсім не досліджувалось, і не видавалось друком книг на цю тематику. Зате ціла епоха в 350 років колонізації України Росією, яка обманом в 1654 році  об’єдналась у військовий союз з Україною, а потім тільки шахрувала і брехала як і зараз в 21-му столітті, намагаючись створити якусь Новоросію, Малоросію з окупованих земель Донеччини і Луганщини, настільки перебрехана, що цілі покоління українців пропагандою були перетворені у «хохлов», «бандєр», а не у великий руський (русинський) народ. Треба людям нести правду, і тоді жодні «п’яті коло ни» не страшні для народу-героя.

                        Хорвати в історії   Руси-України.

Стільсько – не єдина відома нам пам’ятка  поширення Білих Хорватів на наших теренах. На землях Львівщини – це ще й туристичний об’єкт, рештки наскельної фортеці Тустань у с. Урич Сколівського району. Як Стільське городище, так і фортеця в Уричі не має аналогів у Європі. Ця фортеця була торгівельним, військовим і митним пунктом білих хорватів з ІХ ст. в період їх економічного піднесення. Це піднесення було викликане  пожвавленням торгівлі сіллю, що вивозилась із Галичини в Центральну Європу. Неабияку роль у жвавій торгівлі сіллю зіграло місто Самбір, руський шлях, що йшов через Карпати в Закарпаття, Чехію, Моравію, на Балкани.

Тустань як наскельна фортеця була побудова унікальним способом. У середині скелі вирубувались пази. В пази вкладались дерев’яні бруси, які ставали несучою конструкцією для замку, що ставав неприступним. Тустань  був могутньою фортецею. Після Білих Хорватів, у  руський період, його не могли взяти штурмом навіть монголо-татари.

Біля Підгорецького замку знаходиться  Пліснеське городище, яке було значним військово-політичним центром Білих Хорватів. Нижні шари городища датуються VII століттям, у період VII-Х ст. місто було потужним давньосло в’янським центром з укріпленням на високому плато. В той же період в Пліснеську функціонував язичницький культовий центр. У 992 році, після хрещення Русі, під час походу князя Володимира на хорватів, слов’янський Пліснеськ було знищено. Занепад держави Білих Хорватів, пов’язують із цим завойовницьким походом київського князя.

Зараз нащадків древніх білих хорватів в Галичині і не тільки розпізнають по прізвищах, які тотожні хорватським і сербським. Для прикладу, візьмемо родові прізвиша галичан-самбірян: Скипакевич, Ровдич, Сигерич, Яськович, Іськович, Бабич, Саланич, Маркович, Гадич, Мирдич, Бурмич – це прізвища, що спали мені на думку, так як вони мені  знайомі. А таких прізвищ сотні й тисячі, і вони мають одну особливість: закінчення «ич», що характерне для Балканських хорватів і сербів, і від цього факту нікуди не втечеш і не оминеш. Ці прізвища через століття нас, галичан з хорватами та сербами, єднають кровними вузами і вказують на те, що ми брати, якщо не рідні, то двоюрідні точно. Не можна сказа ти так про росіян, тому що прізвища їхні зовсім відмінні від українських.Не може бути Іванов братом Тимошенко чи Яценюку, чи Сидоров наприклад, Порошенко. Російські прізвища отримали закінчення «ов» від болгар, а наші споконвічні, як вічна наша арійська земля, закінчення в наших українських прізвищах вказують на той народ,що жив тут. Можна тільки уявити, яким чином  склалась би наша історія, якби замість племені київських полян,  саме Білі Хорвати стали ядром майбутньої Київської Русі. Все в Божих руках, в тому числі й історія.

Білі хорвати відіграли дуже суттєву роль у етногенезі українців, а саме західних українців – галичан.  «І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати.  Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі і тиверці сиділи по Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було багато їх, бо сиділи вони по Бугові (Богові-ріці часу) і по Дніпру аж до моря, і є ґради їх і до сьогодні. Через те називали їх греки «Велика Скіфія» «...У рік 6415 [907]. Пішов Олег на греків, Ігоря залишивши в Києві. Узяв же він багато варягів, і словен, і чуді, і кривичів, і мері, і полян, і сіверян і древлян, і радимичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців.» «У рік 6501 [993]. Пішов Володимир на хорватів. А коли вернувся він з війни хорватської, то печеніги прийшли по тій стороні од Сули» (Повість временних літ»). ПВЛ

Частина хорватів з pokládáni za potomky Dodanin», є хорвати та серби (сорби). У Празькому документі 1086 року, що описує межі тодішнього празького єпископ ства, «Occidentem versus Lucsane, Daciane .Deinde adaquilo nemhi sunt termini: Psouane, Crouati et altera Chrouati, Zlasane, Trebou ane, Pobarane etc», хорватів Карпатсько-Дунайського регіону пішла спочатку на землі  сучасної Чехії. Серед чеських племен, які згадані в книзі анонімногого автора X століття: «Morava, Karvati, Sorbin, Lučanin, Ljachin, Kakar,  Bojmin jsou ділять на дві окремі групи («хорвати та інші хорвати»). Перші з них поряд з пшованами (ввійшли в склад майбутніх чехів), а «інші хорвати» окремо, правда поряд із засянами, требовляна ми та поборянами. З  фрагментів «Літопису Руського» можна зробити висновок, що  група хорватів  жила в межах майбутньої  Русі, в басейні Дністра, звідки вони взяли участь в поході Олега проти Візантії. Дуліби жили південніше хорватів у Чехії. Ця назва відома як позначення одного із великих об’єднань слов’янських племен в V-VI століттях, згадуваних у творах арабського історика Масуді, що їх поміщав у верхів'я Західного Бугу та правих приток Прип'яті. В Галичині  проживання дулібів  викликане страшною поразкою  племінного союзу дулібів від аварів. Так само з’явилися чеськi, паннонськi, карiнтiйськi дуліби.

При імператорі Візантії Іраклієві (610–641) аварів вщент розбили хорвати. Історик і географ аль-Масуді згадує хорватів «харватитин», називаючи їх в ряду слов'янських племен, що мешкали на північ і захід від Карпат: «марава», «дула ба»,«сарбин»(лужицькі сорби),«валінана.»За даними Констянтина Багрянород ного, колись могутня Моравія в його часи виявилася  знесиленою і знелюдненою через постійні набіги «турків» (угрів-мадярів). Натомість хорвати становлять потужну силу в регіоні, з турками (уграми)  мають дружні стосунки і родинні зв'язки ( династичні шлюби). Імператор Констянтин писав, що в Далмацію першими прийшли хорвати, перемігши аварів, що були бідою  для всіх сусідів, особливо слов’ян. У час життя Констянтина Багрянородного  хорвати що жили на північ  від Карпат, були нехрещеними.

Після хорватів кращої долі почали шукати серби. По смерті їхнього  князя, що мав синів, один уклав союз із Іраклієм і отримав край біля Фесалонік. З часом серби звідти піднялися на північ, в сучасну Сербію.Про первинне місце їх проживання Констянтин Багрянородний писав: «Так  буде відомо,що серби похо дять від нехрещених сербів,званих також «білими», живуть по той бік Туркії [угрів] в місцевості, іменованої ними Бойкі. З ними межує Франкія, германці, а також Велика Хорватія, нехрещена, звана також «Білою».

В уривках тексту Баварського Географа – автентичного опису слов'янських земель другої половини IX століття – є вельми цікаві дані про регіон. У ньому згадані Busani й Unlizi, що ідентифікуються з літописними бужанами й уличами. За  Баварським Географом численні народи (союзи племен)  становили населення тодішньої Галичини, об’єднане хорватами. Згадується, що Драгомира, мати  святого Вацлава, втекла до хорватів. Князь Болеслав  намагався дістати її у свої руки, але не зумів цього зробити.Частина хорватської верхівки, що нею опікува лася, була вже християнською, в той час, коли загал населення ще довго залишав ся язичницьким. У IX-XI століттях в Галичині знаходились велетенські городища типу Пліснеська, Стільська, Солонська, що  були у десятки разів біль шими за сучасні їм  міста Русі. Виробничі комплекси  високого рівня технології, як Рудниківський металургійний,було окрасою краю, що працював  потужно, це відзначення економічного піднесення, що почалось на  на початку IX століття в Галичині. У Великій Хорватії на землях Прикарпаття до завоювання Руссю були держави-князівства. Вже в IX столітті у Великій Хорватії відбувалась феодальна роздробленність, сформовувались окремі князівства, серед них Перемишльське, Стільське та інші в Закарпатті і Прикарпатті.

                            

 Мій рідний Самбір.        

 

–         Ану вставай,  Вікторе!

–         Та зараз, дідусю, ще трішки! І що вам у таку рань не спиться?

–         Вставай, сонце вже давно прокинулось і господарює на Землі, а ти, ледащо, спиш!

–          Дідусю, я вчора чверть городу скопав, на стадіон ходив, там трохи м’яча поганяли і наша команда з району «Поваліска» обіграла «Затилля». Я був воротарем і пенальті відбив, дайте ще хоч годину пос пати.

–          О ні, ледарю, весна рання! А хто рано встає, тому БОГ дає!

Побачивши, що внучок і не думає вставати,  дідусь змінив тактику. Поволі сів на край ліжка, відсунув фіранку і впустив у світлицю цілу зграю сонячних зайчиків, які бігали по стінах, меблях та по моєму обличчю, виганяючи  з мене залишки сну. А дідусь Іван Васильович почав:

–       Чи знаєш ти, Вікторе, що сьогодні ми підемо в город, і я тобі покажу місцину цікаву, а ти, якщо старанно попрацюєш і повитягаєш каміння та повивозиш його, можеш знайти лаз-вхід у княжий замок, а, може, підземелля.

Сон, мов вітерець, майнув з світлиці, а я за ним – вставати. Дідусь добре знав мене: що якщо зацікавить, то кращого працівника і не знайдеш, тому він говорив тихо, поважно.

–       Якщо дуже пощастить, зможеш зайти в підземелля і вийти аж біля костелу або на базарі. Розповідали старші люди, що знаходили на базарі золоті прикраси, а також вироби зі срібла, може, й ти скарб знайдеш?

Ця розмова зовсім прогнала втому і сон, а слова дідуся розпалили буйну юнацьку уяву, що соколом літала і малювала картини кам’яного княжого підземелля, а в ньому скарби. Я беззастережно вірив дідові: він був найбільшим авторитетом для мене, кожне  його слово я сприймав як істину, адже він був і головою міста, і керував комунальним господарством нашого Самбора, до нього йшли і йшли поважні люди, і він завжди вмів вислухати та дати хорошу пораду.

Я швиденько встав з ліжка, зайшов у кухню, помив обличчя, почистив зуби, поснідав хлібом з цукром та горнятком свіжого молока і вже просив дідуся дати мені кирку та показати місце в городі, де може бути лаз до князівського підземелля.

Дідусь був невеликого росту, худорлявий, волосся кучеряве, сиве, завжди  чисто виголений і охайно вдягнений – таким пам’ятаю його. Пам’ятаю його розповіді зимовими вечорами про місто наше славне на берегах Дністра, про навалу татарську та лютих угрів, які йшли через Ужоцький перевал, нападали і нищили все і всіх, якщо місто наше не закривало  брами, а вої не давали добре по зубах зайдам-дикунам. Розповідав дід Іван і про короля Руси Данила Галиць кого, короля Лева, його сина, що в нашому Лаврівському монастирі похований, королеву Польщі Бону Сворцу, що облюбувала наше місто, його чудові краєвиди та побудувала замок на Смільниці, кам’яні розвалини якого ще і сьогодні можна побачити.

 Пам’ять про діда і його розповіді до цього часу збереглись у мене, думаю передати знання та роздуми своїм внукам Назарію і Тарасові, а також велимиша новним краянам-країнцям-українцям–спадкоємцям Руси, галичанам, волинянам, подолянам, нащадкам єдиного Руського королівства.

Не один а цілих три дні працював я нашому городі киркою, аж мозолі на долонях понабивав, але домігся свого. Знайшов я лаз, він знаходився на тому місці, де зараз стоїть літня кухня садиби моєї мами Катерини, по вулиці Орла.  До нашого дому примикало подвір’я Косенків, і ось на стику будинків цих знаходилась велика, десь до 2,5-3 метрів висотою кам’яна, стіна що була доволі довгою, приблизно до 50 метрів.Три дні де киркою,де лопатою витягав я річко вий камінь, яким був виклалений мур, а до Дністра досить близько було як колись так і тепер.

Дідусь  допомагав мені – чи  це я йому – при цьому розповідав цікаві речі. З його розповідей я зрозумів, що на тому місці, де стоять наш дім, Косенка дім, у княжі часи був замок сторожовий на валах (По валу – теперішня назва району Поваліско). Цей замок був на 2-3 поверхи, залежно від рельєфу. Перший поверх був викладений з каменю, а другий – як правило з дерева, переважно з дуба чи бука, але не з ялини чи сосни. Це пояснювалось тим, що ялиця й сосна добре горіли, бо в деревині мали смоли.

Був це сторожовий замок, в якому знаходилась залога княжої чи королів ської дружини. Княжа дружина – це добре озброєні бояри, як правило кінні, а на подвір’ї замку була конюшня. Говорять, що вже в часи короля Руси Данила Галицького  та  сина короля Руси, Лева Даниловича, особливо перед його похо дом на Закарпаття, захоплене угорцями, і завоювання Ужоцької та Мукачівської жуп, у цьому сторожовому замку були і пішці (піше військо), що набиралось з містян, кметів і за рахунок  королівської казни було добре озброєне та навчене.

