Частина-4. Козацька Слава України.

           З хатини видно Україну.

           І всю Гетьманшину кругом.

           Під хатою дідусь сивенький.

          Сидить,а сонечко низенько

         Уже спустилось над Дніпром.

         Сидить,і дивиться і дума.

         А сльози капають… Гай! Гай…

         Старий промовив «Недоумки»

         Занапастили Божий Рай.

            Т.Г. Шевченко. Сон.1847       

                                                                                                                                          П. САГАЙДАЧНИЙ - Найславніший ГЕТЬМАН ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ.

Конашевич-Сагайдачний Петро народився близько 1577 р. в с. Кульчиці Самбір ського району Львівської області (Україна),помер від отриманого поранення 20 жовтня 1622 р. в Києві у віці 45 років.Талановитий полководець, гетьман Війська Запорізького, завдяки якому були здобуті гучні перемоги запорізьких козаків над Кримським ханством,Османською імперією і Російським царством,який захопив "половину Москвії" в 1618 р.Петро Сагайдачний:у 22 роки, в 1598 році на Війсь ковий раді всіх куренів обирається Кошовим отаманом - Гетьманом всього Запорізького війська,що провів військову реформу,перетворивши розріз нені загони козаків на регулярну армію з жорсткою дисципліною. Він забо ронив пити горілку під час морських походів, а за пияцтво суворо карав, завдяки чому здійснив ряд успішних походів, що прогриміли на всю Європу. Так,під його керівництвом, запорожці взяли у 1605 р. "найнеприступнішу" турецьку форте цю Варну,а у 1608 році захопили і зруйнували турецьку фортецю Перекоп.В 1609 році на 16 чайках увійшли в гирло Дунаю і розгромили турецькі міста Ізмаїл,Кілію,Білгород,а у 1615 році на 80 чайках нахабно підійшли до Констан тинополя і на очах турецького султана спалили його гавані Мізевіі та Архіо ки. Турецький флот, що вийшов їм назустріч, був вщент розгромлений, а турецький адмірал взятий в полон.У 1616 році на 40 чайках 2000 запорізьких козаків розгромили турецький флот у Дніпро-Бузькому лимані,захопивши 15 турецьких галер. Ця історія заслуговує уваги. Є дані,що до гетьмана Конашеви ча-Сагайдачного підійшов вже старий козак –характерник Воля з своїм побрати мом Коренем,а жили вони на одному із запорозьких хуторів-зимівників і запропо нували гетьману на їхньому винаході (підводному човні) йти разом з старшиною та з ними в Дніпрово-Бузький лиман і там вже на місці скласти план нападу на турецький флот. Гетьман не був з довірливих і наївних,але знав про те,що десь в плавнях за Січчю маються якісь дивні човни,що можуть йти під водою і є їх декілька.Тому після розмови з характерниками,вирішив сам особисто,роздиви тись їх,оцінити їх плавальні властивості і тільки після цього прийняти остаточне рішення. В гетьмана Петра Сагайдачного був молодий козак-джура,що походив як і він з галичан,але був сином чи навіть внуком  міщанина Сольчаника,про якого йшлося. Ось Корінь та Воля тримали з Богданом контакт,а він сповіщав їм волю козацького гетьмана.Були нетерплячими вони,та й старими вже,міг Гос подь забрати їх на суд Божий в любу хвилю,а свій винахід, підводний човен, вони так і не випробували на ділі.в бойовій обстановці.Сповістив їм ДЖУРА Богдан, про те,що з самого ранку гетьман буде обдивлятись їхні витвори і щоб вони підготували їх. Як тільки літнє сонечко почало вигрівати боки двом берегам Славути- Дніпра,в умовному місці в плавнях,благо недалечко Січі, зустрічали  козацького гетьмана П.Сагайдачного, наші винахідники. Три човни ними особи сто були оглянуті,перевірена їх робота і вони готові були продемонструвати їх здібності гетьману.Гетьман Сагайдачний вже знав про те,що на таких,чи подіб них до них, підводних човнах,козаки в кінці 16 століття виходили навіть в Чорне море і раптовість та несподіваність появи козаків перед турецькими галерами, були запорукою військових морських ПЕРЕМОГ КОЗАКІВ над неприятелем-турком у битвах за Синоп,Трапезунд. Подавши руку у привітанні Козакам Волі та Кореню ,був ними заведений в підводний козацький човен,що приймав участь у морському поході на Турцію,звільняв  турецький Трапезунд від работоргівлі  православними християнами. Перед очима гетьмана постала небачена ним і майже ніким,річ,що представляла собою козацьку чайку-човен з обох боків, тоб то зверху і знизу,що була покрита шкірою і зверху якої був дерев»яний перескоп. Мав підводний човен  особливістю рубку,в якій знаходився один козак,що керу вав човном.Ось в цій рубці були пристосування,що забеспечували козаків повіт рям і як правило це були з очерету жердини, чи трубки,але були і інші хитрощі. Всередині в човні були весла,за допомогою яких рухався підводний човен. Вони настільки були майстерно підігнані,що жодної навіть найменшої шпаринки не було,через яку б могла просочуватись морська чи прісна вода. Опускався під воду човен з допомогою ваги-піску і коли була потреба спливати,тоді пісковий баласт скидувався у воду і перед ворогом з мушкетами і шаблями виринали з морського дна, чубаті шайтани-козаки.

Російські дослідники Л. Ю. Худяков і І. Д. Спаський наводять слова єзуїта Фурньє про козацькі човни: "Тут мені розповідали  в Константинополі – зовсім незвичайні історії про напад північних слов'ян на турецькі міста і фортеці - вони були несподіваними, вони піднімалися прямо з дна моря і валили в жах всіх берегових жителів і воїнів".В 1820 році французький морський історик та військовий фахівець капітан Монжері видав книгу "Про підводне мореплавання у війну», в якій є такі записи: «В кінці XVI століття і пізніше українські козаки часто використовували підводні човни". За свідченням Монжері, український козацький підводний флот використовувався протягом 200 років як засіб для транспортування з метою уникнення сутичок з турецькими галерами. Праця над човнами, була не легкою. Козаки робили підводні човни з такого матерівлу як дерево.Вони насипали піску в чайки, потім зверху ці чайки зашивали дошками, просмолювали ретельно всі можливі щілини, і прилаштовували весла та стерно. Потім вони робили ще й труби для дихання.Після того,як зробили труби, намага лися порахувати швидкість руху, маневреність та здатність до виринання. Пісок в човнах був баластом,що дозволив човнам постійно перебувати під водою, допоки козаки не вирішать виринати. Гетьман козацький побачив і відчув на собі як підводний човен опускається під воду річки Дніпра і дихав сам повітрям човна і дихання було доволі непоганим.,коребель легко управлявся одним козаком і був дуже маневровим завдяки стерну,а веслярі тільки й гребли нічого не бачучи,але їхніми очима був козак з рубки,що все бачив і сам керував першим у світі коза цьким  підводним човном. Гетьман дав команду стерновому, і човен на доволі великій швидкості йшов вниз Дніпром,за командою повертав то вліво,то вправо, навіть сплив,коли гетьман наказав.Ось тоді Сагайдачний вирішив,що всі  три підводні човни підуть з ним в лиман,а на них будуть козаки до 50 чоловік з пищалями, мушкетами,шаблями і відвагою. Одним із таких човнів піде сам гетьман і дехто з старшини,а решту козаків більше сотні,будуть несподіванкою для ворога. Позвав старих козаків КОРЕНЯ і Волю та наказав приготувати всі три підводні човни для виходу,перепитав чи є можливість виставлення вітрила, коли човни повертатимуться у свою гавань,і почувши,від козаків-характерників  тільки схвальні відгуки  про мореплавські властивості підводних човнів, поста вив характерника Кореня старшим над підводним козацьким флотом ,а характер ника і винахідника Волю отаманом над козацьким флотом- 40 чайками.     

                                                                     

                                 

                                                                                                                                                                         Козацький підводний човен

 Традиція підводного плавання іде, ще із слов’янських часів. У творі "Страте гікон" (кінець VI — перша половина VII ст.), який звичайно приписують імпера тору Маврикію,описані звичаї та військова справа склавинів і антів, витривалих воїнів, які легко переносили спеку, холод, дощ, нестачу продовольства, любили воювати з ворогами в лісах, ярах, тіснинах, уміло влаштовували засідки, несподі вані атаки. Ці племена володіли чималим досвідом подолання водних перешкод, мужньо трималися під час довгого перебування у воді, лежачи на дні ріки і дихаю чи через трубки,зроблені з очерету.Це вміння наших предків,дійшло до козаць кого часу, адже останні так само використовували трубки  під водою, і  втілили це у підводні човни.Варто зазначити, що козаки у будуванні підводних човнів обігнали, як Західну Європу, так і Росію.  Адже у Англії, перший підводний човен зявився у 1620 р. завдяки вченому-фізику і механіку,а також придвор ному лікарю англійського короля Якова I, голландцю Корнеліусу ван Дреб бельну. І то він возив англійську придворну знать по річці Темзі.У Франції вперше ідею військового підводного човна запропонував учень Рене Декарта, французький чернець П.Мерсен, вперше у 1634 році Тоді як козаки, вже півстоліття використовували підводні човни у морських походах на турків. Проект Марсена пропонував зброю,в якості якої повинні бути  підводні гармати з безповоротними клапанами, що запобігають попаданню води в човен через стовбури під час пострілу та свердла для руйнування корпусу ворожих кораблів нижче ватерлінії. Проте його проект так і залишився проектом.В Росії перший підводний човен зявився у 1718 року.Тесляр підмосковного села Покровське Юхим Прокопович Ніконов,який працював теслярем на казенній верфі, в чолобитній царю Петру I писав, що він береться зробити судно, яке може йти у воді таємно і підходити до ворожих кораблів під саме дно, а також зі снаряду розбивати кораблі. Петро I оцінив пропозицію і наказав,ховаючись від чужого ока,приступити до роботи, а Адміралтейству-колегії зробити Ніконова майстром потаємних суден. Спочатку була побудована модель, яка успішно трималася на плаву, занурювалася і рухалася під водою. У серпні 1720 р. в Петербурзі на Галерному дворі таємно, без зайвого розголосу був закладений підводний човен. Гетьман з своїм оточенням серед якого був джура Сольчаник та декілька полков ників,разом з флотоводцями Коренем та Волею,одним підводним човном  під назвою «Архангел»вирушили з січової гавані на чолі своїх флотилій. Керував підводним човном козак на ймення «Помста» в якого всіх його родичів забрали татари у свій Крим і продали в рабство,в Туреччину, так що навіть мріяти про їхні звільнення боявся він.На 40 чайках розмістилось трохи більше 2000 козаків-добровольців і велетенські вітрила гнали їх в напрямку лиману і моря. Попросив стерновий у гетьмана дозволу на застосування свого вітрила, що містилось у  рубці,отримав його і за допомогою 3 козаків встановив над підводним човном, який з підводного перетворився на звичайний і на Дніпровських хвилях,нічим не виділявся від звичайних чайок. Буяв червень та так потужно і яскраво,що всі птахи,що гніздувались в Дніпровських плавнях так гарно щебетали-виспівували, наче вітали  мвйбутню козацьку Перемогу. Біля лиману наказав П. Сагайдачний своїм старшим сотникам, зібратись на підводному човні і багато з них вперше побачили цю диковину.Лиман був перегороджений ланцюгом, щоб козаки не могли виходити в Чорне море і турбувати султана та кримців. На лимані було досить багато галер,а веслярами на них були турецькі раби,українці,які навіть не чекали на своє звільнення,були серед них і південні,балканські слов»яни.За командою гетьмана відправлені річкові пластуни,до місця де кріпився, ланцюг, що мали з собою порох і вибухівку та мали завданняи взірвати кріплення. За чітким планом П.Сагайдачного діяли козаки і коли вже ніч окутала лиман,за сови ним криком, біля галер виринали підводні козацькі човни,які так тихо пройшли  повз галери,що їх ніхто і не помітив. Вспливали вони з річкових глибин у світлі сотень факелів і з брами лодії чубаті лицарі, вилітали наче корки з пляшок і зразу з неймовірним галасом стріляли по моряках турецьких галер з своїх мушкетів, пістолів  і брали їх на абордаж.Зчинилась страшна паніка і страх опанував турка ми,коли вони побачили,що їх головна галера,на якій був сам паша,після попа дання ядер гармати  пішла на дно,а з нею добірні яничари. Вдалий постріл зробив Мирон з третього підводного козацького човна,тому що тільки на ньому була гармата і стріляла вона з верхньої палуби-рубки за наказом гетьмана. Аж тут страшенної потуги звук взриву основи бетонної-бика,на якому кріпився ланцюг, розірвав довкілля і це був наче умовний сигнал для козаків-моряків Сагайдач ного,які наче  віртуозні мавпи брали на абардаж турецькі кораблі, немилосердно розстрілюючи і рубаючи шаблями яничар,яких було більшість на галерах.Цей нічний бій тривав якусь годину і через певний час запанувала мертва тиша,яку тільки тривожили жалібні зойки поранених турків.Козак «Помста» знайшов рідного брата Миколу,що був прикутий ланцюгом до галери, обнімав, цілував його,а той від такого щастя,в яке просто не вірив,а думав, що марить у сні,гірко плакав,аж захлинався. Зранку наступного дня було поділене захоплене у турок добро і багато тисяч яничар, більше 15, полягло у цьому бою  і ще 15 галер стали здобиччю козаків Сагайдачного. На цих галерах було вино і золото,а один з молодих та жовторотих козаків,вирішив спробувати дію закону про заборону вживання спиртного під час походів. Його піймали,привели до гетьмана,який тільки спитав:»Чому ти це зробив? І не дочекавшись відповіді, наказав привсе людно стратити,що було зроблено перед лицем всіх козаків-моряків» П. Сагай дачний вирішив,що підводні човни це надзвичайно дієва зброя і виріщив її випробувати  в морському бою.В    тому ж  таки 1616 році КОЗАКИ- МОРЯКИ  гетьмана П. Сагайдачного несподівано атакували грізну фортецю Синоп на північному узбережжі Туреччини,захопили її, знищили турецький гарнізон і ескадру,попутно зруйнувавши фортецю Трапезунд,там були використані підводні козацькі човни. В 1616 році - повертаючись з Туреччини,захопили фортецю Кафу (Феодосія) і звільнили кілька тисяч невільників,знищивши чотирнадцятитисячний гарнізон і одну з найбільших турецьких ескадр,а в Кафі Сагайлачний також використав всі свої підводні човни,що були страш ною несподіванкою для ворога. Світ не знав підводних субмарин,а козаки повним ходом викорстовували їх у морських походах проти басурман.  Біль ше ніж на 100 років раніше у нас українців появились Підводні човни ніж в Московії,тому маємо повне право  гордитись своїми підводними човнами, випробуваними в морських боях.В 1618 році козаки увійшли в Стамбул, убили 6000 турків,захопили велику кількість полонених і спалили половину міста-столиці.В 1618 році в союзі з польським королем Владиславом органі зував безпрецедентний похід на Москву,коли протягом трьох місяців "російсь кого походу",козаки подолали понад 1200 кілометрів,захопивши Путивль, Рильськ,  Курськ,Калугу, просуваючись із середньою швидкістю 15-20 км в добу,  а  поляки за цей час пройшли 250 кілометрів без серйозного опору і не взяли жодної фортеці.Під Серпуховом після першого ж бою із загоном Сагайдачного, московське ополчення Дмитра Пожарського (Мінін і Пожарський - національні герої Росії) просто розбіглося, відкривши шлях на Москву.Потім біля Донського монастиря, козаки розбили прямо на марші,військову дружину боярина Бутурліна,з'єднавшись з військами  королевича Владислава в районі Туши но. Коли доля нової малолітньої російської династії Романових (якій  було всього 5 років), висіла на волосині, і була а руках гетьмана Сагайдачного,  він,відмовився від штурму і руйнування Москви,вирішивши,що посилення одного з трьох супротивників (Польщі, Російського царства та Османської імперії) невигідне запорізьким козакам, що вказувало на самостійність у прийнятті рішень українським гетьманом. Довга облога потребує величезних фінансових ресурсів,яких не було у Польщі.Москва дала величезні "відкупні". Було підписано Деулінське перемир'я,в якому Росія позбавлялася Смолен ська,Чернігова, Рославля, Новгород-Сіверська,Почепа,Стародуба - всього 29 міст з прилеглими до них землями,що переходили до Речі Посполитої. Владислав Ваза зберіг право іменуватися "російським царем" в офіційних папе рах польсько-литовської держави. Запорізькі козаки отримали 20000 золотих і 7000 штук сукна.Цікаво, що у 1632 р. (через 10 років після смерті Сагайдачного) Росія порушила перемир'я,почавши Смоленську війну (1632-1634 рр.), в результаті якої Владислав Ваза назавжди відмовився від прав на царський трон в Москві. Розгром 162-тисячної турецької армії у Хотинській битві 1621 року (м. Хотин,сучасна Чернівецька область)-пік таланту полководця Петра Сагайдачного.Внаслідок битви польські війська і запорізькі козаки Сагайдачного знищили 80 тис.  вояків турецького війська. ТІЛЬКИ ВДУМАЙСЯ читачу-майже 100000 тисяч вбитих турків,решту змусили втекти. Ця поразка примусила Туреччину назавжди відмовитися від планів завоювання Європи.Сагайдачний був прекрасним тактиком.Його вміння знаходити непомітні маршрути для пересування війська ворожою територією,а також висока дисципліна війська і вдосконалена тактика битви, дозволяли козацькому війську вести рівний бій з противником,який переверщував козаків за чисельністю у 2-3 рази. Так було і в Хотинській битві,коли загони козацьких пластунів і не тільки пластунів серед ночі,або зовсім зранку,коли ворог як правило спить догори пузом,несподівано нападали на ворога  і винищували його в пень. Також гетьман застосовував гармати легкі,які розміщував на возах,що були на флангах козацьких загонів і во ни своїми ядрами чинили страшну паніку серед ворога,забираючи страшний врожай війни  смерті( тисячі трупів) з собою. Помер Сагайдачний від поранення отруєною татарською стрілою у Хотинській битві.Існують дані про те,що за п'ять днів до своєї смерті Петро Сагайдачний написав заповіт, в якому вказав, що всі ті скарби,якими він володів за життя,повинні після його смерті перейти Київсь кому братству і Львівській братській школі. Гетьман П.Сагайдачний з  1589-го по 1592 рік отримував початкову освіту в Самборі, а  з 1592 по 1598 рік навчав ся в Острозькій школі на Волині.В 1598 році-Сагайдачний приєднався до війська Запорізького.Тривалий час перебував серед запорожців,набуваючи своєю відва гою і розумом авторитет. Саме на Запоріжжі Конашевича як вправного лучника, починають називати “Сагайдачним”.,до речі як і багатьох інших козаків. В 1601 році він як звичайний козак брав участь у приєднанні до Речі Посполитої, Есто нії, яка до цього належала Швеції. Протягом року приймав участь у польсько-шведській війні.В 1603-1617 роках він брав активну участь у козацьких морських і сухопутних походах проти турків і татар. Про використання підводних човнів йшлося вище.П. Сагайдачний прославився не тільки перемогами над ворогами, але його авторитет посприяв висвяченню ще одного галичанина Йова Борецько го митрополитом і не тільки його. Цей внесок просто неоціненний,адже за його допомогою була відновлена Київська і Галицька митрополія.Берестейська цер ковна унія 1596 року показала,що українські священники схильні до унії (союзу) з римо-католицьким папським престолом і відновлюють те,що вже було за короля Русі Данила Галицького.Саму унію чи об»єднання церков католицької та православної,під управлінням Папи Римського,слід вітати,але методи переводу під таке управління,що насаджувались поляками в Україні, викли кали справедливе обурення серед народу українського. Православна церква перебувала в повному безладі і навіть не мала своєї ієрархії.Її захисником і порятунком був гетьман П.Конашевич-Сагайдачний з умім козацьким запорізь ким військом. Королівський універсал 1596 року надавав греко-католицьким свя щенникам усі вищі церковні посади,а відтак і прибутки,що викликало обурення серед православного люду і її священників.

                         

                                   Митрополит Йов Борецький

Доходило до відкритих протистоянь і не тільки на рівні богословів,але це переростало у повстання і взяття за шаблі,доходило і до кровопролиття.Першою на захист православної віри виступила православна шляхта,яка намагалась доби тись справедливості на сеймах,але не завжди достойними методами.На світ божий витягалось вся брудна білизна у вигляді паплюження священників- уніатів і їх низького походження і це стосувалось вищих церковних чинів уніатської церкви таких як Кунцевич та інші.Цим прославився волинський шляхтич Лавро  Древинський своїм виступом на сеймі перед королем Польщі в 1620 році,де він називав греко-католицьких священників злодіями і холопами. Це був приклад поганого смаку і чорного піару.Цей метод боротьби не давав бажаних результа тів,тому православний люд шукав дієвих засобів зміни ситупції і  ними були православні братства  у великих містах,таких як Київ, Львів.Король  передав греко-католикам храм святої Софії в центрі Києва і на службу Божу туди закликав і православних,місцеблюститель уніатського митрополичого престолу, Антоній Грекович. Там проживали недалеко запорізькі козаки,які діяли на грані закону,а інколи переступали через нього,а православні батюшки відмовились йти в цей храм Божий та заборонили йти і православним мірянам. Навіть був постріл в Грековича. Богоявленське братство квартирувало на Подолі,там проживало багато козаків, і коли гетьман війська Запорозького Петро Конашевич-Сагайдачний вписав усіх козаків війська Запорозького в  це православне братство,багато боялись навіть писнути проти козаків. Коли Антоній Греко вич після оказії з храмом Святої Софії намагався захопити золотоверхий Михай лівський монастир в 1618 р,то через цю зухвалість, поплатився своїм життям,так як був витягнутий козаками з свого дому і втоплений в Дніпрі. Тих,хто позбавив життя Грековича не знайшли і ніхто з козаків не був покараний за цей злочин. Навіть такі радикальні методи боротьби не вирішували головного питання.Двоє з митрополитів Перемишльський Михайло Копистенський та Львівський Гедеон Балабан,померли і потрібно було в православну церкву влива ти нову,свіжу кров,запроваджувати нових церковних ієрархів. В 1618 році поя вився шанс із святого Єрусалиму,так як владика Теофан прибув у Москву, щоб висвятити на ПАТРІАРХА Московії, митрополита Філарета. Теофан мав права делеговані йому Константинопольським вселенським патріархатом,до якого входила і Київська митрополія на «вирішення всіх архірейських справ і мав право на висвячення церковних ієрархів».Дорога була в Московію тривалою і її відвідини та висвя чення Патріарха Московського Філарета, вимагали достатньо великого проміжку часу. Ця обставина стала вирішальною для гетьмана П. Сагайдачного,що зумів на чолі  козацької  делегації прибути в Москву. ,шо в ті часи тільки-но пережила жах козацького походу і дуже боялась щоб  бува не почались знову військові дії проти москалів.Наш гетьман зустрівся з Єрусалимським патріархом,але про що була між ними розмова, історія мовчить,а ми лише здогадуємся по наслідках.Патріарх Теофан був у Москві до літа 1619 року і тоді відбув в Палестину,але їхав через Україну.На кордонах Московії і Речі Посполитої Теофана особисто зустрів геть ман війська Запорізького П. Сагайдачний разом з козаками і Київ зустрічав патріарха Теофана так як не зустрічала його Москва,литаврами,сурмами і в цій добрій і благодатній обстановці східний гість виріщив відпочити.

У Києві він приймав подарунки від громадян Києва,роздавав ставропігійні грамоти церковним братствам і отримував неабике задоволення від  інтелектуа льного спілкування з незрівнянно культурно- благороднішим і вищим від Мос ковського,місцевим київським духовенством.У Варшаві,столиці Речі Посполи тої,в польського короля,під впливом нашіптувань шпигунів, виникла підоздра, що  православний  Єрусалимським патріарх,є агентом Москви,а потім думка, що може він шпигун турецького султана або є їх подвійним агентом,тих держав, надзвичайно заклятих ворогів Польщі.Це викликало побоювання короля,тим більше у всіх його мандрах Києвом,патріарха супроводжували добре озброєні і відчайдушно хоробрі загони козаків гетьмана. Київ  ніколи не був лояльний до Варшави як і не лояльний він був до Москви,своїх загарбників.Щоб не викликати повстань і військових заворушень козаків,Варшава вирішила направити свого королівського представника Почановського,який дав зрозуміти патріарху Теофа ну,що пора би і честь знати та час відїзжати з Києва в Єрусалим. Патріарх,не виконав своїх зобов»язань перед гетьманом козацьким,але вирішив, що слід збиратись в дорогу,а козаки,боячись,що  православний патріарх не висвятить митрополита і єпископів,дали йому чітко зрозуміти це."Не був би патріархом, не був би добрим пастирем, не був би намісником Христа й апостолів,якщо б не посвятила твоя святість народові руському митрополита і єпис копів, особливо, коли знайшов нас гнаними і без пастирів, і ми навіть боїмося, щоб за цей спротив не вбив тебе на дорозі цієї подорожі в ім’я Христа який лютий звірЦе була халепа. Потрібно було вибирати чи опинитись в застінках польського короля як шпигун чи залишитись без супроводу козаків татарським степом,де будь-яка отруйна стріла могла забрати його життя.З посольством Почановсь кого,коли були у Білій Церкві до представника короля, прибув гонець,що спо вістив його про страшну поразку польського війська від турків під Цецорою.Тоді у Білій Церкві був рукопокла деним руським єпископом Луцьким, Ісаакій Борискович,а ще до цього, дуже сек ретно,при повній темряві завішених шторами вікон,в скромному храмі на Київсь кому Подолі,патріархом єрусалимським Теофаном були висвячений митрополи том Київським Йов Борецький.Тоді ж 20 жовтня 1619 року церковний сан єпископа Перемишльського отримав Ісайя Копостинський   від патріарха Теофа на як і Мелетій Смотрицький став єписко-пом Полоцьким. Нагадаємо читачу,що вказані церковні посадовці, відіграли надзвичайно плідну роль в православному світі і в освіті.Рукопокладання патріа рха відбувалось при зашторених церковних вікнах,щоб жоден промінчик світла не проник назовні і не викликав стронньої уваги,особливо поляків-католиків.Але ця Київська нічна акція не була завершаль ною.По дорозі до Константинополя патріарх,в Трахтимирові висвятив єпископом Володимирським,Єзакеїла Курцевича, ігумена місцевого монастиря,а в Животові був рукопокладеним єпископом Холмським,Паїсій Іполитович.Петро Сагайдач ний,найбільш незручний персо наж для російської історії та політикуму та й для москалів загалом.Його не можна звинуватити у зраді, так як звинуватили Мазепу, Виговського,які давали присягу царю, а потім порушили її. Сагайдачного не звинуватиш в тому, що він був поганим полководцем чи флотоводцем, або ж у тому, що не був на варті право слав’я чи навіть був якимось неуком. Історію про нього неможливо переписати, бо гетьман мав бездоганну репутацію.Його похід на Москву офіційна російська історія зображує,як зрадницький напад поляків та українців під командуванням гетьмана,але зрада кого,чи присягав царю він коли небудь? Ні,навпаки,спас малолітню царську династію Романових. Він розробив стратегію проти ханської орди та турецьких військ,і запорожці почали свої успішні сухопутні та морські походи.1618 рік–козаки ввійшли до Стамбулу, вбили 6 тисяч турків, багато кого взяли в полон та спалили  добру половину міста. Турецькому Султану довелось збирати раду із союзними державами для обговорення плану дії проти військ Сагайдачного.Гетьман ж приєднався до антитурецької коаліції разом із Персією,Францією Польщою, Ватиканом,Абхазією,Мінгрелією, Грузією. Про це офіційна російська історія мовчить бо за її версією, України ніколи не існувало та з нею ніхто не рахувався, однак ми бачимо,що все було якраз  навпаки. Знову 1618 рік – Сагайдачний разом із Польщею вступає у війну з тогочасною Московією, бо турків на Чорному морі він вже і то не раз розбивав у боях, а в Москві, козаки до того ніколи не гуляли.Гетьман зібрав 20-ти тисячне військо із ним рушив на Москву. На шляху він захопив Путивль,Рильськ, Курськ,Єлець,Лебедин ,Скопин, Рязьк.Під Єльцом Сагайдачний ще й захопив у страшну козацьку неволю, якою татарські матері лякали дітей,п’ятдесять татар конвою, Московського посольства, що везло хабар кримському ханові розміром у 30.000 рублів царської казни. В районі Серпухова запорожці зустрілись із військом Пожарського,яке розбіглось при першій сутичці.Москва виставила наступного геніального воєначальника, яким став Волконський,що хотів завадити козакам перебратись через Оку. Сагайдачний як розумний полководець не став йти напролом,а перебрався вище за течією та швидко розча вив війська противника яко вош. Відомо, що в Росії люди та воєначальники не закінчуються ніколи,тому наступним,вже третім полководцем стає Бутурлін, якого Сагайдачний здолав самостійно,проломивши тому череп гетьманською булавою.В кінці вересня козаки стоять під Арбатськими воротами Москви, обій маючись із братськими польськими військами. Але в такий момент в діло втручається неземна сила… Сагайдачний почав свій похід у непідходящий час, коли «Женці жнуть» в серпні і навіть, не дивлячись на блискавичність захоп лення Московії, він стояв там перед самісінькою зимою.Цар, запропонував непогані відкупні,тому зразу ж було підписано Деулінське перемир’я,після якого Московія втрача ла Смоленськ Чернігів,Новгород-Сіверський.Було колись – в Україні  ревіли гармати; Було колись – запорожці вміли панувати” – писав Тарас Шевченко про часи, які він ставив собі за завдання героїзувати. І вони  дійсно були героїчними, ті часи, адже де ще в нашій історії ми маємо сторінки, коли скубання потужної Османської імперії чи “гуляння” Московією було нашими досягненням?Один героїзм та ідея. Вихідні з Львівщини також ходили по турецьких водах і застрягали в московських болотах.Петро Сагайдачний з Львівщини і він наша козацька слава.Походження та діяльність Петра Конашевича є спростуван ням стереотипу, що Львівщина не має відношення до козацтва. Сагайдачний, який народився в селі Кульчиці,сучасного Самбірського району,став не лише кошовим отаманом Запорозької Січі, але й одним із найбільш видатних та уславлених полководців в історії України. Його гостру шаблю, міцну руку та світлий розум відчули на собі як потужна Османська імперія, так і Московія, яка саме розправляла у той час крила.Саме з  Кульчиць,від славетної бойківської шляхти виходить схильність до меценатства та підтримки православних братств і храмів, властива Петру Сагайдачному в дорослому віці.Освіту Сагайдачний здобував у школі Львівського братства (можливо?), а потім в Острозькій школі, яка на той час була однією із найкращих за рівнем викладання на наших теренах. Що говорити, коли одним з учителів Сагайдачного міг бути Кирило Лукаріс, що пізніше стане Александрійським та Константинопольським патріархом. Похід козаків на чолі з Сагайдачним на Варну у 1606 році та її взяття так розізлили султана Османської імперії,що він наказав перегородити Дніпро залізними ланцюгами біля острова Тавані.Це, правда,не зовсім подіяло і вже у 1607 козаки спалили Очаків і Перекоп.У 1618 році Сагайдачний з козаками мали честь воювати проти Московії.Ціна  трон для королевича Владислава. Поблизу Тушино, козацькі війська злилися з армією Владислава, яка ліниво, але гонорово, чекала їх підходу. Внаслідок одного з рейдів армії Сагайдачного, влада Московії попросила про мирні переговори.Після відкриття Київського братства, Сагайдач ний з усім Військом Запорозьким вступив до нього. Гетьман був одним із ініціаторів відновлення Київської митрополії,про що йшлося вище. .У 1615 р. Сагайдачний із усім Військом Запорізьким вступив до Київського братства, що дало останньому  велику матеріальну та могутню військову підтримку. У 1620 р. завдяки своєму авторитету, гетьман домігся того, що Єрусалимський патріарх Теофан висвятив на єпископів кількох українських священиків,і відновив Київську митрополію. Про його сина Лукаша відомо, що в 1618 році він прибув на навчання до Замойської академії та був записаний як Lucas. Зрештою, у жовтні 1620 року патріарх Теофан за наполяганням Петра Сагайдачного,висвятив Йова (Борецького) на митрополита Київського і Галицького.Потім Єрусалимський патріарх Теофан згадував, що відновлення православної ієрархії було би неможливим без Сагайдачного,а його дії взагалі можна назвати рівними апостольським. Після успішних дій козацької сорокатисячної армії під Хотином, почались переговори про укладення миру і як наслідок між Річчю Посполитою і Османсь кою імперією було відновлено дипломатичні відносини.Якщо вірити  вірменсь ким хроністам того часу, “тільки завдяки Богу і козакам” османи не здобули того разу перемоги.З війни Сагайдачний привіз до Києва серйозне поранення. Доглядали його особисті лікарі короля Сигізмунда ІІІ Вази.Гетьман  відійшов від політики.Більше уваги почав звертати на меценатство.Сагайдачний відправив 15 тисяч червоних золотих Львівській братській школі. Його заповіт переадресовував більшість майна Сагайдачного на освітні та релігійні цілі. 

Сагайдачний помер 1622 року від рани,якої зазнав у Хотинській битві. Був похо ваний у Богоявленському соборі Київського Братського монастиря, але згодом відомості про його могилу було втрачено.Героїчні подвиги Сагайдачного відображено ї народних та художніх творах. Хто не знає пісні “Ой на горі та женці жнуть”, де вільний та свободолюбивий Сагайдачний тютюн і люльку цінує більше за жінку?.Вже за незалежної України було знято фільм про Сагайдачного. Також на його честь названо безліч вулиць та закладів і флагман українського флоту носить його ім»я.Пам»ятник в Севастополі П. Конашевичу-Сагайдач ному окупанти Криму-росіяни,знишили як пам»ять про ненависного їм геть мана. Наш Петро  Конашевич Сагайдачний,справжній лицар по духу і крові. Його таланти і навики врятували не лише Річ Посполитку від Османської нава ли, але й цілу Європу. Його меценатська діяльність стала наріжним каменем для відродження українського православ»я. Вартує особливого дослідження його життя,але він один з тих кого боїться Росія,адже він Перемагав московитів завжди і навіть їх «Маскву» чуть не взяв штурмом,але пожалів.Це світоч української нації і провідник як і Степан Бандера і маскалі їх обох ненави дять,бо вони  були патріотами України,які в нічому не залежали від Москви, а воювали з її орками і перемагали їх. 

                             

                Легенда про Івана Дмитровича Сірка.

Іван Сірко прожив 210 років – тричі по 70. Коли приходив час смерті, отаман кликав козака-джуру, свого помічника, і давав йому три пляшки з настоями трав. Після смерті отамана, він закопував його тіло. На третій день джура розгрібав землю і окроплював тіло отамана настоєм з першої пляшки – Сірко починав дихати. Після настою з другої пляшки у Сірка відкривалися очі, ну а після третього кроплення отаман починав рухатися та говорити. Коли смерть прийшла за Іваном втретє, він наказав себе спалити та розвіяти попіл за вітром. Але перед тим – відрубати йому руку та носити її у походи козацького війська 7 років і лише потім – покласти в могилу. Кошового Отамана війська Запорізького Івана Сірка чи не кожен українець бачив хоча б раз у житті. Живописець Ілля Рєпін зобразив його у центрі своєї картини “Запорожці пишуть листа турецькому Султанові”.

В Івана Сірка дійсно були дуже правильні риси обличчя. Але Рєпін не знав однієї деталі: отаман мав на нижній губі з правого боку родиму пляму червоного кольору.Сучасники вважали її Божим знаком,який відрізняв Сірка від звичайних людей.Його народження було надзвичайно цікавим,адже як відомо вибраним тіло дають батьки,мати і батько,а душу людську дає сам Бог,причому душа людська скарб безцінний  і вічний, власне вияв людини і сама людина, це її душа.Тіло людське- це сосуд в якому перебуває душа і сама людина,а коли помирає людина, тіло йде в землю,звідки і вийшло,а душа йде до Бога на небо. Там вона набирає властивостей вічної інстанції  і кристалізується в дорогоцінні камені,але не пот ребує тих життєвих енергій,які потрібні людині,серед них потреба в їжі,сні, здоров»ї,любові і продовженні роду.Залишається  розумова функція і чуттєві фун кції,які роблять людиною, істоту на двох ногах. Навіть мова,приходить до людини після її народження.Чекає душа, того  молодого тіла, яке йому призначив Господь Бог наш і не відчуває будь-яких незручностей як і не відчуває часу.За молитвами батьків,дідів йдуть душі в тіла людські і тільки тоді,коли з»єднуються назавжди,людина стає людиною. Після хрешення і отримання імені в церкві, людина починає своє людське життя і виконання своєї місії на Землі.Але тільки Господь Бог визначає долю людини і скеровує своїм подихом душу в тіло. При цьому душа має завдання для життя на Землі і коли виконує це завдання Бога,помирає тіло,а душа,збагачена життєвим досвідом,наче дорогоцінний камінь-діамант набирає граней і відтінків і стає щораз гарнішою і досконалішою. Бог вибирає для людини завдання і воно не завжди таке,яке би хотіла сама людина. Ось чому ми кажемо,що характер змінити майже неможливо.Так триває століттями, тисячоліттями, відколи Господь заселив планету Земля людством. Після того як у Вавилоні були змішані мови всіх народів світу і вони перестали розуміти один одного і не було вже єдиної Божої мови між людьми,кожному новонародженому давалось завдання від Бога і він мав його виконати,а народ чи по теперішньому нація, мають свої завдання дані Богом. Кожна нація існує, має відведений їй вік та завдання до виконання. Ось коли Господь давав духа святого Івану Сірку,то дав йому завдання бути характерником могутнім і захищати український народ від ворогів його-мусульман-турків і татар,а також проти нового ворога-підступного і брехливого москаля.І він блискуче виконав своє завдання,адже був непереможним яко Олександар Македонський і тільки два таких полководці маються на  планеті Земля,що не програли жодної своєї битви.  Козак Половець мав клопіт із хлопцем від самого народження. Коли жінка народила дитя,одразу ж втратила свідомість.Молока не стало за тиждень, довелося годувати дитину хлібом.Немовля спокійно гризло окраєць, бо народи лося одразу із зубами. Дяк, який зайшов охрестити немовля, відмовився брати дитину на руки, перехрестив здалеку і втік. А налякані сусіди радили батькам позбутися сина, бо за повір’ями, поява дитини з зубами означала, що народився майбутній вбивця. Народився наш герой за різними даними в різний час і за різними даними навіть в різних місцях.До недавнього часу вважалось,що Сірко народився в слободі Мерефа на Харківщині.Сучасна і більш вірогідна версія народження кошового отамана  СІРКА, є поселення Мурафа,Шаргородського ра йону, що на Вінничині і ніби-то вихідці з нього заснували Мерефу на Слобожан щині. Народився він не в козацькій,а в православній шляхетській сім»ї між 1605- 1610 роками. Малюк ріс хворобливим і мовчазним. Серед однолітків почувався чужим, тому часто блукав лісом на самоті. У ніч на Івана Купала його збив з ніг сильний поштовх. Хлопець закричав, навмання вчепився у нападника, а коли отямився, побачив, що голими руками задушив вовка.Після того випадку Іван перестав хворіти,але у селі його почали побоюватись.Легенду про вовка записали на Харківщині. Вважається, що саме там народився отаман. Дійсно, у тамтешній козацькій слободі Мерефі довгий час жила дружина та діти отамана. У хроніках це місце навіть називали Сірківкою. Але ж Сірко народився задовго до заснування слободи – на 53 роки раніше?

1618-й рік. Брацславське воєводство.Обійстя дрібного шляхтича Сірка. Рід скром ний,але навіть такий дрібний дворянин як Сірко,міг стати сенатором.Тому батько не шкодує ані сил, ані грошей,аби його син ріс освідченим-змушує хлопця займатися латиною,адже усі закони у Речі Посполитій видавалися саме цією мовою,не менше уваги приділялося і мистецтву володіння шаблею, бо найпер ший обов’язок шляхтича – військова служба королю. Сірко був освідченою людиною. В архівах зберігаються його листи московським царям Олексію та Федору, королю Речі Посполитої Яну ІІІ Собеському та кримському ханові.

У тих краях козаків можна було побачити нечасто, але висуваючись у похід проти турків, одного дня через село таки проходили козаки. Іван не міг втриматися,аби не побігти дивитися на славних вояків.Останню крапку у виборі хлопця поставив випадок,який визначив його долю на багато років вперед. Вражений вмінням козака зупиняти кров, хлопець наважився попроситися з ними на Січ. Іванові не відмовили, але попередили, що на нього чекають справжні випробування.Козаки вирішили приставити Івана джурою до старого козака. Сірко здивувався: чого його може навчити старий дід? А почалося навчання з того, що Іванові зав’яза ли очі і примушували ходити так цілий день. До побутових незручностей він швидко звикає.Має лише сорочку, виварену у риб’ячій юшці, аби в ній воші не заводилися. І в цій сорочці ходить незалежно від того, дощ надворі чи спека. Він виконує все, що йому говорять.Наступного дня малому затулили вуха, ще й до кисті прив’язали шаблю. Іванові ця вправа подобалася. Шабля швидко стала продовженням руки.Але найбільше часу треба витрачати на, здавалося б, просте завдання.Потрібно було стати спиною до сонця перед стіною і торкнутися поверх ні стіни рукою швидше, аніж там з’явиться власна тінь. Після того, як опанує це, старий козак обіцяв, що Іван ловитиме кулі на льоту.

Цікаву науку проходить Іван у старого козака, але найважче було йому,вчитися помирати. Вправа начебто і не складна, але замість того, щоб впадати в анабіоз, Іван постійно засинає.Потрібно було лягти на спину та дивитися на сокола, який літав у небі. Птах рухався дуже повільно,часто замираючи. Споглядаючи за ним, учень намагався уповільнити ритм серця, аби воно майже зупинилося. Дід казав, якщо навчитися так робити,то ляже отак козак у канаві біля ворожого табору, а на нього і не звертатимуть уваги, бо подумають, що неживий. Через рік невтомних тренувань Іван вже міг під час такої вправи бачити все довкола очима того сокола, що кружляв у небі.Іван Сірко національний герой Франції, який не програв жодної з 244 битв, у яких брав участь. Після перемог у Франції боро вся проти поляків разом з Богданом Хмельницьким, не прийняв,як і Богун, рішення Переяславської ради (1654 р.) і відмовився присягати Москві, пере йшовши до Запорізької Січі охороняти південні кордони від татарських набі гів.Є згадки під 1646 р,що він як старший загону запорожців, найнятого уря дом французького короля Людовіка XIV, брав участь у здобутті  в середині 17 ст. під проводом Богдана Хмельницького, фортеці Дюнкерк на півночі Франції.Учасник Національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої.1663 р. став кошовим отаманом, до кінця життя не раз обирався на цю посаду (за різними підрахунками від 8 до 20 разів). Очолював боротьбу проти Кримського ханату й Туреччини, організував кілька вельми успішних походів.Десь у 1660-х рр. Іван Сірко заснував на Слобожанщині поблизу Мерефи хутір Сірківку (Сєрківку) – згодом цей хутір перейшов у спадок його доньці й за йменням її чоловіка – Івана Артемова, дістав назву Артемівка –частина Мерефи. Іван Сірко певний час був харківським полковником, жив з родиною на своєму хуторі та в Мерефі. Коли 1668 р. на Лівобережній Україні вибухнуло повстання, організоване гетьманом Іваном Брюховецьким,який слав зазивні універсали і на Слобожанщину Іван Сірко очолив тут виступ.До нього приєдналися мешканці й старшина Цареборисова, Маяцька,Змієва,Мерефи й Валок,воєвод у цих містах повбивали,укріплення зруйнували, але здобути Харків повстанцям не вдалося. Іван Сірко рушив на чолі війська до Дніпра, здобув перемоги над московським військом поблизу Охтирки й Полтави. Іван Сірко підтримав гетьмана Петра Дорошенка,хоч невдовзі їхній союз розпався.За зв’язки з керівником селянсько го повстання в Московському царстві Степаном Разіним 1672 р, Івана Сірка заарештовано й заслано в Тобольськ,а це Сибір. Влітку 1673 р. через зростання турецько-татарської загрози його було звільнено.Сірко повернувся на Січ,де організував відсіч турецько-татарській агресії,зокрема в 1677 і 1678 роках.Помер уславлений отаман 1 (11) серпня 1680 р. на хуторі Грушівка тепер с. Іллінка Томаківського району Дніпропетровської обл,а похований поблизу с. Каплунівки, Нікопольського району тієї  ж області. Російські війська зуміли віроломно взяти його в полон,запросивши на "мирні переговори" до московсь кого воєводи Ромодановського, але навіть московський цар Олексій Михайлович не ризикнув стратити привезеного в кайданах Сірка і спочатку відправив його в сибірське заслання,а потім повернув на Січ боротися з татарами. Через 132 роки після смерті Сірка його мощі використовував фельдмаршал Кутузов перед Бородинською битвою 1812 р, щоб надихнути російську армію.  В 1966 р. президент Франції генерал Шарль де Голль поклав квіти до пам'ятника великому українському козаку в Києві, який у 1646 р. допоміг французам зробити те, що було не під силу "чотирьом мушкетерам короля" з роману Олександра Дюма, - взяти неприступну фортецю Дюнкерн,яку корпус Сірка захопив за 3 дні, увійшовши до неї без єдиного ПОСТРІЛУ. Іван Сірко-найвідоміший і уславлений запорізький козак, багаторазово обирався в Запорізькій Січі кошовим отаманом з 1659 року до серпня 1680 року.. Вперше Іван Сірко в історичних джерелах виступає як полковник вінницький в середині 1644 р., який разом з Богданом Хмельницьким веде переговори з французьким послом у Варшаві графом де Брежі про участь запорожців у війні з Іспанією. Переговори заверши лися успішно і у 1645 році корпус з 2500 козаків під командуванням полковника Івана Сірка на французьких кораблях відправився з Гданська до Франції, де зіграв вирішальну роль у взятті фортеці Дюнкерн захопленої іспанцямиі  у 1645 році. Сірко мав феноменальний військовий талан і за життя він провів 55 походів проти Османської імперії та 65 великих битв та 179 сутичок з ворогами і у всіх з них здобув перемогу. Під його керівництвом козаки захоплювали: Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, Ясси, Кафу, Бахчисарай, Трапезунд.

Перша велика перемога під командуванням Сірка сталася в 1646 року в ході тридцятирічної війни.Запрошений французами 2500 тисячний загін запорі зьких козаків на чолі яких стояли Богдан Хмельницький та Іван Сірко за одну ніч взяли іспанську фортецю Дюнкерк, яку французька армія принца Конде,не могли захопити п’ять років. Фортеця Дюнкерк знаходилася в руках іспанців, і мала стратегічне значення,її називали «ключом від Ла-Маншу» Вдячні французи на честь перемоги Івана Сірка встановили пам’ятник козакам на березі Ла-Маншу.

                   ІВАН СІРКО - КОШОВИЙ ОТАМАН І НАЦІОНАЛЬНИЙ ГЕРОЙ

Для взяття фортеці Іван Сірко, використовуючи досвід взяття Кафи, спочатку... захопив іспанську ескадру і, посадивши на неї козаків, нічним десантом через морські ворота увійшов у фортецю без бою..Тактика Сірка вразила французів, і згодом принц де Конде назве її "дивовижною". З Дюнкерна козацька ескадра пішла курсом у порт Кале, звідки, розігнавши іспанців,десантувалася на берег і протягом двох років успішно звільняла французькі землі. Після повернення з Франції у 1647 році Іван Сірко, активний учасник Визвольної війни україн ського народу проти Польщі (1648-1654) під керівництвом Богдана Хмельни цького і відновлення після 250 літнього забуття русько-української держав ності-Гетьманщини.

У 1653 році Сірко відзначився у битві з поляками під Жванцем (територія сучасної Хмельницької області), після якої відбив полонених українців у татар, коли ті спробували доставити невільників до Криму. Іван Сірко відмовився принести присягу московському цареві після Переяславської Ради і разом з Богуном і Йосипом Глухим став в опозицію до Хмельницького, склав свої повно важення перед гетьманом і відбув у Запорізьку (Чартомлицьку) Січ рядовим коза ком, щоб охороняти від татар південні кордони України. Саме там козаки і обирали Івана Сірка своїм беззмінним кошовим отаманом, під командуван ням якого сали ряд дуже гучних перемог над татарами.У 1655 р. Сірко організував морський похід до Криму, чим зірвав намічений на літо похід татарської орди до України. Козацька ескадра із запорізьких і донських козаків вийшла в море на 34 чайках і 15 липня захопила Тамань, важливий турецький стратегічний пункт, який контролював Керченську протоку. Два місяці козаки тримали на замку Азовське море і в страху - весь Крим.У 1660 р. організував одночасно два удари по турецьких фортецях Очаків і Аслам-Кермен, де “посад висік і у полон спіймав”.Запорожці в обох походах взяли багато полонених, яких потім обміняли на українських невільників.У 1660 р. розбив татар у знаменитій битві на Ігренському півострові в гирлі р. Самари, влаштувавши їм пастку при переправі на лівий берег Дніпра, і відбив 15 тис. невільників. У 1663 р. Сірко здійснив два походи на Перекоп, що “закрило” хана на Кримському півострові, зробивши неможливим його з'єднання з поляками.Є легенда-переказ про цей похід.Дуже багато невільників-українців було звільнено кошовим отаманом  І.Сірком під час цього походу і всі вони просили  козаків повернути їх до своїх родин в Україну. Наказав І.Сірко своїм козакам звільняти православних бранців і припровадити їх до своєї Богом даної Землі.Звільнили козаки під час того походу в Крим не багато і не мало душ православних,десь біля 10-12 тисяч,що не мали коней,йшли степом по Кримській землі в надії на свободу людську. Але не всі  серед них такими були. Були духовні запроданці,пристосуванці,що за шмат гнилої ковбаси,не хотіли вже нічого,свобода-воля їх вже не цікавила,вони роздивлялись свої порепані від вітру і сонця та й солі ноги, і починали бурчати. Їх не влаштовували довготривалі козацькі переходи,не влаштовувала козацька їжа,почали вони нарікати і на кошового отамана Сірка як на бессердечного чоло віка, який зовсім не рахується з думкою звільнених бранців,в вони у своїх татарсь ких панів час від часу поїдали навіть баранину. Ось ця баранина, частину людей перетворила на баранів,що перестали думати,аналізувати і як стадо баранів при викли виконувати  чужу,а не свою волю.Навіть суп без м»яса смачніший від борща з м»ясом,якщо його зїси на волі,але не для всіх.Мали вони своїх прово дирів,яких думки ведуть тільки до їжі і туалету. Таких було багато і про думки серед них знав кошовий отаман- характерник. Ця рабська психологія краян викли кала в Сірка лють,адже ніхто з цих нікчем не думав,що кожен козак ризикував своїм життям заради їх звільнення і що чекає їх в Україні сонце волі, сім»я, добро бут, свобода.Є в нас така поговірка:»Говори до с-ки мої,бо я голови слабої» і вона якнайкраще характеризує цих покидьків, а таких на превеликий жаль,за цілі століття поневолення,багато має Україна і їх нащадків  також.Знаємо,що зробив кошовий з сміттям людським. Після його команди хто хоче йти в Край,більшість відокремилась від меншості і сіли по праву руку Сірка ,але було досить тих,які говорили просто у вічі,що вони не хочуть йти в Край,а хочуть залишитись в Кри му. Таких І.Сірко не вважав достойними людського життя і вони залишились,але гумусом в Кримській землі,тому що були вирубані в пень козаками І. Сірка. Король Ян Казимир марно чекав на свого союзника кримського хана..Це змусило польського короля спробувати підкупити Івана Сірка,якому він послав золотий ланцюг і 300 червінців, але кошовий був непідкупний.

"Нужда закон змінює", - любив повторювати кошовий, і його політичні і військо ві дії повністю відповідали улюбленому прислів'ю.Сказане стосується політики і дій кошового на сухопутному військовому театрі. Щодо його дій на морі,то Іван Сірко завжди був прогнозований і бачив тільки одного противника - турецький флот. Віроломне захоплення Сірка в полон і, замість страти, відправка на Січ захищати південні кордони від кримського хана, мала місце 19 квітня 1672 р.Іван Сірко без належної охорони відправився на переговори до московського воєводи Ромодановського,полтавський полковник Федір Жучен ко за опив його у Нових Санжарах і доставив у Батурин. Закутого в кайдани Івана Сірка доставили потім до Москви,звідки цар заслав його до сибірського Тобольська. Мабуть,загинув би в Сибіру славний козацький полководець, та в Україну,у район Кам'янця,рушило величезне трьохсоттисячне військо турецьк ого султана.На поклик султана зрушила з місця і кримська орда. У цій надзвичайно загрозливої ​​ситуації за Сірка перед царем почали клопотати і польський король,і запорізька громада.Запорожці в листі до московського бояри на Артамона Матвєєва просили, щоб "польовий наш вождь, добрий правитель, бусурманам страшний воїн, Іван Сірко до нас був відпущений, тому що у нас другого такого польового воїна і бусурманів гонителя немає...". У цій ситуації в грудні 1672 р. цар повернув Івана Сірка до Москви, де в присутності патріарха Пітіріма, Священного синоду і ближніх бояр змусив його принести присягу московському цареві. Влітку 1673 р. Сірко прибув на Січ, де його відразу ж вибрали кошовим отаманом.Першою своєю справою Сірко організував і провів значний і відомий похід на Кримське ханство, під час якого пройшов з шаблею весь Крим.

Влітку 1675 р. Іван Сірко, з боєм увійшовши до Криму, захопив Бахчисарай і розгромив війська хана біля Сиваша. Ці дві гучні перемоги Івана Сірка - на Січі і на Сиваші - значно похитнули міць кримського ханства. Як свідчить автор "Історії русів": "татари кримські та білгородські, тії чудовиська і бич усіх наро дів,були у Сірка полохливими оленями і зайцями. Він кілька разів проходив через їх доми і укріплення, кілька разів заганяв усіх татар у Кафські гори, де і самі хани їх не раз крилися по ущелинах і чагарниках".

У 1678 р. заподіяв великої шкоди татарському флоту, захистивши Україну. У середині літа 1678 р. турки з татарами почали наступ на Чигирин. Кошовий отаман Іван Сірко на чолі козацького флоту виплив з Січі у Дніпровський лиман і біля гирла нинішньої річки Корабельної напав на турецький флот. Протягом дня 12 липня козаки потопили 40 великих галер, які везли припаси турецькому війську. Говорять,шо в кошового І.Сірка було вже 7 підводних човнів,якими він найбільше користувався,топлячи турецбукі галери. Розправившись з турецьким флотом, козацька флотилія увійшла у Буг, на якому знищила всі побудовані турками мости,а потім десантувалася на берег,розгромила кілька великих турецьких загонів і силою примусила татарські чамбули повернути в Крим.Саме тоді Іван Сірко дав знамениту відповідь турецькому султану на пропозицію здатися:Є припущення і навіть свідчення якогось козака,що серед літа 1678 року кошовий отаман Іван Сірко виплив з Січі і прийшов у Дніпровський лиман  біля гирла річки Корабельної на підводному човні, точніше кількох підводних човнах і в них була Запорізька старшина.Так  непомітно підійшов,що ніхто із татарви навіть не припускав такий випад козаків,а це були удосконалені підводні човни козака Волі і Кореня,про які йшлося вище,що йшли вниз за течією ріки,а не вверх,проти течії.Є історичні свідчення, що фельдмаршал Кутузов перед битвою з французами під Малоярославцем у 1812 році, наказав привезти до свого війська праву руку Сірка,яку урочисто з молебнем було пронесено по бойовим позиціям російської армії.Івана Сірка вважали характерником. Простіше кажучи,людиною, що володіє надприрод ними здібностями. Запорожці казали, що рівного Сірку в цілому світі не було. Розповідали, що, коли він підставляв руку під удар шаблі, на ній залишався лише синій слід. Сірко вмів наводити на ворогів сон, часто при цьому обертаючись білим хортом.Згідно з легендою,після смерті Івана Сірка,запорожці продовжували йти в бій, простягнув ши вперед відокремлену від тіла Сірка руку.

 Могила Івана Сірка була перенесена в інше місце через багато років після його смерті,оскільки вона опинилася під загрозою затоплення,але коли останки були ексгумовані, виявилося,що в могилі були дві руки.У зв'язку з цим є два можливих варіанти розвитку подій: або легенда виявилася неправдивою, або відома всім могила Івана Сірка насправді не є його останнім притулком. Під час ексгумації тіла,череп Івана Сірка віддали в Москву майстру, що спеціалізується на створенні посмертних масок. Назад череп було повернено лише у 1990 році.На місце поховання Сірка він так і не потрапив,оскільки був поміщений у сейф начальника місцевого відділу культури,де пролежав протягом семи років. Потім череп був переданий до Дніпропетровського історичного музею. І тільки у 2000 році, після численних звернень істориків, було прийнято рішення про дозахоронення черепа отамана Івана Сірка разом з іншими останками в кургані Баба-могила,що знаходиться в Нікопольському районі, поблизу селища Капулівка.

Під час перебування у Києві в 1966 році Шарль де Голль несподівано звернувся до керівників республіки з проханням побувати на могилі Івана Сірка, національного героя Франції. Шарль де Голль тоді зупинив машину в кілометрі від могили Івана Сірка і йшов разом з дружиною велично і урочисто, щоб покласти квіти до могили героя України та Франції.

             ГЕРОЙ   УКРАЇНИ-полковник Іван Богун.    

Іва́н Богу́н народився в 1618 році,а помер 17 лютого 1664 року,видатннй україн ський військовий і державний діяч,козацький полководець часів Хмельниччини,  козацький полковник подільський, кальницький і паволоцький.Про походження, дату та місце народження Богуна достеменно не відомо.,існують тільки історичні версії,а його біографія до 1649 року рясніє припущеннями та версіями, жодна з яких не є безсумнівною.Але безсумнівним є факт того,що Іван Богун як історич ний персонаж історії України був легендарним полководцем і винятково могутнім оборонцем права нашого народу на відновлення своєї держави і він дійсно є героєм України,що слугує прикладом для наступних поколінь,в тому числі і теперішнього на початку 21 століття ери Христової. За даними польського дослідника Евгена Лятача,Іван Богун був сином Федора,дрібного шляхтича, містечка Бубнева, тепер це село Бубнівська Слобідка, Золотоніський район Черкаська область.Рід Івана Богуна, козацько-шляхетського походження. У книзі «Малороссійский гербовник» автори В. Лукомський, В. Модзалевський описано герб роду Богунів. Також вказано, що полковник мав сина Григорія та онука Леонтія. Вони були військовими товаришами. У  свої молоді роки, протя гом 40-х років XVII століття, Богун вів звичайне для реєстрового козака життя, робив  наїзди на прикордонні землі московського царату,брав участь у військо вих походах проти кримських татар та переймав їхні торгові обози до Московії, перебував на королівській службі в Кодаку.З початком у 1648 році Визвольної війни українського народу Богун став одним із сподвижників гетьмана Богдана Хмельницького і, згідно з «Реєстром Війська Запорізького 1649 року»,значився серед козаків Чигиринського полку.В  сотні був записаний «кадровий резерв» Хмельницького- як прості козаки,серед них Михайло Криса, який був серед заручників у поляків у битві під Жовтими водами.Треба додати, що народна дума згадує про   І.Богуна як одного із чотирьох керівників повстання, які перед самим початком війни прибули на Низ,серед них,Максим Кривоніс,Мартин Пушкар,Ми хайло Борохович.Згодом,1650 року,за добрі організаторські здібності,військовий талант Богуна призначили кальницьким полковником. У 1651 році Богун вів бої на Брацлавщині проти загонів М. Калиновського та С. Лянцкоронського.У боях під Вінницею в березні 1651 року Богун вперше найбільш масштабно проявив свої здібності воєначальника. Залишивши частину свого війська у місті,Богун з рештою вирушив назустріч магнатові Речі Посполитої Лянцкоронському з роду,що доклався до виникнення козацтва.Ось що значить зов генів,поляк захищав польське,а не українське,бо це не його.  Після нетривалої сутички козаки в удаваній паніці почали відступати до укріпленого по той бік Бугу, монастиря, заманивши в ході бою кінноту Речі Посполитої на Південний Буг,де крилаті гусари потрапили до завчасно підготованої пастки. Козаки перед боєм прорубали в кризі ополонки, притрусивши їх сіном та прикрили снігом, щоб не було видно,а через це сам Лянцкоронський ледве врятувався від наглої смерті. Аналогія з боями за м. Белз,де чуть не загинув від руки Д. Яроша,мадярський король.Тут б згадати бої між татарами і козаками Лянцкоронського за Хмільник,але де там?Незабаром надійшов і гетьман Речі Посполитої Калиновський.Він обложив Вінницю та почав штурм.Проте великого успіху це не принесло.У цей час підійш ли надіслані на поміч гетьманом Хмельницьким козацькі загони на чолі з умансь ким полковником Йосипом Глухим і полтавським  Мартином Пушкарем. Дізнав шись про підкріплення,військо Речі Посполитої в паніці відступило, залишивши весь свій обоз. Переслідуючи загони Речі Посполитої,полк Богуна брав участь у штурмі Кам'янця-Подільського 29.о4.-1 .05.1651 року.Богун відіграв значну роль у битві під Берестечком влітку 1651 року. З приводу цих боїв сучасник-шляхтич з сумом писав:Але все змінилося 30 червня, коли військо Ісляма III Ґерая, під тиском військ Речі Посполитої, панічно вдалося до втечі. Керівництво перейшло до Филона Джалалія. Історія цієї Берестейської битви,неоднозначна і має різне трактування різними істориками.Безславність походу польського короля Яна ІІ Казимира нині викреслена з анналів європейської історії та трактується, як пораз ка українців під Берестечком.Проте результати походу короля говорять самі за себе – король не зайшов углиб України, не зайняв її міст та уділів, не зруйнував Запорізьку Січ, не окупував державу у цілому. Він програв генеральну битву під Мізочем та після оточення був милостиво відпущений до Польщі.Проте, усі досягнення у боротьбі за незалежність України у 17 столітті, які історично належать професійній українській армії та військовому генію Івана Богуна, нині приписуються шляхтичу та єзуїту Богдану-Зиновію Хмельницькому. Зіиновій-Богдан Хмельницький був шляхтичем,єзуїтом, католиком, якому Москва вдячна за сепаратну Переяславську угоду, приписала великі заслуги та славу.Нині ж перед нами постає результат трьохсотлітнього нищення української минувщи ни,та  історії України з боку ідеологів сходу та заходу, які створили міф про великого гетьмана Богдана Хмельницького.Негативну роль зіграли ідейні бродіння у колах спокушеного магнатами духовенства,яке не встояло перед явни ми мирськими благами.Частина такого духовенства визнала владу папи,інша частина наважилась шукати щастя у прислужуванні Москві. Така зрадливість, врешті-решт, призвела до непоправимих втрат у  керівників  України.Україна увійшла в новий період Руїни,нищення ідейними ворогами усіх ознак україн ської державності, До того ж, на українську спадщину у цей час кладе око новий московський цар Петро І.Участь у подіях періоду Полтавської битви 1709 року, зацікавленість давньоруськими літописами, підштовхнули його до знакового вчи нку, перейменування Московського царства у Російську імперію остаточно у 1721 року.Одночасно на заході верхівка Речі Посполитої,полишаючи український народ духовної еліти,намагалась змусити населення Правобережної України перейти у католицизм та стати поляками.Відразу ж після трьох розподілів Польщі у 1772,1793,1795 роках,подібний процес особливо на Волині продов жили таємні служби з Петербурга.,але українці мали стати вже москалями.Вони розгорнули каральні акції проти усієї незрадливої української старшини та духовенства, вбиваючи, катуючи, вивозячи непокірних до Сибіру.Процес тривав майже усе 19 століття. Він мав важкі наслідки для національної еліти та її світоглядних перспектив.З новою силою репресії відновились вже у 20 столітті. Більшовики, які отримали усю повноту влади, болісно відреагували на спроби відродження української держави у 1917 – 1919 роках. Як результат – намагання знищити велику кількість українського населення голодоморами, репресіями, висилкою до Сибіру та численних таборів.Так формується вихолощена "україн ська" історія,яка завідомо не могла пояснити коренів слов’янства та українського народу,принципів формування давніх слов’янських державностей, основ україн ського світогляду та давньої віри предків.Бо така "історія" формувалась у столи цях сусідніх держав, контролювалась ідеологами антиукраїнського спрямування, націлювалась ними на нищення української самоідентичності.Бій під Берестеч ком прославив військовий генійполковника Богуна.Гетьман,за допомоги гінців, віддав наказ війську відходити на інший плацдарм.Богун,на чолі кількатисячного загону,здійснив відволікальний атакувальний маневр на розташування поляків , доки основні козацькі сили полишили табір та вдалися до відступу. Кілька сотень козаків, фактично смертників, лишилися в таборі аби надати з'єднанню Богуна та основним силам більше часу для відступу.Решта сміливців, які не встигли переправитись,але й не піддалися паніці, хоробро прийняла бій,вважаючи, краще померти славою воїна,ніж здатися в полон.Їх нараховувалося близько трьох сот. Вони подібно до спартанців  царя Леоніда,стримували натиск усієї армії Речі Посполитої,намагаючись прикрити відступ козацького війська.Пропозиції короля зберегти життя з презирством відкидалися.Ці триста загинули в нерівній боротьбі з шляхетським військом. Мужність усіх трьохсот проілюстрував  сотник Нечитайло,в якого влучило чотирнадцять куль,а він продовжував відбиватися. Коли польський король запропонував йому в дарунок життя,той відповів,що хоче вмерти в бою, як справжній козак. У 1653 році Річ Посполита продовжила реакційну боротьбу проти українців.У березні 1653 року загони Богуна виступи ли проти армії Стефана Чарнецького,який, захопивши Липовець, Погребище  ру хався вглиб України. Маючи значно менші військові сили, вінницький полковник відступає углиб Брацлавщини під Монастирище. 21 березня поляки обложили місто і почали штурм, проте захопити його вони не спромоглися. На другий день Чернецький зробив відчайдушну спробу взяти його,але дістає тяжке поранення. Богун,скориставшись ситуацією,непомітно вивів частину козаків, з міста,а поло вині наказав переодягнутися в татарський одяг і наступати, а сам з іншою полови ною вдарив у тил ворога. Поляки, впевнені, що надійшло підкріплення, починали в паніці тікати. Після появи Івана Богуна з козаками в тилу, які були переодягнені в вивернуті вовною наверх кожухи (подібно до татар) та кричали по-татарськи, поляки панічно втікали.С. Величко сповіщав, що поляки панічно втекли в сторону козацького сотенного містечка Цибулів і озвучив втрати поляків 6 тисяч убитими,та обоз.Тоді на допомогу Івану Богуну спішив сам Богдан Хмельниць кий,проте запізнився.Гора,на якій стояло козацьке військо поруч із Монасти рищенською фортецею, донині називається Кошовою горою, де розміщувався козацький кіш.Цього ж 1653 року Богун разом із Тимошем Хмельницьким водив козацькі полки в похід на Молдовське князівство,де було розгромлено армію Геор гіци та його союзників.Після загибелі в Сучаві Тимоша 5 листопада 1653 року, Богун повернувся з військом в Україну.У битві під Жванцем,Б. Хмельницький оточив військо Яна Казимира, що не полишав сподівання підкорити українські землі.У цей вирішальний момент кримський хан зрадив козаків і вступив в дого вір з польським королем,тим самим врятувавши його.Відносини між Гетьманщи ною і Річчю Посполитою починали регулюватися за Зборівським договором 1649 р. За це король дозволив татарам під час повернення до Криму, грабувати та брати у полон українське населення. Богун отримав наказ не допустити цього і покарати зрадників. Літописець Величко описує, як вінницький полковник на чолі десятитисячного козацького війська розгромив татар,які розділилися невеликими загонами для взяття ясиру. Їх втрати становили близько 8 тисяч воїнів,2 тисячі було взято у полон.Наприкінці 1653 року і протягом 1654–1655 років кальницький полковник практично безперервно вів бойові дії проти коронної армії та татарських загонів на Брацлавщині та Уман щині. 1655 року Богун вписав ще одну героїчну сторінку в історії визвольної війни,керуючи обороною Умані, яку не вдалось взяти полякам. Він так укрі пив цю фортецю,місто було оточене високими валами і глибокими ровами, аби вали були не приступнішими ,Богун звелів облити їх водою, перетворивши на слизькі крижані гори,і місто стало нездоланним.Воєначальники Речі Посполи тої порівнювали її з голландською Бредою,шо вважалася зразком військово-інженерної майстерності,але таке вже Було в нашій історії і досить згадати Белзь ку битву,де Ярош з своїми волиняками обливали водою кручі,що стали непри ступними..У політичному спектрі української козацької держави Іван Богун досить рішуче виступив проти укладення Богданом Хмельницьким Білоцерків ського договору 28 жовтня 1651року, засуджуючи при цьому політику поступок Речі Посполитій і зменшення козацького реєстру. У 1654 році Богун був у числі противників курсу гетьмана Хмельницького на союз із Московським царст вом. Він, разом з Іваном Сірком,Петром Дорошенком та іншими, виступав проти підписання Переяславської угоди,так  і не склавши присяги московсь кому цареві,очолив антимосковську старшинську опозицію.Полковник козацький у грудні 1656 року  як один із керівників козацького корпусу під командою наказноо гетьмана А. Ждановича вирушив у похід проти військ Речі Посполитої.Українські війська разом із союзними арміями Семиграддя і Швеції протягом першої половини 1657 року пройшли Західною Україною та Річчю Посполитою,здобувши при цьому Краків, Берестя та Варшаву. Слід чітко усві домлювати,що в цей час Богданом Хмельницим була відновлена наша держа ва,яку прийнято називати Гетьманшиною.Гетьманшина відновила статус Руської держави,королівського монаршого роду Данила Галицького, що мала свій державний статус до 1387 року і після приєднання до Польщі руського королівства на 250 років втратила цю державність.Гетьманщина була прямою спадкоємницею королівства Русів. Нагадаю Читачу,що Руссю була не тільки галицька земля,теперішні Львівська,Івано-Франківська,Тернопіль-  ська області,але й значно більші за площею Волинський край,Поділля, Полісся, Київщина та багато інших країв,які входили певний час у Велике князівство Литовське,що об»єднано було королем В. Ягайлом в одну державу,яка потім отримала назву Річ Посполита. Розчарувавшись у політиці російського уряду,а Гетьманшина мала право зовнішньо-політичних зносин,Б.Хмельницький розпочав пошук шляхів до створення антипольської коаліції із Швецією і Тран сільванією.Коли в грудні 1656 р. почався наступ трансильванського князя Юрія (Дєрдя) ІІ Ракоці на Польщу,на початку січня 1657 року Хмельницький надіслав йому на допомогу козацькі полки, очолені київським полковником Антіном Ждановичем,у складі цього корпцусу був і полковник Іван Богун з своїм полком. Наприкінці січня 1657 року з півдня на територію Речі Посполитої увійшла сильна семигородська армія під проводом князя Дьордя II Ракоці. У другій половині лютого армія Ракоці (25 000) об'єдналася з козацьким десятитисячним експедиційним корпусом Антона Ждановича.Досить швидко,долаючи боєм за 2 місяці 400 км шляху,у березні 1657 р. козаки та семигородці ввійшои др Крако ва.У березні до Ракоці приєднався шведський гарнізон Кракова чисельністю 2500 солдатів під проводом генерала Пауля Віртца.В квітні князь Дьордь II зустрівся з королем Швеції Карлом Х Густавом для спільної виправи військ на Берестя у травні 1657 року. У коаліції було забагато суперечностей для того, щоб вона діяла ефективно,сторони були розчаровані одна одною.Так,шведи були здивовані неди сциплінованістю козаків та семигородців, останні, малочисельністю шведів.Між самими козаками і семигородцями були чималі тертя, що  переростали в криваві конфлікти, а Ракоці з погордою ставився до Ждановича.Дещо кращими були відносини козаків та шведів. Річ Посполиту у цьому скрутному становищі врятувала Данія, традиційний суперник Швеції, що оголосила війну Швеції в червні 1657 року,скориставшись тим,що Карл Густав міцно зав'яз у війні з Річчю Посполитою. Вищою точкою успіхів семигородців у польському поході,стало зайняття на чотири дні Варшави у червні 1657 року разом із шведським генера лом Штенбоком. Але після того, як Штенбок за наказом короля Карла Густава ,22 червня 1657 року вирушив до Данії, успіхам Дьордя II Ракоці настав край. Не бачачи більше шансів на перемогу,він вирішив вивести своє військо до Семигороду. Союзна армія тоді налічувала 16 тисяч семигородців,разом з найманцями-волохами та молдованами та 6 тисяч козаків. Польський король Ян Казимир,не бажаючи давати можливість Дьордю II безкарно перетнути польсь- кий кордон,наказав гетьманові Чарнецькому повернутися до Ченстохови. На нараді 7-8 липня 1657 року в Ланцуті було прийнято рішення про те, що Чарне цький розпочне відразу переслідувати Ракоці,тоді як корпуси Любомирського і Потоцького відітнуть семигородцям і козакам шлях до кордону з Семигородом. Жданович нарікав,що "угорці-семигородці» вбили близько 300 козаків. Хмельни цький, довідавшист,що головні шведські сили тепер спрямовані на нового против ника Данію,та що Ракоці вирішив повернутися до Семигорода, наказав Ждано вичу повертатися в Україну,бо що мав робити в таких умовах?11 липня Чарне цький наздогнав головні сили Ракоці під Магеровом,що на північ від Львова. Князь Ракоці наказав усьому війську вишикуватися в лаву,щоб відбити натиск головних сил поляків,бо він думав,що до Чарнецького вже приєдналися Потоць кий та Любомирський.Козаки на чолі з Юрієм Немиричем,не бажаючи воювати, втекли з поля боя.Такої ганьби в нашій  історії ще не було.Незабаром Чарнецький з основними силами вдарив прямо з похідного порядку на Ракоці. Його блиска вична атака відіпхнула семигородців Ракоці до Жовкви, при тому було повністю знищено ар'єргард семигородсько-козацького війська.Воякам Чарнецького також дісталося майже 2000 возів зі здобиччю, награбованою в Польщі.Після смерті Б. Хмельницького 27 липня 1657 року,Іван Богун певний час підтримував курс Іва на Виговського та Юрія Хмельницького на унезалежнення від Москви українсь кої зовнішньої та внутрішньої політики,але й крен в інший бік вказаних гетьма нів,на зближення із Річчю Посполитою чи Османською імперією,викликав спротив кальницького полковника. Богун відмовився підписувати укладений Виговським Гадяцький договір 6 вересня 1658 року і разом з І. Сірком очолив народне повстання,метою якого було усунення гетьмана від влади.Зазнавши поразки, Виговський попросив допомоги в Османській імперії та, васально залежного від неї, Кримського ханства. Але Іван Богун та Сірко завдали поразки кримським татарам і прогнали Виговського з України. Кальницький полковник Іван Богун виступив проти укладених гетьманом Ю. Хмельницьким Перея славських статей,що їх нав'язувала Московія і то дуже рішуче,так що по цьому питанню між гетьманом та полковником І. Богуном виникли кардинальні розбіж ності,які привели до розриву стосунків між ними.

 Богом даний для Перемог і для знедолення України. Відновлювач держав ності українського-руського народу, гетьман Б.З. Хмельницький.

:

                             Якби-то ти, Богдане п’яний,

                            Тепер на Переяслав глянув!

                            Та на замчище подививсь!

                           Упився б! здорово упивсь!

                           І препрославлений козачий

                           Розумний батьку!.. і в смердячій

             Жидівській хаті б похмеливсь,

            В багні свинячім...

           Амінь тобі, великий муже!

          Великий, славний! Та не дуже…Якби ти на світ не родивсь

         Або в колисці ще упивсь…

       То не купав би я в калюжі

       Тебе преславного. Амінь.

Гетьманщина за правління Богдана Хмельницького охоплювала землі площею понад 200 000 км.Він  був засновником нової держави Гетьманщини,що відро дила і воскресила з 250 літнього недержавного існування королівську країну Русь з столицею Львовом,в якій правила королівстька династія Данила Галицького. Західний кордон Гетьманщини,відповідав західній межі Брацлавського воєвод ства Речі Посполитої,північний і східний кордони  рубежам Київського і Черні гівського воєводств.Південні землі межували з Кримським ханатом, а піс ля Вічного миру з кордонами Низового козацтва. Твердження московииів про те,що Україна ніколи не мала своєї державності до Переяславської ради-суцільна брехня.Гетьманщина виникла в результаті великого козацького повстання в Речі Посполитій,що спалахнуло 1648 року в українських землях під проводом Богдана Хмельницького.Причинами повстання були корупція королівських урядів Речі Посполитої, соціальне безправ'я усіх станів за винятком шляхти, активізація української православної церкви та зростання чисельності козацтва попри репресії уряду.За влучним описом тогочасного становища,Річ Посполита являла собою:

«

«Небеса для євреїв, рай для шляхти, пекло для кріпаків

»

Тиск пoльських можновладців нa кoзацтво як клaс, щo нe пaсyвав жoднoмy зi стaнiв Pечi Пoспoлитоi, oбpaзa й oсквepнeння пpaвoславнoї вipи, екoнoмiч ний гнiт магнатів,стали пpичинaми фaнaтичної вopoжнeчi мiж запорожцями і поляками. Перші перемоги козаків над королівськими військами під Жовтими Водами,Корсунем,Пилявцями  розширили соціальну базу повстанняня за раху нок селян,міщан і духовенства.Бунти охопили всю Наддніпрянщину, Сівер щину,Поділля,Волинь,Галичину.На початку 1649 року Київ зустрічав гетьмана Хмельницького як «Мойсея,спасителя, освободителя й визволителя народу з лядської неволі».Счатку повстанці прагнули встановлення козацької автономії в Наддніпрянщині,проте на переговорах з королівськими емісарами під Замос тям 1649 року вже мали намір «вибити з лядської неволі народ увесь руський «всю Русь по Львів, Холм і Галич».Реалізації планів завадила зрада козацького союзника,татарського хана, під час битв під Збаражем і Зборовом. Хмель ницький був змушений укласти з королем Речі Посполитої Яном ІІ Кази миром Зборівський договір.За цим договором Військо Запорозьке отриму вало автономію,очолювану гетьманом, у складі трьох воєводств Київського, Чернігівського і Брацлавського,а також східних районів Волині та Поділля. Зборівська угода не влаштовувала ні козаків,ні Річ Посполиту. 1650 року обидві сторони стали готуватися до нової війни. Вирішальна битва відбула ся 1651 року під Берестечком,де козаки зазнали тяжкої поразки через відступ татарських союзників з поля бою.Ця поразка перетворила повстан ня з громадянської козацько-шляхетської війни на війну українсько-польсь ку. Під Білою Церквою Хмельницький був змушений підписати нову мирну угоду.За Білоцерківським договором 1651 року козацька автономія обмежу валася лише Київським воєводством.Оскільки ратифікація договору була зірвана в Сеймі Речі Посполитої,козацька сторона розпочала нові воєнні дії. 1652 року вояки Хмельницького помстилися противнику під Батогом, але 1653 року знову були зраджені татарами під Жванцем.В результаті перманентних воєн з Річчю Посполитою козацька Гетьманщина фактич но стала незалежною,але не мала міжнародного юридичного визнання. Ненадійність союзу із Кримським ханством змушувала Хмельницького шукати допомоги в боротьбі проти Варшави за кордоном.Серед кандидатів,які могли прийняти козаків під протекторат,гетьман розглядав Османського сул тана Мехмеда та Московського царя Олексія Михайловича з династії Романо вих,яких наш гетьман П.Сагайдачний пожалів,а треба було дусити в зародку московські воші,тоді б було менше українських гнид. Вибирав між вірами,а Московія як і відновлена Русь-Україна були православними християнськими країнами,в той час як Османська імперія була магометанського віросповідан ня. Історія України показала,що це було фатальною помилкою гетьмана Б. Хмельницького шукати ПРОТЕКТОРАТ Московського царства,адже цим він знищив наші вольності як шляхетські,так і козацькі,а народ український на довгі 3 століття перетворив в грязь Москви і її лакеїв.. 1654 року на Переяславській раді Хмельницький зі старшиною присягнули на вірність цареві в обмін на визнання самоврядування Гетьманщини та оголоше ння війни Речі Посполитій.В Розритій могилі»Т.Г. Шевченко   пише про Богдана-гетьмана:

 Ой Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну,

Що, колишучи, співала

Про свою недолю,

Що, співаючи, ридала,

Виглядала волю.

Ой Богдане, Богданочку,

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала…                                                                                     Винним у негараздах України Шевченко вважав Хмельницького, який допустив велику помилку в Переяславлі. Продовженням цих роздумів є містерія «Великий льох». Спочатку у творі йде мова про три душі, які вселилися у птахів і яких не пускають до раю. Кожна з них вчинила «історичний гріх», за який карається. Перша-за те, що перейшла з повними відрами води дорогу Хмельницькому та його старшині, коли ті їхали присягати на вірність московському цареві в Переяслав.Розвиток цієї теми маємо в поезії «І мертвим, і живим…» Тут Шевченко вказує також на ірраціональну поведінку української еліти,яка служить чужинцям:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття – ваші пани

Ясновельможнії гетьмани.                                                                                                               Додаткові умови московсько-козацького союзу визначалися Березневими статтями, що були підписані гетьманом того ж року. Навесні 1654 козацько-московитське військо вдерлося на територію Литви.Козаки самостійно захо пили південну Білорусь,і спільно із московитами здобули столицю Вільно.У відповідь,армія Речі Посполитої,разом із кримськими татарами, розпочала похід на українську Брацлавщину.Хмельницький зупинив противника 1655 року в битві під Охматовим.Воєнним послабленням Речі Посполитої скориста лась Шведська імперія.1655 року шведський король Карл X розпочав вій ну проти Речі Посполитої у Прибалтиці.Боячись посилення шведів в регіоні, Московське царство оголосило їм війну і уклало з Річчю Посполитою сепарат ний Віленський мир.Московити не допустили козаків до переговорів з поляка ми й противилися приєднанню Південної Білорусі до Гетьманщини.Через порушення Переяславських домовленостей Хмельницький уклав угоду з Шведською імперією і Князівством Трансільванія,ворогами Московсько го царства, й продовжив боротьбу проти Речі Посполитої. Він також відновив дипломатичні контакти з Кримом, вбачаючи небезпеку козацькому суверенітету з північного сходу.

 

                                    Громадянська війна

У вересні 1657 року,після смерті Хмельницького,на старшинській раді в Чигири ні новим гетьманом було обрано генерального писаря Івана Виговського. Проти цього рішення виступили січовики,яких не запросили на раду, та полтав ський полковник Мартин Пушкар, що очолив супротив сил, які не визнали нові порядки з реставрації шляхетсько-панського устрою.Барабаші-це зрадники України у всій її історії,вони віддавали перевагу матеріальному,а не ідеям Разом із кошовим отаманом Яковом Барабашем,полковник підняв повстання на Лі вобережній Україні й закликав на допомогу єдиного можливого союзника, Московське царство.Цар початково намагався замирити сторони,згодом надсилав військо,яке мало підтримати або гетьмана,  або повсталих у разі невиконання цієї умови. За рік гетьману вдалося збройно придушити опозицію. Опісля відверто пропольської політики Виговського,зважаючи на подальшу відкриту підтримку антигетьманських сил московським урядом,він продовжив курс на вихід з царської протекції. 1658 року під Гадячем козацька рада разом із емісарами Речі Посполитої ухвалила подану гетьманом угоду про повернення України під владу короля.Гадяцький трактат спирався на ідею перетворення Речі Посполитої на союз Польщі,Литви і козацької Русі. У відповідь Москов ське царство вислало в Україну військо, яке, було розбито Виговським та його союзниками 1659 року під Конотопом. Конотопська битва, відбулася за 50 років до Полтавської битви 1709 року. Битва між українськими і російськими військами, обернулася грандіозною поразкою для російського війська, а для України  прекрасною Перемогою. Як таке могло статися лише через 5 років після Переяславської ради 1654 р?Кілька століть  Переяславська Рада інтерпретувалась як "вікопомний акт возз'єднання українського народу з братнім російським наро дом", "споконвічне прагнення українців до союзу з Росією.Переважна більшість українців практично нічого не чула про Конотопську битву, не знає про її переду мови, причини і наслідки. Не випадково, події під Конотопом мають не лише військово-історичну, але й політичну складову,передусім це українсько-російські стосунки.Ретельно плеканий  імперською російською владою, і більшовицьким режимом міф про дружбу і братство двох народів, а за твердженням В. Путіна двох гілок одного народу, Конотопська битва суттєво псує і ставить під сумнів.В народній російській пісні "Под городом,под Конотопом",де оплакується смерть царських ратників,російського князя Семена Пожарського,жодним словом не згадується про Військо Запорозьке.Уся провина за поразку покладається,на татар, які, "кабы черныя ворони", накинулися на православних.Саме війська гетьмана Івана Виговського з допомогою його союзника - кримського хана Мегмеда IV Герая влітку 1659 р. здобули під Конотопом переконливу перемогу над царськими військами  з воєводами князями М. Трубецьким, С.Пожарсь ким, С. Львовим.Козацька революція під проводом Богдана Хмельницького нанесла відчутний удар по територіальній цілісності Речі Посполитої, від якої було відірвано кращі землі,багатющі природні та сільськогосподарські ресурси, значну частину продуктивних сил,вигідні плацдарми для майбутнього нарощу вання території держави. Їх було не просто відірвано, а перепідпорядковано одному з запеклих ворогів-сусідів-Московській державі.Це не могло зали шити Річ Посполиту байдужою, і постійно збуджувало її до сатисфакції. Друга половина 17 ст. і початок 18 в Центрально-східній Європі був позначений перманентними війнами,що спалахували і затихали на якийсь час, щоб знову продовжитись. Мінявся формат союзників, відстоюючи свої інтереси,воюючі сторони переходили з табору в та бір.Не раз запеклі вороги ставали союзниками, а союзники - ворогами. Цей час незаперечно підтвердив, що в політиці немає вічних ворогів і друзів, а є власні вічні інтереси націй. Російсько-польська війна, що розпочалася 1654 р. тягнулась з перервами 13 років,в ході яких Росія і Поль ща ставали тимчасовими союзниками,а потім  ворогами.Стратегічним завданням Богдана Хмельницького було не воз'єднання України і Росії, а створення влас ної держави.Згодившись на протекторат російського царя,Богдан Хмельницький продовжував свою зовнішню політику,що випливала з його стратегічних задумок. Спочатку козацька армія брала активну участь разом з російськими військами у війні проти Речі Посполитої.Однак у жовтні 1656 р. у Вільно між Річчю Посполитою і Московським царством було підписано перемир'я,яке передбачало в майбутньому обрання московського царя Олексія Михайловича на польсь кий трон та спільну боротьбу проти Швеції та її союзників.1656 р. розпочала ся московсько-шведська війна, яка продовжувалась два роки. В цей час активним союзником шведів був семиградський князь Юрій ІІ Ракоці. В наступному 1657 році до шведсько-семиградської коаліції приєднався Богдан Хмельницький. 9 червня 1657 року семиградським військом та українськими козаками пол ковника Ждановича було захоплено Варшаву.Отже,тоді коли Московія вела війну з Швецією,козацькі війська в союзі з шведськими і семиградськими, виступали проти тимчасового московського союзника Речі Посполитої і це вже через 3 роки після Переяславського договору 1654 року.  Гетьманщина були незалежною у царині зовнішньо-політичних зносин і цей момент мусів бути в Переяславській угоді 1654 року,інакше б було те,що після Полтавської битви 1709 року і анафема гетьману але не І.С.Мазепі,а Б.Хмельницькому. В липні 1657 року Україна зазнала непоправної втрати, помер гетьман  Богдан Хмельницький.Старшинська рада у липні 1657 року ухвалила до повноліття Юрія Хмельницького гетьманські повноваження передати Івану Виговському-генеральному писарю в уряді Б.Хмельницького. Іван Остапович Виговський належав до старовинного українського шляхетського роду. Рік його народження невідомий. Мав добру освіту, володів кількома мовами, працював у судовій системі. Під час Козацької революції перейшов на бік повстанців, брав активну участь у всіх головних битвах тої доби, а також в дипломатичних перемовинах та підготовці міжнародних договорів.Виговський спирався на ту частину козацької старшини й української шляхти, яка прагнула побудувати в Україні  державу, базовану на правах і привілеях козацтва.Терпець у козацьких начальників увірвав ся, коли дійшло до спроб Московії впровадити в українських містах- пряме воєводське управління,а країною поповзли чутки про плани царя ліквіду вати козацтво. У жовтні 1657 р. Виговський уклав союз з шведським королем,а наприкінці жовтня місяця генеральна козацька рада, визнала його гетьманом, без  думки Москви. Це не могло її не турбувати  Після смерті Б. Хмельницького у липні 1657 року російська царська адміністрація намагалася використати нову політичну ситуацію у своїх інтересах.Вона прагнула перегляду досягнутих за життя Хмельницького домовленостей у напрямку посилення повноважень, збіль шення кількості московського війська в Україні.Цар,щоб ослабити вплив новооб раного гетьмана І. Виговського, підтримав опозиційних йому повстанців, полтав ського полковника Мартина Пушкаря. Це  змусило  І. Виговського до активної протидії,а він був добрим дипломатом та продовжив часто застосовувану Богда ном Хмельницьким політику багатовекторності,одночасно ведучи переговори з різними сторонами, спираючись на підтримку Кримського ханства та шукаючи порозуміння з Польщею. Кажуть,що риба шукає місце де глибше,а людина,де краще. Україна це  і є людина,що  перебувала в орбіті впливу Речі Посполитої та Московського царства,і серед двох зол,шукала меншого. Польщу ми знали,а Мос ковію фактично ні,лише бачили її зрадливі кроки відносно України і це змусило козацьку старшину до укладення договору із Польщею, що  було зроблено 16 вересня 1658 р. у місті Гадячі.Номінально Гадяцький договір денонсував (відмінив) Переяславську угоду 1654 рокучерез 4 роки після військового союзу з Московією. За трактатом про союз України із Річчю Посполитою, Україна отримала дуже широкі повноваження. Фактично Гадяцька угода 1658 р. проголосила появу на карті Європи,нової федеративної держави-польсько-литовсько-української Речі Посполитої.Названі  народи об'єднува лися як "вільні з вільними" та "рівні з рівними". Кожна з частин держави мала власну адміністрацію,фінанси,військо.Діловодство мало вестися украї нською мовою,а вища виконавча влада у "Великому князівстві Руському", таку назву мала отримати Україна, надавалася гетьманові, що обирався вільно і довічно і лише затверджувався королем як главою федеративної дер жави.Гадяцький договір упразняв протекторат Московії над Україною.Після укладення Гадяцької угоди було вирішено розірвати союз із Москвою,що стало фактичним оголошенням війни.У гетьманському маніфесті, що з'явився невдовзі говорилось, що "Москва готує нам ярмо неволі  внутрішньою громадянською війною, своєю власною зброєю, без усякого приводу з нашого боку".Україна опинилася в стані відкритої війни з Московським царством. Взимку 1659 року,на територію України вступила стотисячна російська армія під коман дуванням князя Алєксєя Трубєцкого, що мала поставити "изменившего гетмана,на місце.Московити надовго застрягли в облозі Конотопської фортеці, яку обороняв чотиритисячний козацький гарнізон на чолі з ніжинським полковни ком Григорієм Гуляницьким. Це дало Виговському час для збору сил, щоб надати обложеним допомогу.На цей момент дипломатичні переговори гетьмана завершились умпіхом і Він отримав збройну підтримку Криму- кілька десятків тисяч татарської кінноти, якої  так бракувало  козакам.Трубєцкой був впевнений, що перемога дістанеться йому без особливих труднощів.Трубєцкой вирядив на зустріч   І.Виговському п'ятнадцятитисячний загін на чолі з воєводами Григорієм Ромодановським,Семеном Пожарським і Семеном Львовим. За кілька кілометрів на південний захід від обложеної фортеці цей загін натрапив на козацькі передові загони,які після нетривалої сутички відступили.Москалі сприйняли це як слаб кість і неготовність до зустрічі з противником,як і всі кочівники.Насправді ж це була вміло розставлена пастка. Вранці 28 червня 1659 року росіяни форсували невелику багнисту річку Куколку й вдруге атакували козацькі позиції. Попереду загону Ромодановського рухалися елітні кавалерійські підрозділи царської гвардії.На Ромодановського чекав неприємний сюрприз,козацько-татарське війсь ко розділилося на дві частини, які обійшли московитський загін, втягнений у битву,і взяли його в кільце.Переслідуючи козацькі полки,в удаваному відступі, росіяни потрапили в оточення. Панічний відступ з нього швидко перетворився на паніку,безладну втечу, вціліти в якій вдалося небагатьом: із п'яти воєвод армії Трубєцкого в полон потрапили двоє,а загальні втрати росіян у битві становили кільканадцять тисяч осіб Для молодої козацької держави битва під Конотопом стала першим переможним зіткненням із грізною армією колишнього союзника і протектора,Московської держави. Конотопська битва значно стишила російську експансію на українські землі, але остаточ но  не зупинила її. Причиною стали внутрішні чвари в українському таборі. Знайшлося достатньо незадоволених Гадяцькою угодою.У вересні 1659 р. проти І. Виговського виступили полковники Золотаренко,Сомко та Цицюра. Багатьох лякав страх нового союзу з поляками. Невдоволення змусило І. Виговського зректися гетьманської булави на користь Юрія Хмельницького.,що досяг повноліття. Але й це не заспокоїло Україну. Її лихоманило і далі. Вона входила в стан Руїни.Руїна значно підірвала сили козацької держави.1667 р. за Андрусів ським перемир'ям Московська держава і Річ Посполита по лінії Дніпра фактично навпіл поділили Україну. За останні роки після довгого забуття пам'ять про Конотопську битву відроджується.За роки незалежності поволі Конотопська битва займає належне їй місце в історичній пам'яті українців.350-річний ювілей Конотопської битви  відзначався на державному рівні відпо відно до Указу Президента України. Ім'я І.Виговського повернуто до когорти славетних історичних діячів України. Гетьман не  скористався Перемогою під Конотопом,тому що Варшавський сейм урізав підписаний на переговорах текст Гадяцької угоди.Це викликало обурення усього козацтва та сприяло від новленню промосковських впливів на Лівобережжі,а січовики під проводом Івана Сірка,самовільно здійснили похід на союзницький Виговському Крим.У верес ні 1659 року гетьмана було скинуто на чорній раді під Германівкою за те, що «запродав Україну ляхам». Виговський врятувався втечею,а замість нього у Білій Церкві було обрано новим гетьманом 18-річного Юрія Хмельницького, сина покійного Богдана.1659 року під тиском московської сторони, молодий Хмельни цький підписав Переяславські статті.Вони повертали Гетьманщину в орбіту Московського царства, обмежували козацьке самоврядування і права Київської митрополії. Статті спричинили розкол козацької старшини на лівобережну промосковську і правобережну антимосковську.Сподіваючись на підтримку козаків у боротьбі проти Речі Посполитої,1660 року царський уряд розпочав наступ на Правобережжя, але зазнав поразки від війська Речі Посполитої під Чудновим.Через це Хмельницький підписав з поляками Слободищенський трактат,новий договір про перехід Гетьманщини під протекцію короля Речі Посполитої.Козацька рада в Корсуні схвалила угоду,проте полки Лівобереж жя її не визнали.Вони залишилися вірними Московському царству і обрали на казним гетьманом Якима Сомка, дядька молодого Хмельницького. Між козаками обох берегів Дніпра спалахнула громадянська війна, яка отримала назву Руїни. Протягом 1661–1662 років  Ю.Хмельницький безуспішно намагався знищити Сомка, але був остаточно розбитий під Каневом.1662 року безталанний гетьман склав з себе булаву, ставши ченцем.1663 року чигиринська рада правобережної старшини обрала новим головою держави Павла Тетерю.На Чорній раді лівобе режні козаки скинули Сомка і обрали своїм гетьманом Івана Брюховецького. У 1664–1665 роках війська обох берегів продовжили безуспішну міжусобну війну,в ході яких авторитет двох гетьманів геть занепав.Брюховецький, підписав ши в 1665 р Московські статті,спробував заручитися підтримкою царського уряду.За цими статтями українське некозацьке населення Лівобережжя,було передано під юрисдикцію московського уряду,а основні українські міста контро лювали московські війська.Після втечі Тетері, новим гетьманом на Правобережжі було обрано Петра Дорошенка.Він придушив промосковську опозицію на підвладній території,відновив переговори з Османською імперією про протекто рат і, за підтримки кримських татар, розпочав війну проти Речі Посполитої, сподіваючись «вигнати усіх ляхів з України до Польщі» Ці дії підштовхнули Річ Посполиту і Московське царство до миру.1667 року уклали сепаратний Андру сівський договір, що юридично закріпив поділ Гетьманщини по Дніпру на Правобережжя і Лівобережжя. Угода перекреслювала боротьбу козаків за власну державу й викликала загальне обурення по обидва боки Дніпра. 1668 року старшинські ради скликані в правобережному Чигирині і лівобережно му Гадячі прийняли однакові ухвали,прийняти протекцію султана. Андру сівський мир, це угода між Московським царством і Польщею за спиною України про припинення війни,підписана 30 січня 1667 року в селі Андрусове під Смолен ськом терміном на 13,5 років. Угода стала завершенням російсько-польської війни 1654-1667 років.Андрусівський сепаратний договір визначив місце Московії, Польщі та України в системі міжнародниих відносин.За умовами сепаратного договору: припинялась польсько-московська війна 1654-1667 років,встановлювалося перемир’я на 13,5 років,під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна,Сіверська земля з Черніговом і Стародубом,а також Смоленськ.В складі Речі Посполитої залишалися Право бережна Україна і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком, Двінськом. Київ з око лицями на два роки передавався Московії, проте в умові був ряд застере жень, які давали можливість залишити Київ за Росією назавжди.Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав.Царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн. польських злотих (близько 200 тисяч рублів).Річ Посполита і Московія зобов’язувались у випадку татарських набі гів на Україну разом виступити проти кримського хана та Османської імперії,що викликало з її боку ворожу реакцію,підсилену підтримкою Франції, Англії, Голландії та Австрії.Умови сепаратного перемир’я викликали велике незадоволення серед українського суспільства.Андрусівський сепаратний договір, порушивши умови Переяславської Ради (1654 р.) та інших договорів з гетьманами Б. Хмельницьким, Ю. Хмельницьким та І. Брюховецьким, закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини Правобережну Україну і Лівобебережну Україну,остаточно затверджений так званим Вічним миром в 1686 році. Проти Андрусівського сепаратного миру рішуче виступали гетьманські уряди П. Дорошенка,І. Брюховецького, П. Суховієнка, а згодом і Д. Многогрішного та І. Самойловича, які протягом свого правління практично його не виконували. Порозуміння Росії й Польщі за рахунок поділу території козацької держави спричинило зростання політич ного впливу в українському суспільстві козацької старшини, яка спиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства.Аналогія теперішнього часу-наші   сусіди-колишні окупанти такі як Угорщина під диктовку Москви пропонувала Польщі новий сепаратний «Андрусівський мир» і поділ Украї ни між ними і РФ. Це вже перевірений спосіб москаля «розділяй і волода рюй», на наше щастя, не спрацювалоВнаслідок зайнятої гетьманськими урядами позиції більшість із статей Андрусівського сепаратного миру не було виконано. Російсько-польські переговори щодо сфер впливу на Українську козацьку держа ву відразу продовжилися укладанням додаткових до Андрусівського сепаратного договору постанов,так званих Московських пунктів.Згідно з першими Москов ським пунктами від 14 (04) грудня 1667 р,Московія надавала Речі Посполитій військову допомогу для боротьби з П. Дорошенком.За другими Московськими пунктами від 9 квітня (30 березня) 1672 р. передбачалося, зокрема, відкладення спірного питання про передачу Києва Польщі до 1674 р.Треті Московські пункти від 13 (03) серпня 1678 р. передбачали продовжити Андрусівський сепаратний мир ще на 13 років,починаючи з 1 червня 1680 року.Статті Андрусівськиого сепа ратного договору підтверджувалися і під час спеціальних зустрічей («з’їздів») російських і польських дипломатів у Андрусові 17 березня 1670 р., 10 січня 1675 р. (31 грудня 1674 р.).Уряд Туреччини негативно відреагував на укладений договір і розпочав підготовку до боротьби з обома державами.Андрусівський сепаратний мир започаткував процес поступової втрати Українською козаць кою державою статусу суб’єкта міжнародно-правових відносин.Договір 1667 р. не означав зникнення з карти Європи Української козацької держави, яка, незважаючи на існування двох політичних центрів (Правобережжя та Лівобережжя),продовжувала існувати як єдиний державний організм.На Лівобережжі спалахнуло антимосковське повстання.Під Диканькою, на Лівобе режжі,відбулася зустріч гетьманів Дорошенка і Брюховецького і на ній рядові козаки розірвали останнього як запроданця Москви.Дорошенко проголосили гетьманом обох берегів Дніпра. Він розбив московське військо і повернувся до Чигирина,залишивши оборону лівого берега чернігівському полковнику Дем'яно ві Многогрішному.Андрусівський мир-це чорна зрада Москви і царя України, Перша,але не остання після Переяслава. Потім москалі думають,чому українці не признають їх братами і також не дотримувались договорів з Росією?В УКРАЇНЦІВ ТВЕРДЕ ПЕРЕКОНАННЯ МОСКАЛЮ ВІРИТИ- СЕБЕ НЕПОВА ЖАТИ. 1672 року московські війська оточили Батурин і арештували гетьмана,а після тортур у Москві,заслали до Сибіру.На новій козацькій раді, що проходила на московській території,біля Путивля,в оточенні московських вояків,було обрано замість гетьмана,Дем»яна Многогрішного,генерального писаря Івана Самойловича-шептуна,одного з донощиків на Многогрішного.Він підписав но ві Конотопські статті,які позбавляли Гетьманщину права здійснювати самостійну зовнішню політику і позбавляли простих козаків права обирати гетьмана.

На тлі поступового поглинання Лівобережжя московитами і внутрішньої анархії, 1669 року правобережний гетьман Петро Дорошенко прийняв під Корсунем протекторат османського султана. Цей крок різко знизив його популярність серед козаків і посполитих,спричинивши появу двох самопроголошених право бережних гетьманів,запорозького Петра Суховія й пропольського Михайла Хане нка.Пряма збройна підтримка анти-дорошенківських сил Річчю Посполи тою,змусила султана Мехмеда IV, втрутитися у конфлікт і в 1672 році османські війська захопили Поділля, Брацлавщину,південну Київщину і змусили поляків підписати Бучацький мир.Дорошенко відновив свою владу, але через татарські грабунки та насильницьку ісламізацію, українське населення Правобережжя заходилося тікати на лівий берег Дніпра,Слобожанщину,Галичину, Волинь. 1674 року лівобережні козаки Самойловича разом із московським військом вдерлися на правий берег і 1676 року позбавлений підтримки Дорошенко капітулював, здавши гетьманську столицю Чигирин з клейнодами. Ці події розв'яза ли російсько-турецьку війну.Аби позбавити противника підтримки, лівобе режний гетьманський уряд насильно вивіз усе населення Подніпров'я на лівий берег.Війна скінчилася укладанням Бахчисарайського миру 1681 ро ку.За цим договором московсько-османський кордон встановлювався по Дніпру.Дніпровсько-Бузьке межиріччя на 20 років мусило бути незаселеним 1686 року Московське царство і Річ Посполита уклали Вічний мир, який так само закріплював між ними поділ Гетьманщини. На Лівобережжі винуватцем розшматування козацької держави між Московським царством, Річчю Посполи тою і Османською імперією,вважали Самойловича.Після безуспішного Крим ського походу 1687 року,на нього склали донос,арештували й заслали до Сибі рукатюзі по заслузі.На Правобережжі поляки остаточно скасували козацьке самоврядування і полковий устрій в 1699 році.В результаті Гетьманщина продовжила існування лише на лівому березі Дніпра У Гетьманщині привіле йованою соціальною групою було козацтво. Приналежність чоловіка до козаць кого стану зобов'язувало його за свій рахунок нести військову службу,але при цьому звільняло від сплати податків, давало право землеволодіння . Офіційно до козацького стану в другій половині XVII першій половині XVIII століть належало до 60 тисяч осіб. Козацька старшина була в Гетьманщині керівною соціальною групою.Наприкінці XVII—XVIII століть існувала привіле йована група «знатних товаришів». У XVIII столітті більше третини земель належало козаць кій старшині.

                   Велетень України і її герой-Семен Палій (Гурко).

                                                                                                                                               Цей фізичний велетень як і морально-духовний авторитет України народився в 1641 році у м. Борзні на Чернігівщині.Образ України з її необмеженими можли востями і наївними політичними ілюзіями можна показати через біографію однієї людини, ним став  Семен Палій. Про відвагу і титанічну силу якого польський шляхтич Ф. Замойський писав, що він "з тих, хто хоче з мотикою на Сонце кинутися",кидається і..домагається свого, тавши за життя героєм народ ного епосу,зраджений тим, кому він наївно вірив і довіряв, - Московським царст вом.Воістину королівські амбіції 2-метрового запорізького козака не знали меж:в 40 років (1680) виводить з Запорізької Січі (стало "нудно") кілька полків у малозаселені райони на північний захід від Києва і починає приєдну вати до своєї столиці в Фастові практично всю Правобережну Україну, ставши там на довгі роки єдиним справжнім "сувереном", а всю територію на захід від Дніпра при ньому називали не інакше, як "Держава Палія". Палій брав штурмом міста,аж до Відня,де завдав поразки турецькій армії, приймав послів, спілкувався з монархами і в той же час особисто поспішав прийняти участь в кожній січі, рубці або перестрілці. Куди дивилася Річ Посполита через 40 років після повстання Богдана Хмельницького, коли практич но на тій самій території Семен Палій створив фактично незалежну державу зі своїми полками, самоврядуванням і загонами самооборони? Спочатку не сприй мала всерйоз, радіючи зміцненню "власних" кордонів і припиненню набігів татар і турків.Потім вислала кілька каральних експедицій, потім регулярних війсь кових з'єднань, кожне з яких було вщент розбито козачим військом Семена Палія.Про Палія складено народних пісень, козацьких дум і просто легенд біль ше,ніж про будь-якого іншого воїна-запорожця. Він єдиний козак, який дійсно існував,про якого існує цілий епос.Що, як не це, може бути найкращим свідченням народної любові?Таким чином, один з найяскравіших українсь ких героїв здійснив практично неможливе - звільнив силами своїх побратимів величезну територію (не меншу, ніж Гетьманщина Мазепи),зумів організувати там козацьке самоврядування і потужну оборону.Польща вже змирилася із втра тою цих земель, і Україна могла б нарешті об'єднатися, якби не інтриги росій ського царя,який українськими землями розплачувався за свої імперські амбіції і сумнівні союзи.

                Семен Палій-ціла низка нескінченних подвигів

                                                                                                                                       У 1641 році в невеликому містечку Борзна на Чернігівщині в родині звичайного міщанина народився син - Семен Гурко (тоді ще не Палій). Під час національно-визвольної війни (1648-1657 рр.) батько майбутнього героя Пилип Гурко записав ся в Ніжинський полк і став козаком.Пізніше до цього ж полку вступив і моло дий Семен.Сотня, де служив юний козак, стояла у с. Пухівка біля містечка Остер, що на Чернігівщині. Однак незабаром Семен перейшов під булаву гетьмана П. Дорошенка. Однак і там довго не затримався. Переживши особисту трагедію (смерть дружини), Семен на початку 1670-х років пішов на Запорозьку Січ, де швидко завоював авторитет і  прізвисько Палій.

Влітку 1683 року Семен Палій вже як отаман очолює запорожців, які відгук нулися на заклик польського короля Яна Собеського і виступили на допомогу вій ськам антиосманської коаліції, зосередженої під Віднем. Козаки взяли активну участь у Віденському тріумфі, а Палій, як завжди, відзначився особисто, за що і був названий великим Яном Собеським "богатирем з-під Відня". Потім запорожці ще чимало погуляли по Східній Європі, звільняючи від турків фортеці Угорщини та Словаччини.

У березні 1684 року запорожці як подяку отримали привілей від Яна Собеського з дозволом оселитися на землях Київщини,а Семен Палій здобув право сформу вати з них добровольчий (охочекомонний) полк. Однак гордому отаману здалося мало полковницької булави, і він захотів гетьманську. Відмовившись підкоря тися Правобережному гетьману Андрію Могилі, Палій повів козаків на Січ, але незабаром повернувся на правий берег з великим підкріпленням і тепер залишив ся там надовго.Нікому не підкоряючись, запорожці зайняли великі території Київщини та Брацлавщини, почавши формувати там нові козацькі полки. Благо, Варшава дивилася на події крізь пальці, розраховуючи, що козаки колонізують земля, які спустошилися після Руїни (громадянська війна 1660-1687 рр.), і будуть захищати їх від татарських набігів. Використовуючи цей фактор, Палію вдалося домогтися від поляків відновлення старовинних прав і вольностей Війська Запорозького,затверджених Сеймом у 1685 році.При козаках Палія на землях Правобережжя настав відносний порядок, в міста і села почали повертатися численні українські біженці, що ховалися від війни на Лівобережжі. Поверталася навіть польська шляхта,задоволена спокоєм, який настав, але незадоволена тим, що Семен Палій в цій частині Речі Посполитої потихеньку "будує свою удільну державу".

Сам же Палій створив на підвладній території Фастівський і Білоцерківський полки і з ентузіазмом взявся за організацію внутрішнього життя (ввів податки, мита, повинності). За спиною Польщі він пробував навіть вести свою зовнішню політику, зокрема, у 1688 році звернувся в листі до російського царя з проханням прийняти Правобережну Україну під свою руку. Зрозуміло, йому відмовили, - Вічний мир міцно зв'язував руки Москві.У 1690 році Палій просив у листах геть мана Мазепу посприяти його прийому у царя, але гетьман також відмовив.
У 1691 році війська Палія здійснили успішний похід на Білгород - столицю білго родської орди, що на Дністрі.Тоді ж почалася і уповільнена війна з Польщею, що закінчилася витісненням козаків Семена Палія з Полісся.В 1693 році правобереж ний отаман робитьласку Івану Мазепі,допомагаючи йому розгромити запорож ців самозваного протатарського гетьмана Петрика Іваненко, після чого розпочи нає спільний з лівобережними козаками успішний похід на Казі-Кермен. Семен Палій дуже багато воював. Про його походи проти турків писали в Австрії, Голландії, Венеції, Франції та Швейцарії. Гроші на війну він отримував і від поль ського короля, і від московського царя, і від гетьмана Мазепи.  Часті походи в напрямку Молдови можна пояснити війною,яку вела "Священна ліга" держав, куди входила і Польща, проти Османської імперії і залежних від неї держав. Варшава вимагала постійної військової діяльності проти татар і турків, а Палія про таке не потрібно було просити двічі. Протягом 1690-1702 років Палій ще встигав вести безперервні бойові дії проти польських військ, як коронних, так і магнатських. На правобережжі в той час велася безперервна тиха війна, як би висловилися зараз,по "віджиму" земель.У 1696 році правобережні козаки посту пово поширили владу на Горностайпільську, Бородянську і Казаровіцьку волості в Білорусії. У 1702 р. війська Семена приєднали до своїх володінь Балтський, Ольгопольський та Ямпільський повіти, вийшовши на кордон з османськими землями. Фастівський полковник вів листування з польськими королями Яном II Собеським і Августом II Саксонським, московськими царями Іваном і Петром, молдавським господарем Г. Дукою, великим литовським князем М. Радзівіллом, великим литовським гетьманом К. Сапегою,з Іваном Мазепою. Його посланці їздили в королівські резиденції, а до самого Палія також регулярно приїжджали різні делегації з дипломатичними дорученнями. Це було відновлення державної функції завнішнії зносин. Згубив героя союз з Москвою, що закінчився в липні 1704 арештом і засланням до Сибіру.Хто з українських полководців довіряв московським можновладцям,той «успішно освоював Сибір»  Головний подвиг Семена Палія-встановлення української козацької влади на Правобережжі. Коли в серпні 1699 року Вальний сейм Речі Посполитої розпорядився розпустити так звану "козацьку міліцію"-самоцправління,фастівський полковник Семен Палій намагався вирішити справу миром, що дозволило йому виграти час. В 1701 році польське військо розпочало широкомасштабний наступ на Правобережжі, після чого Палій публічно відмовився від протекції польського короля і оголосив підконтрольні йому землі "вільною козацькою областю" і приніс присягу на вірність лівобережному гетьману І. Мазепі та його сюзерену російському цареві Петру І.

Протягом 1702-1704 років українські повстанці під проводом Семена Палія і його соратника Самуїла Самуся розбили польські регулярні війська гетьмана Х. Любомирського і шляхетське ополчення Я. Потоцького. Козаки за цей час зуміли захопити Вінницю, Немирів, Бердичів, Котельню, Бихів, Бар, Старокостянтинів, Дунаївці, Шаргород, Хмільник, Бушу, Рашків, Калюс та інші міста. Весною 1704 року влада козаків-повстанців поширилася практично на всю Правобережну Україну,охопивши Київщину, Брацлавщину, Поділля і значну частину Волині.

У травні 1704 року сорокатисячна армія лівобережного гетьмана І. Мазепи увійш ла на територію Правобережної України за наказом царя Петра Однак у 1704 карати на Правобережжі було вже нікого.Семен Палій зі своїми козаками звіль нив цю частину України вже давно і абсолютно самостійно. Тепер він з армією повстанців прагнув возз'єднатися зі своїми побратимами з лівого берега Мало хто в Україні міг тоді зрівнятися з харизматичним козацьким полков ником. Семена Палія цілий рік тримали у в'язниці в гетьманській столиці Батурині і потім на вимогу царя перевезли до Москви, а вже звідти 21 серпня 1705 року відправили в сибірське місто Тобольськ.Після арешту Семен Палій жив у Сибіру до 28 листопада 1708 року,коли іменним указом  Петра-1 був помилуваний і повернувся в Україну. Після переходу гетьмана Мазепи на бік шведського короля,всіх його противників  почали прощати І нагороджувати. Діяльна натура Палія вимагала помсти, і він прийняв участь у Полтавській битві 1709 року в складі військ лівобережного гетьмана Івана Скоропадського. Після Полтави колишнього опального отамана відновили у званні фастівського полковника,і він продовжив воювати з польською шляхтою, але здоров'я могут нього козака вже було підірвано війнами,ув'язненням та засланням, і на само му початку 1710 року великий воїн помер і був похований у Києво-Межигір ському монастирі.Про фастівського полковника Семена Паліята його лицарсь кий характер в народі складено багато легенд. Розповідали, що був Палій півто ра сажня на зріст,  значно більше 2 метрів і важив 12 пудів (192 кг!). Отаман під час походів змушений був пересуватися на колісниці, оскільки жоден бойовий кінь не міг нести на собі такого велетня.Шабля, якою Семен Палій вправно володів,була зроблена козацькими ковалями спеціально для полко вника. При довжині близько двох метрів вона важила 16 кілограмів. За народними переказами,ніхто не міг вистояти проти Семена Палія в поєдинку, поляки виставили проти полковника свого найсильнішого лицаря на прізвище Колодієвський. Палій з одного удару "розрубав шляхтича навпіл, як грушу". Тоді поляки випустили проти нього відразу двох бійців, але він вже не захотів з ними битися, сказавши: "Вони для мене занадто маленькі.»

                   

   Розділ -5. Знищення ГЕТЬМАНЩИНИ і козацтва Російською імперією.

Іван Мазепа-могутня   і неоднозначно сприйнята фігура в українській історії. Він викликав різноманітні емоції у оточуючих при житті та великі розбіжності при оцінюванні вкладу в історію Батьківщини у нащадків. Вороги його сприй мали як зрадника та ворожого Росії політика, прихильники відзначали велике прагнення гетьмана до процвітання рідного краю.Далекоглядний дипломат та мудрий полководець,людина,закохана в мистецтво,музикант та поет, символ прагнення до свободи,все це про відомого гетьмана України Хто він, кавалер почесних нагород Андрія Первозваного,Білого Орла та ганебного ордена Іуди за зраду?Іван Степанович Мазепа належить до православної родини відомої на українськім Правобережжі. Народився у селищі Мазепинці на Київщині 20 березня 1639 року,коли  давно зайшло сонце Гетьмана П.Сагайдачного. Змалку пізнавав ази військової справи,їздив верхи,займався фехтуванням. Успішно навчався у школі Київського братства.Отримав гарну освіту.З відзна кою закінчив Києво-Могилянський колегіум,а у Варшаві Єзуїтську колегію, вільно володів латиною,італійською,татарською,польською, французькою, німе цькою мовами і російською тогочасною також.Три роки навчався в Європі: Голландії, Італії, Німеччині та Франції, де здобув гарний досвід політичного та культурного життя розвинених держав. Іван Мазепа був пажем при польському королівському дворі Яна Казимира.Ним дуже легко захоплювались жінки, кра сенем він був неписаним,а дійсним,а великий його такт і шляхетні манери приводили жінок до сказу.Дружина впливового магната РечІ Посполитої, зра дила чоловіку з ним.Внаслідок конфлікту,який мало не закінчився дуеллю, Мазепа повертавсь  в Україну на коні,але посаджений задом наперед.Служба при польському дворі та в уряді двох гетьманів Петра Дорошенко та Івана Самойловича вплинула на формування національних та політичних переко нань майбутнього гетьмана України,який мріяв про відродження соборної, незалежної та культурно-розвиненої держави. Отриманий досвід в міжнарод них справах,впливові зв’язки в російських урядових колах,вольові якості хара ктеру, блискуча європейська освіта та бездоганні манери поведінки  допомогли Івану Мазепі у 1687 році стати гетьманом. На військовій раді він прийняв булаву з рук Самойловича.У 50-річному віці син Стефана-Адама Мазепи та Марини Макієвської здобув символ козацької влади.Але його обрання гетьма ном Лівобережної України відбувалося на фоні інтриг Софії та Петра І за право володарювати в Московії,що внесло колорит в обрання гетьманом І.Мазепи. Після поразки цариці Софії Мазепа залишався у хиткому становищі,але зміг встояти та здобути прихильність царя Петра-1. Його гетьманування почалось з підписання Коломацьких статей 25 липня 1687 року, за якими значно обмежу валися повноваження козацького війська.Полководець та старшини зобов’язані були сприяти об’єднанню Московії та гетьманської України. Вимагалося ліквіду вати національну ізольованість України,для чого заохочувалися шлюби між представниками двох народів,не дарма геній України Т.Г. Шевченко писав: «Кохайтеся чорнобриві,та не з москалями».У цій фразі- акумульовано величез ний  життєвий досвід нашої нації,наших дівчат-покриток,адже «москалі чужі люди,роблять лихо з Вами».Заборонялося правителю козаків особисто під тримувати з іноземними країнами дипломатичні відносини. Гетьман Мазепа з козаками був зобов’язаний допомогти московському війську у війні з Османсь кою імперією та Кримським ханством.У Батурині,гетьманській столиці, розміс тили полк стрільців з Московії,а гетьману заборонялося без наказу царя позбав ляти старшин посад,а ті ж,не мали права скидати гетьмана. Козацька старши на повинна була доносити царському уряду на гетьмана і Московія, незаба ром Російська імперія,успішно прищеплювала панству України цю  ганеб ну рису зради інтересів ГЕТЬМАНА і ДЕРЖАВИ. До речі-ця риса прижи лась в українців,а в москалів завжди і була.Чому ж про часи його правління кажуть, що «від Богдана до Івана не було гетьмана ?» Чому він утримався у влади 22 роки?Налагодження стосунків з Петром І врятувало країну від руйну вання, яке загрожувало державі після перевороту у Московії 1689 року.Завдяки багатому досвіду,грамотно вибудовувалась зовнішня політика гетьмана. Дипломатичний хист допоміг Мазепі у стосунках з Петром І. Монарх корис тався порадами мудрого діяча в боротьбі з татарами, османами та у справах Речі Посполитої.Козацьке військо активно брало участь у грандіозних  його походах як правило не добровільно.Так,вирішальна битва у 1696 році принес ла бажану перемогу на Азовському морі, під натиском козаків ключова фортеця османів,Азов,пала.Знатні вельможі московського уряду визнава ли, що не було ніколи більш вигідного для монарха порадника з гетьманів, як Іван Мазепа.Петро І нагороджував його орденами за видатні заслуги. Довірливі стосунки з Петром І дали Мазепі можливість збудувати дипломатич ні відносини з міжнародними діячами всупереч забороні,прописаній у Колмаць ких статтях.Внутрішня політика гетьмана була спрямована на об’єднання козацьких земель Слобожанщини, Запоріжжя, Лівобережної, Правобережної та Ханської України.Зміцнення гетьманської влади,становлення європейської дер жави,але зі збереженням традицій існуючої системи козацького устрою, розви ток торгівлі та промисловості,намагання І.Мазепи розширити автономію Гетьманщини  йшли  в глибоке протиріччя з політикою Російської держави  Під час Північної війни,розпочатої Московією зі шведами,розбіжності між Росією та Україною стали очевидними.Експлуатаційне використання ресур сів Гетьманщини викликало незадоволення,тому що для козацького війська були кабальні вимоги.Воно повинно було,крім оборони кордонів власної держа- ви від безпосередніх ворогів ,османів, поляків, татар, приймати участь у битвах у Литві,Польщі,Ліванії,де зазнавало великих втрат.Вагомі підстави були у геть мана вважати,що Петро І пожертвує його країною за вихід до Балтики. Активна допомога проти шведів за вихід до моря виснажила Україну, це змусило Івана Мазепу укласти таємний союз з королем Карлом ХІІ проти Петра І. Угода гетьмана зі шведами зобов’язала Україну надати допомогу у війні проти Московії, після чого Карл ХІІ повинен був гетьманські землі звільнити від влади царя. Військо короля Швеції вступило у жовтні 1708 року на територію України.Іван Мазепа та кошовий отаман Кость Гордієнко з 8 тисячами запорож ців приєдналися до шведів.Доля Гетьманшини вирішилася в битві під Полта вою,яка закінчилася нищівною поразкою війська Карла XII.За цей вчинок гетьман Мазепа був оголошений зрадником. Українці, які підтримували його,знищувалися.В усіх церквах за наказом царя І. Мазепу проклинали. Московське військо зруйнувало Запорізьку Січ,знищило гетьманську столицю–місто Батурин,жорстоко розтерзавши там 6 тисяч мешканців. Петро І наказав виготовити для Мазепи іменний орден Іуди за зраду. Після поразки у війні Мазепа з Карлом XII знайшли притулок в османській Молдові, де 21 вересня 1709 року славетний гетьман України помер у селищі Варниця, біля міста Бендери. Російські історики за часів СРСР вважали відмову Мазепи від союзу з Московською державою порушенням Переяславської угоди,але хіба Андрусівськький мир і розподіл України на Лівобережну- