Монастирська церква св. Онуфрія

Монастирська церква св. Онуфрія разом із святомиколаївською згадується у найдавніших львівських актах. Перша дерев’яна церква, де поселилися ченці, стояла тут ще в часи короля Лева Даниловича. Побудував її король Лев Галиць кий у той самий час, що і Лаврівський Онуфрівський монастир, де й похований. Історично достовірним є переказ, що в монастирській церкві святого Онуфрія довгий час зберігався образ Матері Божої, на кипарисовій дошці намальований самим євангелістом Лукою. З Константинополя ікона матері Божої разом з візан тійською царівною Анною потрапила до Києва. Князю Леву чудотворна ікона дісталась через 300 років і він передав її до монастиря василіан. Лев був не тільки Перемиським князем, але й Белзьким – ось чому ікона потрапила до Белза. До 1377 року ікона Божої Матері зберігалась у Белзі, але вже коли ці терени стали польськими, чудотворна ікона знайшла собі нове місце на Ясній Горі м.Ченстохови в Польщі. Власне в Ченстохові княжа ікона Лева Галицького прос лавилась чудотворними дивами.Давня княжа ікона-образ Матері Божої Ченстохов ської,що належала Галицько-Волинському князю Леву Даниловичу,є найбільшою святинею Польщі.

Монастир княжих часів не зберігся. Князь Констянтин Острозький за свої кошти у середині XVI століття розпочав будівництво мурованої церкви, що дійшла до наших днів .Костянтин Острозький був найпотужнішим культурним меценатом України.Будівництво і реконструкція святині тривали біля чоти рьохсот років і завершилися 1902 року, коли відомий будівничий Іван Левинсь кий прибудував праву каплицю. Протягом всієї своєї історії монастир був під патронатом Ставропігійського братства Львівської церкви Успіння Пресвятої Богородиці. З кінця XVI до другої половини XVIII ст. при монастирі Святого Онуфрія діяв шпиталь для хворих, немічних християн, а також бурса для бідних учнів братської школи. При монастирі існував великий архів і бібліотека Васи ліанського Чину (більше 600 рукописів і понад 40 000 томів у 1939р.).Ще один монастир, який носив та носить ім’я святого Онуфрія, є в с. Лаврів Старосамбір- ського р-ну Львівської області,де похований  володар Галицько-Волинського краю, князь і король Руси, Лев Данилович, і як ми побачимо далі, Святий Онуф рій був тим святим, який оберігав галицьких князів, королів та богобережений народ наш, український.

Костел св. Івана Хрестителя – один із найдревніших храмів Львова. Князь Лев за переказами, тримаючи своє слово-обітницю після весілля в 1247 році, віддав храм своїй дружин–ревній католичці Констанції, доньці угорського коро ля Бели IV. Вона ж запросила з Угорщини отців бенедиктіанців,вони правили служби Божі в костелі, й туди завжди приходила Констанція. Згідно з другою версією,храм споруджено монахами-домініканцями 1260 чи 1270 року на замов лення князя Лева саме для Констанції. І згодом він перейшов до вірмен Львова. Будівля храму Констанції кілька разів була зруйнована. Фатально її знищила пожежа 1800 року.

У 1886 року цей костел був перебудований в романському стилі за проек том архітектора Юліана Захрієвича. В 1920-х р. від старого костелу в храмі залишався тільки надзвичайної роботи величезний бароковий вівтар 1526 року з зображенням Христа, зараз його немає і місцезнаходження не відоме.

Національні меншини в Руському королівстві при королі Данилу Галицькому.

Спробуємо привідкрити завісу часу. Крізь віки побачити та зрозуміти події, які відбувалися на нашій землі майже 800 років тому. Король Данило, правитель і творець найбільшої країни в Європі, видатний державотворець, дипломат, полко водець, прозахідний політик, який заснував у своїй державі нові міста такі як Львів, Кременець, Холм та інші, пильно придивлявся до поступального розвитку сусідньої держави – Угорського королівства. Від дитячих років і до кінця прав ління,життя короля Данила в певній мірі було пов’язане з угорським королівст- вом.Саме в Угорщині після трагічної загибелі його батька Романа II Велико- го,він, його брат Василько і їхня мати, візантійська принцеса Ганна-Єфросинія, знайшли захист та притулок. Ставши князем, а пізніше королем, Данило в різні часи свого правлінн,мав постійні контакти з угорським королівством. Відносини складалися по різному: були  військові конфлікти, вигідна торгівля, родині зв’язки після весілля його сина Лева з принцесою Констанцією.

Короля Данила як знавця різних мов і допитливу людину не могла не диву вати історія феноменального перетворення колись кочової угорської орди в цивілізовану державу за  100 років свого існування, на новій для угорців Бать-ківщині. У 896 році кочова орда мадярів із Зауралля перейшла через Уральські гори,степи Київської Русі,через Карпатські гори та перевал, вторгнувшись в землі Великої Моравії,перетворивши її на руїну. Народ кочівників та ідолопоклонни- ків,який раніше ніколи не будував міст,не мав розвинутих ремесел, свого пись ма, був надзвичайно відсталим, через 104 роки після приходу на нові землі вже мав своє визнане в світі християнське королівство, значну кількість фортець, королівський палац, храми, розвинуту торгівлю, організовану армію, письмен- ність на базі латинської абетки. Як відбувся цей цивілізаційний феномен за корот кий період часу? Це не могло не зацікавити Данила – представника народу, який у 9-му столітті стояв на значно вищому щаблі розвитку, ніж угорська орда.

Феномен був в тому, що німецька та єврейська громади, що жили в Панонії задовго до приходу диких мадярів на ці землі, найбільше долучились до дивного перетворення дикої Орди в королівство угорців.

Німецькі колоністи були найкращими в західній і центральній Європі фахівцями з обробки землі, садівництва та з багатьох видів ремесел. Творці і будівничі величних фортець, храмів, кам’яниць в містах, народ відповідальних господарів і віруючих римо-католиків, вони принесли для угорців віру христову і навчили їх усьому, що знали і вміли самі. Значення німецьких колоністів для королівства було таким великим, що німецька мова стала другою державною мовою після угорської.Германізовані євреї,представники народу,що дав світу великих проро ків і мудрих царів, які проживали на цих землях ще із часів римської провінції Паннонія, також внесли свій значний внесок в створення цивілізованої угорської держави.Євреї-алхіміки,аптекарі,знавці банківської справи,організатори і відпо відальні за виготовлення штемпелів і випуск монет в майже усіх країнах серед ньовічної Європи,саме євреї створили внутрішню і міжнародну торгівлю, запо чаткували випуск власних угорських грошей: срібних динарів і золотих дукатів, що стали символом заможності і державності угорців. Євреї лікували угорців і навчали їх різним наукам та торгівлі. Євреї були шановані угорськими королями. Відзначаючи заслуги євреїв в розбудові своєї держа ви, король Бела IV 1254 року видав грамоту, в якій визначив, що євреї будуть мати рівні права із мадярами, та надав їм право мати своє національне самоврядування, вільне будівництво своїх релігійних центрів.

 Король Данило,засновуючи міста і відбудовуючи розорені монгольською навалою оборонні укріплення замків і фортець,розуміючи значення розвитку міжнародної торгівлі, також запросив до себе представників німецького та єврей ського народів.Данило був дуже розумним і далекоглядним монархом. Він розу мів, що русини набагато талановитіші за мадярів, розумів, що тільки талановиті майстри можуть внести зміни в суспільне життя і ці зміни дадуть новий поштовх руській державі, що стала європейським королівством. Король Данило робив усе своє свідоме життя тільки те, що приносило користь його народові.До чеснот короля Данила, відносять: вірність даному слову, відповідальність за свої дії, відсутність підступних дій і злих вчинків, віротерпимість. Ці чесноти слугували довірі до нього представників інших народів. Найголовнішим чинником  були самі руси (русини) – мужні і вмілі воїни, хороші землероби і скотарі, прекрасні теслі, люди відкриті й добрі до  тих, хто приїхав до них з добрими намірами. Так тривало століттями,триває і зараз,але русини-українці перетворюються в  страш них месників, якщо хтось із зайшлих народів хоче перетворитись на їх господаря і керувати ними.Тоді зайдам не позаздриш!

Першими євреями, що осіли на землях руського королівства, були купці, вихідці з угорського королівства і німецьких держав, що з давніх часів вели велику торгівлю між західною Європою, Руссю та Сходом. Вони отримали прихильне ставлення до їх діяльності з боку короля Данила. Ця позиція руського короля привела до того,що євреї привезли на гостинну землю свої сім’ї, роди.

Потреба в міжнародній торгівлі була величезна. З Русі на Захід везли збіж жя і худобу, вироби з льону та шкіри, сіль, мед та віск, а завозили різноманітні товари, які не вироблялися на Русі. Дізнавшись про добре ставлення до євреїв короля Данила і його родини, потягнулися на Русь й інші євреї: ремісники, шевці, чоботарі, ювеліри, аптекарі та інші. На своїй новій Батьківщині вони, як і всюди по землях розселення, створювавали свої етнічно-релігійні центри-осередки, в яких йшло життя за їхніми звичаями.

Король Данило видав цілу низку охоронних грамот,що захищали єврейські гро мади від погромів та зазіхань на їхню власність. Євреї-переселенці, розумні люди  доклали багато плідних зусиль в економіку Руського королівства. Економіка роз вивалась,починала процвітати,підприємливі люди мали хороші й стабільні дохо ди, які давали життя для їхніх дітей, внуків.

Єврейський народ, їхня нація з давніх давен і по сьогоднішній час по всіх краї нах,де проживають їхні етнічні громади, мають одну особливість: вони повністю підпорядковуються владі,яка є в державі, і майже ніколи не виступають про ти держави, де живуть, але засвоюють все те, що властиве господарям цього краю, наприклад, мову, традиції. Враховуючи те, що Україна на багато століть втрачала свою державність,стосунки між українцями і євреями бу ли не завжди хорошими. Але в часи короля Данила Галицького стосунки між нашими народами були чудовими. Що стосується німців, то з часу свого запрошення в Руське королівство,германські майстри створили дуже багато будівельних шедеврів по всій нашій землі.Вони навчили русів дисципліни, майстерності, віротерпимості і їх роль у розвитку Руського королівства була визначальною до 1378 року, коли наше королівство остаточно було підпоряд коване полякам.

Руси надавали допомогу військову вірменам,причому неодноразово. Вірменська держава Багратідів вела війни проти турецьких та арабських завойовників. Вірменська держава була підкорена й загинула. Як відомо, вірмени після цього масово втікали з Кавказу і значна їх частина поселилась в Криму. Там вірмени займались вирощуванням винограду, виробляли з нього прекрасні коньяки, чудо ві вина і мали доволі великі поселення. Їхні відносини з русами мали давню історію, причому дружню. З вірменських рукописів 7-11-того століть відомо про взаємні культурні впливи двох народів в будівництві храмів, сакральному мисте цтві та взаємовигідній торгівлі. Почавши з торгівлі вином та східним прянощами та шовками, вірмени з дозволу короля Данила створили великі двори, в яких жили і працювали.Знаючи вірмен як безстрашних воїнів, їх набирали для оборо ни східних кордонів королівства.

Після руйнівного землетрусу в Айні багато вірмен переселилось на землі Руського королівства. Вони були знаними майстрами у дублені шкір і різних виробів із шкіри, вправними ковалями, каменярами, а вірменські жінки були неперевершеними у пошиті церковних риз і оздобленні їх золотом. Вірмени ство рили свої громади майже у всіх містах Королівства, отримали від короля  Данила право на свій суд, будівництво храмів, захист майна. Позитивним впливом на розвиток міжнаціональних стосунів національних меншин-громад з руським-українським етносом, що був державним у своєму королівстві, було  бажання національних мешин, щоби їх діяльність приносила користь руському народу. Вміння цих громад не створювати міжнаціональні і міжрелігійні конфлікти послугувало основою мирного співіснування різних національностей. Це ство рило можливість у впевненому  розвитку цих громад на українській землі і в кін цевому результаті сприяло розвитку найбільшої держави середньовіччя, королів- ства України-Русі.

Перемога братів Романовичів під Дорогочином.

XIII століття для багатьох країн Європи було переломним етапом у боротьбі монархів за утвердження їхньої влади та підпорядкування знаті королівському авторитету. Подібне відбувалося і у Галицько-Волинському князівстві. Данило Романович зумів закріпити і зміцнити високий рівень особистої влади князя. Князювати Данило Романович почав на Волині (у 20-ті роки XIII ст.), а 1238 p. утвердився і в Галичині, з ініціативи галицького боярства подолав міжусобні чвари, що спалахнули після смерті Романа. Батько Данила Галицького, князь Роман Мстиславович,з надзвичайною впертістю поборював зрадливих галиць ких бояр і багатьох з них знищував, перед цим піддавши жорстоким тортурам. За допомогою жорстокості і військового таланту Роман остаточно переміг воро хобних галицьких бояр і заснував Галицько-Волинське князівство як форпост Русі на західних кордонах. Його синові Данилу упродовж свого князювання доводилося боронитися одночасно із кількох сторін: зі сходу загрожували монго ли, із півночі, заходу на українські землі зазіхали Литва, Польща й Угорщина. Данило Романович з перемінним успіхом вперто чинив опір монгольській експансії,одночасно нейтралізуючи військові спроби західних сусідів втручатися у внутрішні справи держави. Час його князювання був добою найбільшого еконо мічно-культурного піднесення та політичного посилення Галицько-Волинської держави. Маючи кордони по Карпатах, Дніпру та Дунаю, за його правління вона стала найбільшою державою в Європі,праобразом першої української національ ної держави. Український король Данило належить до числа чільних постатей минулого України,є одним із найвидатніших українських полководців і політич них діячів. Данило Романович був не просто вправним воєначальником,він був справжнім лідером під час військових операцій. Досі не надано належної шани великій перемозі великого князя Данила над тамплієрами-тевтонськими лица рями під Дорогичином (тепер м. Дорогочин Сем’ятського повіту Підляського воєводства, Польщі). Ще не було Батия і його навали на Русь-Україну, але були спроби захоплення словянських земель лицарями тамплієрами. Напередодні лицарі майстра Бруно захопили м. Дорогичин, що належало до Волинського князівства, і де коронувався  князь Данило на  короля Русі в 1253 році. Лише завдяки війському генію князя місто було захоплене русинами та звільнене від лицарів добжанських-тамплієрів в 1238 р.Зауважу,що Перемога Данила Галиць кого під Дорогочином була на 2-3 роки раніше, приписаних малолітньому Невському, перемог над німцями.

Був березень, під сонячним теплом танули сніги, наповнюючи річки нестримними водяними потоками. Данило Романович нібито йде на Литву, щоб захопити її, але по дорозі несподівано атакує Дорогичин. Не просто атакує, а здобуває блискавичну Перемогу, адже в замку сидів добре вишколений  і чудово озброєний загін  хрестоносців.

Їхали два брати, князі Романовичі, Данило та Василько, та й думку гадали, що робити: перейти повноводні весняні річки, щоб дістатись ятв’ягів і розбити, їхнім дружинам було майже неможливо. Якщо навіть можливо,то тільки втратою багатьох важко озброєнних кіннотників, які не тільки не поступались хрестонос цям озброєнням, аде переважали їх. Галицька важка кіннота, що складалась, як правило, з бояр, була грізною зброєю в руках умілих полководців і неодноразово разом з важкоозброєними пішими  галицькими фалангами списоносців неремага- ла ворогів.Уся Європа знала, що галицько-волинське військо дуже боєздатне, дис ципліноване,оснащене найновітнішою зброєю, було продуктом реорганізації, котру проводили два брати-князі, і не було йому рівних в битвах.

Рано-вранці княжі дружини були на марші недалеко  Дорогочина. Старший з братів-князів запитав у молодшого: «А скажи, брате, я вже князь Галицький і стіл мій княжий в Галичі, чи ти сам можеж звільнити захоплене волинське місто Дорогочин від тамплієрів-хрестоносців?» Подумав Василько і відповів Данилу: «Ой не знаю, брате, чи здолаю сам я хрестоносців, адже за ними вся Європа! Хіба що попрошу тебе, ти ж старший серед нас і талант військовий в тебе від батька нашого Романа».

 Посміхнувся на щирі слова Василька князь Данило і мовив: «Не йдемо на Литву а звільнимо для тебе, брате, волинський град Дорогичин,а заодно провчи мо зайд як в гості ходити без запрошення! Це буде наука велика для псів-лицарів і урок хороший, погонимо їх з нашої землі і їхнього Бруно захопимо в полон»

Ось так в поході змінились плани князів-галицько-волинських і за наказом князя Данила були перевезені лодіями вої, пішці з лучниками,через річку. Навіть частину кінноти через брід було переправлено на другий берег. Організував лодії господар цих земель, князь Василько, він же й керував переправою, бо добре знав річку, тихі місця і вирви. Весь день і вечір тривала переправа, та тихо так,ніхто не шумів, не кричав.Всі робили свою ратну роботу без поспіху, зі знанням спра ви, адже не раз княжі дружини переправлялись то в брід, то плавом і через стрімкі гірські річки Карпат. Волинські річки лагідніші, як і лагідніші волиняни від гали чан. На одному березі залишилась частина  кінної княжої дружини за наказом Данила, а славні галицько-волинські лучники на лодіях дістались другого берега, переночував разом з пішцями, а зранку вже були під Дорогочином.

Сонечко щойно зійшло, Дорогочин ледь відкривав повіки від сну, як почув крики лицарів незрозумілою німецькою мовою.На стінах кріпості бігали хресто носці і показували в далину, звідки наближались княжі пішці. Прийшов на стіни замку і керівник тамплієрів, Бруно, і в імлі побачив кількасот піших воїв. Бруно досвідчений, але молодий і запальний, не міг побачити, що за лісом стоїть запасний загін піших княжих воїв, та частина кінної князівської дружини як і не бачив лучників.

Доводилось Бруно воювати з неорганізованими і недисциплінованими ятв’ягами та литвинами неодноразово, знав він їхню тактику, знав, що відважні вони воїни, але перемагав їх завдяки своїй важкій кінноті, дисципліні і військовому вмінню. Побачивши, що це невелика військова дружина і немає взагалі кінноти, молодий полководець дав команду сурмити наступ. Тактику бою вибрав ту ж саму, що із ятв’ягами: блискавичний наступ важкої кінноти двома загонами з флангів, взяття в коло малочисельних піших воїв і їхнє безжальне винищення. Так і поступив Бруно, та не знав, ледащо, що веде князівських пішців сам Данило Галицький, видатний стратег і тактик ХІІІ століття, який здобував одну за одною Перемоги над сусідами-ворогами.

Коли важка кіннота лицарів-хрестоносців на конях, покритих металевими бляхами-латами, приблизилась до княжих пішців, вони за командою тисяцького  вишикувались у фалангу і виставили важкі списи,мов їжак голки.Бруно побачив ши, що це не ятв’яги і що вони не збираються відступати, вирішив кинути в бій весь свій піший резерв, що був також у важких латах, як і галицькі пішці. І пішли в бій піші хрестоносці прямо в середину галицької фаланги.

За задумом Данила, коли почалась січа пішців, по змаху княжої руки вої перегрупувались з фаланги в клин і відважно відбивались,так що кіннота лицарів не змогла їх розбити. У цей час дав Данило команду лучникам, і ті з двох засідок, з двох різних місць одночасно почали обстрілювати рицарську кінноту. Стрільці-лучники відбирались з мисливців, які влучно володіли луками, адже перед цим довгі місяці вони тренувались цілити в ті місця,що не захищені латами-бронею. Цього від них вимагали Данило з Васильком, які проводили реорганізацію своїх дружин, виходячи з найпередовішого досвіду ведення бою в Європі.

Під градом стріл, які, мов блискавки, пронизували тіла хрестотосців, виникла паніка на обох флангах кінноти тамплієрів. Ще команда князя Данила – і з лісової галявини вийшов чудово озброєний полк княжих пішців з Волині, що бігли, наче барси, незважаючи на важкі лати. Чулось гучне, грізне, одностайне «Слава!Слава!Слава!» Ще змах руки Данила і з засади виїхав кіннотний загін галицької дружини,який кремсав лицарів безжально.

В руках двогострі руські мечі, круглі червоні щити, а на вустах військовий клич слов’ян-русів. Бруно, зрозумів, що програє, і в паніці дав команду на відступ, але було пізно. Соколи-волиняни, беркути-галичани, добре озброєні, навчені, дисципліновані, сікли тамплієрів мов капусту, і ті втікали за міські стіни. Але швидкі, мов барси, піші княжі вої на спинах тамплієрів, увірвались в замок, так що не встигли зайди зачинити міську браму. Зайшов повноправний господар, волинський князь Василько, в своє  місто і звідусіль багатоголосо лунало: «Слава князю! Слава князям-братам!»

 Цьому святу передував поєдинок між майбутнім королем Руси Данилом Романовичем і керівником тамплієрів в Дорогочині Бруно. Бій був короткий, на площі міста. Ударом швидкого меча вибив меч з рук німця Данило Галицький, предтеча грандіозної Перемоги СЛОВ’ЯН І ЛИТОВЦІВ в Грюнвальдській битві 1410 року під керівництвом короля Ягайла.

               Битва Данила Галицького з хрестносцями під Дорогочином.

Був бенкет, але не такий великий і багатий, як завжди. Правда, багато медів випили, довго тривала поважна розмова між братами-князями. І заприсяглись кровні брати Романовичі, що за жодних умов, при будь-яких подіях вони не зрадять один одного і своїх батьків, свій рідний Край. Цей Богом даний нам край нині зветься Україна, а українці – це краяни Божого Краю-Раю.

Кацапи, непрошені зайди-окупанти, які тільки кочують, грабують, винищують народи, навіть з  матері своєї хочуть «зняти  свитину»,адже називають своєю матір’ю Київську Русь. Батьком їм народ-кочівник,татарин,ось ці покручі-дикуни, крім війни, нічого не вміють, а живуть безмовним бидлом, що навіть думати не вміє, а гине, бо так їх «господа велели».Такий менталітет на генному рівні, адже вся адміністративна, політична, військова влада взята з Алтин Орди-Золотої Орди як взірець, і століттями втілюється в життя і свідомість росіян. Страшна потвора, народ-урод, який сам в лайні по самі вуха, але хоче, щоб усі так жили рабами, як вони. Кацапи того, хто не хоче, заставлять, хто не вміє, будуть вчити, перетворювати на собі подібних нікчем.

Після повної перемоги ліг князь Данило спочити, втомлений, але радий, що здобув перемогу і подарував її своєму братові, Васильку. Сонечко  лягло спочити після праведних трудів, і темна березнева ніч окутала Дорогочин та повела за собою в глибовий віщий сон князя Данила.

Фея нічної Волині принесла до князя подарунок – віщий сон – і легенькою хмаринкою вдихнула князю в душу…Бачить Данило, що в храмі він Дорогочина, сидить на прекрасному престолі, а на голову йому надівають золоту королівську Корону з багатьма дорогоцінними каміннями. Кружляють в повільному танці-вальсі білі сніжинки, а мороз-дід своєю сивою бородою мете по землі снігові завірюхи-хороводи.З даличини бачить посмішку Папи Римського і чує благосло вення його, але немає його біля нього в храмі. Зате є папський посланник, що дарує йому королівські регалії, корону, скіпіетр, державу, одяг дорогоцінний та каже: «Даниле Романовичу! Віднині ти і потомки твої будуть королями Руси, могутніми монархами, що прославляться на віки і прославлять Русь своєю ратною могутністю та розумом. Щоб стати королем, сьогодні ти мусив перемог ти в бою лицарів-тамплієрів. Мусів перемогти і ватажка їх Бруно та звільнити Дорогочин, де будеш коронований королем Руси через кільканадцять років. Цьому буде велике випробовування, тому, що страшний ворог твій не на Заході, а на Сході і звідти суне Бич Божий, Кара Божа для християн всього світу. Це кочова орда, що за командою свого ватага-хана знімається з своїх пасовищ і, немов саранча, на конях летить і нищить все живе навколо себе, без жалю , бездумно. Це призначення Орди, а ти, королю Руси, станеш непереборним щитом на шляху цього дикуна-варвара, і діти твої також, і внуки твої. Будуть до тебе тягнутись королі Європи, але чи станете в союзі проти Дикої Орди, навіть я не знаю, знає тільки Бог. Твоя ж місія священна, не даси, королю Даниле, завоювати християнські країни безбожникам, монголо-татарам. Будеш могутнім, славним і єдиним королем Руси ти і потомки твої. Інші, що теж назвуться Руссю пізніше, захочуть Слави Русі, але будуть лакеями і васалами ординських ханів і їх підніжками. Бог не дасть їм святого імені захисників християн-русів-русинів, а назовуться русскими, тобто слугами русинів і зганьблять велич Русі, та будуть прокляті Богом і винищені, якщо не схаменуться вони і церква їхня сатанинсь- ка».Сонячний зайчик пробіг легенькими лапками по обличчю князя Данила та розбудив на ньому блаженну посмішку. У сні розмовляв з князем  Данилом, його ангел-охоронець. Хотів Данило покликати воєводу Михайла, щоб розтлумачив йому сон, але не було його в цьому поході, виконував інші накази князя. То ж поклався Данило на Божу волю.

Таким чином, князь Данило повернув навколишні землі, які Волинь втратила наприкінці ХІІ століття. За його правління були засновані міста Львів, Угровськ, Данилів, відновлено Дорогичин.Місто Львів лежало на важливій ділян ці Великого Шовкового Шляху (на початку XIV століття Львів стає найбільшим містом на всій території тогочасної України і залишається таким до другої половини XVII ст.). Було зведено нові могутні фортеці Кременець і Холм. Данило Романович переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича до Холма. Сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців.

    Ярославська Битва і Велика Перемога.

Цитую,з літопису Руського дослівно:

«Ростислав Михайлович благав тестя свого, короля Белу, щоб той послав йому воїв на Данила. Узявши воїв, він пішов у Лядську землю, і благав удову Лестькову Гремиславу і умовив її, щоб вона послала з ним ляхів. І вона послала з ним воїв. Визначні ж бояри й інші ляхи втекли були із землі її, маючи намір іти до Данила. Але, довідавшись про виступ у похід Ростислава, захотіли вони дістати милість у Лестьковича Болеслава і в матері його Гремислави. Пішли вони йому, Ростиславу, на підмогу, а через деякий час старший їх Творіян Войтихович схоплений був Данилом.

Отож Ростислав, кинувшись, прийшов на город Ярославль. Але в городі були Данилові й Василькові люди, і бояр багато. І він, побачивши, що город укріплений, пішов до Перемишля. І, зібравши багато тамтешніх жителів, знадобів ратних, і для взяття города, і пороків, він, спорядивши воїв своїх, знову пішов до Ярославля, а за собою зоставив город Перемишль. Він думав: «Якщо сього я не візьму, то сей удержу».

Данило ж і Василько, почувши, що він прийшов раттю, помолилися богу і стали збирати воїв. І послали вони послів до Кондрата, кажучи: «Із-за тебе виступили на нас обох ляхи, бо ми тобі помічники єсмо». І послав він їм підмогу. А тим часом Данило й Василько послали послів у Литву, помочі прохаючи. І послана була од Миндовга, князя литовського, поміч. Та не встигли вони обидва зі своєю поміччю, а бог явив їм поміч свою, тому що не од підмоги людської буває побіда, а від бога. Скоро зібравши воїв, вони рушили, а двірського Андрія послали удвох, щоб він розвідав їх, противників, і піддержав город Ярославль, тому що вже близько є спасіння їх.»

Знамення велике передувало Ярославській битві і нічого доброго воно не знаменувало. Ріка Сян котила свої свинцево-чорні хвилі біля граду Ярославля. Небо почорніло від десятків тисяч гайвороння, яке каркало, шипіло, як змії, і створювало такий невиносимий шум, що здавалось, можна від нього оглухнути. Над воронами-круками високо в темно-свинцевому небі ширяли орли, грізно клекотали і нападали на ворон. Це було знамення Боже, яке попереджало про неминучу, велику і криваву січу, бо багато круків гинули від міцних орлиних кігтів і дзьобів.

Княжі полки Данила і Василька перейшли ріку Сян і наблизились до граду Ярославля. За командою князів були вишикувані до бою кіннотники, добре озброєні і майстри своєї військової справи, та піші вої, що розвертали фалангу, наїжачену довгими списами. Брати Романовичі не виявляли жодного хвилювання, а спокійно готувались до бою, як до звичної для них справи. бо серця їх були завзяті, а Ростислав, зять короля Бели ІV, дуже дозолив їм. Ррозуміли Данило з Васильком, що тільки Перемога над злощасним Чернігівським князем і полками мадярів, ляхів і вірних йому русів з воро- хобних галицьких бояр, забезпечить спокій і велич монаршого дому Романовичів і мир Галицько-Волинському князівству. Не думали князі Романо- вичі, які доленосні наслідки для Русі буде мати їхня Перемога над Ростиславом.

Молодий, ще безвусий князь Лев, був на цій вирішальній  битві зі своїм батьком Данилом Романовичем та стриєм Васильком Романовичем і керував своїм Перемишльським полком, добре озброєним і навченим. Ростислав намагав ся закріпитись у володінні Перемишльським князівством, яке по праву надежало князю Леву Даниловичу, хотів віддібрати Перемишльське князівство від його законного власника, князя Лева. Між ними був конфлікт інтересів. Лев був молодим юнаком, майже дитиною і з цієї причини князь Данило доручив свого сина своєму вірному, провіреному в боях, хоробному боярину на ймення Василько Гаврилович, щоб він оберігав його в бою.

Поганий Ростислав побачив прихід військ Романовичів і теж приготував до бою своїх воїнів, русів, угрів і ляхів, підійшовши до полків галицьких, виставив піших воїв навпроти воріт города стерегти ворота, щоб не вийшли ярославці на підмогу Данилові. Боявся того, що ярославці перейдуть на бік князя Данила і можуть порубати його воїв.

Князь Ростислав розпланував бій за своїм планом, де його полк мав би мати січу криваву з полком, котрим командував князь Данило. Двірський Данила Галицького на ймення Андрій зробив все для того, щоб плани безземельного Чернігівського князя не збулися. Його полк прискорив хід, і коли вої Ростислава вийшли з яру, то зіткнулися не з Даниловим полком, а з воями Андрія. Списи ламались, мов сірники, об лати-броню, від цих ударів здавалось, що громи гримлять над полем і глушать воїв. Ой, багато, дуже багато воїв з обох сторін полягло, падали з коней, немов снопи соломи, мертві вої, а не злічити поранених…

Побачив Данило, що ляхи кріпко насідають на полки Василька, «кєрліш»* співаючи, але його рідний брат Василько ніколи не був боягузом, а був полководцем, котрий своїми військовими талантами перевершував багатьох угорських і польських воєвод. Почув Данило могутній братів голос, що був адресований лядському воєводі: «Брешете, слабодухі! Не поможе вам «керліш», з нами Правда і Бог і Переможемо ми Вас, бо так хоче БОГ!»

 Волинські полки князя Василька пішли в рішучий наступ і відважно сікли мечами полки польських воїнів. Не витримали ляхи такого натиску волинських воїв, здригнулись їх ряди – і раз-і два- і три – та побігли поляки світ за очі, залишаючи своїх загиблих на цьому полі смерті, програвши битву героям князя Волинського, Василька. Побачив Данило зблизька битву Ростиславову з воями свого двірського Андрія і Філю, воєводу угорського, що стояв у задньому полку з хоругвою і казав: «Руси скорі є на битву, але вистіймо перед натиском їх, бо вони не видержують довгий час у січ.

За живе зачіпили ці слова Філія Данила, нахваляння його, рушили на нього Данило зі стольником Яковом Марковичем і з боярином Шелвом. «Шелв тоді був збитий списом, а Данила Філя схопив. Він вирвався з рук його і виїхав із битви, але, побачивши угрина, що йшов на поміч Філі, списом збив його, і спис, загнаний в нього, зламався, а він упав з коня і спустив дух. А об того гордого Філю, Лев,ся дитина, зламав списа свого».(Хоробре серце мав князь Лев) Княжич Лев був ще юнаком, майже дитиною, але в цій юнацькій голові роїлись думи князя великого і сміливого воїна. Сміливість і відвага, мов птиці, понесли Лева на мадярського воєводу, який гнався за його батьком Данилом із довгим списом, намагаючись вбити. Філя,обтяжений величезним військовим і життєвим досві дом,був упевнений в перемозі над полками Данила Галицького. Всі плани зарозу мілого воєводи Філі зруйнував цей молоденький юнак Лев, який з хоробрістю Лева, на коні, скакав галопом із списом долі  на Філю, щоб спасти батька і Славу Галицько-Волинського воїнства.Не обтяжений роздумами про можливе травму вання,смертельну рану,навіть полон,це дитя долі, рушило,щоб змінити хід істо рії.Удар списа княжича був настільки потужним,що пробив обладунки мадярсь кого воєводи і фактично смертельно травмував Філю,скинувши з коня. Так князь Лев,спасаючи свого батька,Данила Галицького від переслідування мадярсь кого полководця Філі,назавжди увійшов в істрію України як лицар-Перемо жець.Філею руські жінки, лякали своїх неслухняних дітей і ось цей жах русин ських жінок,лежав на землі,в позі переможеного. Переміг славетного і жахливого Філю, безвусий юнак, княжич Лев і цим мікрбоєм заклав велику Ярославську Перемогу монаршого дому Романовичів над Чернігівським княжим домом  Ростиславовичів,мадярами, поляками) Рухала відвагу князя Лева його синівська гаряча любов до свого Батька, майбутнього короля Русі.Данило звільнившись з смертельних обіймів Філія, разом з своїми воями пішов  кривавим боєм на угорські полки,на Філю,і розтрощив військо його, і хоругов його роздер навпіл, це був знак Перемоги.Цю ганебну картину бачив Ростислав, який зрозумів, що це крах усіх його мрій,це страшна поразка,адже Філій рахувався найкращим полководцем угрів. Побіг Роситислав з поля бою і повернули угри навтікача.

 Цитата з літопису Руського:«Угри ж і ляхи многі побиті були і схоплені були; і з усіх військ багато схоплено було. Тоді ж і Філя гордий схоплений був Андрієм, двірським, і приведений був до Данила, і вбитий був Данилом.» (Князь Галицький Данило Романович вбив ненависного воєводу мадярських полків Філю і  тим самим завершив його погане життя,котре було спрямоване на війни з Галицьким князівством і неодноразовим захопленням столиці м. Галича).«А боярин Жирослав  привів тисяцького Володислава Юрійовича,лихого баламутни ка землі Галицької.У той же день і той убитий був, і багато інших угрів побито було в гніві.»

Данило й Василько не пішли тоді в город, і Лев став на місці бою, як воїн, посеред трупів, знаменуючи побіду свою( Молодий Лев Галицький,котрий особисто переміг  визначного воєводу мадярського Філія у двобої, самоствердив себе як воїн –переможець і військові  бездоганні дії його полку були запорукою Грандіозної Перемоги руських галицько-волинських військ над полками мадяр,поляків і зрадників галиицьких бояр в Ярославській битві) Це була перша  велика ПЕРЕМОГА молодого Галицького Лева.»Явив же бог милість свою і дав побіду Данилові напередодні дня пам’яті великих мучеників Фрола і Лавра. Данило тоді запалив укріплення, що його Ростислав зробив, і пішов із багатьма колодниками в город Холм, що його спорудиув сам.»Перемога військ Данила Галицького і йо го брата у Ярославській битві змела з сторінок історії зятя мадярського короля Бели, Ростислава і була предтечею весілля князя Лева Даниловича з мадярською принцесою Констанцією. Ця битва забеспечила Данилу Галицькому статус Переможця мадярів та поляків і слугувала тому,що Галичина стала королівством Русі, а Данило Галицький був коронований королем Русі. Ця перемога була запорукою об»єднання східної і західної церков в унію в 1247 році.

   Австрійський   престол.

 Данило Галицький був запрошений королем угрів Белою і запропонував йому Бела,щоб син його Роман взяв за дружину собі сестру загиблого в бою гер цога Фрідріха,Гертруду і допоміг своїми військами в боротьбі з чеським королем Оттокаром 11 Пршемислом У випадку Перемоги обіцяв Данилу Галицькому, всі землі теперішньої  Австрії,передати його сину Роману Даниловичу. Сам же ж Данило думав стати королем Русі,очолити хрестовий похід християнських  мона рхів Європи і руських князів проти  азіатських язичників монголо-татар, перемог ти цю кару Божу,що прийшла на наші землі. А до цього  в 1242-1243 роках спасав ся втечею угорський король Бела-1У від монголо-татар,котрі розтрощили угорські війська в Панонії. Пересидів король цей лихий час в Дубровнику,що входив у володіння герцога Австрії Фрідріха. Князя Данила турбувало створен ня союзу християнських володарів,яких він хотів вразити могутністю свого війсь ка,для того,щоб визволити всі руські зекмлі з під ярма монгольського. Пересліду вала князя  думка, якщо його син,князь Луцький,Роман Данилович- стане монар хом в Австрії,то він,завжди підтримає батька у його війні з поганими татарами. Таким чином Данило Галицький буде мати в тилу ці гірські землі як свій плац дарм і синівську підтримку. Саме це було запорукою того,що він повів свої полки і полки свого сина Лева у Чеський похід.

            Чеський похід  

    Кілька цитат з літопису Галицько- Волинського:

«У рік 1252. У ті ж роки прислав король угорський Бела до Данила посла, прохаючи його прийти на поміч, на бій,бо він мав війну з німцями. Данило рушив йому на поміч і прийшов до города Пожга,теперішня столиця Словатчини, Браті слава.Прийшли  посли німецькі до короля Бели,бо  Фрідріх держав був Відень, землю Рагузьку і Штірську, але герцог Фрідріх уже вбитий був.Імена послів були: герцог Оттон-воєвода цесарів, і Філіпп- біскуп зальцбурзький,тобто сольсь кий, і Генріх Бруннський, і Отто Гардек Петтауський.Виїхав король угорський Бела із послами назустріч Данилу-князю. Данило прибув до нього, спорядивши всіх людей своїх. Данило ж на дивовижному коні їхав,який своєю граціозністю та гордою поставою просто вразив німців,а з коня Данило Галицький керував своїми полками. Це був свого роду парад Галицьких військ,що прийшли на допомогу королю угрів Белі-1У для війни з чеським королем Оттокаром 11 з династії Пржемислів,котрий також мав династичні претензії на австрійський трон.Метою ж параду було показати міць галицького війська можливим союзни кам.Німці тим часом дивувалися оружжю татарському: бо коні в полках Галиць ких за зразком татарським, були в личинах  і в попонах шкіряних. Люди -в латах, і велике було сяйво полків галицькихг од оружжя, що виблискувало. В полках Данила Галицького і його сина князя Перемиського та Белзького шоломи воїв як те сонце на сході сяяли,а шоломи деяких воїв вінчались хрестиками.В руках пішців були списи,що погойдувались на вітру  як безліч тростин, підкреслюючи кіль кість піших воїв полків галицьких.Обабіч пішців йшли стрільці і тримали в руках луки, наклавши на них стріли свої,а декотрі наконечники на сонці виблис кували золотом,а в сагайдаках визначних стрільців,наконечники  стріл блищали сріблом. Сам же Данило їхав обіч короля,за звичаєм руським, а кінь під ним був диву подобен і сідло позолочене  і стріли та шабля золотом були оздоблені та іншими прикрасами, що аж дивно, а жупан  із золототканого  єдвабу грецького і широким золотим мереживом  обшитий,і чоботи зелені козлові,обшиті золотом»  І коли німці дивилися і багато дивувалися, сказав йому король: «Я не взяв би тисячі серебра замість сього, що ти прийшов єси згідно з обичаєм руським пред ків своїх». І попросився Данило у нього в шатро, тому що велика спека була дня того. І він узяв його за руку і повів його у намет свій, і сам роздягнув його, і убрав його в одежу свою. Таку ото честь він учинив йому. І прийшов Данило до себе додому.»

«І поїхав Данило в Німці з Романом, і оддав Бела сестру герцогову Гертру- ду за Романа, і вчинив обітницю.

А потім послав Бела послів до Данила, кажучи: «Ти родич мені і сват єси.Поможи мені проти чехів». І умовив він його, а сам угорський король Бела з своїми союзниками-куманами,степовими половцями, пішов на город Опаву своєю дорогою, сам  грабував він землю Моравську, і багато городів розорив, і села попалив, і велике побоїще вчинив землі тій. Є чеські літописи,які стверд- жують,що особливо лютували та знущались з християн, безбожні кумани, котрі вбивали і старих і молодих,не дивились вони на стать,вбивали жінок і дітей,не говорячи про воїв моравських. Стогін та плач йшов вслід за війсь ком диких угрів,що взяли собі в допомогу,таких же ж диких та безжальних половців,котрі нічого спільного з християнами моравськими не мали. Ними керував лише інстикт звіра,кров залила всі моравські річки і вони червоною густою юшкою плили по землі моравській. Разом з червоними ріками по них пливли човни,а  човни переповнені трупами воїв чеських.Понад 100 тисяч мора вів та чехів винищив кровопивець Бела руками диких половців,які масово знищу вали священників,а перед цим піддавали страшним тортурам.

Слід відзначити,що угорський король Бела,був головнокомандувачем  союзних йому військ. Він і командував так як хотів. До союзного війська входили полки Данила Галицького,його свата,полки зятя Бели,князя Лева Даниловича,а також полки польського князя Болеслава Стидливого,котрий був жонатий на дочці короля Бели,на ймення Кінга,а також кіннота половецьких ханів. Тому,маючи задум підступний,хитрий,вирішив угорський король,не визволяти герцога Романа,що був оточений моравським військом у фортеці Гімберг,а розпорошити союзні сили,добре настрахати чехів,захопити чим більше градів та сіл ворога свого,чеського короля Оттокара.Король Бела-1У хотів захопити Австрію та Штирію,приєднати їх до Мадярського королівства,а за допомогу руських князів,надати Роману Даниловичу одну із жуп в його королівстві.                                                        

                Герцог Австрійський- Роман Данилович

 У випадку його Перемоги над чеським королем,він віддасть якусь жупу на території Панонії-герцогу австрійському Роману Даниловичу,а Австрію з сусідніми землями приєднає до угорського королівства. Не мав жодного бажання Бела-1У посилювати міць Галицько-Волинської держави,після героїчної звитяги   Данила у Ярославській битві та посиллення його позицій після відвідин Батия в його столиці на Волзі-Сараї.Не міг забути він ганебну поразку його війська від монголо-татар иа панічну втечу в Далмацію,де пере ховувався він, мадярський король  від монголів Тим часом в Кракові зібрались  Данило Галицький з своїм сином Левом з полками Русів,отримавши підмогу від брата Василька з тисяцьким Домажиричем,вирішив Данило  йти на підмогу свату Белі.Справа була в тому,що жоден з руських монархів,ніколи не воював чеську землю,бажав слави Данило,та здобути визнання всіх європейських монархів, очоливши хрестовий похід християнського воїнства проти безбожних татар і зві- льнення Русі від поганців. Але цього задуму не підтримував князь лядський Болеслав,котрий з своїми полками ніби приймав участь у війні з Оттока ром,виконуючи свої родинні зобов»язання перед Белою, але не хотів він великої крові.Не було ж у землі Руській раніше нікого, хто воював би землю Чеську,ні Святослав Ігоревич хоробрий не ходив сюди, ні Володимир Святославич. Вико нав Бог бажання майбутнього короля русів , бо прагнув він і поривався на війну.

« Прийшли вони на ріку Одру до города, що зветься Козлій. І приїхав до нього Володислав,князь лядський,син Казимирів, онук Лясконогого Мешка, і, взявши кінників та піших воїв, прийшли вони до ріки Псини. І вчинив тоді раду Данило і Лев з Володиславом, куди б піти воювати, але Володислава правди не сказав і дав  проводаря для обману.Послав князь Данило Льва, і Тевтивила, і Єдивида, і двірського Андрія,  і всіх воїв, а сам зостався з невеликою дружиною, зі старими боярами, з Юрієм, тисяцьким.»

Лев, отож, пішов і воював, але побачив він, що обманюють його проводарі, і не послухав їх: рушив він у лісисті гори і взяв здобич велику.А коли йшов Данило з Болеславом Стидливим до Опави, пославши уперед сторожів своїх, ляхів, то виїхав із Опави воєвода чеський Андрій з чехами. І зустрілися вони, і зітнулися. Одолів чеський воєвода Андрій, бо мало було ляхів,одних він побив, а інших захопив, і найшов великий страх на ляхів.»

Данило тоді, приїхавши, сказав їм: «Чого ви лякаєтесь? Хіба ви не знаєте, що війна без полеглих, мертвих не буває? Хіба ви не знаєте, що на мужів на ратних ви прийшли єсте, а не на жінок? Якщо муж убитий є в бою, то яке тут диво є? Інші ж і вдома умирають без слави, а сі зі славою померли! Укріпіте серця ваші і здійміть оружжя своє на ворогів!»

І сими словами укріпивши їх, і багато іншого говоривши їм, він рушив до Опави. Побачивши ж, що околишні села біжать у город, многе ж множество, і не було йому кого послати на них, він сказав тоді Володиславу: «Мені ти вчинив єси несправедливо і себе єси погубив. Якщо б Лев і люди мої тут були всі, то велико го збитку ми б землі сій учинили і город сей, ачей, був би взятий».

Данило тоді сказав: «Якщо ви й підете звідси, то я зостануся  сам, з невеликою дружиною, і дожду воїв моїх». І, послухавшись, Болеслав і ляхи,стали нижче города на ріці Опаві, бо не сміли вони одлучитися від нього.

Того ж вечора прийшов Лев із воями, маючи здобич велику з собою. Того-таки вечора вчинили вони раду, щоб назавтра перейти ріку, і оточити  та взяти город.

І коли настав ранок, вони учинили так.

Прийшовши до перших воріт, вони спалили все коло них. Тоді прийшли вони на другі ворота, але виїхали з города чехи, і вони декількох їх убили, а інших вигнали. Хоча воєвода Бенеш стояв перед воротами з хоругвою, вони і довкола других воріт попалили околиці города. А коли вони прийшли до третіх воріт, сказав Данило зсідати з коней і палити околиці города. Але люди раптом пустилися до города, і німці, побачивши, як сильно ринули русичі, побігли, і декількох їх убили у воротах. І воріт вони не заперли, втікаючи.»

Данило ж тяжко болів на очі, і не бачив він, що сталося у воротах. Але бачив він, що люди його біжать, і видобув він меча свого,одігнав їх, і через те не взяв город. А потім, побачивши, що сталося, він жалкував, що не взяв города, і, недугою зневолений і струдившись, сказав він синові своєму: «Ти попали всі околиці города, а я піду в колимагу свою»- тобто в шатро. Він бо всю війну болів на очі, і многі заставляли його вернутися, але він не зробив сього.Назавтра ж,зібрав шись, пішов він у верхів’я ріки Опави, грабуючи і палячи, і став поблизу города, що зветься Насилля, почувши, що є захоплені руси і ляхи в городі тому. А на другий день, приготувавшись до бою, він пішов до нього, і городяни, побачивши, що ринула сила-силенна війська, не видержали і здалися. Узявши город, Данило випустив колодників і поставив хоругов свою на городській стіні на знак побіди, а самих городян помилував.

Після того як Герборт прислав Данилові Галицькому меча і тим самим висловив свою покору,відпала потреба у військовому підкоренні Герборта. Данило Галицький,його син Лев і польський князь Болеслав мали  нараду. На цій нараді руські князі з Болеславом дійшли до спільної думки ,що потрібно поверта тись в свої землі, бо Перемога їхня.

 

              Повернення з Чеського походу.

Князь Галицький з удільними князями,своїми полками,йшов на зустріч долі міцними кроками переможця. Він вів листування з папою Римським щодо коро- нування Королем Руси. Його навідував папський легат в час,коли він перебував в Сараю,але коли Данило повертався з Орди на півдорозі,зустрівся з легатом Папи Римського Плано Карпіні  з яким вони мали тривалу розмову,що закінчи лась налагодженням стосунків між монаршим домом галицько-волинських князів з папською курією. Плано Карпіні на шляху до столиці Золотої Орди, заїзжав у Володимир, де зустрівся та мав розмову з великим книжником, філосо фом,дуже розумним братом,Данила,князем Васильком. Перебування у Володи мирі папського легата було тривалим і він детально обговорив з волинським князем Васильком, умови переходу православної церкви під керівництво всесвітньої церкви,яку очолював Папа Римський Інокентій ІV що на  той час мав стіл в  Леоні у Франції.Інокентій 1У підтримував рівноправність візантійського і католицького обрядів і тому не йшлося про зміну православного обряду на католицький,переходу з слов»янського богослужіння на латинську мову. Папа Римський знав потребу Русі і всього західного світу до об»єднання своїх військових потуг,щоб перемогти безбожників-язичників монголо-татар, котрі підкорили собі більшу частину тодішнього світу.Їх військо практично було непереможним,тому що всі монголи з дитинства на конях були вправними лучниками та воями,які стріляли з луків під час  «бігу-лету» коня,а крім цього кочовики мали як мінімум четверо коней під час завовницьких походів.

Був серпень 1253 року,коли в лісі до князя Данила Галицького, приїхали посли і запросили його в тодішню столицю Польщі Краків,де правив його союзник по чеському походу князь Болеслав Стидливий. Послами було сказано, що ціла Папська делегація чекає на Данила Романовича в Кракові,котра принесла Данилові благословення од Папи Іннокентія,і вінець і сан королівський. Вони хотіли коронувати князя Данила в Кракові,але відповів  папським послам галиць кий князь Данило,достойно:» Не подобає мені бачитись з вами в чужій землі, нехай потім»Достойна відповідь галицького лицаря,котрий приймав королівсь кий титул,не заради своєї слави і величі,а заради того,щоб сконсолідувати західні держави для боротьби з племенем диким ізмаїлтян,для цього був і потрібний союз (унія)між церквами східного і західного обряду.

 Після розлучення з батьком  в Чехії, князь Лев Данилович з своїми полка ми та великими військовими трофеями,рушив не тією ж дорогою,що майбутній король Русі на Краків,а вирішив відвідати Берегово-,жупу,яку за переказами подарував йому його тесть Бела.

 В князівському обозі йшли військові полонені,чехи,морави,було їх понад 30 і всі були майстрами- в основному каменярі,та ювеліри,що славились на всю Європу. Князь Лев був господар,він дбав про свої землі і хотів перетворити Львів,де він осів з своєю дружиною Констанцією у дійсно велике та прекрасне європейське місто.Тому самим більшим військовим трофеєм Чеського походу були досвідчені каменярі,котрі мали багато зробити для величі Галицько- Волинського краю. Відповідно князь дав наказ,щоб з  майстрами поводились гідно,не як з військовими бранцями,а як з воями галицькими і щоб харч був віпо відний і щоб не втомлю вались при переходах особливо. Вів  свою дружину Перемишльський та Белзький князь не окружним шляхом,а через землі угорські, союзником яких він був,але не йшов у гості до свого тестя Бели,котрий був у землях Моравських, та з половцями нищив християн,а йшов до граду Берего- во,що належало йому як придане за принцесою Констанцією. При чому Лев Данилович як і його батько, майбутній король Руси Данило Романович,нічого не знав про долю свого брата Романа Даниловича, що був оточений у замку Гімберг і не було кому його звільнити. Якщо б знав,то разом з своїми воями та полками батька обов»язково б звільнив герцога Австрійського Романа Даниловича.Хто його знає як би повернулась історія Європи, якщо б Данило Галицький і Лев Данилович,знали що князь Луцький,оточений чехами  у фортеці Гімберг,і прийш ли б йому на допомогу.Можливо не було б Габсбургської імператорської династії в Австрії,а був би рід Романовичів на столі Австрійському.

Між каменярами,що їхали в обозі,а звали одного Карел а другого Януш,точилася розмова. Вістря розмови було спрямоване на тему,що чекає їх у Руському краю і чого це князь їх забрав,адже вони не вої,а тільки майстри. Карел був старший, мав жінку,двох дочок,а Януш  був молодий і безтурботний і говорив,що знайде собі красиву русинку та привезе її до  батьків в Чехію,де вони заживуть щасливо і красиво.Так за розмовами соколом летів час і  незабаром князь Лев з своїми воя ми,зайшов в Берегівську жупу-теперішнє місто Берегове та Берегівський і Вино градівсткий райони Закарпаття. В Береговому розквартирувались руські полки, але жили там в  перемішку русини та угри. З русинами Закарпаття вої розмовляли однією мовою,розуміли один одного,спілкування було теплим та хорошим. Угри,знаючи,що їх король Бела передав жупу князю Леву, як придане-«віно» за принцесу їхню Констанцію,що тепер дружина Леву Даниловичу, шукали розуміння князя і не виявляли жодної агресії. Добре знали,що галицький Лев тепер їх господар і що він як зять  їх короля,воював проти чехів.

Були окремі випадки непорозумінь між уграми та руськими воями,але ці непорозуміння моментально присікались князем. Лев Данилович 10 днів відпочи вав в Береговому,а потім вирушив до Перемишля. Залишив князь там свого тисяцького Георгія,що був хорошим воїном і господарником з військовою залогою, трьох чеських каменярів,герб міста Лева та пішов з своїми полками через Ужоцький перевал в Самбір,на свої споконвічні землі. 

Не проста і легка дорога через Карпати,ой не легка. Важко було йти полкам Лева Даниловича Руським шляхом до земель Перемиського князівства,адже шлях цей,дорогою важко назвати,бо місцями стежиною він вився попри стрімкі гори, особливо біля Перечина та Березного. Сам Ужоцький перевал не самий високий та стрімкий з Карпатських перевалів,але однозначно дуже складний. Було під час переходу цього,що декілька кінних дружинників князя Лева,в повному обладунку та озброєнні,разом з прекрасними кіньми,попадали в прір- ву,вже  ніхто та нічого не могло спасти життя молодих і вірних бояр,вони заги нули.Дав князь команду і виходили розвідники-стрільці на шлях,котрий добре вивчали і потім провадили полки галицькі цим шляхом,щоб забеспечити безпеку.Майстри чеські, що  йшли, їхали в обозі Галицького князя,дивувались дикій величі Карпатських гір,не баченій небезпеці, що чаїлась на кожному підйомі,чи гірському- спуску,особливо коли йшли густі літні дощі,які створювали зсуви гірського грунту,що не одного пішця похоронили у прірвах за час цього переходу. Не було, немає в Чехії таких гір,жили майстри в обжитих містах,котрі були на  лісистих горбах ,а тут стрімкі провалля,круті Карпатські гори, повноводні ріки,що під час повені розливались дуже і перетворювались на непрохідні гірські потоки.Лякала чеських каменярів ця дика небезпека з якою вони ніколи не стикались,але були військовою здобич чю і добре розуміли, що їхні нарікання, ніким з галичан сприйматись не будуть. Тому вимущені були хороші майстри-каменярі роздивлятись гори, набирати пов ні торби вражень та емоцій і не нарікати на свою долю бранців.Ось підійшли полки князівські до Перевалу,де і зараз дорога асфальтна в»ється карпатською гадюкою,вузька,стрімка і небезпечна,а в середині 13 століття-набагато важчою була. Лев Данилович вислав піших воїв стрільців на розвідку підйому та спуску Ужоцького Перевалу,а також на захист у випадку якоїсь небезпеки і добре зробив. Трапилась непередачувана подія,котра шокува ла чеських каменярів, які ще довго обговорювали її. Над горами ширяв одинокий беркут і було видно,що це далеко не маленька хижа птаха,а великий і потужний екземпляр,що мав широкий розмах крил і був небезпечний для всього живого.

Перемиські полки руських воїв почали підйом на перевал,а над ними ширяв хижий Беркут, стрільці- розвідники дали команду на підйом,шлях був безпечний. Частина розвідників на  самому верху Ужоцького Перевалу влаштува ла собі пишний обід.

У великому казані варилась гарна гірська лань,а двоє стрільців з луків май стерно підстрілили по козулі,що виходили з лісу на галявину попасти соковитої, зеленої, гірської травички. На галявині верху був споруджений вертел, розпалено ватру і дим від неї підіймався до неба, розносячи навкруги неймовірно смачні запахи смаженого на вугіллі м’яса двох молодих козуль. Молодий стрілець попросив у тисяцького дозволу піти з кількома воями углиб лісу і забити вепра, а якщо вдастся, то молодих диких поросят і засмажити їх для князя Лева, адже це його улюблена страва. Запевнив воїн, що бачив стадо диків не далі як півверс ти від табору.Тисяцький дав добро, і троє стрільців з луками та стрілами направи лись за виводком кабанячим в гущу лісу.

Сонце було в зеніті, його золоті стріли топились в блакиті неба, глибокого, мов море Руське-Чорне, в якому втопився не один лицар галицький під час воєн за терени Галицькі в пониззі Дністра часів батька Данила Галицького, Романа Мстиславовича.

Пройшло півгодини, година… Два полки руських воїв піднімались вгору по Перевалу, у вухах воїв дзвеніли вічові і церковні дзвони. А тисяцький не чув і не бачив метушні в таборі, куди б мали повернутися мисливці зі свіжиною каба-нячою. Аж раптом крик страшний оглушив гори – це кричав не один стрілець, а всі троє, чувся ломіт по лісовому гущаку, та такий шум стояв, наче на табір бігло стадо королівських карпатських оленів. Високо в небі, під білими хмаринками, літало троє яструбів, котрі знижувались на звук шуму.

Тисяцький перелякався: а що, як він недобре розвідав територію, і з лісу біжить ватага чи дві розбійників, а, може, диких угрів, щоб напасти на полки русь кі? Крикнув до воїв, що лежали на галявині без броні: « До бою!» У цей час на галявину вибігли три молоді вої-мисливці, що втікаючи та захекавшись, озирались назад, а на жердині погойдувалось дві туші молодих диких вепрів. Пішці-стрільці схопились за мечі та луки і були готові дати відпір ворогу. Аж раптом зі страшним ревом на галявину вийшла ведмедиця і двоє моло дих ведмедів, котрі переслідували мисливців на диких кабанів.У декого з руських воїв в руках вже були рогатини, бо не раз і не два в галицьких лісах ходили вони на ведмедів і не боялись їх. Навпаки, ведмеді боялись руських воїв,але хто його знає,чи це були галицькі ведмеді,чи мадярські, адже Пере вал – між Руссю та уграми.

Молодий Перемиський князь Лев конем заїхав на лісову галявину.Поба- чив князь, що троє воїв скинули з плечей молодих вепрів, з туш яких парував солодкий запах дичини-свіжини. і як один скинули луки до бою та зарядили їх стрілами. З десяток його стрільців, хто з мечем, то з рогатиною, хто з луком та стрілами, зустрічали сім’ю карпатських ведмедів. Ведмедиця стала на дві лапи і грізно ревла, ніби кажучи: «Віддайте кабанів для мене і дітей моїх, і я Вас не зачеплю!» Як в гарної молодиці, з-під ведмежої шерсті виділялись білосніжні жіночі груди, великі та пружні.

Князь Лев нераз з батьком Данилом в стольному Галичі ходили на княжі лови-забави і нераз йому доводилось бачити карпатських ведмедів. Він добре знав, що якщо ведмідь піднявся на задні лапи, то це його бойова стійка, і тоді питання, хто сміливіший: чи звір лісовий чи мисливець молодий. Мав бути двобій і ведмедиця викликала хороброго на поєдинок.

У молодій княжій голові стрілою пролетів чорний спогад. Літній день, його старший брат Іраклій з князем-батьком, з боярською свитою та вірними дружин никами були в лісі, на мисливський гонах. Він насилу впросив батька взяти його з собою. Іраклій в 1240 році був дужим, молодим князем, котрий міг будь-кого з воїв побороти. Тому князь Данило Романович, з яким він уже неодноразово був на княжих мисливських гонах, не переживав за Іраклія, бо знав – той собі раду дасть. І ось молоденький княжич Лев бачить, як з хащів вибігає дуже швидко ведмедиця, стає на задні лапи, а Іраклій бере в руки рогатину і наставляє на груди ведмедиці…

Ця ж картина і зараз на Ужоцькому перевалі! Щось рокове у цій зустрічі. Думка, мов блискавка: «Я мушу перемогти ведмедицю і помститись за Іраклія!» Дужим голосом Лев крикнув не чіпати ведмедів. Підбіг до воя, вихопив з його рук рогатину і підбіг до ведмедиці, що стояла на двох лапах та ввігнав нижче красивих грудей рогатину.. Рогатина була оперта в землю і під вагою ведмедиці потріскувала. Від страшного болю ведмедиця лапою намагалась зломити рогатину. Князь Лев зовсім втратив будь-який страх і навіть страшний спогад про смерть брата Іраклія, не зупиняв його. А брат Іраклій загинув від того, що він був під ведмедицею і намагався розпороти ведмежий живіт. У цей час рогатина не витримала ваги ведмедиці, зломилась і смертельно поранений звір розірвав Іраклія.

 Лев швидким рухом витягнув з-за пояса подарунок тестя-короля Бели ІV, кинжал, що був у золотих ножнах, і вже лежав під черевом ведмедиці. Різким рухом він розпоров черево ведмедиці, рухи його були відточені, немов він сотні раз виходив на двобій з ведмедями. А це була перша зутріч князя Лева і карпатсь- кого ведмедя у двобої.

 Рогатина,яка глибоко увійшла у ведмеже тіло, під вагою потріскувала.  Бризнула ведмежа кров, і все лице князя було в крові, не тільки лице, руки, ноги, груди багряніли червоним кольором. Молодий Лев вивернувся і вискочив з-під рогатини. Ведмедиця інстиктивно намагалась зломити рогатину, але біль в її череві ставав щораз сильнішим і нестерпнішим. Ось тоді всі вої руські стали свідками страшного. Ведмедиця своїми кігтями-пазурами зі свого споротого кин жалом черева витягнула всі кишки, кидала їх на зелену траву. З черева, мов з великого барила,текла кров,а ведмедиця щораз більше настромлювалась на рога тину та розкидувала і розривала свої кишки.

Скоро звіряча агонія закінчилась, мертва ведмедиця лежала на карпатській полонині Ужоцького перевалу. Біля ведмедиці стояв молодий галицький Лев і сказав слова дивні: «Це тобі за брата мого, Іраклія!»

Двоє ведмежат спостерігали двобій і були впевнені у перемозі своєї матері, але мати мертва, кругом вої зі зброєю, що можуть вбити кожної миті. Раптом перед очима князя Лева постав образ його лади-дружини Констанції, котра ласка во попросила його: «Відпусти молодих ведмежат» І послухав князь цих слів дружини своєї та дав команду воям: «Ведмежата хай ідуть в ліси карпатські!»

«Слава князю! Слава!» – луна стократно повторила між Карпатським горами клич, що йшов від тисяч горлянок руських воїв, які вже прийшли на карпатську полонину і бачили вбиту ведмедицю й замащеного її кров’ю Перемо- жця, князя Лева. Князь скомандував до привалу та бенкету, першого мисливсь кого бенкету по першому вбитому ведмедю.

Лісова трапеза руських воїв на полонині Ужоцького перевалу була доволі простою, але смачною і тривалою, так що вої від душі набили свої шлунки добір ним м’ясом.Готували просто на веретелах м’ясо двох козуль і двох диких каба нів. Для цього були вирубані з товстої ліщини вісім рогатин, а для них вирубані та очищені від кори звичні поперечини, доволі товсті, щоб могли витримати вагу дичини. Один із воїв обертав через дерев’яну ручку, прикріплену до поперечини, велику тушу кабана, а під веретелом весело палахкотіло полум’я, обдаючи дичи ну жаром і запікаючи її.

 Князь Лев сидів в гурті з тисяцькими, довіреними боярами, умитий від ведмежої крові.Один бувалий мисливець сказав, що в Галичі завжди було прави- ло: якщо хтось вполює першого ведмедя, то мусить з’їсти хоча б декілька шмат ків  ведмежатини, а рештою поділитись з мисливцями або з своїми рідними. Князь дав команду і ще одне веретело було швидко зроблене, туша ведмедиці оббілована, і найсмачніші кусні ведмежатини крутились на веретелі.

До тисяцького підійшов один з майстрів-каменярів чеських і сказав,що у чехів є чудовий рецепт приготування на деревному вугіллі і веретелі коліна вепра. Якщо б тисяцький та князь дозволив, то чехи його б приготували. Дозволив князь таку розвагу, бо був під враженням від перемоги над ведмедицею, а від того добрий та поблажливий.

Особливістю приготування м’яса на веретелі в умовах походу було те, що всі спеції потрібно було мати з собою і шукати в лісі, а також те, що для приго- тування м’яса потрібно доволі багато часу.

 В обозі полків перемишльських були досвідчені кухарі, які вирушаючи  у військові походи, завжди брали з собою і східні спеції і дорогоцінну сіль, а в лісах досить швидко познаходили потрібне коріння і трави, що робили м’ясо дичини особливо смачним та пікантним. Все це було повитягуване з шкіряних торб і досвідчені кухарі чаклували над дичиною, не допускаючи до процесу жодного воїна, які готові були мало не сире м’ясо їсти.

Князь підізвав старшого з кухарів і спитав, чи він вміє готувати ведмежати- ну. Кухар відповів, що не тільки вміє, а й приготує для князя-переможця з м’яса ведмедиці справжній делікатес, смак якого князь буде пам’ятати завжди.

Так за розмовами, спогадами про недавні бої в Чехії, про славні Перемоги над чеськими воями, здобуті фортеці, величні замки, здобуті трофеї летів час. На перевалі був розбитий військовий табір, де розмістилось руське військо,яке ще ніколи не заходило так далеко. Ніколи руські князі не воювали чеських, не були в цій землі, не брали військових бранців-майстрів.

Каменяр Карел готував вепрячі коліна, йому допомагав молодший Януш, між ними тягнулась розмова, мов кручена мотузка. Януш бачив двобій князя Лева з ведмедицею і говорив Карелу,що була мить, коли він думав, що князь загине,бо паща звіра зі страшними іклами була дуже близько від княжих грудей і горла. Він розповідав Карелу, що бачив, як князь перекотився кілька раз і з неймовірною швидкістю, спритно та за кілька сотих секунди вже не був під чере вом звіра, з якого фонтаном бризкала кров, а на своїх двох ногах хутко відійшов від ведмедиці, яка рвала свої нутрощі.

Карел чаклував над стравою і все дивувався, як так могло статись, що вся ведмежа сім’я погналась за воями, котрі несли вепрів. Червоний диск сонця заходив за Карпатський верх, і пейзаж був просто неймовірної краси. На гірській полонині сиділи біля ватр-багать руські вої, підкидували дров у ватру і не могли дочекатись свіжини, що своїми запахами зводила з розуму. На такій висоті в головах воїв гуділи потужні дзвони від перепаду висот, князь ще не дав меду, а дичина на веретелах викликала звірячий апетит. Почув Карел, бо недалеко від них була ватра воїв руських, котрі також ділились враженнями пережитого дня. Мова русів і мова чехів та моравів подібна, і якщо уважно прислухатись, то все можна зрозуміти і зараз, а тим більше в ті далекі часи. Знав Карел з розповідей своїх дідів, що в далекі часи їхні прадіди прийшли в Моравію, Богемію, Чехію з Руси, і що була одна мова у всіх слов’ян і всі добре розумілись між собою, тому і звуться слов’янами – від Слова, бо мали мову одну. А три вої біля вогнища припускали, що ведмедиця з ведмежатами була голодна і полювала на вепрів.  Вої не тільки не залишили диків ведмедиці, але ще й вона знайшла свою смерть в двобої з їхнем князем. А князь Лев – красень справжній, відважний та прудкий, як лев, і, мабуть, у всіх боях буде переможцем.

Згадували страшний і кривавий бій під Ярославом, де молоденький князь Лев переміг Угорського воєводу Філю, що захопив був батька Данила, і що князь Данило Романович зробив справедливо, наказавши вбити клятого ворога Руси, Філія.

Аж тут заграла сурма, що подала знак до трапези. Князь зі своїми близькими боярами були окремо, їм подали великі, з димом, кусні ведмежатини, а в срібні кубки налили їм хорошого червоного мадярського вина, яке віз князь до Львова своїй ладі Констанції і дружинникам. Князю Леву побажали бути і надалі левом і перемагати всіх недругів Руси, а найперше, поганих татар. Князь підвівся, подякував, випив одним духом із золотого кубка червоного, як кров, мадярського вина і почав пробувати на смак вбитого ним ведмедя. Вже не раз він їв ведмежатину, але тут, на високому карпатському перевалі, ведмежатина прямо танула в роті і була солодкувато-кисла на смак. Попросив у кухаря ще шмат, від чого той аж засвітився: догодив князю, та так догодив, що просить добавки. Подаючи князю новий соковитий шматок ведмежатини, нічого не говорив, бо знав, що може викликати княжий гнів необережним словом. А молодий князь був запальним!

Князь підняв позолочений кубок з вином і промовив: «Хоробрі вої мої! Наш похід в Чехію був переможним, багато фортець ми захопили, ворогів багато побили, прославили Русь на Заході. Трофеїв досить маємо, а основне багатство, що везу в наші землі, – це добрих майстрів-каменярів, ювелірів, зброярів, навіть художників. Ці майстри піднімуть наші городи на вищий щабель і засяє красою небаченою наша Русь. За це вип’ємо і побажаємо князю Данилу Романовичу, щоб над ним сяяла Королівська корона, а держава наша Русь була могутньою!»

Всі дружно підняли кубки, але не всі бояри ласували княжою ведмежа тинкою. Молодий боярин, спритний і відважний, як вовк, на ймення Славорус, який був ровесником князя і змалку був при Леві, і якого дуже любив промовив: «Князю! Просто розтанула ведмедиця в моєму роті і не вистачило мені другого кусня. Дозволь, князю, у чехів вепрового коліна попробувати, бо нахвалялись дуже, а я не дуже розпробував це коліно в Брно»

«Гаразд, Славцю, спробуй та й мені скажеш, чи добре!» – погодився князь.

Боярин підійшов до Карела і спитав, як коліно? Карел відповів, що дуже смачне вийшло. Тоді молодий боярин наказав їсти Карелу перед його очима, перевіряв, чи бува не отруїв чех м’ясо, але від страви йшов такий аромат! І боячись, що знову добре не розпробує смаку вепрячого коліна, забрав ціле для себе і князя.

 Місяць вийшов на полонину повноправним господарем і освітив срібним сяйвом лісову галявину, де тривала князівська мисливська трапеза. Русичі-вої попивали руські меди, поїдали неймовірну кількість свіжого м’яса, вже лань з’їджена,вже козулі доїдаються… Аж раптом одинокий, дзвінкий чоловічий голос затягнув пісню молодечу! Полинула вона між горами, відбивалась від гір, переливалась всіма тембрами чоловічого руського хору. Яка неописана краса цього вечора, яка велич руської душі, що добиралась до Бога красою співу свого!

Герой і лірник в одній особі руського воя ,думками летів в недалекий  Пере мишль,Самбір, Львів, а ніч темною гавою окутала Карпати. Навіть місяць заснув, лишень ясні зорі прикрашали нічне небо. Табір заснув…

Яскрава вранішня зоря ховалась за горизонт. Місяць, господар повноправ ний ночі, в передчутті ранку забіг край неба і звідти з цікавістю спостерігав за подіями нового дня. Новому Божому дню завжди передує небаченої краси світа нок,а за ним – панок-ранок. Зоряниця – це перша ознака світанку,коли тьмяніють зорі на небосхилі і де-не-де ледь-ледь світлішає небо.

Така картина таланту Божого художника цього серпневого світанку відкри валась очам руських воїв. Вони геть закоцюбли в своїх наметах, адже на перевалі завжди на декілька градусів зимніше як в долині. Коли вийшов з намету боярин Славорус, то перед його зором відкрилася небесної краси картина. Темно-зелена, кольору смарагду, трава аж рясніла діамантовими сльозинками роси, і ці розсипи чекали тієї хвилини,коли їх позбирає ранок-панок. Господиня нового Божого ранку, Зоряна, чепурилась перед дзеркалом гірського озера і почала заплітати кольору соломи коси…

 З боку Словаччини та Польщі було можна розгледіти гірські верховини, на яких подекуди виднілись шапки снігу, правда, вже був цей сніг скоріше  сірий, а не білий. Небокрай зашарівся, і на щоках світанку засяяли ледь багряні рум’ян ці, які щохвилі набирали іншого відтінку, і вже незабаром колір достиглого червонощокого яблука заливав ясне обличчя світанку. Але господар Божого дня не квапився. Панок-ранок вигравав на своїй чудо-сопілці і у відповідь йому соло вейки, нового ранку-вартові, приготувались зустріти Сонце чудовою одою, яка своєю красою та милозвучністю перевершує всі чудеса світу. Час-хронос йщов землею і прийшов в край Перемиський та означив початок нового дня для воїнс тва руського, що мало в цей день ступити  на свої  рідні терени. З-за небосхилу поволі викотилось Золоте Коло – спочатку показався краєчок Сонця, а через мить сонячні списи вже пронизували тумани, темряву, і від цього Божого світла тікали слуги ночі геть за очі, в дебрі лісові.

Славорус побачив таке чудо, якого до цього ніколи не бачив. З кожного сонячного списа, з кожної золотої стріли сонця сходили чудові діти у неймовір ної краси жовто-синьому одязі. З веселим щебетом і сміхом підбігали до смараг дових травинок і набирали розсипи діамантів в золоті амфори. Скоро амфори були повними по вінця срібною красою-росою. На смак ранішня роса солодша всього. Нектар земний збирали діти Сонця і амфорами несли своєму батькові, котрий підкручував золоті вуса і з неймовірною проворністю випивав цей елік- сир вічності. Це була данина, яку Земля давала батьку-Сонцю мільйони-мільярди років добровільно. Декілька запізнілих дітей Сонця сіли на сонячні списи та золоті стріли і полетіли до батька, щоб вгамувати його спрагу. Неймовірно солодкий смак уранішньої роси попробував і Славорус цього ранку.

Заграла сурма, і всі вої вмивались, одягались, снідали залишками прекрас- ної трапези-вечері, шикувались і готові були йти на свою землю-святу Русь, де їх чекали матері, сестри, кохані. Князь Лев також снідав, йому Славорус подав вже підігріту чеську рульку, бо вчора князь її  так і не спробував. Вона була неймовірно смачна, але жирна, тому князю подали кілька кварт чеського пива, яке було в діжках обозу. В поєднанні з пивом рулька була божественна.

Перемиський Лев дав команду до маршу. Два полки воїв вишикувались по команді воєводи та двох тисяцьких і були готові до переходу на свої землі. Князь мав слово перед своїми воями: «Браття-русини! З походу славного повертаємось. Премогли ми військо чеського короля Оттокара, допомогли моєму братові Роману і тестю Белі. За це честь Вам і хвала! Не знаю, правда, чому, але думка про долю герцога Австрійського Романа та його дружини Гертруди не йде мені з голови? Думаю, що герцог Роман під захистом мого тестя Бели буде процвітати в Австрійському краю. Батько мій, Роман Данилович,  напевно, зі своїми полка ми вже на наших землях. Пора вам і мені повертатись в наш Край, де чекають нас рідні. Там і отримаєте плату за чеський похід».

Голос сурми сповістив про марш війська Перемиського по гірській частині Перемиського Краю. І рушило військо. Йшло Руським шляхом і чим більше відходило від Ужоцького перевалу, тим суворішою ставала природа Карпат. Вже ніде не було яблунь, груш, не ріс виноград, не було і сливи хорошої – усе це залишилось в Чеськім та Угорськім Краю. Гори нависали над дорогою, на полонинах паслись вівці, кози, корови, запах різнотрав’я був таким, що від його дурману в головах паморочилось. Кмети з лісів на шлях виносили дари Карпат ських гір і продавали воям за гроші-гривні. Дехто взяв кошик білих грибів, хтось смакував пізньою малиною, ожиною, бурівками… За все вої платили, бо були княжими воїнами, а не татями.

Швидким маршем військо дійшло до теперішньої Турки, і зупинилось на нічліг. Похідним табором  стали вої, бо знали, що наступного дня будуть в Самборі де буде плата за справи їхні  –  сподівались на щедрість княжу, адже чимало добра взяли з Чеського походу. Багато воїв у вечірніх розмовах біля  багать говорили, що чехи, морави, богемці чудові люди, такі ж слов’ян, як і русини, прекрасні майстри, господарі, нарікали, що вперше в житті прийшлось їм воювати так далеко в чужині і не за інтереси свого князівства, а в догоду планам короля угрів Бели. Розмови вели пошепки,тільки між вірними, щоб бува не почули вуха княжі. За такі розмови могла бути кара серйозна: в гнилих ямах міг пащекувати такий воїн, на одному хлібі та воді,а ще й на горло могли покарати.  Але велись такі розмови про підлого угорського короля Белу, котрий за припущенням воїв, міг зрадити своїй обітниці перед Данилом Галицьким і його сином Романом, князем Луцьким. Говорили, що дикун Бела найняв за гроші диких куманів-половців, котрі вбивали священників християнських, нищили люд чеський, моравський, що були істинними християнами віддавна. Бела ніби король християнський, а гірший за татарина, бо вбиває руками куманів-половців дітей малих, сиріт, жінок, старих людей, і в дикій своїй злобі знищив сто тисяч християн.

Деякі з цих розмов стали відомі й князеві Леву. Він і сам мав сумніви щодо короля угрів Бели ІV, свого тестя, але хвилювався лише за брата свого Романа: чи живий він, де зараз знаходиться та яка його доля. Щоб припинити погані розмови, без розголосу, на самому світанку, полки Перемиського князя Лева Даниловича рушили в дорогу на Самбір.

За Туркою краєвид змінився, гори зі стрімких та крутих переходили в нижчі та пологіші, сонце припікало. В полудень уже були на землях, що хоч були гірськими, але не такими високими і непривітними. До вечора мали бути в Самборі.

Місто Самбір в ті часи було доволі великим торговим та військовим центром, яке облюбував Лев Данилович і розбудовував його як і Спаський та Лаврівський монастирі, що були  близенько. Забулась слава княжого Самобора, столиці бойківського князя Буйтура, де його дочка Славуня правила з братом короля білих Хорватів  Самослава,  Славобором. І що був цей град побудований у честь Величної Перемоги короля Самослава над аварами, а розбудовував цей град рідний брат Самослава, Славобор разом із своїм тестем Буйтуром.

У теперішньому селі Тершів вже в ті часи стояла військова залога у дерев’я ній вежі, що стерегла Руський шлях – єдину дорогу, що вела через Карпати в угор ські землі, Чехію, Сербію та інші Балканські країни, країни Західної Європи,з якими Русь торгувала. Назустріч Перемиським полкам вийшла військова залога зі сторожевої вежі та сторожового замку і голосно вітала князя та його військо руським кличем «Слава!» Так зустрічав переможців з Чеського походу славний град Самбір. Військо зайшло через  Заїзд Рисі, Південну Браму, за міські мури і розквартирувалось там. Славорус згадав, що ще недавно, навесні, частина полків йшла  тим же  шляхом  в Чехи, а вже в серпні повернулись з Перемогою. Слава Богу, вдома!!!

Батько  Лева, князь Данило Галицький, після урочистої зустрічі у Вавель ському королівському замку Кракова і його відмови від коронування королем Русі в чужому королівському місті, Кракові, тому що русини Краківщини були посунуті далеко на схід, разом зі своїми руськими полками, вирушив через Сандомирські землі у збудований ним стольний Холм. Князя мешканці Холма зустріли як героя багатотисячними вигуками «Слава князю!» Повернувшись на свої рідні землі, як істинний християнин він з честю та славою відвідав богослу жіння у спорудженому ним храмі Пречистої Богородиці, що був надзвичайної краси як зовні так і всередині. Служба Божа була приурочена до повернення князя і війська з перемогою з Чеського походу, куди ще не ступала нога жодного руського князя. Зі славою великою, честю було проведено не одне богослужіння в храмі святого Іоанна в городі Холмі, що прославляло Господа нашого Ісуса Христа і пречисту його Матір і святого Іоанна Златоустого. Побачився князь зі своїм братом, князем Васильком, який приїхав з Володимира, і радість була велика від зустрічі двох вірних братів. Василько як вельми вчений та досвідчений політик розповів старшому братові Данилу про подї в Галицько-Волинському князівстві, про зловіщі плани татарського полководця Куремси, про набіги литовців на Волинські землі і про становище політичне і військове в тогочасній Європі та окремих країнах Європи. Василько переконав остаточно свого старшо- го брата, що саме час коронуватись королем Русі.

                    Бій  галицьких воїв з мадярськими «бескидниками"

Князь Лев після повернення з переможного Чеського походу декілька днів відпочивав в місті Самборі, яке так радо зустрічало князя і його військові полки. Під час відпочинку у Лева виникла ідея відвідати свій сторожовий-стрілецький замок, що знаходився на горі біля Тершова. Нікому нічого не кажчи, Лев покликав боярина Святоруса і поділився планами відвідати замок та наказав взяти  воїнів з княжої дружини для його  охорони.

Раннього серпневого ранку поміж двох гір, де  розташувався град Самбір, карпатською сірою  гадюкою виповзав густий, насичений вранішньою росою, туман.Боярин Святорус зустрічав сонце і, як завжди, сподівся побачити дивовиж ної краси картину настання нового Божого дня. Але такого чудового народження нового дня, як на Ужоцькому перевалі, більше Святорус ніколи за своє життя не бачив. Його зору відкрилась інша краса, нові фарби світанку і нові враження охопили його душу воїна, який не раз дивився смерті в очі. Хвіст туманної змії лише виповзав з-за окописка, а величезний двоголовий тулуб змії тягнувся Дністром і був таким великим, що, здавалось, охопить і вершину гори. Жодний промінчик сонця не просочувалось скрізь густі туманні маси,. Жоден півень не зустрічав новий день дзвінкою сурмою світанку. Все спало могутнім сном,лише  по стінах стрілецького замку ходили вартові і час від часу ліниво перегукува- лись. Користуючись темрявою і туманом до заїзду Рисі підійшов загін мадярсь ких розбійників «бескидників», котрі не знали,що у місті розквартирувались полки Галицького Лева. Ватаг «бескидників» позвав до себе кількох своїх  вірних і розумних воїнів і просив у них поради-плану як захопити град Самбір,а вже як пограбувати місто та його мешканців мадяри добре знали. Знали ватаг і вовча зграя диких  мадярів,що полки руські знаходяться в чеському поході і разом з королем їхнім Белою проти чехів воюють.Тому вирішили напасти на спляче місто,перерізати вартових,а потім розбудити  ранок червоною загравою пож ежі,на язиках якої мадярські та волоські вампіри,хотіли пити з чорних кубків ночі-червоне вино руської крові. Кілька спритних воїнів почали лізти кам»яною стіною південної Брами,тримаючи в зубах гострі кинжали і надіялись, що туман-гадюка цього ранку скриє їх,а вони тінями підійдуть до напівсонних руських лучників і переріжуть їм горлянки. Після цього град буде їхній,а добра вони в ньому наберуть не міряно,хто відважиться чинити спротив, буде знищений.  Святорус.помітив якийсь рух по мурованій стіні заїзду Рисі і як Рись серед ночі виділив,що по стіні сунуть  вверх 10 чи 12 тіней.Це не могли бути руські вої,адже всі спали,лише вартові сторожили сон міста і князя. В голові роївся цілий рій думок і госрими жалами наводив на логічні роздуми. Святорус не міг подума ти,що  «бескидники» відважаться атакувати місто в той час коли в ньому знахо дяться полки княжі,котрі в боях в Чехії здобули Перемоги славні.  Не міг він допу стити думки,що ватага розбійників нічого не знала про повернення перемож ців,йому здавалось,що весь  Світ знає про Великі Перемоги Галицьких князів в Моравському поході і що всі зобов»язані знати про славні полки руські,котрі розквартирувались в граді. Самборі.Ці думки осиними болючими жалами прони зали голову боярина,очі лишень бачили якісь незрозумілі тіні на стіні заїзду Рисі. Великий ГОСПОДАР ЗЕМЛІ-Сонце ,вже послав своїх воінів світла на бій з темними синами ночі.Вухо Святоруса почуло тріск падаючого каменю і тихий голос мадяра до напарника «тихше,бо почують» Святорус крикнув до вартових «Пильнуй»,а сам забіг в світлицю-казарму княжих пішців, яких розбудив міцним голосом «Підйом,тривога,до зброї» Після цієї військової команди княжі пішці скинули з себе сон,і по війському швидко одівались та озброювались. Вартові на стінах,почали вицілювати ворога і посилали.в нього стріли,котрі 4 мадярів завалили прямо на кам»яній стіні південної Брами. Таті ночі,погань мадярська і волоська,що чекала біля брами на відкриття воріт  граду, щоб його пограбувати як не раз робили,коли йшли на Перемишль з війною, почула крик «Пильнуй». Не знали вони,що піднямається по тривозі цілий полк княжих пішців, загартованих в боях. З цієї причини надіялись,що їхні розвідники, котрі вже були майже на му рах,швиденько впораються з вартовими,переріжуть їм горлянки та відчинять міську Браму. По команді Святоруса,княжі пішці вистроїлись на подвір»ї в лаву і підійшли до брами з внутрішньої сторони,озброєні довгими списами, двогостри ми мечами,руськими сокирами, круглими щитами, а зверху на тілі мали ковані лати.Це було непереможне військо,якого боялись армії Європи,та цього не знала вовча зграя «бескидників»,що була озброєна погано,погано вишколена,не дисци плінована.Головним козирем і перевагою ватаг розбійників була рапто вість і несподіваність їхніх нічних нападів. До плюсів їх відносять і відвагу,адже ці таті, у випадку поразки,чи попадання в полон,не могли розраховувати на помилу вання.Страта або  смерть-ось вирок всього їхнього життя-,«бескидники» були поза законом.Святорус надумав план і він був дуже простий,але геніальним як все просте Наказав захопити в полон одного нападника,котрий мав відкрити Браму і мадярською мовою,що цілком відмінна  від слов»янських,запросити сво- їх в місто. Два молоді і шустрі вої-розвіднки підійшли до татя,що перемахнув через Браму,кляпом закрили рота,щоб не сполохав непрошених гостей і повели його до вхідної брами заїзду Рисі.Дали зрозуміти,що не вбють, якщо буде викону вати їх накази. Розбійники-таті тільки тоді відважні коли вони у ватазі,у вовчій зграї,тоді  стадний інстинкт керує ними,а коли вони опиняються одні без підтримки моментально перетворюються в банальних боягузів.Так сталось з розвідником вовчої зграї,з відважного татя він в одну секунду перетворився в жалюгідного боягуза.Коли побачив,що він в полоні в руських воїв -погодився виконувати волю княжих воїв,бо зрозумів,що це кінець ватазі, неминуча смерть її. В цю хвилину,ЗОЛОТІ списи Сонця пронизали мряку туману і погнали темряву в самі далекі закутки. Зрадник-мадярський розвідник відкривав Браму Рисі разом з русинами, і кричав до своїх горе- друзів ,щоб атакували град.Коли брама відкри лась, то перед ватагом  злочинців відкрилась страшна картина,на нього і його розбійників вийшла галицька фаланга,наїжачена довгими списами,а зверху  його мадярів та волохів обстрілювали стрільці-лучники. У ватазі було до 200-250 розбійників, погано озброєних,піших. Тільки ватаг та кілька воїв були на конях і мали непогане озброєння,а тут полк піших воїв Перемиського князя. Побачивши страшну картину,ватаг зрозумів,що тут його і його стервятників чекає смерть  Крикнув,Втікайте! І сам на коні поскакав геть від брами. Руські вої за  пів години розбили «бескидників»,при цьому нікого не брали в полон,а вбивали-не мали таті права на життя Князь Лев проснувся не від дотику свого друга Святоруса,а від його військових команд,що звучали відривчасто -голосно. Одівшись,вийшов з княжої світлиці і побачив тільки,що його вої гоняться за дикими уграми та волохами і вбивають їх своїми списами,рубають бойовими сокирами,шинкують двогострими мечами. Не міг зрозуміти Лев  Данилович, що ватага бескидників відважиться атакувати його місто в час, коли його полки на постої. Але про це він довідався вже від друга Святоруса, котрий просив вибачення в князя за те, що його розбудив шум бою, а не дотик вірного боярина. Князь дав команду кін ним воїнам, що не були у важких латах, а на взірець татарів мали легке озброєння і були чудовими стрільцями-лучниками, піймати ватага вовчої зграї угрів і при вести його живим до нього. Команда княжа була виконана миттєво, і мадярсь кого  ватага разом з кількома його волоськими друзями приволокли за мотузки до князя. Князь вчинив допит-дізнання і через тлумача зрозумів, що ватага «бескидників» вже не раз нападала на його град Самбір, не раз його грабувала, а все тому, що напади їх були раптові і в ранкові години, коли всі городяни і вої княжої дружини спали міцним сном. Не знав Ференц, а так звали ватага, що у місті є княжі війська. Якщо б знав, ніколи б не напав, бо добре відав лють руських воїв, адже сам був воїном у воєводи мадярського Фільнія і брав участь у Ярослав ській битві, де Філю важко поранив молодий Перемиський Лев, а вбив Данило Романович. Не вийшло цього дня їхати на інспектування стрілецького замку в Тершові, але був час добре подумати, як посилити оборону міста Самбора та його околиць.

У післяобідній час на площі граду Самбора було страчено мадярського ватага та його трьох волоських посіпак. Страчував кат – у масці на лиці і в червоному балахоні. Утримувався кат за рахунок міста, але мав мало роботи,тому що Руське Право смерть визначало як кару дуже рідко. Страчу вали негідних татів-мадярів та волохів при повному зібранні міщан, котрі вимагали негайної кари. Блискавичний удар спеціальної сокири відтяв голову ватага Ференца, котра покотилась закривавлена помостом, також блискавично позбулись життя три волохи-розбійники. Хотіли випити руської крові з темних чаш ночі, а захлинулись своєю власною,темною Це відвічно справедливе правило бумерангу:чого бажаєш іншим, те повертає ться до тебе.

З А С Н У В А Н Н Я  Лаврівського монастиря.

Наступного погожого, сонячного ранку князь Лев з кількома десятками кіннотників-дружинників, що були у важких латах, а коні мали попони (за взірець брались німецькі воїни-хрестоносці), виїхали через заїзд Рисі і поскакали в Тершівський замок. Святорус після вчорашнього бою пішов на підвищення, князь сказав, щоб він очолював його виїзди і навіть полювання. Радів боярин, блаженна посмішка сяяла  на білому лиці і освітлювала  своїм сяйвом округу, адже Лев відзначив його як воїна і непоганого воєводу (ну,хай не воєводу, але його задатки хорошого воїна-дружинника.) Серед охоронців княжих було кілька воїв,яким «ведмідь наступив на вухо», вони радісно посміхались, голосно розмовляли. Щоб показати свою нову владу та статус, Святорус наказав  дружин никам-кіннотникам замовчати. У деяких бояр, що були у княжій дружині кіннот ників,зразу ж після цієї команди виникла «хвороба»,чорна заздрість,знали Святоруса як товариша-чудового хлопця-мрійника, а він вже не такий. Хизується владою, що надав йому князь Лев, розкомандувався – і над ким! – над своїми дру зями,такими ж, як він боярами, а дехто з кіннотників був і старшим, і з достойні шого боярського роду! Ой, ця заздрість! – багато лиха вона наробила, і неспроста називають її фундаментом всіх головних гріхів людини. Заздрість – це жаба потворна, що не личить людині, а спотворює її душевну красу, перетворює хорошу людину в грішника і негідника.

Ось вже за поворотом весело біжить по камінню красень Дністер. Кажуть люди, що так назвали ріку в сиву давнину від того, що настільки була могутньою ця ріка, таку надзвичайну мала силу, що аж Дно стерла. Чи вигадка це людська, чи правда, – йди тепер дізнайся!

Кінний загін князя Лева підїхав до стрілецького замку і в супроводі начальника застави риссю виїхав на пагорб, де стояв дерев’яний і ненадійний замок. Повноправним господарем князь Лев разом з Святорусом обійшли замок. І спитав князь у старшого застави, чому ватага розбійників-«бескидників» пройшла повз його сторожу непоміченою. Щось незрозуміле і дурне лепетав старший застави Лисахвіст. А князю сподобалась думка Святоруса: звернув увагу Святорус на те,що замок, хоча має фундамент з річкового каменю і доволі високий, до півтора метра, але стіни зведені з деревини поганенької. Ялиця – смолиста деревина і легко займається від вогню стріл, а бачив це боярин під час того як татари обстрілювали його обістя, що згоріло.

Князь Лев був швидкий не тільки думкою, але й діями, і дав команду Лисо хвосту разом з його воїнами звести новий замок з дубового дерева. Ці слова князя затуманили розум старшого застави, і він щось таке поніс про те, що дубів в окрузі мало, і воїв у нього мало,і побудувати він не зможе, бо місцеві кмети леда чі, і що треба з казни княжої великі гроші. Лев зрозумів, що перед ним – нікчема, а не командир, і тому дав наказ схопити Лисохвоста і в ланцюги його закувати. Залишив старшим сторожового замку дружинника Мудрагеля, котрий поклявся,що скоро буде замок не впізнати, замінить він стіни на дубові. Запроп онував він князю вирити тунель від Самбора до Тершівського стрілецького замку, щоб при оказії воїни могли сповістити місто про наїзд ворога і допомагати один одному, залишки якого в дитинстві віднайшов автор.

Неподалік замку-сторожі, на другому березі Дністра,виднілась  напівкам’яна спо руда Спаського монастиря, котрий був доволі великим і справляв гарне враження своїм стилем. Князь дав команду, і його кінна дружина перебралась через брід на другий берег Дністра. Дністер у цій місцині – гірський, дикий, з доволі стрімки ми та крутими берегами. Тут гірська ріка виходила з ущелини, щоб попасти в обійми двох горбів, як  у верблюда, через які сповільнював свою стрімку течію-характер. А вже за Самбором Дністер ставав сумирнішим і не таким грізним.

Князь заїжджав у південну дерев’яну браму Спаського монастиря, що була біля ріки. Сам монастир був огороджений високим частоколом із загостреними зубцями на палях, а поміж огорожі виднілись декілька бійниць, з яких монахи-вої могли відбивати напад, стріляючи з луків. Бійниці були там, де потрібно для захисту найслабших місць.

Спитав у Святоруса Лев: «А як можуть монахи відбитись від озброєних воїв неприятеля?»

Святорус розкрив таємницю, якою славився Галицький Афон з давніх-давен: «Князю, ти знаєш, що у нас слов’ян-русів є древній звичай. Князь чи війсь кові бояри після бурхливого життєвого шляху, сповненого військовими похода ми,небезпеками втратити життя в бою, перед відходом в інший світ на суд вічності поселялись у монастирях і вже як монахи у постах та молитвах закінчу- вали свій життєвий шлях, замолюючи гріхи свої. Завжди виділяв князь з своєї скарбниці великі кошти на обладнання монастирів, що ставали ще й військовими замками для неприятеля, і куди тікали всі краяни в час військох боїв. У замках був схований військовий арсенал, що при потребі роздавався кметам, котрі під керівництвом досвідчених у військовому плані бояр, воєвод чи  князів чинили такий опір ворогу, що він часто відмовлявся від своїх планів-загарбницьких. А цьому допомагало місце розташування такого монастиря, котрий мав використо вувати особливості ландшафту для того, щоб ставати неприступним».

Дністер у ті часи був судноплавною рікою аж до Самбора, а далі йшли суцільні пороги, які жодне судно не відважувалось проходити, бо чекало таку лодію одне – неминуча погибель. Спаський монастир розташувався на мисі, що виходив в Дністер, і де в нього впадали декілька гірських річок-потоків; а ще з двох сторін до монастирської огорожі-плоту підходили стрімкі кручі-гори. Ця обставина робила Спаський монастир майже неприступним, і в ньому на ніч зупинився Перемишльський князь Лев на відпочинок.

Настоятель монастиря шанобливо прийняв князя у своїй келії і довго-довго розповідав Леву життєві історії великих князів Русі, котрі подарували господу Богу нашому Ісусу Христу частину свого життя в монастирях. Князь мало не забув ,що в ланцюгах з ним є військовий начальник Тершівського замку, котрого він вирішив покарати.Спитав у настоятеля, якої він думки про Лисохвоста

«Не гоже, князю, такій людині давати владу, – відповів монастирський старець, – не гідний він її, думає про своє черево, а не про вишкіл військо вий, хитра бестія!»

Після цих слів вирішив князь жорстоко покарати коменданта військової Тершівської залоги, і Лисохвоста помістили в  кам’яний підвал монастиря, об фундамент якого бились хвилі Дністра, від чого була страшна вологість. На хліб черствий та воду на тиждень посадив князь його, бо славився той своїм непомір ним апетитом. Сирість роз’їдала кістки хитрого лиса.

Наступного ранку за порадою настоятеля Святопреображенського Спась кого монастиря князь із дружиною вирушив у село Лаврів, а дорогу йому обрав та дав проводиря святий старець. Коні з воями-дружинниками легенько бігли ледь помітною лісовою стежиною, що звивалась вужем між горами, і йшов цей шлях по потоку-річці Дубень на гору. Потрібно було дружинникам і князю проїхати велику лісову галявину, перш ніж звернути в праліс з могутніми ялинами та буками. Вже там, у предвічному бору, стежина була такою вузькою, що тільки треноване око мисливця могло її побачити. А на галявині лісовій цього серпневого ранку відкрилась суворим воїнам благодать божа, неземної краси пейзаж намалював Божий художник. Було скошене де-не-де сіно, яке так незрівнянно пахло, літо благоухало, шептало воям: «Зупиніться тут, відпочиньте, милуйтеся Божою досконалою красою, бо живете на Землі тільки раз!»

Хоч і недалеко від’їхав загін княжих дружинників від монастиря, попросив Святорус, адже був у душі неабияким поціновувачем краси, зробити зупинку і відпочити трошки. Князь здивовано подивився на свого вірного Святоруса, бо добре знав його витривалість, та й подумав, щось трапилось. Перепитав у поводи ря,чи варто зупинятись на цій мальовничій поляні.У відповідь почув, що настав ник монастиря саме тому вибрав цей шлях через лісову поляну, бо краса Божа тут неймовірна.

Князь дозволив відпочинок, кіннотники зійшли з коней і розгляглися на покосах,що запахами різнотрав’я розум забирали у воїв. Аж тут з лісу на галяви ну вибігли кілька молодих дівчат-косуль з повними кошиками білих грибів. Вони весело щебетали між собою і тільки на галявині побачили суворих воїнів, котрі відпочивали. А всі вої були молодими юнаками, що аж пашіли здоров’ям, були вродливі та дужі, мов дубки.

Така несподівана зустріч на лісовій поляні запалила якісь іскри в молоді серця, княжі дружинники забули, що вони воїни, а згадали, що вони хлопці. Дівчата зашарілись і дивились з цікавинкою на воїв. Були дівчата, як на підбір: довгоногі, стрункі станом, перса аж пашіли здоров’ям, а личка мали, мов у янго лів.Аж знову із шумом, гамом, веселощами на галявину вибіг другий жіночий гурт, але вже більший, – і аж замовк від несподіванки, побачивши коней, що паслись, та молодців-дружинників.

Молодий дружинник Славорус звернувся до однієї з дівчат: «А як нам, дівчата, доїхати до Лінини?»

Синьоока красуня докладно розповідала,як треба їхати верхом, де повер тати, але її слова перебили інші пташки, які також хотіли прислужитись своїм захисникам, та ще таким красеням! А мо’, хто й закохається в якусь з них?

А закохатись можна було зразу в усіх. Хлопці-дружинники пішли в наступ словесний, почалась жвава розмова, знайомство. Зароджувалась якась симпатія, і домовлялись, що зустрінуться, коли повертатимуть з князем, бо  не знали, для чого і куди їдуть.

Молодий Лев також побачив красуню, яка йому дуже сподобалась, але згадав, що ця пристрасть може завести у велику біду, як було із Галицьким кня зем Осмомислом, що мало не позбувся престолу через кохання до кметки. Згадав і свою молоду дружину Констанцію,тому геть відігнав непрохані думки.  Рятую чи своє військо від карпатських «амазонок», наказав Святорусу сурмити похід. Заграла сурма, воїни поволі надягали обладунки, а молоді бешкетниці весело сміялись і запрошували в гості.

Перед полуднем загін пересік верх, а до верху вела тільки одна вузька стежина, котрою кіннотник ледь протискався. Не знав князь і його вої, що дівча та-красуні послали за ними ельфів, котрі вірою і правдою служили карпатським феям. Ельфи були вічномолодими та з інших планет, то ж знали  майбутнє і прис корювали події, якщо треба було. Перелітаючи з однієї запашної квітки на іншу красу квітучу, розмовляли подумки, перебирались з дерева на дерево, з куща на кущ і були такі мініатюрні, мов бджоли, тому ніхто з воїв не бачив цього «почес ного ескорту».

З верху відкрилася князю мальовнича картина, яка нагадувала йому обжитий і багатий богемський край. Вирішив князь дослідити цю місцевість. Стримуючи свого гарячого коня Сивого, у супроводі Святоруса, Славоруса та ще кількох дружинників спускався з верху і виїхав на поляну, що вся цвіла цвітом синім та жовтим, подекуди рожевим. Такий килим виткала природа, що куди там князівським гобеленам Кракова і Праги!

Внизу побачив князь пару королівських карпатських оленів. Самець мав роги, мов королівську корону, що сяяла на сонці. Пара оленів паслась, тому  і не хотів цю ідилію порушувати. Сказав Святорусу, щоб ніхто не посмів тривожити оленів. І вої здалеку спостерігали за цією парою чудовою.

Раптом Левові потемніло в очах, і він мов у сні побачив біля себе королів ського карпатського Оленя, в якого копита були срібними, а розлогі роги – золотими.

І промовив до князя король-Олень: «Відкрию тобі таїну, князю, бо ти і вої твої поступили благородно. Підете за мною, і я вас виведу на місце сили, де нака жеш, Онуфрію-Леве, закласти монастир. Назвеш цей монастир Онуфріївським і не пожалієш коштів на його спорудження. Буде він пам’яткою твоїй бабусі Єфросинії, котра хоче, щоб мощі святого Онуфрія зберігались тут. Прикрасиш монастир цей, і буде він тобі за усипальницю, а другий монастир в ім’я святого Онуфрія побудуй у своїй столиці Львові, тому що скоро твій батько буде королем Руси, а незабаром і ти станеш королем цього краю і прославившся як монарх достойний та полководець великий».

 Чув ці слова короля-Оленя князь Лев і бачив його красу неземну, але жодного слова не чули ні Святорус, ні Славорус і нічого не бачили. Кінь сам йшов за оленем, а відтак перейшов гірську річку Лінинку і  загін  дружинників. Олень йшов сам, його подруги ніде не було видко, і дехто з дружинників приско рив біг коня, щоб догнати прудкого оленя. Як би не скакав кінь дружинника, ні на метр не наближався до короля благородних карпатських оленів. А все це зробили за своїм, тільки їм відомим, планом ельфи, котрі лише князю відкрили тайну велику Онуфріївського монастиря і його королівську долю. Але знали вони набагато більше:що правитель Тершівського монастиря Мудрагель одружи ться з місцевою красунею Олею-Долею, що буде в них аж семеро синів, котрі прославлять рід Мудрагелів на всі Карпати. Знали ельфи і те, що п’ять княжих дружинників візьмуть собі за дружин цих незрівняних красунь зі Спаса, і від благословенного Богом союзу візьмуть початок славні і шляхетні боярські руські роди.

Князь вирвася на своєму коні вперед і наказав воям, щоб охороняли його звіддалік. Святорус скакав поруч князя. І ось подія, котра ввійшла в нашу історію величною сторінкою. Король Оленів зупинився і промовив до Лева: «На цьому місці поставиш храм великий Божий і тут будеш похований, а люд твій руський буде пишатись тобою. як і твоїм батьком. Хай у спорудженні цього храму беруть участь чеські і богемські каменярі, котрих залиш тут, а іншу частину з них задій на спорудженні храмів Божих та монастиря Онуфрія на горі у Львові. Будуй, воюй із сусідами-зависниками, але не переступай межі справедливості – тоді будеш довговічний і благословенний!»

Ці слова диво-оленя також чув і Святорус, але не бачив царя карпатських благородних оленів, бо не дано йому цього. До слова буде сказано, що за однією з легенд, цей срібний олень, котрий вивів Лева Даниловича на місце Лаврівсь кого монастиря, зараз є основним персонажем гербу славного міста Самбора. В пізніші часи цей монастир служив зимовою резиденцією перемиських владик.

Спаський і Лаврівський монастирі згадуються також в акті 1422 року короля Владислава Ягайла. У ХVІ ст. в Спаському монастирі існувала школа для підготовки священиків, тут переписували книги. Документальні відомості про скрипторій існують з 1518 року. У 1633 р. король Владислав ІV надав монастир православному єпископові Попелеві разом з Лаврівським та Смільницьким монастирями і їхніми маєтностями. У підпорядкуванні Преображенського монастиря в Спасі був монастир в селі Страшевичі, про який згадують актові джерельні матеріали XV ст., а також чоловічий монастир у селі Велика Сушиця, що діяв до середини ХVІІ ст. і був заснований В. Стебельським та ліквідований наприкінці ХVІІІ столітті.

 Гіпотетично муровану церкву Спаського монастиря реставрували чеські каменярі, котрих з Чеського походу спровадив тоді ще Перемиський князь Лев Данилович.

Спаський та Лаврівський монастирі були одними з найбільш потужних осередків духовності й культури Руського королівства. Тут у 1289- 1291 роках писалось рукописне Євангеліє («кьнязу Львоу Даниловичю» переписав «многрЂшный мнихъ Василько2). Відомий також обмін кодексами між цим монастирем та Городиським і Лаврівським у XIII столітті. Торгівлі книжками в той час не існувало, але монастирі таким чином поповнювали свої збірки.  

Монастир Преображення в Спасі мав серйозний оборонний характер, особливо його оборонна вежа. Це був витвір грандіозного  будівництва, котре на зламі ХІІ-ХІІІ століть започаткував засновник королівської Руської династії Роман Мстиславович.,щось подібне було споруджено королем Данилом в Стовпє біля його столиці Холма.

За наказом княжим поскакала дружина іншим шляхом, що сполучає теперішні села Тершів, Лінину та Лаврів, так що не змогли ельфи переконати князя їхати тим же шляхом, що й приїхав, де в надії великій чекало кілька десятків молодих карпатських красунь-фей. Ну що робити, адже воля князя Лева була сильнішою за надії дів-красунь та бажань його вірних дружинників. Їдуть княжі вої, і їхнім очам відкриваються дивовижної краси місця: невисокі такі милі серцю гори підступали до самого шляху. Були вони покриті вічнозеленим, предвічним лісом, немов смарагдом дорогоцінним. З правого боку ліниво котила свої хвилі гірська річка Лінинка, а в ній водилась риба, струги, а рано навесні чи під час літніх злив, які такі характерні для Карпат, перетворювалась на дику відьму, що забрала життя не одного кмета (кажуть, що в Лінині і донині живе багато відьом).

Вже доїжджали вої до Тершова, коли з гори вибігло троє сіроманців на вузенький шлях і оскалились на коней.

«Готуй стрільбу!  – крикнув Лев.

І моментально полетіли стріли в лісних розбійників-вовків. Але спритні лісові таті-вовки, подібні до страчених в граді нападників, шмигнули в лісову хащу. Підвечірок опустився на Самбірську землю і приємним вітерцем освіжав дружин ників, що не заїжджаючи в Тершівський замок, поскакали до Самбора. На це була княжа воля.

Князь по приїзду у свій град Самбір дав команду, щоб зранку на міській площі було вишикуване все його військо та полонені майстри з Чехії, Моравії, Богемії. Сказав скарбнику Злотолюбу, що був завжди з князем під час походів, підготувати повний розрахунок для його воїв, які брали участь у Чеському поході, і доповісти йому, скільки грошей може бути виділено на спорудження монастиря святого Онуфрія.

Князь пішов відпочивати до своєї світлиці в замку, що був біля площі-ринку, а дружинники – у сторожовий замок. Зранку наступного дня князівські полки були вишикувані на плацу – центральній площі міста. Про збір війська та полонених майстрів просурмила мелодійна сурма. Князь Лев у прекрасній одежі, що рясніла самоцвітами і золотом, вийшов на центральну площу і привітав міщан Самбора своїм князівським: «Вітаю достойних горожан!»  У відповідь гірським ехом відбите трикратне «Слава! Слава!! Слава князю!!!» привітало серпневий ранок.

Князь наказав вишикувати окремо від воїв майстрів, а серед них особливою увагою були відзначені каменярі – це були і місцеві каменярі, і полонені чехи. Сказав князь, що за  Божою волею буде споруджено храм Святого Онуфрія в тому місці, де він вкаже. У цьому Божому монастирі будуть покладені мощі святого Онуфрія, котрі його бабця, принцеса Візантійська Єфросинія-Ганна, як придане привезла з Греції. Спитав ще у старости руських самбірських каменярів, чи зуміє він і його майстри побудувати такий Божий храм, який би повністю відповідав романському стилю.

Відповів Степан, староста каменярів: «Князю, був я і багато з майстрів наших у Візантії, брали участь у спорудженні храмів Божих там під керівницт- вом їхніх каменярів, тому навчені ними і маємо добрі навики ремесла цього. Не боїмось спорудити храм Божий, але є деякі таємниці, невідомі нам, зате дуже добре про них знають чеські каменярі. Бачу, князю, що є серед твоїх бранців каменярі з Чехії. Якщо дозволиш нам поговорити з ними, то  візьмемося ми за будову храму Божого».

Дозволив князь розмову, і вже про що вони говорили та якою мовою, невідомо. Відомо лише те, що Степан попросив у князя на допомогу двох чеських майстрів-каменярів, котрі знають таємниці ремесла. І дозволив князь Лев взяти двох майстрів-каменярів, а були це вже нам відомі Карел та Януш, яких вподобав собі майстер руських каменярів, Степан.

Тоді ж тримав слово князь перед своїми вірними воями, які разом з ним отримали цілий ряд перемог у чеському поході, куди до цього не ступала нога військова руських князів чи їх дружинників. Уклінно подякував князь своїм воям за хоробрість, звитягу, винахідливість, що прославили велич зброї руської у ПЕРЕМОГАХ. За командою князя кожному із кіннотників-дружинників скарбник Златолюб виділив ту винагороду на яку вказав князь. А була вона різною: одні мали золота багато, срібло мали другі, прекрасні тканини – треті, іншим перепала чудова чеська зброя, і навіть коні бойові були в нагороду.

 Кілька бояр, котрі отримали найменшу здобич, почали між собою скаржи тись на княжу несправедливість. Таких відізвали убік Святорус з Славорусом і зрозуміло довели цим скаржникам,  чому вони отримали найменше, і чому князь так вирішив. А князь Лев, крім того що був дуже хоробрий, був швидкий і на розправу, і зовсім не жалів тих, які всякими хитрощами намагались обдурити князя і його воєвод.

 Дав князь Перемиський дозвіл своїм кінним дружинникам і пішим воям волю, тобто відпочинок від ратних справ, до наступного військового походу. У Самборі залишилась тільки та частина княжої дружини, котра завжди була при князеві. Лев Данилович за декілька днів взяв старосту Самбірських каменярів Степана, а з ним чеських майстрів Карела та Януша і повіз їх туди, де нині стоїть Лаврівський монастир, на місце сили якого вказав король Карпатських королів ських оленів.

Оглянувши місцину, на яку вказав князь, молодий Януш, що нічого не знав про події в мандрівці зі Спаса  в Лаврів, сказав, що йому подобається інше місце, трохи вище від вказаного князем. Степан та Карел як досвідчені майстри мовча- ли, знаючи, що в таких питаннях перечити князівській волі не можна.

Князь Лев незадоволено і промовив до Януша: «Хто князь –я чи ти? Хто княжий бранець –  я чи ти? Хто майстер-каменяр – я чи ти?»

Зразу згадав собі Януш як він був взятий в полон руськими воями,згадав відвагу князя Лева на Ужоцькому перевалі, коли в двобої з ведмедицею князь переміг страшного звіра. Згадав, як княжа дружина кілька  тому днів назад розби ла ватагу «бескидників», і як окривавлена голова ватажка Ференца котилась помостом. Згадав, що князь Лев молодий і запальний, швидкий на розправу, тому чемно вибачився перед князем і не промовив більше жодного слова. Було визначене місце сили, де мали стояти і монастир, і церква монастирська.

Сказав князь до каменярів: «Тут похований буду, і тут будуть мощі святого Онуфрія, тож храм має бути у романському стилі, досконало побудований і гарний.  Для нього Господь наш приготував велике майбуття. Даю тобі, Степане, кошти, збирай усіх майстрів і будуй храм. Хай допомагають тобі майстри-каменярі чеські Карел  та Януш, бо молодий ще він».

Коронування королем Русі-Данила Романовича Галицького.

3 травня 1246 року курія надіслала Данилу Романовичу сім листів. Результатом листування було тільки те, що Папа прислав архієпископа Альберта, який мав оголосити на галицьких землях про унію Православної Церкви з Католицькою. Папа протягом довгого часу давав обіцянки військової допомоги від католицьких держав.  Данило втратив надію на цю допомогу і перервав листування 1248 року. Відновив контакти за посередництва свата, угорського короля,коли до кордонів Галицько-Волинського князівства наближалися монго льські орди Куремси. Папа звернувся до християн Чехії, Моравії, Сербії, Помор'я та Пруссії з закликом до хрестового походу проти татар, а до Данила відправив посольство на чолі з легатом Опізо з королівською короною і скіпетром. У місті Дорогочині в грудні 1253 папський легат коронував і помазав Данила Романовича, який прийняв королівську відзнаку і «від усіх своїх єпископів», стверджуючи цим, що коронується не лише він, а сама Русь.

Ось як описує літопис Руський  цю надзвичайної ваги подію, історичний факт у бутті руського народу, спадкоємцями якого є українці: «У той же час прислав папа послів достойних, що принесли Данилові вінець і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: «Сину! Прийми од нас вінець королівства». Він бо перед цим прислав був до нього біскупа веронського і каменецького Якова Браганца, кажучи йому: «Прийми вінець королівства». Але він, Данило, у той час не прийняв був вінця, сказавши: «Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?» Тим часом Опізо, посол папський, прийшов, несучи вінець і обіцяючи: «Ти матимеш поміч од папи». Але він, Данило, все одно не хотів, та умовила його мати Ганна-Єфросинія, що була  колись принцесою Візантії  і князі лядські Болеслав Стидливий та Сомовит, син Кондрата, і бояри лядські, кажучи: «Прийняв би ти вінець, а ми готові єсмо на підмогу проти поганих».

 Данило Галицький прийняв королівський вінець од Бога, од церкви Святих Апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи Інокентія ІV, і від усіх єпископів своїх. Іннокентій же проклинав тих, що хулили віру грецьку православну, і збирався він собор учинити про істинну віру і возз’єднання церкви. Прийняв же Данило од бога вінець у городі Дорогичині, коли він ішов на війну проти ятвягів із сином Львом і з Сомовитом, князем лядським.

Тільки за третьої спроби відбулась коронація королем Данила Галицького, що дав потужну династичну королівську гілку роду Романовичів-Мономаховичів. Не треба забувати, що цій надзвичайної ваги події передували  ще два королі Руси. Першим був засновник давньоруської держави (Великої Хорватії) і переможець Аварського каганату, який поклав початок його зникнення з лиця землі, та неодноразовий переможець королівства Франків і військ їх короля Дагоберта. Першим королем древньої Русі (Великої Хорватії) був Самослав, котрий своїми перемогами над Франками домігся того, що всі наші брати слов’я ни,зайняли  величезну територію Європи, освоювали центральну Європу, створю вали свої перші держави і були грозою західного Світу. Йому, королю Самославу і Перемогам його військових дружин, основу яких складали білі хорвати, пращури сучасних україців, має завдячувати весь слов’янський світ своєму існуванню і процвітанню в Європі.

Другими королями Русі були Великі Київські князі Ізяслав Ярославович та його син Ярополк Ізяславович. Ізяслав був сином Великого князя Русі Ярослава Мудрого і правив Руссю на законних підставах, прославився кодифікацією русь кого права і своїм нещасливим життям, коронуванням (заочним) його королем Русі Папою Римським, нещасливою загибеллю.Син Ізяслава,Ярополк був короно ваним королем Русі Папою Римським у   своїй резиденції Ватикані (вічного міста Риму ) і ввійшов у європейські та руські літописи як  законний король Русі. Правда, закінчив трагічно, був вбитий рукою найманого вбивці під Галиць ким Звенигородом, а замовником вбивства був князь Перемишльський Рюрик Ростиславович. Ізяслав – перший і єдиний із королів Русі, що був канонізований Руською церквою.

Дорогочин сучасними словами був «перевалочним пунктом» під час походів русів на Литву.Справа в тому, що відвойованим Данилом Галицьким у хрестоносців Дорогочин, був постійним місцем збору полків руських, котрі рушали війною на Литву, тоді ще не хрещену.

Сталась подія велика у житті монаршого роду Романовичів. Данило Романович у своєму стольному граді Холмі зустрічав сина свого, герцога Австрійського, Романа Даниловича, названого в честь батька Данила. У жовтні 1253 року, після Чеського походу, коли в княжому Холмі гостював рідний брат Данила, Василько, і вони як люблячі один одного істинною братерською любо в’ю обговорювали історичну подію – коронацію Данила королем Русі, князю доповіли, що до нього на прийом проситься один з його синів. Десь в цей час мав приїхати його любий син Лев, і він подумав, що, напевно, якісь справи є у його старшого сина до нього.Звелів кликати. Два брати-нерозлийвода сиділи в трон ній залі княжого Холмського замку, і у цей погожий осінній вечір вітер кружляв опале золото листя. Ось таким золотим опалим листом в княжі хороми занесло сина Данила, Романа, герцога Австрії.

Здивуванню Данила Галицького не було меж, адже війна з чеським королем не могла так швидко закінчитись, а Роман, згідно  з угодою з угорським королем Белою ІV, мав у приданому своєї жінки Гертруди всю Австрію і Штирію. Повагом піднявшись, князь рушив назустріч синові. По-чоловічому рвучко обнялись батько з сином, і помітив Данило, що по Романовій щоці поволі скотилась скупа сльоза. Аж в серці батьківському кольнуло гостро. У душі відчув тривогу. Тільки й спитав: «Сват зрадив?»

Знав Данило, що король угрів дуже підступний та хитрий. Велів сину присісти. Принесли частування для молодого князя Романа і двох Романовичів.

Промовив до сина: «Кажи всю правду, якою б гіркою вона не була!»

Розридався перед батьком молодий князь і розповів, що ледь живим лишився. Мусив утікати з обложеного замку з кількома своїми воями, бо війська чеського короля Оттокара так оточили фортецю, що ніщо живе усередину не могло проникнути. Навіть йому і Гертруді нічого було їсти. У війську кілька тижднів тривав голод, вої навіть вбивали виснажених коней і, як татари, мусили їх їсти.

Король Бела ІV був у поході в Моравії і добре знаючи, що король чеський Оттокар запропонував Роману Даниловичу поділити навпіл Австрію, навіть не думав прислати на допомогу полки угрів або найнятих куманів. Знав підлий мадяр, що  герцог Роман ніколи не зрадить того, з ким заключив угоду, але свою частину угоди і не думав виконувати. А мав він зобов’язання, щоб у випадку загрози для життя Романа прийти йому на допомогу зі своїм військом, так як полки галицькі за розпорядженням короля угрів воювали в іншій частині Чехії. Ось таку історію Чеського походу почули два брати з вуст сина Данила Галицького, Романа Даниловича.

Тяжко задумався Данило.  Перед його очима поставали яскраві картини його дитячих літ при королівському дворі угорському, постійні напади угрів на Галич і намагання захопити його, а Данила перетворити на свого васала, інтриги, чвари – все калейдоскопом пропливало перед очима. В голові була думка, що не збудуться його плани про хрестовий похід на диких монголів і звільнення Русі від їх панування, адже могутня Австрія як гірська країна вже не є землею його сина, Романа. Перед ним пропливали чудові  гірські краєвиди Інсбрука, казкові пейзажі Зальцбурга, де він був у гостях разом з королем Белою та княжичем Романом у замку Зальцбургського архієпископа. Власне, цей архієпископ запропонував княжичу Роману одруження на Гертруді, і щось містичне діялось в замку на превисокій горі. Княжич Роман, що мав за дружину половецьку княжку і не був ще з нею розлучений, був облитий крижаною, як лід, водою зі спеціального пристосування в замку під регіт зальцбургського архієпископа, який сказав, що розлучення має передувати одруженню, та щось скрізь зуби просичав про Одоакра.

Думав князь. Він з Левом і руським воями були переможцями у боях з чехами, як переможці повернулись у свої князівства, захопивши безліч трофеїв, серед яких і чеських зброярів, каменярів,  ювелірів, навіть художників, але якою ціною? Бела знову підло зрадив, але вже тепер не його, а сина, якого сам оженив на Гертруді і в придане віддав Австрію і Штирію. Ця зрада могла  називатись геніально-підлою. Король угрів любив шахи і був, як би зараз сказа ли,гросмейстером цієї гри.У шахматах є таке поняття-жертва заради вигра шу. Бела 1У пожертвував волинського князя,надіючись перемогти чеського короля Отто кара за допомогою полків руських воїв,котрі не знали,що  їхній князь в біді. Але Бог все бачить і хитрі плани підлого короля угрів не увінчались успіхом.Чеський король Оттокар виграв цю війну і став Австрійським герцогом,а не підлий венгр. Король мадярів,  Белла-1У увійшов в історію Венгрії як нефар товий король, адже всі його війни для угорського королівства були неудач ними,напевне за підлу натуру.З важких роздумів Данила вивів спокійний голос брата Василька: «Даниле, брате, ти знаєш, що тепер нічого не зміниш, підлість Бели не має меж, чи ж не підеш зараз війною на угрів? Треба ятвягів приструнити, а тут Куремса шакалом по наших землях шастає. Вибирати треба! А для Романа – це урок на все життя. Прийде час – помстимося ми підлому Белі, а зараз треба готуватись до коронації, адже ти вже два рази відкладав його. Будеш по чину не менший від короля угрів, а союз церковний дасть нам союзників у війні з монголами. Даниле, час край наш Руський звільняти від звіра лютого – дикого монгола. Тільки зараз прийми правильне рішення і не піддавайся спокусі помсти своєму угорському сватові».

 Були ці Василькові слова, як завжди, виважені й мудрі. І послухав брата Данило та й вчинив за братньою порадою. Утретє коронувалась свята Русь – і на цей раз успішно. Над Дорогочином у цей морозний, сніжний грудневий день 1253 року панував спокій і благодать, якими Господь наш прикрасив край Русів. Сонце слави великої гуляло по наших землях-теренах і давало зрозуміти всім присутнім на коронації, що на народ наш Господь наш поклав величезну відпові- дальність захисників усієї Європи від синів пекла-ізмаїльтян, монголо-татар.

Сини Данила Галицького, Лев, Роман, Шварно, Мстислав, були на коронації свого батька Данила Романовича в Дорогочині. Золота королівська корона, що сяяла діаманами, сліпила очі королевичам Руси,але не позбавляла їх розуму, адже знали що чекає край Руський війна жорстока з монголо-татарами.

 Королівський статус європейських монарших дворів дарувався тільки намісником Апостолів та Ісуса Христа на землі, Папою Римськи, і король в Євро пі за жодних обставин не міг бути будь-чиїм васалом. Не міг бути васалом  монго ло-татарському хану Батию король Руси, Данило Галицький. Знаємо з істо рії, що хан – це князь, але монгольські хани, після завоювання майже всього світу,величались ханами ханів, тобто за східним звичаєм царями, і цей статус був для них закріплений Візантійськими імператорами. Тому цар монголів не міг стерпіти такої наруги, не міг дозволити, щоб князь, якому він давав ярлик, тобто дозвіл на князювання і володарювання, був Папою Римським прирівняний до його статусу. Це означало, що король  Данило Галицький рівняв ся по статусу до царя монголів. Війна між ними була неминучою.

 Данило Романович номінував галицьким владикою ігумена Петра з Києва, що не був пов'язаний з промадярськими колами Галичини, як його попередник, єпископ Артемій, що втік від князя в Угорщину. Новий галицький єпископ Петро був відданий Данилові, виконував його дипломатичні доручення як на Сході, в Орді, так і на Заході, в Римській Курії.

Від князя Данила Галицького і його брата Василька виходила ініціатива церков ного союзу між православною церквою Руси і Римською курією. Церковна унія мала місце в 1247 році, і ця подія мала доленосне значення для Русі-України не тільки в 13-му столітті, а й у 21-му, коли є спроба хана-царя всея Русі Путіна В.В, силою змусити Україну виконувати волю РФ. Але не діждеться цей карлик, скоріше РФ розвалиться!

Справжньою «п’ятою колоною» в Україні є священники УПЦ МП, котрі є слугами диявола в рясі Кирила Гундяєва, що був і є агентом ФСБ та гомосексуалом (йому місце серед содомітів, а не патріархом православних християн бути!).Пекло чекає на нього, де він буде пити смолу гарячу, а сидіти на розжареному престолі буде  Путін В.В., якому підніжкою, лакеєм і блюдолизом буде Патріарх Усея Русі Кирил, вічність служити. Називати попів УПЦ МП священиками не можна – вони слуги сатани, для них Богом є гроші, це – раби Момони, котрі навіть хоронити хлопців, що загинули за Україну на Донбасі, не хочуть.

У середині 40-их років ХІІІ ст. між нікейським імператором Йоанном Ватацисом і римським папою Інокентієм ІV велися серйозні переговори про укладення церковної унії між Східною і Західною церквами. Передумовою для укладення унії Ватацис висунув вимогу, щоб Римська курія відмовилася від визнання Латинської імперії в Константинополі. Інокентій ІV розумів, що залучення на свою сторону візантійської Нікейської імперії, яка постійно нарощувала сили, принесло б Римській церкві більше пожитку, ніж підтримка існування латинської держави, згасання якої важко було не помітити. За повернення Константинополя грецький імператор був ладний пожертвувати незалежністю своєї церкви, а папа зі свого боку не вагався заплатити за унію з греками зникненням Латинської імперії.

Були всі підстави вважати, що церковний союз (унія) між православною (східною) церквою та Західною католицькою Вселенською церквою відбудеться в найближчий час. За цих обставин галицько-волинські князі Данило та Василько Романовичі вирішили не стояти осторонь і використати візантійсько-римський діалог у своїх церковних і політичних інтересах. Смертельна загроза, що нависла зі Сходу в особі монголо-татар, змушувала їх шукати союзу й опори на Заході, зокрема, в його тодішньому духовному центрі – папському Римі. Зближення православної Нікеї з католицьким Римом давало Романовичам моральне право нав’язати тісніші, близькі контакти з Римським Папою. З цією метою Данило Романович наприкінці 1244 року вислав галицького єпископа Петра з місією на Захід, щоб дати інформацію про татар та їхню загрозу для Європи. Петро був уповноважений передати Папі певні конкретні пропозиції галицько-волинського двору: необхідність панєвропейського рушення (хрестового походу) проти монголо-татар, а також про укладення церковної унії та про коронацію Данила на короля.

У відповідь на це посольство Романовичів та під враженням вичерпної інформації архиєпископа Петра про силу, звичаї і наміри татар Інокентій ІV у квітні 1245 р. вислав посольство до Монголії на чолі з леґатом Джованні ді Плано Карпіні. Цьому монаху-францисканцю було поставлене завдання, переїжджаючи через Русь, зустрітися з галицько-волинськими володарями і перевірити на місці інформацію, передану архиєпископом Петром, про наміри Романовичів щодо церковної унії. З цим завданням Плано Карпіні успішно впорався. Він двічі зустрічався з князями Васильком і Данилом. Перший раз, коли направлявся в Орду (кін. 1245 – поч. 1246 років.), а вдруге влітку 1247 року (кін. червня – поч. липня), коли повертався з Монголії.

Ще в січні 1246 р. після зустрічей з князем Васильком та єпископами Русі- Плано Карпіні своїми каналами передав Інокентієві ІV інформацію, в якій підтвердив волю галицько-волинського княжого двору та місцевої церковної ієрархії до унії з Римом. На цю інформацію Інокентій ІV відгукнувся серією листів-послань від 3 травня 1246 року до «всього возлюбленого во Христі народу руського» (одне послання) на ім'я «світлішого короля Русі», тобто Данила Романовича (3 листи), до архиєпископа Прусії та Естонії, новопризначеного леґата на Русь (2 листи) та один лист до «брата Алексія домініканця», спеціального посланця папи на галицьковолинсь кий княжий двір (1 лист) .У всіх цих листах-посланнях Інокентій ІV вітає бажання володарів, народу й духовенства Галицько-Волинської держави приступити до єдності з Римським Апостольським престолом, і повідомляє про такі прийняті ним рішення:

1. Папа приймає руську державу під патронат Апостольського престолу св. Петра;

2. Призначає архиєпископа Прусії та Естонії Альберта своїм леґатом на Русь;

3.Посилає домініканця Алексія та ще двох його співбратів на галицько-волинський двір як своїх постійних представників у справах церковної унії.

 Про орґанізацію хрестового походу проти татар, на що сподівався Данило Романович, у цих папських документах не було мови. Можливо, тому Данило з братом Васильком влітку 1247 р. висилають ще одне посольство до папи. Це посольство було відправлене до Ліону в товаристві Плано Карпіні, який, повер таючись з Монголії, понад тиждень гостював у Данила та Василька. Про це друге перебування на галицько-волинському дворі докладно пише Плано Карпіні в своїх подорожніх записках («Історії Монґалів»). Він, дає інформацію про обидва посольства Романовичів до Римської курії: «Данило і його брат Василько влашту вали нам пишний прийом і затримали нас у себе на добрих вісім днів, хоч ми і противились.Тим часом вони радились між собою, а також з єпископами та іншими поважними мужами про те, про що ми говорили з ними, коли їхали до татарів; вони одностайно відповіли нам, що прагнуть мати Папу своїм отцем і зверхником, а святу Римську церкву – володаркою і вчителькою. При цьому підтвердили все те, про що вже давніше повідомляли в цій справі через свого ігумена, а також послали з нами стосовно цього до кир Папи свої листи і послів».

 Із свідчення Карпіні, очевидця і учасника розмов з Данилом і Васильком, випливають два важливі висновки: по-перше, влітку 1247 року, Романовичі продовжували форсувати свою ідею про церковну унію як умову орґанізації Римом антитатарського походу; по-друге, в цій справі вони висилали до папи щонаймен ше два посольства. Перше посольство було вислане «вже давніше» на чолі з якимсь «ігуменом», а друге відправлялося разом із самим папським леґатом Карпіні. Згадуючи про перше посольство, Плано Карпіні мав на увазі дипломатичну місію галицького єпископа Петра (осінь 1244 – літо 1245 років.) Друге посольство, яке Романовичі направили до папи разом з Карпіні, як пізніше було встановлено, очолював ігумен Григорій з монастиря св. Данила в Угровсь ку. Наслідком цього другого руського посольства до Ліону була чергова серія послань Інокентія ІV до галицько-волинських князів. Папська кореспонденція датується кінцем серпня – серединою вересня 1247 року. У своїх листах на ім’я «короля Русі» Данила і «короля Володимирії» Василька, Інокентій ІV, у відповідь на їхні пропозиції і прохання, передані через ігумена Григорія, підтверджує свої основні рішення, про які він писав у листах від 3.V, 1246 р., а також повідомляє про нові свої кроки. Інокентій ІV підтверджує прийняття Галицько-Волинської держави під патронат Престолу св. Петра, стримує католицьких місіонерів від надто ревної латинізації і дозволяє русинам зберігати свій східний обряд, закликає хрестоносців не воювати з Галицько-Волинською державою і повернути Романовичам їхні володіння, завойовані раніше.

Окремим листом Інокентій ІV дає доручення леґатові Альберту, архиєпископові Прусії, Естонії та Ліфляндії, офіційно привести державу Данила під омофор Престолу св. Петра. Цього разу Данилові посли, повернувшись з Ліону від Інокентія ІV, привезли до Холма вістку, що Римська курія дала певні обіцянки щодо орґанізації антитатарського фронту, на що дуже розраховували Романовичі. Що така звістка була, свідчать два листи Інокентія ІV від 22 січня 1248 р. Один лист адресувався маґістрові Тевтонського ордену в Прусії, в якому папа наказував хрестоносцям пильно стежити за кожним порухом татарів і негайно повідомляти про них Апостольську столицю. Папа також повідомив маґістрові, що в цій справі він надіслав листи «світлішому королеві Русі» Данило ві і його братові Васильку та «шляхетному мужеві Александру, князеві Суздаль ському».

Зберігся лист Інокентія ІV до Данила і Василька під тією ж датою, 22. 0І. 1248 року, в якому Папа повідомляє Романовичів, щоб про татарську небезпеку вони давали знати магістрові пруського хрестоносного воїнства. Інокентій ІV намагався створити союз прифронтових держав – Прусії, Володимиро-Суздальщини, Галицько-Волинської держави, для яких татари були реальною загрозою.

Не можна обійтись без порівнянь. Папа Римський слав листа і Олександру Невському. Дві ключові фігури в історії Руси – і цілком відмінні. Коли Данило Галицький намагається об’єднати християнські держави для хрестового походу проти загарбників, монголо-татар, та звільнення від їх гноблення, і для цього готовий очолити хрестовий похід, йдучи на церковну унію з католицьким Римом, на Суздальщині «шляхетний муж Олександр, князь Суздальський» робить богопротивні речі. Цей князь стає зрадником ідеї визволення Русі від монголо-татар. Питання: в ім’я якої ідеї? Ідея дуже прозаїчна і проста – повна влада.

Монголи були для князя Олександра більше ніж рідні батьки, вони були його духовними батьками і наставниками, перетворивши в лакея і раба. Невсь кий – «святий» для Росії, але ніяким він святим не був для всього слов’янського світу. Це перший історичний перевертень-зрадник на землях Русі, який так само, як Юда Іскаріот продав за 30 серебреників ГОСПОДА нашого Ісуса Христа, продав Батьківщину, що є святою, безбожним татарам. При цьому він доповів хану Батию і про листи, що йому присилав Папа Римський, і про свого брата, що був зятем в Данила Галицького,і про їхні плани звільнення від татар своїх земель і про Союз європейських країн, що повинні були йти в хрестовий похід проти окупантів-загарбників. Усе це доніс-доповів стукач татарський, монголо-татарському царю-хану Батию.

 Ось в цих простих істинах – основна ментальна відмінність українців від росіян. Українці, щоб не бути рабами і слугами кацапів, навіть вимушені були змінити своє історичне ім’я «руси»,«русини» на «українці», а раби татар, підлота москальська, вкрали ім’я Руси в нас і назвались росіянами, а державу свою – «русское царство, Російська імперія.» Злодій і тать, брехун всесвітній, боягуз нікчемний цей великорос, а не народ Богоносець!

За умов політичного розколу Європи, коли одні держави перебували в анти папському таборі імператора Фрідріха ІІ, а інші намагалися з цього конфлікту витягнути найбільше користі для себе (Анґлія, Франція), Інокентій ІV міг розраховувати хіба що на ті держави, які стояли осторонь воєнних конфліктів між головними європейськими потугами, і на які він мав вплив (Прусія, Польща, Литва,Угорщина). Обнадійливі наміри і заходи Інокентія ІV вплинули на Романовичів, і восени 1247 р. вони уклали Церковну унію з Римом, так що восени 2017 року виповнилося 770 років спілки між католицькою і православною церквами в Україні. Цю дату потрібно знати!

Про те, що Романовичі визнали тоді своїм духовним сувереном римського папу і склали йому присягу, свідчать два задокументовані факти. Перший – звернення князя Василька Романовича до Інокентія ІV в справі дозволу на одруження зі своєю троюрідною сестрою Дубравкою, а найвагоміше, одержання такого дозволу від Папи Римського, що свідчило про те, що в Галицько-Волин ській державі на той час діяли закони Католицької церкви, і на цей край розпов сюджувалась юриспруденція Ватикану і його Папи. Другий факт – це лист наступника Інокентія ІV папи Олександра ІV від 13.ІІ.1257 р. до короля Данила, в якому він дорікає руському володареві, що той «зламав присягу, яку дав на вір ність Римській церкві». Пишучи ці слова особисто до Данила Романовича, Олександр ІV, не міг перебільшити, чи вигадати таке, чого не було. Галицько-Волинський літопис сповіщає, що під час коронації Данила Романовича на короля 1253 року були присутні «всі його єпископи», тобто, всі православні єпископи Галицько-Волинської держави, спадкоємниці Руси і в майбутньому – Королівства Руси. Одна з найвідоміших та водночас найбільш знакових постатей вітчизняної історії – князь, а від 1253р. – король Русі, Данило Романович (народився 11 грудня 1200 р., а помер ранньої весни 1264 р.) Одним із історичних міфів про Данила Романовича є його неісторичне «псевдо» Галицький, відоме від початку ХІХ ст. За все своє життя (повні 63 роки) загальний час його проживання, перебування, урядування Галичем  становить 12,5 років. Він шість разів у буквальному сенсі здобував місто силою, завжди завдавав великих збитків його околицям, не зумівши налагодити стосунки із місцевою боярською елітою. Після дійсно галицьких Володимирка Володаревича, Ярослава Володи мировича (названого в «Слові о полку Ігоревім» Осмомислом), Володимира Ярославовича, Романа Мстиславовича та Мстислава Мстиславовича жоден інший князь так на сторінках літописів занотованим не був. Землі, підвладні Данилові Романовичу, а тим більше, його нащадкам, виходили далеко за межі історичних Галицької і Волинської земель, включали також Київ, терени сучас ної Білорусі, Польщі, сучасного українського Закарпаття. Це була держава Романовичів, за аналогом з володіннями П’ястів. Адже у ХІІ–ХІІІ ст. ні історична Мазовія, ні Сілезія чи Західне Помор’я «Польщею» не були, але при цьому на місцевих престолах сиділи П’ясти. Сучасні коронації Данила Романовича незалежні джерела, що походили з оточення одного з ініціаторів цієї коронації, папи Інокентія IV, його сповідника, Ніколо да Кальві підтверджують факт коронування королем Русі Данила Романовича. Галицько-Волинський літопис, ряд угорських і польських наративів і актів підтверджують: після 1253 року руський князь став королем, а його землі почали називатися королівством Русі (Regnum Russiae). Притому сам володар був неабияким воїном в дуже добрій фізичній формі, що вміло володів різними видами зброї. Закинути йому брак сміливості не можна. Його сльози розпачу і страху вперше засвідчені після отримання «честі татарської» й повернення від хана Бату весною 1246 р. при дуже сентиментальній зустрічі із братом Васильком.

Король Данило Галицикий був також глибоко релігійною люлиною. За своє життя він побудував цілу низку храмів у збудованій для себе столиці, місті Холмі, і не тільки Холмі, а в багатьох інших галицьких містах. За деякими даними король Данило побудував у Галичині та Волині понад 70 міст. Данило Романович здійснював прощі у видатні християнські центри.

Кодекс рицарської честі був властивий Королю Русі, особливо після виховання в дитячому віці при угорському королівському дворі. Але були випад ки,коли князь його порушує, наприклад, ув’язнюючи після зустрічі зрадливих бояр (Доброслав Суддич, Григорій Василькович у 1241 році), або страчуючи на полі бою взятих у полон вельможних за походженням суперників (угорський бан Філя – 18 серпня 1245 року).

Король Русі був двічі одружений. Перша його дружина – донька князя Мстислава Мстиславовича Ганна.Друга – невідома за іменем донька литовського князя Довспрунка, брата майбутнього литовського короля Міндовга. Серед історичних особистостей короля – це сини короля Данила, а в майбутньому Королі Руси, Лев та Шварно, що був певний час великим князем Литовським, а також герцог Австрії Роман Данилович, князь Мстислав Данилович, а також померлий під час мисливських ловів первісток короля Данила, Іраклій Данилович.

Географія Данилової діяльності вражає уяву! Найсхіднішим місцем його перебування була столиця хана Бату, Сарай у Пониззі Волги, куди князь прибув наприкінці 1245 – на початку 1246 рр. Найзахіднішим –місцевість Крессенбрунн, в околицях якої 12 липня 1260 року, руський король на боці свого угорського свата Бели IV взяв участь у битві проти військ чеського володаря Пшемисла Оттокара ІІ.

Найбільш висунутим на північ місцем бойових дій Данила Романовича в 1255–1256 рр. були терени ятв’ягів (поміж сучасними Польщею і Литвою далеко північніше Бресту). Часом тривалість окремих військових кампаній володаря сягала року або й більше. Відстань, яку він іноді долав, не раз перевищував 1000 км в один бік. Витривалість князя підтверджена спроможністю безперервно кінно переслідувати ворога чотири дні і три ночі.

 Після повернення з Австрії в батьківський Холм князь Волинський, Роман Данилович, брав активну участь у військових походах короля Данила, демонст- рував неабияку мужність в боях з ятв’ягами, литовцями, поляками, руськими князями. Його організаторські і військові здібності відзначив для себе король Руси, і коли тільки настала така можливість, Данило Галицький нагородив сина свого за вірну службу. Так «Войшелк, син Миндовга, дав Романові, синові королевому, місто Новгородок од Миндовга, а од себе і Слонім, і Волковийськ, і всі городи». «Потім Войшелк, син Миндовга, учинив мир з Данилом, і видав дочку Миндовгову, сестру свою, за Шварна, сина Данилового, і прибув у Холм до Данила, залишивши княжіння своє і прийнявши чернечий чин. Сам же він просився в Данила піти на Святу гору, і добув йому король Данило дозвіл у короля угорського Бели пройти через Угри. Та не зміг він дійти до Святої гори і вернувся у Болгари». Описані події з Руського (Галицько-Волинського) літопису мають надзвичайно велике значення для сучасного розуміння взаємостосунків між королівською руською династією Галицько-Волинських монархів і княжим двором Литви. СВЯТА ГОРА, що згадується в літописі, це святий Афон в Греції, туди йшов литовський князь Войшелк, шоб у тиші монастирів заспокоїти душу свою. Войшелк, син Великого литовського князя Міндовга, був православним.

У цей час в Московії,теперішній Росії…

Володимиро-Суздальське князівство в часи князя Олександра Невського і його рабської політики перетворилось в Улус Золотої Орди на 300 років. Князь був на другорядних ролях, а керував улусом баскак. Татари провели перепис населення і ввели подушний податок. Московське князівство прославилось спорідненням московських і татарських родів.Цих  перерахованих вище ознак не мало Руське королівство,яке  цілих 100 років було  повноправним королівством-державою.

Росією вперше назвав Московію в 1713 році цар Петро І, вдруге була названа російською імперією Московія в 1721 році тим же Петром І. До цього часу навіть не претендувала бути Руссю, бо була улусом Золотої Орди, територіально-адміністративною одиницею з 1277 р,платила данину Кримсь ким ханам Гіреям до 1700 року, а баскака в кремлівські палати за уздечку провадив московський  князь чи цар. Через 350 років після того, як Руське королівство та Львів було захоплене польським королем Казимиром ІІІ та Литовськими князями і перестало існувати як держава-спадкоємниця Київської Русі та Галицько-Волинської Русі, про своє існування та претен зію на спадкування заявила, задрипана, Богом забута, Московія.

Читачу, вдумайся: понад 300 років ні пари з вуст про те, що Росія є спад коємницею Київської чи просто Русі! РФ не має жодного права називатись спадкоємницею Русі, бо вона ніколи не була Руссю – це нікчемний витвір фантазії царя та першого імператора Росії Петра І для підтвердження своїх хворобливих амбіцій.Гляньте,що зробив цей самозванець: він назвав народ, що там проживав,«русскими»,тобто тими, що платили данину русинам, їхнім володарям (русские - прикметник, а не іменник). Русами, русинами за весь час свого існування були тільки теперішні українці, але ніколи не були «рус- ские»! «Русские» до Петра І мали назву московити, а по-нашому москалі; в наро ді «русских» називають кацапами, чи то за бороди, за якими вони були подібні до цапів-козлів,чи то азійська інтерпретація цього терміну "живодери- вбив ці." Уся історія Росії є завойовницькою; прославлялась «удаль молодецкая»; усі народи, що зараз в РФ, підкорені силою зброї або силою шахрайства, обману,брехні.Ці народи «русские» називають інородцями, нещадно асимі люють, створили виродка, по-їхньому «урода», названого росіянином, а до цього в часи СРСР хотіли створити «новую общность – советский народ», з європейських народів і азіатів, навіть проводили дикі експерименти зі схрещування мавп з людськими жінками-комсомолками – цим прославився академік Іванов.

Русини-українці, поляки, німці-германці, англійці, іспанці, італійці – це європейські народи, і тільки «крестьяне» Росії стали «русскими». В Україні-Русі називали тих, що працюють на землі селянами, від  слова поселення, а майже 98 % населення Великоросії названі крестьянами, тобто християнами, хоча єресь нестеріанську назвати християнством дуже важко.

А щодо спадку, то Росія була і є спадкоємницею Московського князівства, яке в свою чергу є спадкоємцем Золотої Орди, куди входило на правах улусу, і не має жодного відношення ні до мови, ні до архітектури, ні до культури, ні до істинної руської-української мови, ні до звичаїв справжньої Русі-України – тобто апріорі не може бути спадкоємницею Русі!

Міф про Олександра Невського                                                           

У 1547 році  міф  про Олександра Невського як «великого полководця» створив І. Грозний,який і канонізував Олександра в святі (разом з десятками татарських мурз, що перейшли на службу Грозному). Цей 1547-й рік знаменний і тим, що князь Іоанн IV вирішив себе «самопроголосити царем».У той час московський правитель збирався захопити владу в ординських царствах-тому потрібен і царсь кий титул (який правителям Орди дав візантійський імператор Михайло в 1271 році, але московські князі його, звичайно, ніколи не змогли б отримати, тому що були слугами царям Алтин Орди). Іван Грозний створив міф про Олександра як «керівника боротьби Русі з Заходом», хоча той насправді був закріпостителем Русі в Орду.Героїзація двох битв Олександра відводила в тінь його колабораціонізм з татарами. Іван Грозний вимагав від інших племен прийняття московської віри одночасно з присягою йому як богоцарю, і святий Олександр дуже підходив на роль «кумира» для новонавернених ординців: з татарами дружив, воював тільки з Заходом.

 У 1252 році князь Олександр Ярославович утвердився на великокнязів ському Володимирському престолі, а Данило Галицький був коронований  королем Папою Римським в грудні 1253 року – цей приклад для порівняння. Повну покірність хану-царю Олександр вважав єдиним засобом збереження влади, а тому він їздив в Орду з багатими дарами, показав безумовну покору волі  царя-хана. Напевно, за це він і був зарахований церквою до лику святих. Перепрошую, не церквою, а особисто Іваном Грозним, який у 1547 році робить себе «царем» і цього ж року канонізує Олександра як зразок княжої слухняності царю.

У Росії ЗАВЖДИ існувала нестеріанська єресь і князь, потім цар, а після Петра імператори фактично були вище церкви, її синодів. Російська церква за всю свою історію була слухняною слугою князів, царів, імператорів – це,  лакейський інститут, що обслуговував і обслуговує виключно владу Росії. У Європі керівник Ватикану, Папа Римський, був вище всіх князів, герцогів і він з 800 року мав виключне право коронувати статусом (рех) імператора-короля будь якого з християнських правителів. Так був коронованим коро лем Русі Данило Галицький, а Олександр Невський вибрав інший шлях, азіатський.

Суттєва відмінність між католицькою церквою і православною російською церквою заключалась і тепер заключається в тому, що католи цька церква і її проводир Папа Римський стояли над світською владою, князями, герцогами і тільки Папа Римський мав право надавати титул рех (короля). В Росії все навпаки: можновладці-князі, царі були на багато вищій сходинці, ніж патріархи, вони вибирали собі тих, хто буде їм служити і виконувати їх волю. Тому церква в Росії – це політичний інститут, що повні стю підпорядкований владним структурам і виконує їх волю, це політичні лакеї.

За східними традиціями необхідно було рачки лізти до повелителя та цілувати йому чоботи. Правителі Орди ніколи не іменувалися «ханами». Хан – це просто коган, князь, конунг, але правили Ордою царі  – і саме в царському титулі вони фігурують у всіх древніх руських літописах.

Вирішив Іван Грозний зробити з себе царя, але не щоб імператори імперій чи Папи Римські його коронували на короля, як у нас в Україні Ізяслава, Ярополка чи Данила Галицького, а самозванно, сам себе так назвав і того досить. Такий дикий звичай, навіть татари були більш цивілізовані, ніж так звані русские царі. Багато чого пояснює в спорідненності менталітетів «русских» і татар те, що татари з московитами були однієї віри – православної-несторіансь- кої.

Син Батия Сартак був саме такої віри. Сартак і Олександр Невський були поріднені Батиєм у брати через ритуал змішування крові. Ритуал кровозмішу вання означав, що в жилах Невського та його нащадків тече «благородна кров» ординських царів роду Чингісхана. Східний ритуал поріднення давав право «кровному брату» бути спадкоємцем роду.

Несторіанство – це відгалуження в православ’ї, що обожнювало владу не тільки як «дану Богом», але як представника Бога на Землі. У несторіан правитель - це і є Бог (як фараон у древніх єгиптян), або як  карлик В.В.Путін для росіян. Ця єресь не сприймалась як релігія ні в Київській Русі, ні у Великому Князівстві Литовському. Суздальська держава перейняла несторіанство у своїх східних сусідів, у Золотої Орди, де воно було поширене. У храмах Суздальського улусу на фресках Ісуса і апостолів як рівня їм, відображувались царі-хани Орди. Після здобуття незалежності Москви вже на фресках разом з Ісусом Христом та апостолами як рівні Богу нашому зображались правителі Московії: князі Іван III, Василь III, Іван IV, цар- татарин, Борис Годунов. При Романових ці стародавні фрески масово збивалися у всіх храмах. У 1261 році монгольсь кий цар Берке підтримав ініціативу Олександра Невського про організацію в столиці Золотої Орди, місті Сараї, руського Нестеріанського єпископства. Цим актом було повністю об’єднана релігію князя Олександра з релігією Орди. Несторіанська релігія існувала в Орді до часу, коли цар  (хан) Узбек прийняв Іслам як державну релігію Орди. Прийняття ісламу в час правлін ня Узбека 1313-1341 роки були причиною того, що надзвичайно багато татарської знаті православно-несторіанської конфесії,втікали з Орди в Мос ковію і там осідали на постійно.Чверть дворян Росії в етнічному плані – це етнічні татари, що не побажали прийняти іслам, а служили своїм новим господарям Московським князям, потім царям, після Петра І – імператорам вірою і правдою.А Московія прийняла в спадок закони Золотої Орди, східний деспотизм, месіанську ідеологію третього Риму та спільну віру- православіє у вигляді несторіанської єресі. Ось це російське православіє зросло на заквасці нестеріанської єресі і дало потужні сходи, що перетвори лись в хащі  – «русских попов – Русского мира». Патріарх Всєя Русі Кирил Гундяєв-сексот КДБ, гомосексуал, прославляє Бога на землі, фараона-бога Путіна В.В. Філією цієї несторіанської зарази в Україні є УПЦ МП, а попи цієї церкви–це слуги сатани і «п’ята колона». Я впевнений, що ця несторіан ська єресь зникне з нашої святої землі, як тільки буде створена єдина Українська помісна церква, ЩО БУДЕ НЕЗАЛЕЖНОЮ від Московської патріархії.У несторіанських рамках Орди Олександр Невський був частиною божесвенної влади,фараоном для своїх підданих, а побратавшись з Сартаком, став нащадком роду чингизідів. 1246 році князь Ярослав Всеволодович, батько О.Невсько го, поїхав в Каракорум,де був присутній при сходженні Гуюка на трон. Ярослав Всеволодович більше не повернувся на Русь; він захворів і помер в Монголії, був отруєний. Отримавши звістку про смерть батька, сини Ярослава, Олександр Невський та Андрій Суздальський, вирушили в ставку Бату, щоб присягнути йому на вірність. Бату наказав їм обом попрямувати в Каракорум, для того щоб засвідчити свою повагу великому хану, великому царю, це було в 1247 році.Блюзнірством було їхати туди, де вбили батька, і до вбивці батька, але керувала Олександром Ярославовичем не синівська любов, а страшна спрага – спрага вла ди; ось гірка правда про святого Росії: брав ярлик на правління з рук вбивці свого батька цей нікчема.Н.М. Карамзін писав у «Історії держави Російської», що в 1249-1250 роках Олександр та його брат повернулися від великого царя Орди, який був настільки задоволений ними, що доручив Невсько му всю «південну Русь і Київ»,  «Андрій же сів на столі Володимирському» Ось звідки беруться претензії московитів на Київ: їм великий цар Орди його подарував, і не хочуть знати про те, що ще перед цими часами Папа Римський коронував королями Русі Ізяслава та його сина Ярополка Ізяславовича, і що було об’єднання католицької конфесії з православною в Русі. Не хочуть чути і не сприймають той факт, що в 1253 році Папою Римським був коронований королем Русі Данило Галицький, і він також з’єднав в одну дві конфесії – католицьку з православною – під патронатом Папи Римського.Замість Києва Олександр відправився в Новгород.Сини  Олександра Невського брали участь і в поході Орди проти Великого Князівства Литовського. Окуневська битва відбулася біля Койданово (нині Дзержинськ Мінської області) восени 1275 по володимирському літочисленню або на початку 1276 по білоруському. «Року 1276 Курдай-солтан, цар заволскій, бажаючи помститися за забитого батька свого царя Балаклая, від литовських та руських князів забитого під Кайдановим, зібрали всі орди свої Заволскіе, Ногайські, Казанську, Кримську і тягнув на руське князство, вогнем і шаблею плюндруючи» . (ПСРЛ, М.1975 р., т. 32, стор 24).«Того ж літа ходиша татарове і Рустїї князи на Литву», – під 1275 роком повідомляє нам володимир ський літописець (ПСРЛ. М.1965 р., Т.30. Стор. 95). Під поняттям «Рустїї князі» тут слід розуміти нащадків Олександра Невського. Проти цієї сили виступив князь Новогрудський Тройнята Скиримонтович. До нього на допомогу прийшли два його брати,що стояли на чолі Карачіївського та Чернігівського князі вств,Пісімонт Туровський та Стародубський. Прибув Великий Князь Київсь кий Святослав,Семион Друцький, Давид Луцький, княжата Волинські. Історик Є. Макарівський писав у статті «Битва Куликовська, битва Окуневська»: «Сюди, де розташувався татаро-суздальський (татаро-московитський) стан, підійшли і білорусько-українські (литвинсько -русинські) раті і сміливо атакували ворога. Битва почалася рано вранці та тривала увесь день. Обидві сторони билися із більшою жорстокістю, але до вечора опір татар-суздальців було зламано, й вони побігли. Переслідування тривало до глибокої ночі. Лише із невеликою частиною сил Курдану вдалося врятуватися. Багато полягло в цьому бою й білорусько-українського (литвинсько-русинського) лицар ства. Полягли на полі бою Любарт Карачевський, Пісімонт Туровський, брати Тройняти, Симеон Друцький.

Колабораціонізм Олександра Невського та його дітей, що свої землі погодилися бачити частиною Орди і самі погодилися цілувати чоботи (як ритуал вітання) своїх ординських господарів, привів до страшної зради. Це зрада Русі в квадра ті: вони хотіли ВІЛЬНУ Русь-теперішню Україну теж зробити частиною Орди,її рабом.

У битві під Синіми Водами 1367 року Велике князівство Литовське звіль нило землі Києва від Орди,від данини Орді,зробило знову вільними.Це звільнення Київської Русі-України російська влада та псевдоісторики вва жають «захопленням Русі Литвою», тому що Олександр Невський отримав від царя Орди ярлик на володіння «південної Русі і Києвом». Мовляв, це звіль нення «суперечить ярлику». Надалі правителі Росії саме на цей ярлик завжди посилалися або його мали на увазі,згадуючи «історичні претензії на Київ».

Все це дозволяє зробити висновок, що Олександр Невський – це не захисник Русі і не герой Русі, а захисник і герой Орди, яка тільки в 1721 році, за Петра I, з Великої Тартарії була перейменована в Росію. Князь Іван III в 1480- роках уперше проголосив незалежність Москви від ординських царів. Та й Москви як чогось помітного при Олександрі ще не було. Можна говорити лише про «Суздальську Русь» і «Новгородську Русь», але їх інтереси, «святий» Олек сандр Невський ставив нижче інтересів Орди. Іван Грозний зміг захопити владу в Орді, а потім вдалося за столі.ття слов’янізувати мови, але не ментально ординські Астраханське царство, Казанське царство, Сибірське царство, а пізніше і Кримське царство. За Івана Грозного Орда зникла, ставши Росією. А в храмах віруючі продовжують бити поклони святому князю

Сучасником Олександра Невського є ще один канонізований церквою князь. Це князь Чернігівський, Михайло. Його було вбито в столиці Золотої орди за відмову стати на коліна перед царем-ханом. Князь Чернігівський  Михайло прийняв смерть і не став на коліна перед ординським царем – це символ волі Русів,  Олександр «Невський» – символ рабства, для якого влада «понад усе». Князі  Руси-України Михайло Чернігівський  і Данило Галицький – це світочі ру ського духу України, а Олександр Невський – рабського духу теперішньої Росії.

Московія почала іменуватися Росією за Петра І і формувалася як провінція Золотої Орди. Московські князі були рабами царів-ханів Золотої Орди, чингі зидів. Саме від них вони отримували ярлик – право на володарювання. У XV столітті  наступником Золотої Орди стало Кримське ханство. Московські князі перейшли в підданство кримського хана. Офіційні відносини Криму й Москви встановилися в 1474 р. як відносини пана та холопа. Відтоді кримський хан Менглі Гірей починає контролювати нового  раба- васала, московського князя, регулярно відправляючи до Москви представників. Цікавий історичний факт, що говорить сам за себе. Коли до Москви приїздило кримсько-татарське посольство, князь,злізши з коня,зустрічав його біля мурів. Він навіть годував коней посланців вівсом зі своєї шапки (тепер на це сказали б: приниження нижче плінтусу), але це факт історії Росії .У збережених грамотах московські князі називають себе молодшими  братами роду Гіреїв, а кримських ханів величають своїми царями.

Українців, росіяни назвали своїм молодшим братом вже в теперішні часи, але не завоювали нас, а обшахрували, обманули, добившись того, що Україна за Богдана Хмельницького добровільно об’єдналась з Росією в 1654 році у військо вий союз для боротьби з Річчю Посполитою. Московія,з часу свого створення входила як улус (адміністративна одиниця) в склад Золотої Орди, де удільні князі величали хана Золотої Орди царем. Так зване Православ’я в Московії завжди Першим величало на Богослужіннях татарського Хана-Царя, а вже другим князя Московського. Московського князя Івана ІІІ брехлива російська історіографія видає за одного зі стовпів російської державності, але замовчує факт, що цей «стовп» приніс на Біблії  присягу вірності дому кримських Гіреїв. Але чому дивуватись: «Яблуко від яблуні не далеко падає», адже «святий» РПЦ Олександр Невський кому все своє життя чобіт лизав,як не татарському хану! Траплялося, що кримські хани іменували московських князів своїми холопами. Так було до кінця XVІІ століття.

Лише за часів правління Петра І васальна залежність Московії від Кримського ханства була припинена. Петро І вирішив будувати свою імперію, яка мала би охопити балто-чорноморський простір. Для нього важливим було утвердитися не лише на Балтиці, а й у Північному Причорномор’ї, витіснивши звідси турків і кримських татар. Після великих перемог, що йому забезпечили запорізькі козаки, реєстрові козаки України, у війні з Османською імперією, захопдення козаками Азова, цар Петро І «виторгував» у турецького султана скасування для Росії принизлий і гидотний обов’язок платити данину Кримському ханству, що було васалом Порти, тобто Османської імперії. Це зробив Петро І, а до цього Росії не було, а була Московія – васал Кримського ханства, що, в свою чергу, було васалом Османської імперії. Ось правда «величі» російської історії: лакей, брехун, дикун, кат народів!

Щоб відбулася Російська імперія, існувала потреба в ліквідації Кримського ханства. Кримське ханство – це Крим, землі південної України, Кубань, доходило воно й до Північного Кавказу. Стратегічно Крим – це вихід до Чорного моря, а відтак вихід в Середземне море та можливість торгівлі з Європою, бо було вже чим торгувати. Україна і її врожайна земля була годувальницею Європи віддавна, а тепер ця благодатна земля та її хоробрий  народ з’єднались зі своїм катом-братом, маніяком-садистом.

За часів правління Катерини ІІ Кримське ханство було окуповане ,а потім у 1783-1784 роках землі цієї держави анексовані Російською імперією У 1787 році Катерина ІІ здійснила подорож по набутих землях, що раніше контро лювало Кримське ханство. Крим відтоді став для Росії проблемою, дуже важ кою проблемою. Треба було залюднювати ці території «своїм» населенням. Усі роки правління Росія в Крим завозила великоросів-лапотників, що не знали, де вправо, а де вліво. Щось потрібно було робити з кримськими татарами, які не відчували любові до «нової батьківщини». Чимало татар за часів Російської імперії виїзжали зі своєї Вітчизни, а заселявся Крим кацапами темними, що кріпо сні досьогодні, бо ніщо не може зробити з ментального раба вільну людину.

Якщо згадати про Крим радянський, то квартира там, хай без зручностей – на це йшло все життя партійного боса, чинуші КДБ, міліції, армії – це «предел мечтаний», і хто зараз вітав російського окупанта? Більшість теперішніх крим чан  – це потомки гомосовєтікуса та колорада, етнічні та ментальні кацапи, котрі всіма фібрами душі ненавидять Україну, корінний народ Криму-татар. «Хоть камни с неба» – менталітет ватніка.

Великою проблемою для Росії стала Кримська війна 1853-1856 року, це ганьба Російської імперії, а не слава «русским морякам»! Адже так ганебно програвати війни може тільки Росія, а потім створювати пісні про легандарний Севастополь, «гордость русских моряков». Захищали Севастополь 70 відсотків етнічних українців, котрі з давніх давен були чудовими моряками, руси брали і перемагали ще Царьград-Константинополь, а на міській брамі прибивали свої щити. Їх потомки, козаки, воювали Крим – згадаймо кошових Запорізької Січі: Сагайдачного,Сірка,котрі захоплювали турецькі міста-фортеці, кримські городи, визволяли невільників, були героями.

Те,що росіяни виставляють за своїх героїв людей інших національностей, давно відомо. Головний критерій – щоб говорив на «русском язике». Взяти хоча б дійсно відомого і визначного полководця-карателя Росії Суворова Олександра. Навіть слова у їхній мові такого нема «суворий», хтось з цього роду був етніч ним українцем,Суворим,можливо, козаком, а потім, щоб пристосуватись до існуючих обставин, добавив якийсь його нащадок до свого прізвища закінчення  «ов» і став великоросом. Таких випадків тисячі.

Етнічні кацапи-росіяни тепле море бачили раз у житті,і то після Петра І,до цього південних морів не знали, як і не знали Балтики. Помори добре знали північні моря, покриті кригою, але їх кацапами важко назвати.

Освоєння росіянами третини Землі і багатьох морів-океанів? Знаючи їхню історію, сміятись треба з цих вигадок! Ніколи московити не були моряками – це їм зовсім не властиво. А тільняшки на грудях – цим їх спотворена уява відрізняє від україців, хочуть здаватись сучасними, але свого автентичного одягу, як і традицій, не мають, мавпують з навколишніх народів, свого рідного, світу представити не можуть, бо не мають!

                               Символ України – Галичина.

У ХХ1столітті вічний брехун-кацап через російські ЗМІ розповсюджує несусвітню брехню про Галичину і галичан, говорячи, що галичани – це рагулі, котрі не мали своєї історії, не мають своєї культури, завжди були під завойов никами, були і є недержавотворчим етносом, котрий зраджував і зраджує Росію, «спадкоємницю» древньої Русі. Ці брехливі міфи потрібно розвінчувати, адже галичани – спадкоємці королівств Руси, могутньої держави, що була найбільшою за територією в Європі, мала немеркнучу військову славу, що славилась блиску чими перемогами над ворогами, культура якої стояла і стоїть на вершині слави. У той час, як в Росії ніякої народної культури ніколи не було, їхня мова – це стра хітливий покруч, історія – це міфи і вічна брехня!

Галичани-рагулі? Ні, це відверта і цинічна брехня! Рагулями є кацапи-зайди, що не мали і не мають традицій свого народу, їх назвати народом важко, адже це солянка. Відсталі корінні народи (угро-фінський базис) з добавкою кочового чинника з його  централізацією і східним деспотизмом (татари Алтин Орди), що складали до чверті дворянства Росії, з слов’янами, частина яких походить з України, котрі перетворені історією у безликих кріпаків, які без роздумів виконують волю князів, царів,імператорів, пер ших секретарів, президентів, перетворившись на німих рабів.Гляньмо правді в очі! Жодне російське місто ніколи не мало статусу міста з магдебургським правом. Навіть дві столиці РФ, Москва(ква-ква) та Петербург, не мали статусу європейського міста з магдебурським правом, а, значить, не були самоврядними містами. У європейських містах був встановлений порядок виборів до магістрату і розподіл функцій органів місцевого самоврядування. Російські міста не мали Ратуші, де засідав магістрат, не мали центральних площ, де знаходилась Ратуша,не мали жодних традицій самоврядування та організації господар- ського життя міста. Ці міста жили за розпорядженнями можновладців і не мали навіть ознак самоврядування. Виняток – це ранньосередньовічні міста Новгород, Твер, що були містами-державами, і де князів запрошувало віче, воно могло і виганяти найнятих князів. Віче збиралось по потребі і голосуванням вирі шувало долю питання, але не так було в Московії. Московія знищила паростки демократії в цих містах,вбивала тисячі і десятки тисяч громадян цих міст, пересе ляла в Московські землі новгородців,а трупи для остраху людей сплавляла плота ми по річках,при тому ще й розпинала на хрестах. Перетворила ці міста з осеред ків демократії в провінційні російські міста. В Росії міста, як правило, виникали біля промислових підприємств, і велика кількість робітників, що працювали на цих підприємствах,була основною міською людською масою, де століттями в геометричній прогресії зростав алкоголізм і злочинність.Хто ставав міщанами в Росії? Це «деревенские парни и девушки», які були настільки безграмотні, що не знали слів вправо-вліво, і їх вчили словами сіно-солома. Оце вічні кацапські рагулі, котрі за наказом государя йшли у завойовані військом міста і жили там за своїм уставом («какали на свайом язике», «жрали водяру») і ненавиділи корінних міщан, називаючи їх аборигенами.

Міста України, в тому числі і королівства Руси, на відміну від міст Росії,з давніх давен,мали статус міст з магдебурським правом. Найстарішим містом на території України, що мало статус магдебургії, був стольний град Волині,Володимир-Волинський.Цей статус Володимир-Волинський мав з  1321 року,це було ще до завоювання Галичини Польщею і до підпорядкуван ня Волині ВКЛ.Місто Сянок, тепер у Польщі, отримало статус міста магде бурського права в 1339 році.Королівський Львів отримав статус з магдебур ським правом в 1356 році,через 100 років після першої літописної згадки, а столиця України, древній Київ, є містом з Магдебурським правом з 1394 року. Я назвав малесеньку дещицю міст зі статусом магдебурського права, тому що ще сотні міст в Галичині і по всій Україні мали цей статус.Читачу, вдумайся: сотні,  міст з магдебурським правом з 14-го століття в Країні Русів-Україні – і жодного (!) міста з магдебургією в Росії за всю її  ганебну історію!  Хто ж тоді рагулі? І вони беруться нас повчати?!Магдебурське право звільняло місто з-під влади королівських намісників, а виборний магістрат розглядав найважливіші справи міста. Магістрат в свою чергу ділився на раду, що представляла собою адміністративний орган, котрий мав судові повноважен ня в цивільних справах, що очолювалась бургомістром, також мав у собі і другий підрозділ – лаву (суд кримінальної юрисдикції), котру очолював хтось із замож них шляхтичів-міщан. Міщани ділились на три категорії,або касти:міські патри ції,міський плебс та бюргерство. Потрібно нагадати, що масово в містах з магде бурським правом в Україні і по всій Європі засновувались і функціонували ще з ХІV століття, середньовічні ремісничі цехи (зброярі, ковалі, каменярі і т.п), а також свого роду профспілки, що об’єднувались за професійною ознакою, так звані гільдії, що мали свій устав і правила. Цього ніколи не мала Росія, тому серед росіян дуже важко знайти професійного майстра з будь-якого профілю,бо не навчені. З цієї причини все, що виробляється в РФ, – це халтура, і вже не буде якісним.Якщо в Україні є регіон з неперервною хоча б тисячолітньою урбані стичною традицією,то це Галичина. Звичайне містечко в Галичині, наприклад, Самбір,не кажучи про Львів,має ознаки тривалого міського життя (ратуша, площа, давня планова забудова),що разюче відрізняється від великих робітни чих поселень, які на Сході України та в Росії прийнято називати містами. У Галичині традиції містобудування сягають ще часів  короля Самослава (Стіль- ське, Самобор, Перемишль, Пліснеськ, Урич), та багато інших міст нашого краю засновані білими хорватами, русинами-українцями. А по густоті (кількості міст на квадратний кілометр) Галичина є найбільш урбаністичною територією Украї ни, тому що селища на Донбасі назвати містами важко, навіть неможливо, в силу відмінностей між європейськими традиціями містобудування і традиціями Росій ської імперії.

Галичина без власної історії – як птаха без крил. України без Галичини ніколи не було і не буде.Росіяни створили міф про відірваність історичного розвитку Галичини від решти українських земель. Головне питання – для чого? Відповідь банальна, але правдива: РФ як імперія без принципу «розділяй і волода рюй» вже не буде імперією. Треба поділити українців на західняків і східняків, нацькувати одних на одних, щоб не почували себе одним народом з однією історією, однією мовою,звичаями,традиціями,тоді є надія, що обдурених пропо гандою людей перетворять в малоросів, новоросів і поправлять свій генетичний код та препогану історію, бо приклеяться до  історії русів, якими ніколи не були. Абсурдність фрази «бандеровци понаехали» очевидна, звучить кумедно, коли про це говорять дійсно «понаехавшие кацапи» на своїй колослов’янській мові, яких історичною батьківщиною була і є Московія,а не істинна Русь-Україна. Розберемось у цьому. Візьмемо «Слово о полку Ігоревім» і що сказано в ньому про галицького князя Ярослава Осмомисла: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі, підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступив королеві путь, зачинив Дунаю ворота, кидаючи камені через хмари, суди рядячи до Дунаю. Грози твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого золотого стола салтанів за землями». Галицькі князі ніколи не були етнічними кацапами і контролювали гирло Дністра, Дунаю та всі території, що до нього примикали, включно з терито рією нинішньої Одеси, де мером був Коктусєв,а тепер Труханов, етнічні росіяни.   Коктусєв взагалі народився в Сахалінській області РФ.,а Сахалін як відомо належав Японії. Так хто приїхав в Україну? Цей персонаж має право говорити (бандери понаехали)?А таких кацапів на півдні України досить багато. Згадується один викладач Одеської академії чи інституту внутрішніх справ, який безапеляційно починає вчити українців, як вони повинні говорити. Наприклад, звернення «смачного», слід міняти на «приємного апетиту». А його думки вголос про те, що українці фантазують відносно історії України, приписують українцям того, чого не було, в тому числі і древність цього народу, про ДНК, про те, що не варто йти в Європу, а краще в Таможний (Таежний Союз), крім відрази, нічого не викликали. Він, мовляв, сам із сім’єю відвідував Францію, Париж, Бретань і не тільки ! А його намагання порівняти творчість Т.Г Шевченка і О.С.Пушкіна і твердження, що Пушкін кращий, не знаю, які критерії ним брались для порівнян ня! Ось такі хохли, що вчать своїх дітей чужій мові, орієнтуються на чужу куль туру, свого не знають і навіть не намагаються змінитись, говорить тільки про одне:«п’ята колона» є в Україні і представляє небезпеку. З ними треба боро тись, а якщо зусилля марні, пропонувати виїзд туди, де на них чекають з розпростертими обіймами, – в РФ.Відомий письменник Джордж Орвел писав: «Хто контролює минуле, той контролює сучасне; хто контролює сучасне, той володіє майбутнім». Такий висновок дає змогу зрозуміти, чому московські володарі постійно посягають на спадщину нашої Київської великокняжої держа ви.З одного боку, вони, як керів ники народу-байстрюка, пробують облагородити його родовід, а, з другого, посягнути на українські землі як ядро нашої давньої держави. Не забуваймо, що у нас є велика і багато історична кишеня, в якій прекрасним самородком-діамантом, виграє історія нашого прарусинського народу білих хорватів і його держави, Великої Хорватії, на чолі з першим коро лем Русів Самославом.Історія повертає національну пам’ять, сприяє формуванню національної свідомості українців.нинішнє місто Галац у Румунії раніше назива лося Малий Галич і було одним із основних міст Берладського князівства, що залежало від Галицького князівства. Це було задовго до того, як у тих краях з’яви лися волохи-румуни.Серед стародавніх галицьких міст, які тепер належать до румунських міст, є Бирладь (Берладь), що дало назву слов’янському князівству, Текуч (Текуча), Пересічень у Молдові. Галицька присутність на пониззі Дунаю і Дністра, була вражаючою і свідчить про це, те що в 1223 році в битві на Калці князям Русі проти монголо-татар допомагали «выгонци галичькыя», які разом з князями-вигнанцями залишали Галичину,заради Дністрово-Дунайського Пониз зя. На тисячі лодій загальною кількістю від 10 до 60 тисяч воїв вони вийшли з Дністра,зайшовши в Дніпро, забезпечували переправу війську Русі.У Тмутара кані, в часи княжої Русі, це князівство контролювало  Керченський півострів в Криму. Цим древнєруським князівством довше  від інших правив онук Ярослава Мудрого, Ростислав та його діти, що були засновниками династій Галицьких, Перемишльських та князів Володимиро-Волинських.і про боротьбу цього монар шого дому з волинським монаршим домом Романовичів йшлося в цій книзі. Нащадки цих князів правили в Галичині і на Волині аж до середини XIV століття.Князі набирали свої військові дружини з місцевих галицьких та волинських бояр,міщан,кметів, які аж ніяк не могли бути москалями, і аж ніяк не «понаїхали»! Це москалі «понаїхали» 1-2 століття назад на південь України і вже вважають себе автохтонами, а фактично – це зайди та окупан ти), що репеняться доказати,зо вони корінні мешканці,якими ніколи не були і  не будуть.

Галицько-Волинське князівство у ХІІІ ст. було найбільшою за територією державою Європи.Воно здійснює походи в чеські, австрійські, польські, литов ські і ятв’язькі землі. Як пише Руський літопис, настільки далеко не ходив жоден інший руський князь, мається на увазі князь-король Русі Данило Галицький із синами. Воєвода Данила Галицького Дмитро обороняв столичний Київ від монголів у 1240 році. Деякі міста Галицько-Волинського князівства, такі як Крем’янець, Холм взагалі змогли встояти перед нашестям монголо-татар. До галицько-волинських князів монголи не надсилали баскаків для збору данини, що було винятком з правила, а лише вимагали війська для участі в походах,тобто ми не були підкорені силою зброї і не були переможені монголо-татарами як решта князівств. Відтак юридичний статус Руського королівства був інший-це  не була васальна держава, не була адміністративною одиницею Алтин Орди як Володими ро- Сузальське князівство.Уже в 1245-му в Києві був княжий тисяцький, тобто управитель міста,а також інші знатні люди та єпископи, численні купці з італійських міст Венеції, Генуї, Пізи, а галицько-волинські князі давали учту в Києві на честь послів. У 1255–1257 рр. війська короля Данила завдали низку поразок монголо-татарам хана Куремси. Орда контролювала землі від Кореї й Південного Китаю, Ірану й Малої Азії до Центральної Європи. Жодна держава не наважувалася кидати  виклик монгольській Орді, а королів ство Русів не тільки кинуло виклик цій страшній армаді, але й вперше Перемогло тьми хана Куремси, внука Чингіс хана. Горе-«святий» Олександр Невський у час, коли королівство Руси на чолі з королем Данилом Галицьким кинуло виклик величезній Орді, всіма силами допомагав татарам, так лизав задниці вузькооким, що аж смерділо, але лютими карами придушував антиординські протести. (А як пояснити таке безглуздя, що Галичина не мала своєї історії? Яким чином, не маючи власної історії, князі Галичини брали з литовців-майбутньої великої держави ВКЛ-данину віниками і ликом, бо, як пише Галицько-Волинський літопис,ті „не мали ні срібла, ні чого іншого вартісно- го”?). Походи русинських княжих військ завершилися тим, що Великий литовсь кий князь Миндовг віддав за Данилового сина свою дочку і в посаг за нею міста Новгородок, Слоним і Волковийськ (нині Білорусь). Його син,литовський князь Войшелк, визнав себе васалом волинського князя Василька та віддав всю владу у Литовському князівстві синові Данила Галицького, Шварну. Таким чином, король Руси Шварно Данилович був великим князем Литовським, правда не залишив спадкоємців, і нема на то ради. Галицькі князі поширили свою владу до Балтійського моря. Якщо в нас, галичан, не було героїчної історії, то хто тоді, як не засновник Галицько-Волинської держави, Роман Мстиславич, 1170 року розбив військо першого великороса, князя Андрія Боголюбського? Як пише літопис, у полон було захоплено стільки суздальців, що їх продавали для викупу по 2 ногати (1 ногата дорівнювала 1/20 гривні). Галицький князь Мстислав Мстиславович Удатний, ставши на короткий час новгородським князем, у 1216 р. в битві на ріці Ліпиці завдав ганебної поразки володимиро-суздальському князівству. Результатом ганьби було те, що суздальський князь Юрій Всеволодо вич і його брат Ярослав, батько Олександра Невського, тікали в одному спідньо му одязі, в паніці, загнавши семеро коней та залишивши на полі бою все своє військо. Це стидоба і ганьба для роду «святого»Олександра Невсько го! Тільки невігласи і самодури можуть говорити, що Галичина не мала своєї істо рії! Навпаки,наша історя королівства Русів–велика, яскрава, багата і героїчна, на відміну від мізерної історії нікчемного «великороса». Українці і росіяни різні народи, у нас різна історія, разюче відмінна мова і цілком різне майбутнє. Наш володар, король Руси, орієнтувався на європейські держави, намагався створити антимонгольську коаліцію, готував повстання проти завойовників.Як відомо, Папа Римський Інокентій ІV надіслав Данилу Галицькому королівську корону, і наш князь був коронований королем. Північний князь Александр Невський, дотримувався протилежної позиції,завойовники монголо-татари підтримували його, бачили в ньому противагу Данилові.«Святий і благовірний» Александр не переймався моральними пересторогами,а поняття людська совість йому не відоме.У москалів навіть на цей випадок існує поговірка» Совесть,а єто у мужчини,где?»Хоч монголи отруїли його батька, великого князя Володимир сько-Суздальського,Ярослава Всеволодовича,він ще в дитинстві подружився із Сартаком,сином Батия, став його кровним братом (андом), одружився з донь кою цього хана. Як довів наш дослідник Володимир Білінський,недоліток (неповнолітній) Александр не міг бути причетний до бойових зіткнень на Неві 1240 року і на Чудському озері 1242 року. Цілком зрозуміло, що прізвисько Невський не має під собою підстав, а називати цього князя святим не можна – це ж колаборант і зрадник Русі, а не святий!Порівнюючи діяльність двох володарів, сучасний московський дослідник Олєксій Широпаєв зазначає, що «цивілізаційна ворожнеча зумовлена вже цими двома історичними особами»,намагається з’ясувати джерела української й московської ментально сті,що неодмінно пов’язана з цивілізаційною визначеністю. Належність України до Європи підтверджує хід всієї нашої історії, починаючи від часів великої княги ні святої Ольги, яка підтримувала зв’язки не лише з Візантією, а й із Німеччи ною,обмінявшись посольствами у 959 і 961 рр. Наша княгиня просила німець кого володаря надіслати на Русь єпископа і священиків.За князювання Володимира Великого наша держава зміцнювала взаємини не лише з Візантією, а й із Німеччиною, Римом, Польщею, Чехією, скандинавськими країнами. Ще більше посилилися міжнародні зв’язки Русі з іншими європейськими країнами за часів володарювання Ярослава Мудрого, який увійшов у історію як «тесть Євро пи»,породичавшись із різними монаршими дворами. Королевою Франції була  його дочка Ганна Ярославівна, котра багато чого навчила французький двір, бо була високоосвіченою. На Євангелії привезеному нею з Києва, присягали францу зькі королі, з її потомків вийшла династія французьких монархів. НЕУК Путін В. в догоду російському ВЕЛИКОДЕРЖАВНОМУ шовінізму називає Анну Київсь ку представницею Росії. З цього шута і клоуна, неука вже вся Європа сміється!Є потреба згадати королів Русі – Ізяслава Ярославовича,сина Ярослава Мудрого, та його сина Ярополка Ізяславовича, – котрих коронував Папа Римський. Жоден російський князь не був коронований за Європейськими традиціями, а всі без винятку царі, самодержавці Росії були самозванцями.

Галичани завжди «були під кимось»? Демократичні традиції в Галичині були розвинуті найсильніше від усіх земель Київської держави. В той час, як в Англії феодали змусили короля підписати Велику Хартію вольностей 1215 року, галицька громада виробляла з монархами ще й не таке. Галицькі бояри взяли під контроль особисте життя  князя Ярослава Осмомисла, який підпирав гори війсь- ком і з каменеметів стріляв «за хмари»,змушуючи його жити із законною дружи- ною. У сина Осмомисла віче відібрало коханку, а коли той утік з нею, – то все князівсво.Ще одна ілюстрація: в Україні кріпацтво з‘явилося тільки в XVI столітті, і було короткотривалим,без права продажу кріпаків. Продавалися права стягувати податки із селян, а не самі селяни.Німець Герберштейн, про ті ж часи в Московії: «Здебільшого пани перед смертю відпускають своїх рабів на волю, але ці останні віддають себе у рабство іншим панам. Якщо батько продасть сина, а цей  буде відпущений на волю, то батько по праву батьківської влади може продати його ще і ще раз. Після четвертого продажу він не має на сина вже ніякого права» Ось Вам і вся правда про рабство росіян, без видумок і прикрас. Це просто гірка правда-нікчемного народу!Політичний і культурний клімат Галичини був значно ліберальніший, ніж у будь-якій іншій частині України, саме тому Галичина й стала «Українським П‘ємонтом». Галичина – це 300 спартанців, що стали на шляху Перських-більшовицьких військ, знаючи, що загинуть, але не загинула справа відродження України.Після революції гідності,Україна йде шляхом справжньої боротьби з вічним українсь ким ворогом Росією і її «п’ятою колоною», засланими козачками. Йде війна між минулим і майбутнім. З Україною весь світ, а РФ перетворилась в країну-ізгоя. Тепер головне завдання – вистояти і Перемогти окупанта, створити свою незалежну від Москви помісну українську церкву, котру визнає все світове православ’я.Для того, щоб стати передовою європейською державою, Украї ні конче потрібно перемогти олігархат,але це станеться дуже швидко після Перемоги над імперією зла, РФ. Галичани-уніати воювали з православними. У часи козацьких походів на Польщу населення Галичини  масово було право славним. Унію 1596 року як політичну акцію не підтримали західноукраїнські єпископи, зокрема львівський і перемишльський. Зараз УГКЦ в Західній Україні є важливим стабілізуючим фактором, і ця конфесія-інституція стоїть виключно на засадах державності і соборності України,на відміну від Української право славної церкви Московського патріархату, що є ворогом незалежності нашої дер жави і лакеєм Москви, попи якої навіть не відспівують у храмах героїв України, що загинули на Сході. Я впевнений, українці створять свою незалежну від Москви помісну церкву в найближчий час,і тоді масово почнеться перехід до помісної церкви всіх православних  парафій України. Православіє московського зразка зникне з лиця України або залишиться мізерною конфесією,що буде скла датись з етнічних росіян і «п’ятої колони».Найбільш діяльні православні братства зародилися в Галичині й Волині: Львівське Успенське ставропігійне братство, а також братства в Рогатині, Красноставі, Галичі, Перемишлі, Дрогобичі, Луцьку. Саме галичанин зі Самбірщини,гетьман Петро Сагайдачний, відновив православну ієрархію в Україні. Галичанин Северин Наливайко виступав проти релігійного гноблення, а галичанин Стефан Яворський був місцеблюстителем патріаршого престолу і президен- том Священного Синоду російської церкви.Після занепаду козацьких державних утворень на Лівобережжі та Правобережжі України, особливо після 1720 року, починається масовий перехід в унію. Дехто з імперських ідеологів стверджують, що, мовляв,зрада галичан почалася з Данила Галицького, який вів переговори з Римом про боротьбу проти монголо-татар у той час,як Олександр Невський – ні. Хто кого зрадив?  Хто герой, а хто колаборант? Олександр Невський назвав своїм батьком хана Батия, руйнівника Києва і вбивцю його генетичного батька. Якщо Данило Галицький –уніат, то хто тоді московський святий Петро, перший з митрополитів, що почав жити у Москві (вихідець з Галицько-Волинського князівства)?

"Галичани – не українці". Як відомо, Волинь і північне передгір‘я Карпат, Північна Галичина,більшістю вчених визнаються прабатьківщиною всіх слов’ян. Це визнав навіть «величайший из историков» Володимир Путін. Тому теорія про те, що прабатьківщину слов’ян,у яких вистачило енергії й пасіонарності захопи ти далекі землі,населяють неслов’янські галичани,виглядає АБСУРДОМ! Основні етнічні компоненти формування українського етносу і галичан є тотож ними–це слов’нські племена і скіфо-сарматське населення. На території Галичини за часів раннього Середньовіччя мешкали білі хорвати, пізніше тивер ці й уличі. Білі хорвати створили першу слов’янську державу, Велику Хорватію, мали свого короля Самослава, що розбив кочівників-аварів. Ці племена, серед них тиверці та уличі,входили до антського союзу племен, який був основою формування українського народу.Досить згадати генні дослідження англійського вченого Форстера,що базувались на генетичному матеріалі українців як схід ної,так і західної, північної, південної і центральної України. Так ось, згідно з дослідженнями вчених-генетиків кількість мужського (чоловічого) гаплотипу Р.1.А.1 складає 54% з 100%. А брався для досліджень тільки генетичний матеріал чоловіків, що мали українські прізвища. Ось і прямий доказ того,що українці, як східні, так і західні, є кровними братами, а решта – це від лукавого.
                                                        Європейська Галичина.                                   Новий період міждержавних зв’язків пов’язаний із Галицько-Волинською держа вою,починаючи від часу володарювання Данила Галицького. Наше королівство, яке об’єднало українські землі та Київ, можна беззастережно віднести до європей ських держав, що засвідчує його протилежність до порядків у володіннях князя Александра, прозваного Невським. Згодом українські землі увійшли до Великого князівства Литовського,Руського і Жемантійського на  противагу Московському улусу Алтин-Орди. Цивілізаційна ідентичність українців є Європейською.Наш органічний зв’язок з європейською цивілізацією підтвердило перебування України в складі Речі Посполитої, в якій український народ СТВОРИВ унікальну формацію під назвою «Запорізька Січ», що нагадує християнсько-лицарські ордени в тогочасній Європі. Окрім того, вихідці з наших земель навчалися в академіях у Києві та Острозі, які працювали як західні університети, у провідних європейських університетах, коли в Московському царстві панувала суцільна неписьменність.Священики,та навіть  патріархи були неписьменні.Приміром, 1700 року помер московський патріарх Адріан, який не мав освіти, про що пише історик С.Соловйов.Обгрунтовуючи повернення українського народу до західної цивілізації, М. Грушевський «вказував на те, що в порівнянні з народом великоруським,український являється народом західної культури», хоч і зазнав східних орієнтальних впливів подібно до болгар, сербів та іспанців. Ще в доісто ричні часи Україна, мала тісні зв’язки з культурою германських і кельтських народів. З часом протилежність між українцями і росіянами посилювалася. Жителі Залісся втрачали здобутки київської  культури.Після поневолення наших земель царизм докладав зусиль, «не спиняючись ні перед чим, щоб розірвати й зруйнувати торговельні зв’язки України з її історич но сформованими західними ринками, щоб знищити взагалі українську торгівлю й віддати український торг у руки купецтва московського й притягнути Україну економічно до півночі, до великоруських центрів – Петербурга й Москви». Так само царизм обмежував і переривав традиційні культурні зв’язки українців і з народами Європи. Царська влада загнала українське життя в глухий кут. У ліпшому разі українці могли працювати на московських землях, збагачуючи духовну скарбницю колонізатора. На щастя,західна частина українських земель була в складі імперії Габсбургів,що створювало й надалі умови для національно-культурного розвитку нашої людно сті, розвитку в європейському духовному руслі. Як наслідок Галичина перетво- рилася в «український П’ємонт»,навколо якого гуртувалися національні культур ні сили.У Львові діяло Товариство «Просвіта», Наукове Товариство імені Т.Шевченка, парамілітарні організації, працювали українські кафедри в університеті. В деяких містах були створені українські гімназії. У міжвоєнний період поза межами відновленої євразійської імперії під назвою «Совєтський Союз» перебу- вала частина українських земель (Галичина, Волинь, Закарпаття, Буковина). Таким чином, навіть політично частина українців перебувала в колі західних народів.Уже такий історичний огляд дає змогу побачити «глибоку різницю між характером українським і великоросійським, глибоко відмінним від європейського». Серед неєвропейських прикмет росіян на першому  місці стоїть «брак власної людської гідності і непошанування гідності іншої людини». Тракту вати такий народ як «богоносця» може лише видатний  сатирик чи психічно хвора людина.Хто вважатиме таким народ, який збагатив людство найбруд нішою лайкою-матом, зневажаючи не тільки матір як продовжувачку роду, а й найсвятіше для кожної релігійної людини?!Історик Леонід Залізняк у підході до походження українців розрізняє етногенезу і культурогенезу,зазначає,що драма тизм нашої історії сягає корінням 5-6-тисячної давнини,коли «Україна стала тереном протистояння мирної осілої землеробської цивілізації- войовничому, скотарському світу степів Азії». Найдавніші індоєвропейські скотарі і трипільські нащадки близькосхідних хліборобів на південноукраїнських землях спричинили- ся до формування антрпологічного типу українців. З погляду науки етногенеза росіян розпочинається не раніше ХІ століття, далеко від Києва, у Волзько-Окському межиріччі.Ідеологи більшовицького імперіалізму вигадали міф про «колиску трьох братніх народів» (українців, росіян і білорусів), якою начебто була Київська великокняжа держава.Водночас вони не хотіли визнати рівноправ ності цих народів,наголошували на старшинстві росіян, щодо українців і білору сів. Це повний абсурд! Л.Залізняк каже: «Стародавній Рим дуже вплинув на формування французького етносу. Проте французи не починають свою історію із заснування Риму. Вихідці із Великобританії заснували Сполучені Штати Америки.Однак ніхто не вважає історію Англії першим етапом розвитку амери канського етносу, а англійців «молодшим братом» американців».Про блюзнірські московські вигадки не могло б бути мови, якби не трагічний 1654 рік,коли україн ська козацька держава уклала мілітарний союз із самодержавною Московією,яка ніколи не дотримувалася міждержавних угод.Французькі вчені Ф.Амі та Й.Дені кер стверджують,що українці разом з чехами, словаками,сербами, хорватами належать переважно до динарського антропологічного типу, а росіяни, білоруси, поляки до віслянського. Українці генетично пов’язані з людністю, яка проживала на території, де формувалася Київська великокняжа держава, чого не сказажеш про так званих великоросів і білорусів.На основі багатого фактичного матеріалу Л.Залізняк зазначає, що наше етнічне коріння сягає ранньослов’янської доби, що підтверджує «безпосередність етноісторичного розвитку на українських етнічних землях із середини І тис. до нашого часу». Українці розвивалися незалежно від білорусів, у формуванні яких значна роль належить балтійським племенам, а також москалів-великоросів,до виникнення яких доклали максимум зусиль балти, угро-фіни,пізніше тюрки (татари).«Отже, росіяни та білоруси є нащадками старо давнього Києва тією мірою, якою литовці, грузини чи узбеки стали нащадками Москви після розпаду Російської імперії». «Україна та Росія належали до різних типів цивілізації»,а «Російська імперія сформувалася під  визначальним впливом Золотої Орди». «Україна як будь-яка провінція всякої імперії була донором культури метрополії». На думку Л.Залізняка, внесок українського народу в московську культуру можна порівняти з внеском Греції в культуру Давнього Риму. Історик визначає домінуючу,головну роль України в слов’яногенезі.Аналіз археологічних матеріалів дає змогу дійти висновку,що прабатьківщина   слов»ян це землі України.У VI-VIII століттях слов’яни з України переселилися в Польщу, по Дунаю на захід, у басейн Лаби та Одри, на Балкани, вверх по Дніпру аж до Волхова, по Десні на Сейм і далі на Оку. Як стверджує А.Кримський, уже в ХІ столітті наша людність на землях Наддніпрянщини і в Галичині розмовляла мовою, яку маємо підстави вважати безпосереднім предком сучасної української мови. Водночас треба додати, що коріння нашої мови сягає дохристиянських часів. Такий висновок підтверджують записані пісні зимового обрядового циклу.Наука спростовує шовіністичну концепцію давньоруської народності, яка начебто в ХIV-ХV століттях розпалася на три східнослов’янські народності з відповідними мовами. При такому підході не вдасться пояснити подібність нашої мови до мови сербів і хорватів, предки яких ще в VI ст. переселилися з наших Карпат на Балкани. А така подібність вражає, про що пишуть дослідники! Ще один доказ давності нашої мови-графіті на стінах собору святої Софії в Києві.Водночас не витримує критики віднесення української мови до мов східно слов’янської групи, але як аргументують фахівці, наша мова найближча до мови лужицьких сорбів, білоруської, словацької, сербської і хорватської, чого не мож на сказати про російську мову. Хто знає українську мову, легко зрозуміє інші слов’янські мови, але це не стосується росіян,вони майже не розуміють слов»ян ські мови,а чому?. Відповідь напрошується сама,та тому,що їх мова біля(коло слов»янська),так зване койне,есперанто для спілкування з іншими,угро-фінсь кими і тюркськими народами.Мова українців, що живуть на землях, які були колискою слов’янства,не належить до жодної з трьох груп (східнослов’янської, західнослов’янської і південнослов’янської), хоч і дуже близька до деяких мов кожної із цих груп. Є підстави для того, щоб трактувати українську мову як центральнослов’янську. Саме така особливість нашої мови спричинила хибні концепції про неї як діалект російської (московської) чи польської мов. Наша мова «сягає в сиву давнину» (Г. Півторак), і вона не може бути ні «малороссийс- ким діалектом» мови російської, ні «ополяченим діалектом».  Відомий мовозна вець Г Півторак пише: «Неперервність культурно-історичного розвитку на території сучасної України з деякою гіпотетичністю простежується від середини ІІ тис. до н.е, від періоду появи в цьому регіоні слов’ян, що на той час уже сформу валися як окремий індоєвропейський етнос». Саме на цих землях «серед корін ного слов’янського населення формувалися етнографічні й мовні особливості, які згодом стали українськими».1500 років на наших землях розвивається один етнос, який спочатку називався русинами, а тепер українцями. Звідси ще один доказ спекулятивності так званої концепції «давньоруської народності», яка начебто створила державу під назвою Київська Русь. Українофоб В.Бєлінський змушений був визнати, що «Слово о полку Ігоревім» «носить на собі відбиток поетичного й людського духу Південної Русі, який ще не знав варварського ярма татарщини й був чужим грубості й дикості Північної Русі». Є щось тепле, благородне й людське у взаємо відносинах дійових осіб цієї поеми. Усе це, повторюємо, відгукується Південною Руссю, де й нині ще так багато людського й благородного в родинному побуті, де стосунки статей ґрун туються на коханні, а жінки користуються правами своєї статі. Усе це протилежне Північній Русі, де родинні стосунки грубі, жінка– домашня худобина, а кохання в шлюбах зовсім стороння справа: порівняйте побут малоросійських мужиків із побутом російських мужиків, міщан, купців, а частково й інших станів, і ви пере конаєтеся в справедливості нашого висновку про південне походження «Слова о полку Ігоревім»… Не можна не помітити чогось спільного між «Словом о полку Ігоревім» і козацькими малоросійськими піснями».Спроби віднести українську мову разом з російською до однієї східнослов’янської групи безпідставні, наша мова творилася на грунті розмовної мови народу, що існувала  набагато раніше княжих часів. Російська мова формувалася на засадах церковнослов’янської (староболгарської) мови, мови книжної,далекої від мови населення Московської держави. Слов’янська складова у великоросійському народі була мізерною, її базис складали фіно-угри,які мали свої мови угро-фінської мовної групи.Так що тільки це штучно створене есперанто-койне,котре через церкви насад жувалось корінному населенню,стало мовою міжнаціонального спілкування в Росії, такою є і в 21-му столітті в РФ.

Надбанням і ганьбою «русского язика» є потворний мат, МАТ РОСІЯНАМ ПОДАРУВАЛИ УГРИ,а блатняк-феню– зеки і, якщо спілкуватись з моско- витом-москалем,то він ніколи не обходиться без мату і фені. Зрештою, між мовою української людності й мешканців віддалених північних околиць, глухої провінції Київської великокняжої держави, не могло бути спільності. Населення Залісся,майбутньої Московщини, багато «запозичило» з культури місцевих фін но-угорських племен. Йдеться, насамперед, про личаки («лапти»),косоворот- ку(чоловічу сорочку),кокошник(для жінок),матрьошку,своєрідну лазню(«баню) Символом кацапів є ведмідь, що вважається священною твариною серед фіннів, і визнається неофіційним гербом поряд з двоголовим орлом,гербом Золотої  Орди, спадкоємцем якої була Російська імперія,а зараз є Російська Федерація.Що у росіян є своїм, автентичним, не вкраденим, так це п’янство. Вже століттями росіяни безпробудно п’ють, у п’яних батьків народжуються неповноцінні діти, вже декілька поколінь п’яниць-алкоголіків вироджується. Ці люди, за наказом царя-батюшки йдуть завойовувати землі, що їм не належать, підкорювати народи,які не визнають російського світу. Вже весь світ з презирством диви ться на квазідержави, ЛНР, ДНР, вони не можуть і години проіснувати без допомоги РФ, але влада ,відбирає розум. Цьому підтвердження – боротьба за владу в ЛНР між маріонеткою Плотницьким та міністром ВС ЛНР, Корне том. Ці квазідержави приречені,вони пожирають самі себе і вбивають своїх, тому не мають жодного майбутнього.Боротьба за минуле триває і навіть посилюється після проголошення незалежності України,і особливо після анексії Росією Криму,окупації частини Донецької та Луганської областей, коли розпочав ся реальний процес розпаду постсовєтської Російської Федерації, а московський етнос опинився перед неминучою катастрофою,виродженням і деградацією. Імперія зла,Російська Федерація  як держава не має перспектив. Вона як Федерація складається з великої кількості автономій,основу яких складають автохтонні національні меншини,що мають перспективу перетворитись на титульні нації,при розпаді РФ. Великороси, так звані «русские»,що є державот ворчим етносом Росії, чуть не на 1\7 земної поверхні, в РФ не мають своєї націо нальної держави. Навіть землі на яких утворилось спочатку Володимиро-Суздальське князівство,а потім Московське князівство-царство не є суб»єк том  Російської Федерації. Русские як етнос розсіяні по всій території РФ,від Калініградської області на заході до Курильських островів на Далекому Сході і всі ці землі окуповані кацапами. Я вже не згадую про весь Далекий Схід,Сибір-ці землі завойовані,відібрані у корінних народів. Китай в якого 1,5 міліарди населен ня,колись мав право на ці землі, мною перераховані,а тепер з таким населен ням,маючи чудово вишколену і добре озброєну армію,претендує на те,щоб до Уральських гір ці землі були заселені китайцями і входили в склад КНР. Можлива війна,яка нічого доброго маскалям не обіцяє.Вони ж показали світу своє погане рило,коли захопили Крим,який ніколи не належав їм. Показали дикуни ким вони  дійсно є, коли ввели війська з «военторгу» на Донбас і в Луган ську область. Вже 5 (п»ять) років кацапи нічого не можуть зробити з Україною, це  час більший ніж Велика Вітчизняна війна, і не зроблять,бо ми захищаємо свою Батьківщину,а ця кацапська мерзота є агресором і окупантом. Якщо  РФ по пробує просто напасти на Україну,навіть при умові,що наші ЗСУ потерплять пов ну поразку,буде партизанська війна і кацапів роздеруть люди на куски,така нена висть на цю сволоту в нашого народу. Згадаймо,що РФ,через свою погану хить і загарбництво,перетворилась на країну «ізгоя»,дипломатів якої женуть геть з своєї землі всі європейські держави,а президент В. Путін,давно в світі не рукопожат ний. Ну,ще трохи ці мародери повіджимають у русскоязичних іхні пожитки,ще трохи повбивають своїх,а далі що? Українців вони ніколи не перемагали і не переможуть,тому вимушені будуть йти на переговори і віддавати наші землі на Донетчині,Дуганщині і Криму,виводити свої війська. Адже як би не хизувався Путін В.,в нього сиптомів раку мізків не простежується, як в народу-дегенерата, що обирає таку потвору вже вкотре.А це означає одне,більше В Путін аргументів,крім ядерної зброї, не має.Блєф є блєфом і він ядерну зброю не вико ристає, бо знає згорять  в ядерному вогні його орки,так що навіть не буде кому йти на Божий суд  відповідати. А відпові дати перед Богом кацапам і їх царю Путіну В.В. прийдеться. 

  Слава Україні !!!

Автор                                                           Віктор  Ягеллон.