У городі Самборі, а звався він Самбором до 1241 року, коли його зруйнував та спалив бич Божий, татаро-монгольський хан Батий, та й пізніше, до часу, коли король польський Казимир Великий завоював усю Галичину і насильно приєд нав її до польської держави, в  двох сторожових замках, а також в міському замку і по кам’яницях людей квартирувало до двох тисяч воїв.

Серед княжого війська виділялась важкоозброєна кіннота, яка дуже вразила австрійських баронів своєю величчю і незнаним обладунком. Справа в тому, що  частина військової дружини, а також пішці Лева Даниловича як князя Перемиського та Белзького йшли через Самбір в Угорське королівство на  Ужоць кий перевал.У 50-х роках ХІІІ століття, ще тоді княжий монарший рід Романо вичів, Галицько-Волинських князів, боровся за австрійський престол, і син князя Данила,Роман Данилович,став чоловіком Гертруди,сестри австрійського герцога Фрідріха ІІ Бабенберга. За деякими історичними джерелами герцог загинув  від руки короля Русі, яким не міг тоді бути Данило Галицький,з інших джерел він загинув від рук австрійської знаті, не залишивши потомства. Відтак, Роман Данилович був певний час герцогом Австрійським.

Пригадується мені, як моя мама Катерина позвала мене та дідуся обідати в сонячний квітневий день 1969 року. Ми з дідом Іваном були вражені «шикарним обідом», адже мама поставила на стіл повну тарілку вареників з капусти та карто плі зі шкварками, у великих горнятах парував курячий бульйон, а півень, що бі- гав по подвір’ю за курми, вже не кукурікав, а прикрашав обідній наш стіл. Я з цікавості перепитав у мами, що за свято сьогодні, адже в ті часи не було розкоші, не завжди на столі був білий хліб, а тут такий «королівський» обід.

 Мати таємничо посміхнулась і сказала :

–       Спитай у дідуся!

 Я, звичайно, спитав, і почув відповідь, від якої мало не впав з кріселка:

–       Ми з тобою, внучку, вивезли з нашого городу стільки каміння, що можна ще одну стіну замку мурувати, але цього робити не будемо. А на місці каміння буде сад рости, підростеш трохи, то вишні, черешні, яблука з дерев будеш зривати і з твоїми товаришами ласувати.

У цей час підійшли мої товариші на допомогу мені. Дід запросив їх до столу, вони смачно пообідали і подякували моїй мамі за чудовий обід. Після цього дідусь дав їм знаряддя праці і ми до вечора вивалювали камінні брили. І ось подія, яка приголомшила не тільки мене, а й моїх друзів. Правда, дід Іван не подав виду,але сам з зацікавленням роздивлявся, як з під валуна, який я відважив, зазяяло провалля. Я в захваті крикнув:

–       Хлопці, лаз!  Лаз, що веде в Лаврів, а, може, в Стару Сіль,а може в Тершів, а, може, в Бачину, чи в костел, чи на базар?

Емоції переповнювали мене,і я не міг їх приборкати. Привів мене до тями спокій- ний та врівноважений голос дідуся:

–       Вітю, дитино, заспокійся! Бачиш, який результат дає добросовісна, тривала праця. Але, хлопці, сьогодні вже нікуди ви не полізете, бо сонце за Гострою гіркою сіло, ніч йде в гості. А завтра зранку,принесіть з дому мотузок побільше, візьміть маленькі саперні лопатки, хто має, і підете досліджувати цей грот, але уважно і обережно. Про все побачене розкажіть батькам  своїм, спитайтеся у них дозволу на те, щоб продовжу вати пошук, а ще краще хай вони прийдуть до мене зранку.

Як нам хотілося ще увечері лізти в цю яму і з лампами досліджувати підземелля! Це сигнал моєму мозку, що я знайду велике багатство: скарб коро леви Бони, а, може, короля Лева, що стану археологом! Але авторитет дідуся Іва- на був настійльки великий, що мої юнацькі, точніше дитячі, мрії відлетіли у вирій, хлопці пішли по домівках, а я, виснажений і щасливий, обійняв подушку і полинув в солодість сну. У снах я, мов сокіл-птах, літав далеко і бачив, де в моєму місті в далекі часи знаходились визначні споруди. Ось у одному із таких снів я побачив південну браму міста Самбора, що знаходилась біля теперішнього кафе «Едем», вниз по вулиці Лева Галицького. Оборонний південний мур був вимурований річковим каменем і був доволі високим.

Через все наше місто тягнеться шлях-дорога з півночі на південь, теперішня вулиця Лева Галицького, в часи моєї молодості вона носила назву Леніна, а до того була Цісарська вулиця. Ось цей Руський шлях сполучав Русь з Угорщиною, Закарпаттям, Моравією, Чехією, Богемією, балканськими країна- ми.З ними королівство Руси торгувало і мало чим, наприклад, дорогоцінною сіллю, котра видобувалась неподалік, у Старій Солі, Старій Ропі,Соліні, хутром цінного звіра, медами, поташем, адже наша земля була оточена непрохідними лісами.

Інколи Самбір називають містом однієї вулиці-ковбаси. Справа в тому, що засновувалось місто не для краси, а цілком прозаїчних цілей: для захисту Русько го шляху від ворогів, котрі часто нападали на наше князівство, а потім королівс тво. З південно-західної сторони дорога вела в Угорщину звідки часто  королів ські дружини угорських королів та феодалів  нападали на наші землі. Під час боїв за Перемишль сюди заходили претенденти на Перемиський стіл, князі руські, серед них і князь Чернігівський Ростислав Михайлович, якого переміг монарший дім Романовичів у Ярославській битві.

До цього часу Галицькі і Волинські землі були об’єктом династичної боротьби, і ці землі певний час були під владою князя, короля та сина Ярослава Мудрого, Ізяслава Ярославовича,а по його смерті в 1078 році, унаслідував Гали- цькі і Волинські землі син його Ярополк Ізяславович, єдиний король Русі,що був канонізований як святий,котрого вбив Перемишльський князь Рюрик.Після смер ті Рюрика Перемишльський престол посів його брат Володар, фактично це була земля династії Ростиславовичів згідно з ухвалами Любечського з’їзду.

Династичні війни тривали та стосувались і Перемишльського князівства, яке в 1071 році на недовгий час захопив польський король Болеслав Хоробрий. Ворогуючі сторони шукали військової допомоги на стороні, і тому навіть у Пере мишльські землі пройшли війська угорського короля Коломана І (1095-1116 р.) та отаборились на березі ріки Вігор. Це було за князя Володаря Ростиславовича, який позвав на допомогу половецького хана Буняка. Це була перша зафіксована історією мадярська агресія на землі України. Спільні сили Перемишльського князя і його союзника хана Буняка вщент розбили мадярське військо,багато воїв якого потонули у річках Вигор та Сян. Про ці бої з мадярами свідчить мадярське кладовище в Перемишлі.

 Крім цього, цим шляхом користали і трансільванські князі, що також з своїми волохами заходили сюди  і грабували слов’ян-русів. А що говорити про ватаги диких угрів,так званих «бескидників»,що були розбійниками,котрі напа- дали, вбивали, грабували.

Отже, місія Самбора була одна, оборонна, бо було від кого захищатись і було що захищати.З північного сходу цей Руський шлях використовували татари, котрі часто заходили в наш край і нещадно його нищили.

 Південна брама або заїзд Рисі знаходився трохи нижче по трасі Ужгород-Львів в районі пам’ятника Тарасу Шевченку. Це була кам’яна брама до якої впритул підходив фортифікаційний мур, вимурований, викладений з каменю. Ось через заїзд Рисі, або Південну браму, заходили полки Лева Галицького після чеського походу, де їх зустрічали руські вої з оборонної вежі і оборонного замку «Поваліска», міщани, котрі вітали князя-переможця Лева гучним «СЛАВА!» Дім моїх батьків знаходився на «Поваліску»,де напевне був і замок воїв,це   колись передмістя Самбора, і власне там я шукав свої скарби з друзями в підземеллях.

Зараз Поваліско майже в самому центрі. Не знайшов я наступного дня разом з двома друзями нічого в  тому склепі, який розкопав на своєму городі, це була пастка,котрих багато будували руські майстри в своїх ходах-лазах. Підзем ний хід закінчився за 5 метрів від ями, яка утворилась через відкочений валун, обвалом каменю. Склепіння було кам’яним, знайшов, правда, металеву сокирку дивної форми,що мала зверху видовжений металевий оселедець, який закінчу вався кулькою (бойова сокира руських пішців), але не знайшов жодних скарбів, про які стільки ночей марив. Як і не знайшов підземний хід на базар чи костел чи на Тершівську вежу, чи в Стару Сіль.

Побачений обвал каменю настільки нас перелякав що ми вискочили з кам’я ної пастки, як зайці, і вже за ніякі гроші не хотіли туди спускатись Після цього яма була завалена каменем і десь  3-4 місяці я займався футболом, волейболом, грав у шахи і забув про свій невдалий археологічний досвід. Правда,думка знайти підземні переходи не залишала мене і моїх друзів, і ми все таки в районі ЗАЇЗДУ РИСІ, знайшли ПІДЗЕМНИЙ ХІД, котрий був викладений каменем і йшов в  південно-західному напрямку. Цей хід був доволі широким, а склепіння високим, так що п’ятеро підлітків вільно стояли на ногах, і ще було десь 30-50 см до пова ли, а лаз був скерований в напрямку с. Тершів, де колись за княжих часів був за мок та сторожова вежа.

Мій друг та автор книги «Старий Самбір за сивиною століть» Олександр Глінка пов’язує назву «Поваліско» з діалектним словом «повала»,тобто,стрих, на горищі, десь високо. Така думка, як на мене, є хибною, тому що не пов’язана з тими реаліями Південної брами, заїзду Рисі та самому назначенню брами, як і міста в цілому. Те, що «Поваліско» знаходиться на  високій кручі, – це факт.  Є інші факти, наприклад, кам’яний мур першого поверху, що зберігся, де я шукав  лаз, і де за переказами знаходився сторожовий замок, в якому були князівські вої, що могли досить влучно,використовуючи ланшафтну кручу, з луків обстрілюва- ти зайд, ватаги розбійників, військові загони угрів, волохів, татар, половців. Більше того, мурований заїзд Рисі разом з другим  обороними спорудами міста складали оборонний комплекс, що був поєднаним між собою.

За мурованою фортифікаційною стіною Самбора  війська могли обороня тись тривалий час, а вої при потребі відійти в безпечне місце завдяки ходам, що вели на Тершівську гору, де був ще один гарнізон  руських воїв у дерев’яному замку,або на Бачинську гору, де знаходилась військова залога, яка попереджела місто про небезпеку. Я впевнений,що на Поваліску, в районі між домами моєї матері Катерини, Цегенько, Косенко був сторожовий замок, з якого славні стрільці осипали градом стріл ворога, що хотів захопити Заїзд Рисі-Південну Браму.Значення слова Поваліско не від слова повала в значенні горища, а похо дить від словосполучення ПО ВАЛУ. На цьому валі був сторожовий стрілецький замок, звідки стрільці-лучники обороняли Заїзд Рисі. Цьому є підтвердження – вузенькі кам’яні сходи, що ведуть до самої дороги,колись Руського шляху.

                            

                            Мадярський слід.                                                     

                                                                                                                                   Фіно-угри це угорці (що себе називають  мадьяри), ханти, манси,  комі, комі-перм’яки, удмурти, марійці, карели, фіни, естонці, вепси, саами, іжорці, ліви, мер’я, мурома, ерзя, мокша, каратаї, мещера. На сьогоднішній день загальна чисельність цієї групи народів сягає близько 25 мільйонів чоловік. Мови деяких нині майже втрачено, особливо в Росії, внаслідок потворної, жахливої асиміля- ції. Ще недавно фіно-угорські племена займали великі території в Північній і північно-східній Європі. Вони жили в лісах і на берегах природних водойм, звідси і спосіб господарювання та самого життя. Ці племена займалися мислив- ством,риболовлею, та збиранням дикорослих плодів, ягід, коріння (збираль- ницькі племена, найнижча сходинка розвитку людства). З півдня на ці  землі прийшли кочові народи та осідлі землероби, які були на набагато вищій стадії розвитку, котрі витіснили їх зі своїх земель, а фіно-угри втратили споконвічно належні їм території. При цьому багато з представників цих народів піддалися асиміляції народами з півдня, сходу і заходу. Народи, що стоять на нижчому щаблі розвитку, набагато легше піддаються асиміляції, ніж самодостатні народи з багатою культурою, традиціями, звичаями.

У ІІІ тисячолітті до Різдва Христового  фіно-угорські народи жили між Уральськими горами і рікою Волгою в районі річки Ками. Біля 2000-1500 років до н.е. угорські племена, що займалися полюванням  і риболовлею, повільно сповзали на південь. Досягши степів, стали міняти свій архаїчний спосіб життя на кочовий, помалу перетворювались з мисливців і рибалок в скотоводів-кочівни ків. Деякі з племен, серед яких  плем’я Медер (Модер), взяли на себе відвагу зійти з півночі на південь (біля 600 року до н.е.) та стали вступати в кровні зв’яз ки з болгаро-тюркськими народами, що мали розвинутішу кочову культуру. Етнічно ця група племен Медер стала більш тюркською, ніж угорською.Біля 700-600 років христової ери племена угрів перекочували і розселилися між ріками Дон і Дніпро. Там зустріли племена  хазарів, що були на багато  вищій стадії розвитку,і ввійшли з ними в союз,але іудаїзм як  релігію не визнали. Мадя ри входили в Хазарський Каганат торгували з арабами,з Візантійською імперією, з Руссю. Вірили в єдиного  бога і в безсмертя душі. Угорці жили між тюркських народів більше тисячі років,але зберегли свою рідну мову.Чорні угри жили в Лебидії (Левадії) – території, що знаходилася в межах сучасної Харківщини. З 669 року угри платили данину хозарам,але управління мали своє; найбільш відомим на той час вождем угрів був Левенте (Либідь), іменем якого і був назва ний край проживання чорних угрів.

У 830 році угри виокремилися зі слабіючого Хазарського каганату, але залишилися в степах, які вже на той час були під владою Києва (Київського князівства) з 840 по 878 роки. А в середині 9-го ст. угри вдерлися в центральну Європу і на Балкани. Їх передові загони проникли на Придунайсько-Притиську низовину, яка  була малозаселеною і  придатною для випасання худоби  угрів. Біля 890 року печеніги  витіснили сім племен угрів на захід,територію між Дністром і дельтою Дунаю.Тут угри об’єдналися з трьома хазарськими племе- нами. Під тиском трьох могутніх сусідів-печенігів, русів і дунайських болгар десять угорських племен вирішили створити більш централізовану державу. Вожді племен поклали верховне керівництво на Альмоша, вождя найбільш поважного і найбільш сильного племені Медєр (Модєр).

У 892 році (мадяри) воювали в Карпатському краї в союзі з імператором  Римської імперії Арнульфом проти Моравії (Моравського царства,Великої Мора вії). В 894 році з допомогою візантійського імператора мадяри перебрались на правий берег Дунаю,розбили військо болгарського царя Сімеона. Мадяри ко- чують і воюють. У 895 році мадярський народ, очолюваний Арпадом, сином Альмоша,прийшов у Прикарпаття.По дорозі до Карпат вони грабували та вбива ли русів, а велику кількість жінок-русинок продавали в рабство.

Болгарський цар Сімеон у 897 році, коли угорська кіннота була в поході, напав разом з найнятими печенігами на Либедію і вирізав там багатьох мадярів. Повернувшись з походу, угри побачили страшне побоїще, пісдя чого вирішили покинути скривавлену землю.                                                                                                     

                                             Перехід Карпат.

На захід пішли сім племен угрів: Єн, Кесі, Кийрі, Кюрт-Дьормот, Медєр (Модєр), Нийк і Троян.До цих сімох угорських приєдналося три хозарські племена. Тому співвождем Арпада був вождь хозар Курсан. Всі ці племена довго йшли на захід, але ніде не зупинялися на довге проживання, допоки не прийшли в Прикарпаття. Землі Прикарпаття були малозаселеними, але малопридатними для випасання великих табунів худоби, яких у мадярів було багато. А вожді зна ли, що за Карпатами є благодатні рівнинні землі, на яких проживають західні руські народи.

Зупинившись в Прикарпатті, вожді угрів і хозар вирішили домовитися з князями білих хорватів та володарями Великої Моравії на безперешкодний перехід їх племен в Потиську низовину. Була осінь. Перехід через важко прохід ні,зарослі пралісами Карпатські гори восени,був би надзвичайно тяжким. Угри вирішили перепочити до весни в Прикарпатті. Прикарпаття бачилося степовикам непривітним, чужим і ворожим, погано мадяри сприймались білими хорватами, на землях яких зимували. А таке несприйняття було викликане скандальним характером  мадярів. Часто між хорватами та мадярами виникали криваві сутич ки, бо хорвати відчували себе господарями на своїй землі і  перемагали.

У першій половині 896 року вождь мадярів Арпад уклав договір зі Стільським князем білих хорватів та з володарями Моравії. За цим договором мадяри могли без бою перейти Карпати і оселитися в малозаселеній Потисян ській низовині. Отримання дозволу на заселення Притисся мадярами будо вигід не Великій Моравії, котра очікувала великої війни з Східнофранкською імпе рією і Болгарією. Велика Моравія шукала для себе союзника, а угри були силь ним і войовничим народом, тому й був даний дозвіл на заселення.  Потисся. Якби знали, чим цей дозвіл закінчиться, ніколи б не дали дозволу, але, напевно, так вирішив Господь.

Головні сили угрів, які очолював вождь („дюла”) Арпад, перейшли Карпати через Веречанський перевал, історична назва якого „Руські ворота”, і через Під карпатський край направилися в Потисянську низину. Розпочалося для мадяр легендарне„віднайдення вітчизни”в Дунайському басейні. Тут мадяри ПЕРЕ СТАЛИ КОЧУВАТИ і перейшли  на вищу сходинку розвитку –осідлого способу життя. Почали будувати оселі,села,міста. Цей перехід був   можливим по причині добрих стосунків з корінним слов’янським народом цього краю, хорватами-русинами. Від русинів мадяри перейняли техніку і технологію землеробства, яку ще в   незапам’ятні часи древнім русинам передали трипільці.

Літописець Нестор писав, що угри не закріпилися в  Русі, а пронеслися далі на південний захід, через гори великі, в Панонію, де проживали словени з волохами-румунами. Волохи теперішні румуни, спочатку підкорили мадярів, але потім угри їх прогнали і самі сіли із словенами, оволодівши землею волохів, що стала  зватися землею мадярською.

У другій половині десятого століття мадярами була закінчена колонізація Трансільванії і Панонії.Мадяри асимілювали еклерів– плем’я аварського поход ження, котре було направлене в східну Трансільванію для охорони кордонів від печенігів. Угри-кочівники  зі своїм вождем (дюлою) Арпадом без боїв перейшли через Карпатський перевал і на арбах заїхали в Панонію. Пропустили їх через свої землі білі хорвати без бою, а  мадярський вождь-керманич Арпад заїзжав в столицю білих хорватів Стільсько. Коли він побачив столичний мегаполіс білих хорватів Стільсько, то був приголомшений величчю і міццю оборонних споруд столиці, величезним розміром цього слов’янського міста-велета,військовій поту зі багаточисельних, добре озброєнних княжих дружин хорватів.

Арпад разом з воєводами своїми став свідком вишколу кількох військових заго нів верхолазів. Ці вправи так вразили мадярського, точніше хазарського, ватажка  племен Курсана, що він сказав Арпаду, що ніколи вони разом не переможуть хорватів у бою, тим більше в горах, як і  ніколи не підкорять іхню столицю Стіль сько. Побачене привело в трепет мадярського вождя, і він зрозумів: якщо не отримає дозволу вільного проходу через перевал, не зможе його народ перемогти хорватів, буде розбитий ними і вимушений буде шукати іншої батьківщини, а не Панонія стане матір’ю мадярам.

Уклінно просив Арпад дозволу русинсько-хорватського князя з князівсь кого роду Лимичів на те, щоб навесні-влітку наступного року без бою пройти Карпатські гори,а цю зиму перезимувати в Передгір’ї. Змусив мудрий Лимич вождя мадярів присягнути, що коли перейдуть його десять племен Карпатські гори,то поселяться в Панонії і ніколи не будуть нападати на хорватів. Дюла Арпад вимушений був присягнути князю Лимичу, бо знав, що у бою не переможе хорватів,котрі були незрівняними в гірських боях. Від князя білих хорватів отри мали угри дозвіл на мирний перехід через гори.

Кочували ці відсталі племена з території Сибіру, були на набагато нижчій стадії розвитку, ніж слов’яни, що в час переселення мадярів-угрів  мали тисячо- літню культуру землеробства, були нащадками трипільців, перших землеробів Землі. Так доля розпорядилась,  що угри  поселились на землях  слов’ян, адже до цих мандрів диких угрів, в Панонії жили слов’янські племена, і там була перша могутня слов’янська держава Самослава. Колись словенці, словаки, теперішні чехи, морави, поляки  мали цю землю за свою матір.

Мова угрів, геть відмінна від слов’янських мов, кочовий спосіб життя породив звичаї загарбника-хижака, і всю свою історію угри воювали із сусідами, найперше з навколішніми слов’янськими народами. У часи освоєння Панонії угри генетитично  цілковито відрізнялись від арійців-слов’ян, їх мова зовсім «ні ма»  для слов’ян.

Пригадую, як відвідував Угорщину під час своїх туристичних мандрівок. Так, пригадую готель, що носить назву «Антлантика», майже в самому центрі угор- ської столиці Будапешту. Цей готель нічим не гірший чи кращий за тризіркові готелі в Європі. Однак в око впало нічим не пояснене, феноменальне явище: у всіх номерах звукоізоляція відсутня зовсім, як і  відсутні стільці чи стільчики, де б міг турист спокійно сісти, поїсти, попити. Напевно, це пояснюється тим, що мадяри все-таки східний народ, і їм властиво сидіти на підлозі, схрестивши ноги, хоча вже більше тисячоліття вони живуть в Європі. Все таки є правдою те, що австрійці говорили про мадярів: «угорці – це азіати Європи». Ця теза актуальна і нині.

Пригадуюю  випадок у німецькому готелі, який мене приголомшив. Керів ник і гід нашої групи, якого звали Денисом, добірною англійською мовою попро сив двох молодих угорців, чоловіка і жінку,віддати ключ від номера, де мали б ми ночувати. У відповіль почули англійською мовою, що, мовляв,  вони угорці,а потім «нем тудом» – не розумію. Зате вони дуже добре знали російську мову, якою я звернувся до них і вимагав негайно покинути номер, бо інакше буде викли кана німецька поліція. З  великою бідою ця парочка залишила номер, не забувши притому вкрасти ключ! Звички азіата навіть тисячоліття не зміни ло у мадярів–  це десь на генному рівні передається. (Правда, в теперешній час в угрів значний відсоток гаплотипу Р1А1*, що пояснюється тим, що чоловіки-слов’яни брали собі за дружин угорок,як князь Лев взяв  принцесу мадярську, Констанцію)

Угорська мова, звичаї, навіть їх кухня,  як і менталітет народу, зовсім відмін ні від слов’янських. Десятки разів орди угрів, нещадних, диких, вторгались в Галичину з війною. Декілька разів  княжий Галич ставав іх здобиччю. Хроніст Вінцентій Кадлубек (близько 1160–1223) у фрагменті про короля Болеслава Хороброго пише: «Гуннів чи угрів, хорватів і мадярів, племена сильні, він перебрав під свою владу», засвідчивши цим  боротьбу між Угорщиною і Поль- щею у 966–981 роках за хорватські землі, розташовані вздовж гір на захід від Дук лянського перевалу.Боротьба за ці землі йшла за Перемишльську землю, про що свідчить угорський цвинтар Х століття у Перемишлі.  Закарпатські слов’янські князівства протягом X–початку XI століть були завойовані уграми.

Наприкінці X століття Червенські ґради (південь Волині, Перемишль, Звенигород, Стільсько) внаслідок кількох спустошливих походів були включені Володимиром Святославичем до політичної орбіти Русі. Ляхи і хорвати були різ ними народами і проживали на різних територіях та були власниками різних ранньосередньовічних державних утворень. Похід на ляхів у 981 році для війська князя Володимира увінчався успіхом: «пішов Володимир на ляхів і зайняв горо ди їх Перемишль, Червен, і в його гаремі з’явилися дві «чехині», одну з яких зва ли Адель».

Карпатські хорвати володіли потужною мілітарною потугою (надзвичайно великими, міцно укріпленими городами, аналогів яким не було у тогочасній Європі), особливою організацією оборони, досвідом ведення бою у гірських умо вах та великою чисельністю населення, яке не так просто було здолати. Після кожного підкорення цих земель  київськими руськими князями на них закладали осередки великокнязівської влади,фортеці,в яких жили васали князя і здійснюва ли його політику. Біля XII століття з Теребовлянського князівства постало два – з центрами у Теребовлі та Галичі, на південь від яких під натиском печенігів відійшли тиверці, розселившись серед хорватів. Узагальнюючи дані, починаючи з IX століття, історія Галицького краю розвивалася так:

892 рік – Перемишль з околицями перейшов до Великої Моравії;

898 рік – через Галич перейшли угри;

907 рік – хорвати разом з русинами пішли на Царгород;

955 рік – частина Галичини (західна) перейшла під Чехію;

979 рік – та сама частина Галичини перейшла під Польщу;

981 рік – Червенські городи перейшли під Русь;    

1031 рік – Ярослав дійшов до Сяну, Русь зайняла Галичину ;

З IX століття землі галицько-карпатського регіону частково підпадають під протекторат Великої Моравії, польських князів, Угорщини та Русі. Зараз дуже важко встановити, який характер мали ці васальні стосунки, але по тому, як часто змінювалася влада в регіоні і яка нетривка була влада окупантів, можна зробити висновок, як про відсутність єдиного правителя в Галичині.

                    Хрещення русів(теперішніх українців) Галичини.

                                                                                                                                   

До хрещення поляків на території Польщі були храми, збудовані  у візантійсько- му (романському) стилі. У Польщі, як і в Україні було християнство, яке ще не знало розподілу на католиків та православних. Польща христилась в 966 році. Через 22 роки після хрещення поляків Великий князь Русі, Володимир-Святий, у 988 році, в стольному граді Києві охрестив народ Русів, в теперішній час українців-спадкоємців Руси.До часу хрещення Русі місто Перемишль з околи- цями вдруге в  981 році увійшло в склад Русі і не було польським.

Цікавим фактом є та обставина, що до 1054 року не було розколу церков і поділу на католиків та православних.Тільки 15.07.1054 року на вівтар Констан тинопольського Софіївського собору було покладено буллу на анафему щодо Патріарха як представника Папи-Лева-1Х –з цього часу і дотепер є розподіл на східну і західну церкву. Видатний український церковний діяч початку ХVІІ століття Мелетій Смотрицький пише: «Тоді була єдність  Східної церкви із Захід- ною, коли хрестилась Русь Галицька коло року Божого 872- го за часів Патріарха Константинопольського Ігнатія, він жив у єдності святій церковній з Миколаєм І та Адріаном ІІ - Папами Римськими, що підтримували місійну діяльність Солун ських братів Кирила та Методія серед слов’янських народів».

Християнізацію галицьких і закарпатських земель в другій половині ІХ століття, в період месійної діяльності  в Моравії Кирила і Методія та їхніх учнів, підтверджують і найдавніші західні джерела. У «Хроніці» Козьми Празького (близько 1045-1125 років) наведений унікальний документ, датований 972 роком, який говорить, що русини сповідували християнство в слов’янському обряді (церковне служіння на слов’янських мовах) ще задовго до офіційного хре щення Києва.Це  був час, коли слов’янський обряд почав витіснятись латинським в Богемії, Моравії, так як в 906 році орди диких мадярів остаточно зруйнували моравську державу.

 У ці часи чеські королі підпорядкували собі південну Польщу з Краковом і Західну Галичину з Перемишлем. Назва міста Перемишль вказує на те, що воно було засноване скоріше всього чеською  королівською династією. Перемишль є одним із найстаріших українських міст, що тепер входять до Польщі. За другою із версій Перемишль заснували і побудували білі хорвати як племінне місто хорватів. Слід сказати, що західну Галичину, як і більшість Галичини,  в ті часи населяли племена білих (нехрещених) хорватів, частина з яких мігрувала на Балкани та заснували Хорватію, а частина залишилась в Галичині і стала первнем лемків, бойків, гуцулів, волинян,поліщуків,закарпатців- основою християнської Руси-України.

У 981 році, коли західні терени Галичини були повторно підпорядковані  Київській Русі,то Перемисько-Самбірські землі вже давно (понад 100 років) були християнізовані за слов’янським обрядом. Коли Великий князь Київський пов торно приєднав Галичину та Червленські міста до складу Русі, тут русини вже  понад століття були християнами,а  їхнє християнське життя було організова ним.Перша церковна єпархія на українських землях була утворена в м. Перемиш лі, назва якого вказує, що виникло воно в епоху, що передувала Київській Русі і коли Руське (українське) Надсяння входило до складу Великоморавської держави. ( Я. Дашкевич-Початки християнства на Західно-Українських землях 2002 р., Паславський І «Коли виникло єпископство в Перемишлі Історія Релігій в Україні «Науковий щорічник»ст.548-556,2009 р).

Мешканці Старосамбірщини, Самбірщини, Дрогобичинни, Сколівщини, Стрийщини, Турківщини, інших земель Галичини, Волині і Закарпаття мають повне право гордитись тим, що їхні пращури ще задовго до хрещення Польщі та Київської Русі були християнами слов’янського обряду і одними із перших слов’ян в Європі мали своє Єписковство, що було в містах Перемишлі та Самбо рі, коли не було розколу церков, а була свята, церковна любов між людьми.

                                    ЧАСТИНА ІІ

                      Королі Руського краю-України.       

Світанок барвами веселки розмальовував небо. Яснолика весна прийшла повноправною господинею на княжі землі Перемиського князівства. І ожив, розцвів слов’янський край, неначе рай на грішній землі. Тут, на споконвічних землях всіх слов’ян (східних, західних, південних), Сонечко-Ярило обіймало, пригортало, ніжно пестило чудову Землю–Ладу,і від їхнього кохання народ жувались божі діти. Ці божі діти любові, названі слов’янами, бо знали мову божу (слово боже) санскрит і славили-прославляли Господа по всіх землях, куди час та історія спровадили їх. Слов’яни були  племенами-мужності, сили, відваги і геройства, які розходились з Божого Краю-Раю  (УКРАЇНИ) в різні напрямки для освоєння нових земель в Європі та Азії, щоб нести культуру та прогрес на ці землі і там знайти свою нову Батьківщину. Матір’ю-прабатьківщиною усіх  сло в’янських народів була благодатна, родюча,багатюща, квітуча земля України.Ця земля породила поляків, чехів, словаків, богемців, лужицьких сорбів,племінні союзи лютичів, ободритів, украйнів, сербів, хорватів, словенців та болгар  – їхню слов’янську складову склали слов’янські племена антів, що жили на Богом даній слов’янам Землі. Із цього Божого Краю вийшли також предки сучасних білорусів та росіян,яких можна назвати внуками русів,бо вони пішли від нас,теперішніх українців,а не ми від них. При тому відділились від нас, теперішніх українців, а тоді автохтонних русів, білоруси та русские,в час коли історія нашого Краю, ма ла декілька тисячоліть Самим молодшим із народів,що відносять себе до слов»ян є «русские»,а генетично вони не брати нам,а брати фінам,уграм,татарам.

 Ці мої твердження не є видумкою автора, а базуються на предвічних (істинних) джерелах, наукових даних генетики, археології, історичних хронік, мовознавст ва, фолькльору слов’янських народів, їх звичаїв, традицій, способу життя як древ ніх слов’ян, так і інших народів.

Народжувала ця  могутня земля і могутніх князів і королів, які керували цим Краєм як князі та королі. Князі Володимиро-Суздальської землі ніколи за свою історію не були королями, їх нащадки були царями, навіть імператора- ми, самі себе так називали,так звані» самозванці»,але не королями, котрих призначав правителями держав Верховний ієрарх католицької Апостольсь- кої церкви, Папа Римський. Їхні князі –це навіть не васали ханів Золотої Орди, а раби її, як Олександр Невський та його нащадки, що до 1700 року були васалами кримського хана, спадкоємця Золотої Орди та платили йому данину.Московщина як спадкоємниця Володимиро-Суздальського князівства ніколи не була Руссю. Руссю була теперішня Україна.

 Першим із королів Русі на землях країни Русів був спочатку князь, а потім по утворенню першої слов’янської держави, Великої Хорватії, Король Само слав,про нього і його державу йшлося і першій частині книги. Із всіх князів Русі в Києві, були два королі: батько, Ізяслав Ярославович, син Ярослава Мудрого, і його син, Ярополк, що загинули з різних історичних причин. Тільки Галицько-Волинський князь Данило Романович був коронований королем, що мав свою королівську династію. Королями були його сини Лев Данилович та Шварно Данилович, королем Русі був онук Данила Романовича і син короля Лева, Юрій. Це була галицька королівська династія, яка відіграла значну історичну роль в історії країни Русів.

                                Друга коронація Русі.

Хто такі «королі»? Після розпаду Ойкумени-Римської імперії, що своїми кордонами простиралася від Атлантичного океану до берегів Чорного моря та Карпатських гір, від Великобританії до Египту і Близького Сходу, на теренах Європи розпочинається процес становлення національних держав. Юридично до кінця VIII століття главою державних утворень продовжував вважатися римсь кий імператор (візантійський базилевс). Все більше реальної влади мали у своїх руках місцеві племінні вожді, що носили титул dux (герцог або князь). Але мали місце і винятки. Таким винятком був король Самослав, король русинів і всіх слов’ян, якого обрали королем волхви слов’янських племен та князі цих племен.

Цей випадок коронування Самослава був винятком із Правил. Вплив Візантії на європейську політику зійшов до мінімуму (занепад Східноримської імперії), а з часів правління Карла Великого (768–814 рр.) відбувається renovacio imperii («відродження імперії»). 25 грудня 800  року Папа Римський Лев ІІІ  у вічному   місті Римі, коронував Карла імператорською короною. Саме з цього часу тільки Папа Римський мав право надавати  монархам титул  rex. У слов’янській тради- ції він звучав як кроль-король від  зміненого на слов’янський лад імені першого коронованого Папою Римським монарха – Карла Великого. Титул «король» мав значно більшу вагу та значення в міждержавних відносинах, ніж титули «князя», «герцога», адже підтверджував не лише суверенний статус його володаря як найвищого представника влади в країні, а  був символом «помазаника Божого», що освячувався вищою владою християнської церкви.

Із занепадом Каролінгської імперії у ІX столітті утворюються французькі, італійські, германські королівські держави. Володарі більшості європейських країн також прагнули отримати від Папи Римського титул суверенного монарха – rex. У XI ст. в Центральній Європі виникають три нові християнські коро лівства–Польща,Чехія,Угорщина.Починаючи з 955-го, серед мадярів поширюва лося християнство. На знак подяки за це Папа Римський Сильвестр ІІ, прислав угорському князю Іштвану І королівську корону. На Різдво 1000 року було короновано першого мадярського короля Іштвана. 1025 року польському князю Болеславу І було надано титул короля. За князя Бретислава І, Чехія стала васалом Священної Римської імперії. У 1086 р його син Вратислав ІІ був коронований королем у Празі-Трирським епископом Едильбертом. Всі три західні сусі ди Київської Русі стали королівствами,а монархи – королями. Проводячи політи ку експансії щодо Русі-України, особливо Угорщина та Польща,спирались не стільки на військову силу,бо не були  мілітарно сильнішими державами  за Русь, як на  титул «богообраного володаря». Беручи активну участь у міжнародних європейських справах, великі князі київські не могли ігнорувати  цю  тенденцію і долучились до здобуття королівського титулу для себе та Русі.

                         Королі країни русів-України.

Святий Благовірний князь Ярополк був третім сином Великого Князя  Київ ського Ізяслава Ярославича та княжни Гертруди, сестри польського короля Кази мира. Після смерті Ярослава Мудрого, Великим Князем Київським став його син Ізяслав Ярославович. Він намагався продовжувати політику батька, за його князювання прийнята «Правда Ярославичів» – перша кодифікація руського пра ва,яка дійшла до наших часів. Проте Великий Князь Київський Ізяслав мав проб леми з міщанами та печерськими монахами. Навіть виникали повстання  киян проти нього. Через загострення міжусобиць за Київський престол та повстання киян Ізяслав разом з синами мусив залишити столицю та втікати. Утікачі звер нулись по допомогу до польського короля Болеслава II Сміливого – родича Герт руди. У1069 році вони здійснили успішний спільний військовий похід на Київ, а через пару років  польський король Болеслав зрадив Ізяслава Ярославовича.

Залишившись без підтримки польського короля, Ізяслав вирішив зверну тися по допомогу до Імператора Священної Римської імперії Генріха ІV. З цією метою відправив свого сина Ярополка з посольством до імператора, а потім це ж саме посольство відправилось в Рим до Папи Римського Григорія VII. Перего вори з Папою були вдалими. Два київські князі були проголошені Королями  Русі.

Першими королями Київської Русі були київські князі Ізяслав, син Ярослава Мудрого,та внук Ярослава Мудрого і син Ізяслава, Ярополк. Цей факт є малові домим в історії України,а за часів СРСР за таку інформацію чекала «тюрма холодна» десь на Магадані чи на  Камчатці,чи Сахаліні. Не можна було виділя- тись нічим від «великорусского народа», його історії, в якій немає жодного правдивого факту,яка наскрізь сфальсифікована, видумана, вифантазувана.

17 квітня 1075 року Папа Григорій ІІ видав буллу, де сказано: «Дмитру (ім’я надане при хрещені Ізяславу), королю руському, і королеві, дружині його. Ваш син під час відвідування Апостольського престолу хотів отримати королівст во як дар святого Петра з наших рук. Ми зійшли до його прохань і прагнень, оскільки вони здалися справедливими, і крім того, з огляду на Вашу згоду, пере дали йому управління Вашим королівством як частиною володінь святого Петра».

Папа коронував у Римі королівською короною Ярополка Ізяславовича, надавши йому право від Святого престолу на Руське Королівство. Таким чином, корону- вав у Ватикані князя Ярополка сам Папа Римський, Григорій VІІ на короля Русі в 1075 році, і вічне місто Рим величало достойного короля!

 Цей історичний факт є яскравим підтвердженням того, що Русь-Україна була європейською державою-королівством,яким правили європейські монархи-королі.Жодний із можновладців Володимиро-Суздальського князівства,потім Московського князівства,та їх правонаступників–Російського царства,потім імпе рії,не був коронований Папою Римським,королем.Не доросли до цього, «мордою не вийшли», тому що були рабами, підніжками і сміттям Золотої Орди, закони і мораль якої домінувала в цьому улусі, та й віра та ж, що і в татар була, єресь «нестеріанства».

Не може в наш час «император Всея Руси ВВП» відпустити Україну у «вільне плавання» після розлучення, адже норовлива Україна покаже характер і вже показала всьому світу, що він і держава його РФ – це непотріб (нащадки гунів, аварів, угро-фінів, монголо-татар), які вміють тільки вбивати і гвалтувати, але не  можуть бути творцями і господарями, бо не навчені за всю свою історію цьому. Тому цей гном робить те, що вміє: починає війни, захоплює чужі, не належні йому землі і кричить, що права «русскоязичних» ущемлюють. Але скоріше сконає Путін, ніж досягне своїх планів і поверне красуню-Україну в коло свого впливу!

Князя Ізяслава, який не прибув до Риму, визнавали королем Русі Папа Римський та імператор Священної Римської імперії. 20 квітня 1075 р Папа  Григорій VII написав буллу до польського короля Болеслава Хороброго, в якій «увіщував повернути руському королю все те, що було забрано», а також надати допомогу». 1077 року, після смерті Київського князя Святослава, за допомогою польських військ королі  Русі Ізяслав та Ярополк  повернулися до  свого рідного Києва.

У жовтні 1078-го  року король Русі Ізяслав загинув у битві на Нежати ній ниві під Черніговом. Ця битва та загибель Ізяслава згадуються у «Слові о полку Ігоревім». Похований він був у Десятинній церкві столиці. Проте влада в Києві перейшла не до коронованого короля Ярополка, а до брата Ізяслава, Всево лода. Ярополк кілька разів намагався здобути батьківський престол, але безуспішно. 22 листопада 1087 року,через 10 років по смерті батька-короля Руси Ізяслава, під час походу на Волинь  короля Русі Ярополка Ізяславовича вбив найнятий дружинник. І знову Волинь – сакральне місце України.

Після поразки від куманів-половців у 1068 році, коли стольний Київ захопив половець Всеслав Чародій, батько Ізяслав з сином Ярополком, вимуше ні були втікати з Києва. Весною 1069 року, з допомогою поляків, князь Ярополк повернувся до Києва. Після поразки Всеслав,зібравши нову дружину, напав на Новгород та Полоцьк. За наказом батька, проти Всеслава пішов  Ярополк  і в 1071 році в кривавій січі поблизу  Голотичеська, розбив Всеслава.

«Христос коронує Ярополка та Гертруду»

Розпочалась міжусобна боротьба за престол поміж братів Ярославовичів. У 1073 році Великим князем стає Святослав Ярославич. Після цього Ярополк із батьком Ізяславом подався до Польщі шукати у родичів допомоги військової, а не отримавши її, вимушений був звернутися до імператора Священної Римської імперії,цісаря  Генріха IV. Не хотів імператор Генріх IV втручатись у боротьбу за престол Київський між родичами, тому і не  допоміг повернути київський престол  Ярополку.Після того, як королі та імператори Європи, з різних політич них міркувань,відмовили Ярополку у військовій допомозі, він подався за допо могою до Папи Римського  Григорія VII, який,  як це не дивно, підтримав Ізясла ва і Ярополка.

У Трірському псалтирі (Psalterium Trevirense, Codex Gertrudianus) 1078-1087, є мініатюрний портрет Ярополка та його дружини Ірини. Папа коронував у Римі короною Ярополка Ізяславовича і надав йому лен (право) Святого престо лу на Руське Королівство (булла папи від 17 квітня 1075), за якою влада в Києві повинна була належати Ізяславові та його синові Ярополку.

Як відомо, Олександр Невський отримав дозвіл (ярлик) на князювання від царя,хана-ханів Батия, вилизуючи йому чоботи, продаючи пам’ять про вбитого батька,продав навіть рідного брата за владу.О.Невський як і король Данило Гали цький ровесники,а далеко раніше їх правлінь в Русі вже були свої королі,це задов ого,понад 150 років до коронування Папою Римським короля Данила . Цар і схід ний деспот вважав руських князів сміттям і підніжкою свого золотого  трону престолу, і вся подальша історія Росії та житіє її князів, царів є цьому яскра вим підтвердженням.

У 1076 р.  Ярополк повернувся з батьком до Києва, діставши Вишгородський стіл. У 1078 році разом із своїм батьком брав участь у боротьбі зі Святосла вичами, під час якої його батько загинув.

З 1078 року Волинь з центром у Володимирі-Волинському і Турово-Пінська земля відокремилися від Русі в окреме князівство,яким керував король Ярополк. Тобто, Волинське князівство з 1078 року, виділившись із Русі, маючи столицею місто Володимир-Волинський, управлялось другим королем Русі Ярополком Ізяславовичем.

1084 року король Ярополк був вигнаний з Волині династією Ростиславовичів. Князь Володимир Мономах мечем здобув місто Володимир, звільнивши від Ростиславовичів і передав його Ярополку. Ярополк мріяв про Велику Русь, королем якої він був на законниих підставах, тому що його коронував, як і всіх монархів Європи, сам Папа Римський (Богообраний володар). З цієї причини король Ярополк виступив проти Великого князя Київського Всеволода, батька  Володимира Мономаха. Цей князь помстився Ярополку, захопивши у Луцьку в полон його дружину та матір, а сам Ярополк вимушений був втікати від своєї смерті до Польщі. Як бачимо, в далекі князівські часи діяли жорстокі закони, і навіть рідня була заручниками боротьби за князівську-королівську владу.

Смерть шукала короля Ярополка. У 1087 році Ярополк повернувся з Польщі, помирився з Володимиром Мономахом і став князем Володимирським. У цей час в Перемишлі князював Рюрик Ростиславович, який люто ненавидів Ярополка,і мав за що.Володимирське князівство було відібране від іхнього князівського роду Володимиром Мономахом і передане  Ярополку. Знав підступний князь Перемиш льський,Рюрик,що зникнуть багато проблем, якщо «зникне» Ярополк, першопри чина майже всіх чвар князівських. Та й ще титул «короля Русі і Богообраного володаря» ставив на три голови нижче всіх удільних князів, в  тому числі і його, Рюрика.Ця думка постійно блукала в голові Рюрика Ростиславовича, а він був майстром двірцевих інтриг.

Вирішив Рюрик звести в могилу  короля Русі Ярополка. Запросив у княжі палати Перемишля одного із найближчих йому бояр, вірного дружинника. Звали вбивцю короля Руси Ярополка Сволотович. Сволотович мав друзів серед бояр-дружинників Ярополка і прикинувся, ніби хоче перейти на службу до короля Ярополка, бо той добре платив, та й Володимирське князівство було багатим і заможним.У число військової дружини Ярополка він був допущений за рекомен дацією достойного Володимирського боярина і їхав разом з війсьвою дружи ною,ніби знаходився на іспитовому терміні. 22 листопада 1087 року дорогою до  Галицького граду Звенигорода, (Сокальщина на Львівщині) в дрімучому лісі, вибравши час, коли біля короля Русі нікого з його дружинників не було, раптово вискочив з-за ялиці і всадив меч в серце багатостраждального короля Русі Ярополка Ізяславовича. Смерть  короля була миттєвою. Дружинник Сволотович  врятувався втечею в Перемишль,де правив істинний вбивця короля Ярополка, Рюрик Ростиславович.

Тіло короля новомученика перевезли до Києва, де  його зустрічали Велик ий Князь Всеволод Ярославович, митрополит Київський та всієї Русі Іван ІІ з собором духовенства. КОРОЛЬ РУСІ Ярополк був канонізований Руською право славною церквою майже одразу ж після його смерті. Це єдиний король Русі, що канонізований нашою церквою. Першими королями Русі за всіма канонами като лицької церкви і згідно з традицією Європи були ВЕЛИКІ Київські князі-Ізяслав та його син Ярополк. Король Русі Ярополк був першим королем,якого канонізу вала Руська (Українська) православна церква, і цей факт ніхто і ніколи не зможе спростувати та заперечити.Це аргумент,який висміює позицію РПЦ (Московсь кого патріархату)що в Русі не було  королів, крім  Данила Галицького.

                                   Королівство Руси.

Другу (більш вдалу) спробу утвердження в Русі-Україні королівської влади здійснив Данило Галицький. Після цього всі правителі Галицько-Волинської держави (в європейських джерелах того часу – Королівства Русі) носили титул «король». Столиця Волинського князівства, стольний град Володимир, весною 1228 року гучним «Слава!» вітав князя Данила. Князь цього весняного, духмяно- го ранку пішов до княжих палат свого рідного брата, князя Василька, і вони мали довгу та розважливу розмову. Почали її в час, коли півні тільки-но відспівали, вітаючи Божий день на Волині, а закінчували, коли сонце, наче круглий щит, зайшло за обрій, і сумерки ніжно огортали землю, запрошували всіх до сну.

Князі Данило та Василько були рідними братами і дуже любили з дитинст ва один одного. Ця їхня любов і повага тривала все їхнє життя, переросла у міцну, як криця, чоловічу дружбу, зради між ними не було. Цим користався весь Божий слов’янський- український народ, що жив на цих землях. Держава стала міцною і могутньою,яку шанували всі сусідні західні народи. Князь Данило попросив вибачення в брата і сказав, що мусить спішити в свої княжі палати-світлиці, бо  його  дружина була при надії.

Матір’ю в князів Данила та Василька була візантійська принцеса Ганна-Єфросинія,дочка Візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела, що, виходячи заміж за їхнього батька,князя Романа,крім великого приданого, взяла з собою в Галиць кий край мощі святого Онуфрія з Візантії.Отже,княжий рід Галицько- Волин ських князів-королів по материнській лінії був імператорським- Візантійським.

Данило Галицький мав з дружиною багато синів і їхнім первістком був князь Іраклій, якого Господь дав княжому галицькому роду в 1223 році. Весною 1228 року дружина привела на світ князя Лева Даниловича. Цю подію освятив митрополит Володимирський в митрополичих палатах. Світське ім’я Лев своєму внукові дала його бабця в честь Візантійських імператорів, до цього часу таких імен в княжих руських родах не було, бо Лев ім’я грецьке. Вона настояла, щоб церковним іменем княжича Галицько-Волинського краю Лева було ім’я святого Онуфрія, мощі якого вона привезла з Візантії в Галицький край. Цей факт свідчить: княжич Лев був улюбленцем своєї матері і бабці в подвійному значенні, підтвердження світське та  церковні імена князя, Лев та Онуфрій.

Увесь стольний град Володимир в ці дні буйно святкував народження княжича Лева. Меди лились рікою, різних запечених на веретелах диких кабанів, козуль, сарн, оленів та іншої живності було просто не злічити!

Народ святкував і гуляв. У княжих палатах князі, королі, герцоги, графи та запрошені гості з усієї Європи, бояри Волинські величали новонародженого кня жича найбільшої Держави Європи. Столи гнулись від напоїв та наїдків, незлічен на кількість страв з м’яса, різних видів риби, раків, птиці, серед яких виділялось кілька білосніжних лебедів з довгими, вигнутими шиями, було на княжих столах. Заморські пахучі та п’янкі вина цілими бочками подавались до столів – і швидень ко порожніли ці барила,перекочовуючи з золотих та срібних келихів в діжки-черева княжих гостей. А руські меди? Це взагалі щось неймовірне! Кількість меду,випитого на хрестинах Лева Даниловича, ніхто не зумів би порахувати, навіть якщо б дуже захотів! Хрестини тривали, і всі європейські королівські та княжі роди вітали великого Данила Романовича з другим нащадком, котрий згодом став першим і прославив наймогутніший королівсько-княжий рід Русі.

Найдревніша на Русі гілка роду Мономаховичів, династії Романовичів-Рюрикови чів,дала потужну другу чоловічу гілку– і князь Лев був достойним продовжува чем свого батька, короля Данила Галицького, і збирачем земель слов’янських в лоно найсильнішого руського князівства тих часів.

Король Данило Галицький мав ще продовжувачів свого роду, ними були королевичі: 1)Роман Данилович, князь Луцький (час князювання 1269-1289 роки) претендент на австрійський стіл (у війнах за австрійську корону брали активну участь король Данило Галицький та королевич Лев Данилович зі своїми військовими дружинами) 2) Королевич Шварно Данилович, король Галицько-Волинський та Великий князь Литовський, що керував  Галицько-Волинським  королівством  та правив всією Литвою в 1264-1269 роках, помер в стольному граді свого батька Холмі року Божого -1269. Помер також і первісток роду Дани ла Галицького, Іраклій, у 1240 році під час мисливських ловів. 3)Був ще один син в короля Русі,Мстислав Данилович,королевич Галицький. Гніздо Галиць кого короля Данила по чоловічій лінії було розлогим та потужним. Усі галицькі королевичі відігравали значну роль в історичній долі Європи.

Це величне батьківське гніздо, мало ще три дочки – Переяславу, Устину та Софію. Переяслава (Предислава) Данилівна стала княгинею Мазовецькою.

Устина Данилівна була заміжня за князем Андрієм Ярославовичем, з яким Дани ло хотів позбавити Русь тяжкого ярма татарського, але цьому наміру перешко див старший брат Суздальського князя, так званий «святий Русі» Олександр Невський.Цей виродок позвав татарські тьми на Володимиро-Суздальське князі вство, які розбили дружини хороброго князя Андрія Ярославовича, а сам Андрій був вимушений тікати в Новгород, а потім і в Швецію. Андрій Ярославович був рідним братом Олександру Ярославовичу, званому Невським, але різниця між галицькими князями, Романовичами та Ярославовичами, була наскільки ваго- мою,як зараз є різниця між українцями і московитами. Ця різниця вбивчо-кардинальна, як і менталітет українського та російського народів –зовсім інший. Брати Романовичі все життя любили один одного, допомагали один одному, брали спільну участь в боях і жодного разу політична доцільність не розсварила їх. А брати Ярославовичі?Цілковита, абсолютна протилежність, підступність, ворожість, хитрість, здатність на підлий вчинок, що перекручується як вчинок задля спасіння Батьківщини, чорна заздрість. Ось така ментальна різниця між українським і російським народами існує до цього часу, а закладена вона ще в ці далекі, князівські часи. Підлий та підсупний Куремса намагався повторно розорити Галицько-Волинський край, і все це зробив донос «святого князя РПЦ» Олександра Невського.

Софія Данилівна була дружиною Генріха V, графа Шварцбурга.

Наша розповідь в основному буде стосуватись королевича та короля Галичини і Лодомерії, Лева І Даниловича, що був князем Перемишльським, Белзьким, з 1264 року (за іншими даними – з 1269 р. по 1301 р.) був королем і правив Галицько-Волинською державою,наймогутнішою в той час серед руських князівств. Він переніс столицю Галицько-Волинського князівства з м. Холм, яке заснував його батько Данило Галицький, що тепер в Польщі,в місто Львів, будівництво якого розпочав ще князь Данило і назвав це місто іменем сина. І понині Львів культур- на столиця України, могутнє, величне і прекрасне місто, яке ніколи не піддава- лось на асиміляцію загарбників– чи поляків, чи австріяків, чи поганих кацапів!

 Віщий сон князя Данила,заснування Львова.

Град Львів почав будувати тоді ще Галицько-Волинський князь Данило Романович у 1245-1247 роках, може, й раніше. У цей час повним ходом йшло будівництво стольного граду Галицько-Волинських князів, м. Холм, церков, обо ронних споруд. Є такий переказ, що коли князь Данило зі своїм вірним  воєводою Михайлом, проїзжали у нічний час лісом, а дружинники дуже стомилились та казали,що треба зупинитись,бо аж ніяк не встигнуть в Холм до ночі,князь нака зав розбити військовий табір, виставити вартових і переночувати на галявині біля величної гори, де колись було язичницьке капище і де слов’яни величали своїх богів.

Ніч м’якою пеленою затулила очі князю і він поринув у сон. Віщий сон про Львів – столицю руського королівства.

Сниться князю, що з горба, порослого древнім лісом, гордовито йде молодий лев, неспішно так, достойно. Вартові списами перегородили йому дорогу до княжого шатра. І заговорив лев до воїв вартових,людською мовою: «Пустіть до батька мене, маю розмову з ним, а не пустите, будете покарані!»

І відійшли від входу в шатро вої, а лев пройшов всередину і звернувся до князя Данила: «Ось зупинився ти біля гори, що стане великим княжим градом, і на цій горі будуть королівські палати галицьких королів, а ти станеш Королем Русі. Весь світ буде тобі в друзях, будеш ти Великим переможцем. Діти твої стануть могутніми монархами, споріднишся ти узами родинними з теперішніми ворогами. Ось на цій горі побудуй місто княже, а назвеш його на честь мене і свого сина Лева, що прославить рід твій і галицьких монархів. У місті Лева буде жити твоя невістка з принцес, що візьме син твій в дружини собі. Не переч цьому шлюбові, бо на небі він благословленний. Розбудує син твій місто велике, королівське, могутнє, а допоможуть йому в цьому будівництві майстри з чужих земель. І стане місто це величнішим за стольні Холм і Галич. Слава велика про місто Лева розійдеться по всій землі. Сини землі цієї будуть гордими та міцними, сильними та відважними, так що слуги диявола не зламають дух твоїх краян, і засяє веселкою багатобарвною слава їх. Бог ВСЕМОГУТНІЙ утвердить навіки велич граду Лева і потомків твоїх. Засяє, мов сонце, слава роду твого королівсь кого,слава народу твого слов’янського, що черпає могутність і милосердя корін ням своїм з свого КРАЮ…»

Диск щита круглого, червоного сонця пускав стріли в навколишню тем ряву. Світало, земля ледь зашарілась, мов запнулася червоною косинкою. Князь Данило прокинувся і до дрібниць згадав віщий сон. Дав команду дружині виру шати,а сам покликав воєводу Михайла і розповів йому свій сон. Воєвода Михай ло був вірний і відважний воїн, із галицького боярського роду, що лише раз присягав на вірність і не зраджував князя ніколи.

Уважно вислухав воєвода розповідь княжу і сказав йому: «Княже, це віщий сон,то маєш ти виконати його.Тому не роздумуй, а давай княжий наказ на будів ництво міста Лева. І постане прекрасне та могутнє місто галицьке, яким  просла вишся і ти, і син твій Лев, і рід твій королівським стане, і Божа благодать зійде на цю Землю».

Говорили мудрі древні люди, що воєвода князя Лева, Михайло, був не просто княжим воєводою, а з небес зійшов архангел Михаїл, котрий розпорядив ся зупинитись біля  гори, звідки почав будуватись Високий княжий Замок.  Саме за вказівкою архистратига Михаїла постало місто Лева і Божа Благодать зійшла на це місто.

 Дав князь Данило вже в Холмі команду на будівництво міста, вказав місце і гору, біля якої спочивав він і вої його, де приснився йому віщий сон. Тисячі майстрів з Галичини, Волині, Польщі, вірмени, жиди з Києва, німці з Австрії і Богемії, весь талановитий народ, ремісники, майстри поспішили на князівський заклик. Швидко росло княже місто Лева, дуже швидко.

Князь Лев ріс талановитим, господь Бог наш зіслав духа Святого на Лева і багатьма дарами обдарував його. Мав він здатність до вивчення іноземних мов. У 13 років він вільно читати латиною, старогрецькою, німецькою, староукраїн- ською-русинською, польською мовами. І не тільки вільно читав книги на цих мовах, але міг вести ними світські розмови.

Данило запросив для синів у княжий Галич учителів з усієї Європи, а з Візантії їх запросила бабуня Єфросинія.Учителі навчали всіх княжевичів-коро левичів риторики, філософії, військової справи, стратегії та тактики бойових дій. Княжич Лев виділявся серед своїх братів особливими здібностями, блискавично засвоював уроки, відзначався кмітливістю, вчителі заморські нераз казали про це Данилові. Князь радів, адже почали збуватись пророцтва з його віщого сну.

Місто в честь Лева росло, і сам Лев ріс, мов дужий молодий дубок, здоров’я мав чудове, а у військовій князівській справі ніхто з братів з ним зрівнятись не міг. Це був справжній молодий і дужий лев. Так бігли, мов гнані вітром хмарини, роки…

                         Королівська династія Русів.

Роман Мстиславич – Роман Великий (у хрещенні Борис, народився в 1152 році, а помер 19 червня 1205 року),Великий князь київський (1205), князь новгород ський (1168—1170), володимирський (1170- 1187), з 1188 року князь галицький з династії Рюриковичів. Засновник Галицько-Волинського князівстваі патріарх правлячого королівського роду Романовичів. Вважався сучасниками наймогут нішим з усіх руських князів кінця XII – початку XII1 століття, за що був названий «Великим». Роман Мстиславич був сином великого київського князя Мстислава II Ізяславича та його дружини Агнешки, дочки польського князя Болеслава III Кривоустого. Тобто дід його Ізяслав був першим королем Русі, якого коронував Папа Римський.Патріарх королівської династії Романовичів сам був спадкоєм цем королівського титулу, який носив його дід. Між 1168 та 1169 роками правив у Новгородському князівстві.

Після смерті Мстислава II Ізяславовича волинські землі були поділені між його синами: Роман одержав Володимир-Волинський, Всеволод –Белз,Свято- слав Червен, Володимир – Берестя. Незабаром, завдяки особистим якостям, Роману вдалося добитися домінуючого впливу в усіх волинських землях. По смерті останнього галицького князя з династії Ростиславовичів - Володимира, сина Ярослава Осмомисла, приєднав Галицьке князівство до Волинського в 1199 роц створивши Галицько-Волинську державу. Вершиною його успіхів було взяття Києва та включення його у сферу своїх впливів

Роман Мстиславович мав за другу дружину візантійську принцесу, дочку Візантійського імператора Ангела ІІ, Єфросинію-Ганну, котра стала матір’ю короля Руси, Данила Галицького,і переконала Данила коронуватись в Дорогочи- ні.

Князь Роман Мстиславович мав тісні зв'язки з Римським Папою Інокентієм ІІІ, перемагав неспокійних сусідів, половців і литовські племена, втручався в справи німецьких князів. Через Єфросинію-Ганну був у родинних стосунках з імператором Священної римської імперії,Філіпом Швабським,який був одруже ний з сестрою Єфросинії, Іриною Ангеліною.

Папа Римський Інокентій ІІІ вислав до Великого князя київського Романа Мстиславовича посольство й запропонував йому королівську корону та титул Короля Русі. Чому Роман Великий відмовився від королівського титулу і пішов війною на Польщу, досі невідомо, є хіба що припущення.

Єфросинія-Ганна (рік народження невідомий - померла після 1253року) - донька візантійського імператора Ісаака II Ангела від його першої дружини Ірини Палеолог, що була донькою великого церковного ієрарха Юрія Палеолога. Після смерті чоловіка в 1205 р. стала регентшою, управляла державою при мало літніх синах,причому уберегла двох своїх синів від неминучої смерті. Вступив- ши в конфлікт з галицьким боярством, змушена була залишити спочатку Галич, а потім Володимир-Волинський. Протягом 15-ти років боролася за повернення дітям батьківської спадщини,виявляючи велику мужність, стійкість, самопожерт ву й гострий розум. Своїх синів виховала справжніми лицарями, палкими патріо тами рідної землі. Коли старший син Данило досяг повноліття, у 1219 р, Ганна пішла в монастир, однак не залишилась осторонь політичного життя.

ВЕЛИЧ КОРОЛІВСЬКОГО РОДУ . 

                    

Засновник Галицько-Волинської держави Роман Мстиславович 1170 року розбив військо Андрія Боголюбського (за визначенням російського історика В.Ключев ського – першого  великороса у науці) і, як пише літопис, у полон було захоплено стільки суздальців,що їх продавали для викупу по 2 ногати (1 ногата дорівнювала 1/20 гривні). Першого галицько-волинського князя Романа Мстиславича, який після об’єднання Галичини і Волині (1199 р.) закріпив свій вплив також і в Києві (1201р.) Руський Літопис називає «самодержавцем усієї Русі», а про князя Андрія Боголюбського у суздальському літописі йдеться як про того,що «хотів бути самовладцем усієї Суздальської землі».Роман Мстиславич став наймо гутнішим з південноруських князів, адже поширив свою владу на величезну територію-Волинь,Галичину, Поділля, Буковину й Пониззя на майже половину території сучасної України. Під владою Романа Мстиславича були майже всі українські князівства,за винятком Чернігівського.Столицею держави  Романа Мстиславича стає не Київ, традиційно пов’язаний з Візантією, і не Володимир-Волинський,а Галич, який завжди підтримував тісні контакти з країнами Захо ду.Відтак напрям політичного життя Південно-Західної Русі суттєво зміщується на захід.Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з «самодержцем усієї Русі» Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності, адже на відміну від багатоетнічної Київської держави, Галицько-Волинська- ґрунтувалася на єдиній руській- українській основі. Це дало підстави українським історикам назвати Романа «творцем першої національної Українсь кої держави», що як окремий політичний організм проіснувала до кінця XIV ст. Термін «Української держави» вживається тому,що теперішня Україна є право наступницею Галицько- Волинського князівства та королівства Руси. Росія не мала, не має і не буде мати стосунку до правонаступництва Галицько-Волин ської держави,королівтсва Руси та спадкування Київської держави. Це спадку вання належить виключно Україні.

Під час туристичних відвідин Франції, зустрічався з грамотними гідами, які на відміну від невігласа В.Путіна, говорили що Ганна Київська була матір’ю цілої династії французьких монархів і що вона принесла на ці землі багато того, що визначає лице сучасної Франції,наприклад столове срібло-вилки,ложки.

Згадую добрим словом випускника Сорбонни,ерудита,тонкого гумориста,навіть артиста,Івана Івановича Молодшого, вихідця зі Ставропольського краю РФ, який уміло і делікатно вів групу туристів «нетрями» Парижа і захоплююче розповідав про Париж, Нормандію.Іван Іванович, на відміну від Володимира Володимиро вича, дружив і дружить з розумом, знає що таке Україна і не заражений вірусом невиліковної хвороби росіян – шовінізмом.

Усі наступні галицько-волинські князі називалися «князями і господарями всієї Руської землі», а на їхніх печатках був напис «король Русі» Добу найвищого піднесення Галицько-Волинської держави історики пов’язують з ім’ям короля Данила Романовича.

Матір’ю князів Данила та Василька Романовичів була  Візантійська принце са Ганна-Єфросинія - дочка чи сестра Візантійського імператора Ісака  ІІ Ангела. З цієї причини монарший рід  галицько-волинських Романовичів по праву має всі підстави вважатися спадкоємцем Візантійських імператорів по материнській лінії. Якщо б таку основу мала Росія, то її борзописці, напевно, б зійшли з ро зуму від манії величі.

Виходячи заміж за князя Романа, Ганна-Єфросинія мала велике  придане. Взяла вона зі собою в Галицький край мощі святого Онуфрія з Візантії, і ці мощі святого до цього часу оберігають наш Край, а святий Онуфрій визнається всіма конфесіями і його іменем називались храми та монастирі.

 Данило,король Руси,був сином галицько-волинського князя Романа Мстиславовича, справедливо названого Великим, що об’єднав у одне Галицьке та Волинське князівства,і його держава була однією з наймогутніших європей ських держав в його час, а по материнській лінії він походив з імператорського Візантійського роду. Данило з дружиною мав багато синів і їхнім первістком був князь  Іраклій,якого Господь дав княжому галицькому роду в 1223 році. Цікавин кою є те, що мати Данила Галицького, візантійська принцеса-Єфросинія-Ганна, зі своєї ініціативи вимагала від сина, щоб він називав своїх синів грецькими іменами,до яких вона звикла у Візантії. Вона була вельми освіченою жінкою і добре знала історію. Знала вона і про те що візантійський імператор Іраклій, брав активну участь в поселенні білих хорватів в Далмацію та Істрію. Що саме він дав дозвіл на ці землі тим, хто повстав проти Аварського каганату і розбив його, а ще взяв на себе зобов’язання охороняти кордони Візантійської імперії після пере селення з теперішньої Галичини,від різних войовничих племен.Хорвати, що заснували потім свої міста -держави на Балканах, були вихідцями з Карпатських гір і їхній князь, король Самослав, в кривавій січі переміг диких обрів, а потім наніс багато поразок франкському королю Дагоберту. Так як Єфросинія була княжною Галицько-Волинською і матір’ю синам своїм, вона мала повне мораль не право називати грецькими іменами своїх онуків. За її вимогою для увічнення імені Іраклій-базилевса Візантії, був названий цим іменем первісток Данила.  Якщо проаналізувати імена синів Данила Галицького, то кидається у вічі той факт,що ці імена грецькі,а не руські: Іраклій, Лев, Шварно. Імена князів-королів Русі з династії Романовичів є неспростовним  фактом  Візантійської імператорсь кої традиції,що принесла з собою принцеса Візантійська-Ганна-Єфросинія, котра породила короля Данила і його великого брата Василька.

Другий віщий сон Данила Романовича.

 Данило сидів в княжих палатах Галича і йому вкотре доповіли, що угорський король Бела ІV плете інтриги проти нього і його дому. У Галицького князя було доволі багато людей при дворі угорського короля, які вірою і правдою служили Данилу і доповідали про важливі новини. Сам князь глибоко задумався над тим, що він має робити, адже назрівала нова війна з уграми. Причиною війни міг бути тільки Галицький княжий Стіл, на який зазіхав зять угорського короля Бели, князь Чернігівський, Ростислав Михайлович, давній ворог Данила Галицького. Він сидів у столиці угрів Буді, біля короля, мав за собою княжий уділ-віно за принцесою угорською, так звану Жупу, і як павук плете павутину, плів інтриги, тому що хотів мати княжий Галицький стіл, дуже багатий і сильний, та й був він близесенько, за Карпатами. Князь Чернігівський Ростислав Михайлович був безземельним, князем без князівства, але міг і мав право претендувати на Галицько-Волинське князівство як на спадок своїх предків. І в цьому його беззастережно підтримував тесть. Мадярський король мріяв щоб Галицько-Волинське князівство ввійшло в склад угорського королівства. Антагонізм інтересів князя Галицького Данила Романовича та Ростислава Михайловича був першопричиною збройних військових війн між ними, де на кону був головний приз – володарювання над найбільшим і найсильнішим Руським князівством. Власне протягом 1240-1245 років князь Ростислав Михайлович разом з полками свого тестя короля угрів Бели ІV регулярно вторгався в землі Галицького князівства і намагався захопити його столицю Галич.

Умілий полководець та воїн, князь Галицько-Волинський Данило, зустрічав ворожі навали реорганізованим військом, яке було добре озброєне і вишколене. Князівська дружина була відмінно організована та дисциплінована,навіть мала загони важкоозброєної кінноти за  західним взірцем, і непрошені гості отримували так по зубах, що надовго забували про війну з Галичиною. Скарби краю Галицького манили зайд, вони постійно намагались перемогти князя Данила, але отримували достойну відсі, і, як побиті пси, повертались в Пано нію.

У ці часи майже всі монархи Європи були кровно спорідненими між собою, і ця обставина ставала чи не найголовнішою причиною війн між державами і народами. Також кровна спорідненність слугувала примиренню і союзу між вчорашніми непримиренними ворогами . 

Данило був від природи дуже розумним князем, де була потреба, він застосовував силу, але не завжди і не всюди. Де була найменша можливість обійтись без крові, використовував дипломатію, родинні стосунки. Мав хист не тільки до меча, але й до компромісу. Він фактично усмирив галицьке боярство, що було зміїним гніздом зради, багацько галицьких боярських родів, підступних гадячих потвор, були стяті на голову. Такі, дякуючи князю Данилу, були позбавлені потомків по чоловічій лінії і зійшли в небуття.

Князь об’єднав Волинське князівство з Галицьким, і це державне утворення було найбільшим у Європі та потужним у військовому плані. Воював князь Данило з сусідами неодноразово, з поляками, уграми, литовцями, перемагав їх, заключав союзи, але зі Сходу прийшла небачена досі  Біда-Орда (монголо-татарські хани підкорили пів Землі і майже всі руські князівства). Мусив і князь Данило їздити в Сарай, де завдячуючи Даниловому великому розуму, нестандартним крокам, дипломатичному хисту, монгольський хан ханів Батий дав йому ярлик на княжіння у своєму Краю.

До 1245 року галицький князь не платив данини монголо-татарам. Ой, що робилось в душі  Галицького князя після тих потрясінь в Орді! Приниження князя Данила було страшним: він, повноправний господар і правитель своєї землі, якого Батий не переміг в бою, бо був він з сином Левом в Угорщині  на час вторгнення Бату-хана в його Край, отри мував з рук ярлик-дозвіл на княжіння. Мусив пити кумис, але певною втіхою було те, що всі князі Русі пройшли це пекло, а для нього був встановлений тільки обов’язок військової допомоги ордам монголо-татар, коли вони йшли на Польщу, Литву та Угрів (данина смерті, смертників). Данило поклявся собі, що не буде слугою дикуна- монгола, і тільки шукав спосіб, як звільнитись від азіата-деспота: «ЗЛІШЕ ЗЛА-честь татарська» (літопис Руський).

В 1241 році князь Данило зі своїм сином Левом були в гостях (сватанні) в короля Угорщини Бели ІV, але угорський король відмовив видати заміж за Лева свою дочку Констанцію.

Була принцеса надзвичайно вродлива і побожна, бачили її Данило і Лев. Леву надзвичайно сподобалась ця неземна краса принцеси, і він вирішив для себе, що рано чи пізно Констанція буде його дружиною.

Отож, коли хан Батий-Бич Божий рущив з незчисленними ордами на Галицько -Волинське князівство, а князь Данило з сином Левом в цей час були в Угорщині, і бою між татарами та князем Данилом не було, так що не переміг  в бою хан Батий князя Данила.

 І знову сон, вже в світлиці княжих палат Галича, дав відповідь, як уникнути війни з уграми, як зміцнити державу. Сниться князю Данилу, що йде красив, як весна, принцеса Констанція по королівському палацу батька і, мов запашна квітка дурманить  князів, королят, що чекають її ласки і претендують на її руку та серце. Вона зверхньо дивиться на всіх, але побачивши сина його, Лева, чарівно посміхнулась до нього та сказала. «Ти красень галицький, воїн визначний і відважний, якого будуть боятись навколишні монархи. Хочеш миру з моїм батьком і його королівським домом, чи хочеш, щоб я стала твоєю дружиною?»

І почув князь Данило достойну відповідь сина свого, князя Лева: «Твоя краса, Констанціє, така, що забирає розум і волю в чоловіка, я немов паралізо ваний  твоєю чарівністю, але при повнім розумі заявляю, що кохаю тебе, для тебе і мене будується королівське місто, назване моїм іменем. Моє кохання безмежне і кришталево чисте. Я хочу від тебе дітей, хочу миру з твоїм батьком і у всьому допомагатиму йому. Будь дружиною мені.»

 І відповіла принцеса: «А чи даш мені сповняти католицький обряд, адже я католичка?»

І присягнув  Лев, що вільно буде Констанції сповідувати свій обряд, церква  буде у Львові для неї спеціально побудована і будуть у ній правити католицькі ксьондзи.

Проснувся галицький князь Данило Романович і покликав свого вірного воєводу Михайла, який був тлумачом снів князя, та розповів у всіх деталях чудний сон свій. Вислухав воєвода мовчки, подумав і поважно промовив: «Князю!Ти знаєш, що я вірою і правдою служу тобі, ніколи не говорив тобі не- правди і зараз не скажу. А правда в тому, княже, що тобі сняться віщі сни, і Господь Наш Ісус Христос любить тебе і твій край. Галицький край –це Божий рай і чекають його народ великі звитяги, але чекають і тяжкі випробовування. Наш народ має  в час тяжких випробувань справитися з спокусами, перемогти їх, виконувати Божу волю –тоді Господь зробить русів-русинів Божим народом. Якщо ні, стануть синами пекла і почнуть війни з християнськими народами світу, будуть нещадними дикунами, німими рабами, що виконують волю своїх князів, бояр, царів бездумно,а їхні правителі будуть сліпими і не знатимуть Божої дороги, а поклоняться своїм кумирам .За ідолопоклонство та  безумство зітре господь силу Диявола і слуг його і піде в небуття проклятий Богом народ».

Знаємо ми, що частина племен, котрі заселяли Галичину в древні часи, брали певну участь в етногенезі «русских», навіть міста в них є, що повторюють назву галицьких міст, серед них Галич. Ці нікчеми-«галичани» були зайдами в чужій Московії, вони перетворили на рабів угро-фінські корінні народи, і самі стали сліпими і глухими рабами, нащадки яких приблукали в Україну і  вбивають , грабують, плюндрують, знищують .Ось вони й будуть прокляті і відійдуть в небуття!

 А ще сказав Михайло: «Тепер, княже, споряджай гінців-сватів до короля Бели і сватай принцесу Констанцію. Не буде тобі відмови від угорського короля, бо після бою величного під Ярославом і твого ярлика на князювання в Галицькому краї, боїться Бела тебе і твоєї військової сили. Тому не відмовить Бела  і видасть Констанцію за сина твого Лева»

 Було споряджено цілу делегацію до угорського короля. Очолював сватан ня митрополит Галицький Кирило.Літом 1246 року делегація прибула в стольний град угорців Пешт, але король Бела з дочкою Констанцією та королівською свитою був у від’їзді, в своїй резиденції Вишеграді. У делегації був князь Галичини і Володимирії Данило Романович та син його Лев.

Друге сватання пройшло успішно. Принцеса угорська Констанція виявила приязнь до князя Перемишльського та Белзького, Лева, адже сподобався він їй, був гарним молодим князем, здібним, розумним, цілеспрямованим, хорошим полководцем і славно проявив себе у Ярославській битві. Про це нераз йшли розмови серед придворних угорського короля, як і про те, що їхній великий полководець Філій був важко поранений молодим галицьким Левом, а тут ще  й Левів батько отримав ярлик на княжіння від хана-ханів Батия. Між Данилом та царем Золотої Орди Батиєм виникли хороші стосунки, що загрожували самому існуванню угорського королівства. Констанція була любою своєму батькові і він під час розмов з нею та іншими ділився планами щодо Русі.

З кінця ХІІ століття, часу грандіозних діянь батька Данила, князя Романа Мстиславовича, що об’єднав всі землі західного краю (західної України) в одне Галицько-Волинське князівство, саме з цього часу, цей край мав сталу назву Русь. Князя Романа Мстиславовича почали називати самодержавцем Русі. Відтоді всі Галицько-Волинські князі називались князями-господарями Руської землі, чому доказ напис на  печатках їх титулу. Галицько- Волинська держава –пряма спадкоємниця Київської Русі і лише після того як  Королівська династія Романовичів по чоловічій лінії зникла, припинила існування, то спадкоємцями Київської Русі була княжа Литва. Великим князем  Литви нетривалий час був син Данила Романович, Шварно Данилович, що помер у 1269 році, не залишивши спадкоємців. Син короля Данила, Лев, разом з батьком, воювали за австрійський трон і брат Лева, Роман Данилович, був герцогом Австрійським

Передувала весіллю з принцесою Констанцією князя Лева Даниловича, корону ванню Данила королем Русі, Ярославська битва. Без перемоги над збірним військом зятя мадярського короля Бели, Ростислава Михайловича, серед якого були угорські полки на чолі з видатним воєводою Філею, польські полки та полки зрадників бояр галицьких, не знати, яким би шляхом розвивалась історія центральної Європи. І вже точно не було б весілля Лева і Констанції, не було б королівського міста Лева, не було б королівського роду Руських королів з династії Рюриковичів-Романовичів.

                                         ЛЬВІВ – столиця Русів.

Зустрічались принцеса Констанція та князь Лев не один раз, мали розмови, під час яких хитра Констанція домоглася того, що католицький обряд буде рівним православному в Галичині і що князь докладе всіх зусиль, щоб стати королем Руси, рівним її статусу принцеси Мадярського королівства. Король угрів Бела ІV на заручинах дав згоду на весілля своєї дочки принцеси Констанції з молодим князем галицьким Левом. Свати Данило та Бела домовились, що весілля буде в місті, яке будується для князя Лева. Заручини, сватання були успішними, і делегація Данила Романовича повернулась в Галич, причому в придане (віно) пообіцяв майбутній тесть Леву землю Берегівську, так звану Жупу, що мала та кий же герб,  що й Львів. Зараз це м. Берегово і Берегівський та Виноградівський район Закарпатської області України.Почались по всій землі Руській приготу- вання до весілля гучного, якого ще не бачила ця земля.

Літом 1247 року весілля з’єднало Констанцію з Левом у княжому граді Львові. Дружина князя Лева мала великий вплив на внутрішню і зовнішню політику Галицько-Волинської держави, а також на розбудову міста Лева.

Весільний церковний обряд-вінчання провів митрополит Галицький Кирило, а домігся автокефалії для Галицько-Волинського князівства від Констан тинополя князь Данило Галицький.

Константинопольська церква є батьківською для України-Руси, а Московська церква –це штучне утворення, мачуха для України, засіб поневолення українців і тримання їх рабами в чужій для них церкві. Мачуха ніколи не буде доброю для чужої дитини, вона для неї завжди чужа, як чужою є Україна для Росії.

Весілля було пишним, багатим, розкішним, гучним. Такого весілля ще не бачила Галицька земля. Були запрошені королі Європи, герцоги, ерцгерцоги, графи, маркізи, князі, бояри. Для них були окремі столи, окремі напої, окремі страви в княжих хоромах  та княжому саду. Для простолюду-кметів на подвір’ї княжого замку були свої столи, свої  напої, в основному руські меди, свої страви. Любо було глянути на це весілля. З усіх-усюд чулось «Слава, слава, слава» в честь молодих. Боже милий, стільки тостів, стільки сортів вина, пива, медів, стільки побажань, стільки радості було в ці літні дні, що не знаю навіть, чи можна було б стільки назбирати за десятиліття,століття в інших краях -країнах, де святкува лись подібні весілля!

Не бачила такого весілля і угорська принцеса Констанція, адже тривало воно 15 днів, біля 15 тисяч людей брали участь в ньому, кожен день приносив нові обряди, звичаї. Дивувалась господиня князя Лева і говорила собі: «Цей народ унікальний і культура його набагато вища від народу угорського. Гордою маю бути, що чоловік мій є господарем руського народу і буде  правити цим князівством, а може й королівством, бо батько його Данило тримає контакт з вічним Римом і Папою католицьким, хан Батий йому в союзниках, монарші сто ли Європи шукають з ним союзу»

 А весілля тривало, лилися весільні пісні берегами Полтви, Високим замком, княжим двором – мелодійні, гарні, милозвучні. Інколи, правда, виникали суперечки між гостями, брались навіть за мечі від випитого за стільки днів, але спеціальні княжі вої-дружинники, на корінню зупиняли їх і вони не переростали в сутички між місцевими та гостями.

Звичаї весільні збереглись в Галичині ще з княжих часів, всюди по церквах над головами молодих тримають княжі корони і тепер в час вінчання. Весілля радісні, з дотриманням прадідівських звичаїв, приклад того, що галичани-україн ці добре бережуть звичаї своїх предків і мають надію на Господню волю, що народ наш український ніколи не згине і не асимілюється нікчемними зайдами.

Відгуляв княже весілля Галицький край і майбутня столиця Руського королівства. Почались будні, сповнені будівельними роботами, адже княжий Львів ріс, мов юнак-молодець. Розширявся від дитинця князівського замку, що знаходився на Замковій горі.

Першу зиму в дубових палатах княжого замку провела молода княжа пара. Добре було там, але був суттєвий недолік. Стояв дерев’яний княжий замок на горі, що височіла над округою, і був доступний всім вітрам, особливо пронизливі вітри дули і дують з північного сходу, тому з княжих палат князь Лев з дружиною Констанцією зимою майже нікуди не виходили. Ця обставина заставила князя задуматись і він вирішив збудувати княжий замок в низині, під замковою горою, щоб вітри вовками голодними не вили по княжих хоромах, а їхнє сімейне гніздечко було зручним і затишним.

Князь Лев брав приклад з Галича та Холма та з свого батька Данила, буду- вав княжу оселю з тесаного білого каменю.  Княжий двір  Лева Галицького був на території теперішнього костелу отців Домініканців і цьому є археологічні докази, там же ж була руська  церква Петра і Павла. Цю церкву, за легендою, Лев Данилович подарував своїй дружині Констанції, котра з Угорщини покликала отців-домініканців, і за її проханням князь Лев подарував їм цю церкву завдовжки 22 м, шириною 15. У ній і молилась ревна католичка Констанція.

Княжий палац був вишуканим, перший поверх був побудований в романському арковому стилі з тесаного каменю. Стіни були покриті фресками (стінними малюнками) надзвичайної краси, сяяли всіма барвами веселки, коли сонце вдень освітлювало ці княжі світлиці.

Князь був у своїх хоромах, коли двірський боярин повідомив новину, що до князя на прийом проситься  староста львівських вірмен. Вірменська громада у Львові – одна з найдавніших, і прийшли вірмени до Львова, коли турки-сельджуки, що були мусульманами, вчинили кривавий терор вірменам-християнам. Рятуючись від геноциду вірмени дійшли аж до Галичини, де поселялись по містах, особливо тих, що мали вигідне географічне положення і розташовувались на перетині доріг. Таким містом був Львів, адже поступово велич Галича проходила, цей княжий град став гніздом гадюк, галицьких бояр, що віками павуками плели свої сіті-павутиння зрад проти княжих родів.

Просили вірмени княжого дозволу на поселененя у Львові, а ще довідався князь Лев, що вони хороші купці та майстри з каменю неабиякі. Лев Данилович планував перенести свою столицю з Холма до Львова, а для того, щоб град ріс, потрібні майстри,та й вірмени християни, бо говорили йому, що мають хоч  трохи відмінний обряд від русинів, але християнський, будуть будувати свій храм у Львові, якщо князь дозволить. І дозволив князь старості вірмен поселення у Львові та вказав квартал, де вони мали право поселятись. Вірменський квартал у Львові до цього часу радує око туристів, як і величний вірменський Собор.

Найдавніший Львівський храм Божий, церкву святого Миколая Мирлікій ського Чудотворця, заклав Король Руси Данило Романович, і цьому храмові уділялась особлива опіка. За деякими історичними довідками церква св. Миколая Чудотворця була храмом-усипальницею,викладена з тесаних блоків білого вапня ку на зразок храмів княжого Галича. Лев Данилович як господар Львова, переніс сюди столицю Королівства Русі з Холма в 1272 році, піклувався Божою церквою-усипальницею і видав грамоту для цього храму у 1292 році.

За часів тривалого правління короля Руси Лева Даниловича, котрий в 1253-1254 роках приймав участь в Чеському поході на підтримку свого тестя короля угрів Бели ІV і взяв у полон багато майстрів, Божа церква Святого Миколая спо руджувалась чеськими каменярами, котрі охоче вчили галицьких майстрів. Прийшов староста з представниками вірмен в княжі хороми князя Лева Данило- вича і був вражений красою світлиці. Ця світлиця була обширна, світла, мала аж три великі вікна,крізь різнокольорові вітражі лилось денне світло, що висвітлюва ло дивної краси фрески на стінах. На східній стіні побачив староста вірмен бата льну сцену перемоги Галицьких князів угорських, польських полків, зрадників галицьких бояр у Ярославській битві. І настільки майстерно було вималювано поле бою, агонію вмираючих ворогів, зброю воїнів, що здавалось, що в княжих палатах йде бій з ворогами Галицьких князів. Південна стіна, котру тисячами разів цілували сонячні зайчики з вітражу вікна, грала багатоколірними барвами саду,в якому росли небачені в Галичині пальми, чудові ліани розцвітали райськи ми квітами, буяли рясним білим та бузковим цвітом вишні, яблуні, груші, такі близькі для тутешніх людей. Серед цього весняного саду-раю гордою поставою виділявся король звірів лев. Якщо уважно придивитись до лева, що й зробив староста, то були риси того подібні до рис галицького князя Лева, а біля нього на одному коліні стояла жінка-краса,жінка-весна,що дуже нагадувала обличчям Констанцію. Лев на фресці був покірним і лагідним перед неземною красою своєї дружини. З роздумів старосту вивів спокійний, зате владний голос князя Лева Даниловича: «Чого хочеш, старосто вірмен?»

Почав староста вихваляння Лева, але почувши строге «Переходь до діла!», перелякався, і красномовство його втекло в п’яти.

Сказав, що вирішила вірменська громада будувати вірменську церкву у княжому Львові,а для цього потрібен був княжий дозвіл, княжа грамота. Покло нившись князю тричі, попросив староста дозволу на виділ землі для церкви та вказав місце, де хоче громада її будувати. Вірмени завжди виділялись своїм таланом торгувати і будувати.

На думці у князя була розбудова Львова, а для цього потрібні великі кошти, золоті руки майстрів-каменярів. Рече Лев до старости вірменської громади: «Знаю, що великі серед вас є майстри-каменярі та й гроші у Вас водяться. Але чи не думаєте тікати з мого міста, и будете в ньому назавжди, в добрі і злі, в щасті і нещасті?»

Треба було обговорити це питання серед вірменської громади, що мешкала у Львові, тому староста попросив декілька днів на роздуми. А перед тим, три міся ці тому, була в князя Лева делегація від православної громади Львова. Ця деле гація  просила місце для спорудження храму Русинів і вказала місце на одній із Львівських гір. Львів, подібно до вічного Риму, стояв на семи горбах, а князь Лев вже бачив чудову красу чеських міст, чув про потужну велич  і красу вічного міс- та Риму,  і тому знав, що храми будуються не на рік чи десять, а назавжди, тому мають бути або кам’яні або вимуровані з цегли.

Дав князь Лев дозвіл русинам православним на побудову церковного храму на горі, що зветься Святоюрською, біля підніжжя гори, де зараз розташований Львів ський цирк. Одна із версій говорить, що засновником церкви і монаших келій на Божій горі був князь Лев Данилович. За переказами послухав князь Лев свого стрия Василька, брата Данила Романовича (Василікса), котрий на старості своїх літ поселився в печері і замолював там свої земні гріхи та побудував на горі церк ву з бука чи з тесаного каменю. У цій церкві ніби-то замолював тяжкі гріхи проти поляків та литовців князь Волинський, Василько Романович, котрий разом з хана ми водив свої волинські полки на Польщу та Литву, і багато поляків та литовців було повбивано в цих походах. Тільки пам’ятаймо, що князі Галицько-Волинсь кі,перед тим, ніж отримати ярлик від хана Батия на володарювання своїм кня зівством, однією з повинностей мали обов’язок надавати свої військові дружини в похід проти угрів чи поляків, а також проти литовців.Уявімо собі,щоб було б з князями,якщо б вони відмовились від таких походів і взагалі зі всією державою?

Це жорстоке 13-те століття, і ніяких сентиментів цей час не терпів! Вижи вав сильніший, розумніший, слабкий гинув. Незброєним оком бачимо, що ця вер сія є неправдивою і тенденційною,тому що князь Волинський, Василько Романо вич, помер в 1269 році і похований в княжому Холмі, а посилання на походи княжої дружини Василька в литовські та польські землі разом з татарами, вказує на те, що цю легенду придумали етнічні поляки, котрим, ой, як не хочеться, щоб Львів був українським. І що ще задовго до них тут стояли кам’яні палаци і храми. Та й оправдань жодних не треба, скільки разів поляки ходили війнами на Гали цько-Волинські етнічні землі з вогнем і мечем, скільки русинів вбили, скільки міст і їх мешканців заживо спалили, скільки горя принесли українцям, знає один Бог. Аналіз історичних подій, участь короля  Данила Галицького і його сина Лева Даниловича у війнах за австрійський престол з чеськими монархами, факти спровадження майстрів з району Брно до Львова свідчать, що храм Святого Юра побудував Галицького-Волинський король Лев Данилович. Храм був не дерев’я ний, а з тесаного каменю, в романському стилі, і брали участь в його спорудженні чеські майстри, що були  полоненими Галицького княжого двору.

Юр’ївську церкву та монастир заснував галицький король Лев Данилович, що, за однією з версій, 1282 року до вже існуючого монастиря переніс із Галича тіло батька-короля Данила Романовича. Це неправда, адже король Данило похо- ваний у побудованому ним столичному Холмі в храмі Успіння Пресвятої Богоро диці, разом з братом Васильком. Ось якою має бути братерська дружба, любов поміж рідними  братами. Навіть смерть не розлучила їх: вони поховані в одному храмі і разом будуть на Божому суді відповідати за свої справи-вчинки. Згідно з інформацією Мартіна Ґруневеґа, почутою ним від старожилів, Святоюрська гора привернула увагу князівських майстрів, коли вони почали будувати замок. Потім за розпорядженням князя Лева тут була вибудована церква на честь святого Юра. М. Ґруневеґ навіть зробив висновок, що «…церква Юра була першою будівлею міста після замку. Храм був посвячений і названий іменем святого Юрія, дуже шанованого в Україні святого, якого ще ім’я Святий Георгій-Змієборець. Найва гомішим доказом існування храму св. Юра в допольські часи є напис на найдрев нішому в Україні мідному дзвоні, який до сьогодні слугує християнам і знаходи- ться на Соборній дзвіниці собору Святого Юра: «В лето 6849 1341 сольян бил колокол сій святому Юрию при князі Дмитрии игуменом Євфимие. А писал Скора Яков».Тобто дзвін святоюрський був вилитий при Дмитру в час його правління до 1248 року.Велич українського народу, гордість русів-українців, незбагненна краса Львівського Собору Святого Юра, монументальність архітек турного стилю забудови храмової гори – це живе свідоцтво того, що Україна – Фенікс-птиця, невмируща і могутня.

Останнім галицько-волинським королем з династії Романовичів був  Юрія ІІ (Болеслав  Тройденович), а до того був ще король Юрій І. Імена Галицьких королів Юрій – свідоцтво того, що дуже шанувалось це ім’я в Галичині і було посвятою на боротьбу зі зміями-загарбниками нашого краю-раю. Отруєння Юрія ІІ відбулося у Святоюріївській церкві 7 квітня 1340 року і у 1348 році польський король Казимир ІІІ захопив Львів. Поляки претендують на наш Королівський Львів,не маючи на це жодного права, адже вони не є засновниками славного міс та – його фундатором був  князь Данило Романович, як був він засновником понад 70 міст Галицько-Волинської держави. Понад 100 років Королівство Русів було в історії величним і могутнім, а Львів був його столицею.

Церква св. Миколая у Львові, вірогідно, найдавніший храм міста, вважають родинною усипальницею галицько-волинських володарів. Заснував її у XIII ст князь-володар Данило Галицький. Від храму шлях вів до княжої резиденції, Високого Замку. Після багатьох нападів ворогів, великих пожеж, кількох перебу дов, будівля церкви св. Миколая зберегла риси давньої українсько-візантійської архітектури – план грецького хреста, центральний купол. Подібні до львівської Миколаївської церкви сакральні споруди Істрії та Далматії (теперішня  Хорва тія). Поєднання візантійсько-руського хрестово купольного плану з романською будівельною технікою створило древній Галицький стиль, притаманний давній Галичині. Галицький стиль характериний для древніх храмів Хорватії і вказує на спорідненність архітектурних стилів Галичини та Хорватії.  З 1544 р. при церкві існувало Миколаївське братство, яке заснували українські ремісники, що утриму вали церкву та братство, а братство стало осередком суспільно-політичного жит тя українського Львова в 16-17 століттях.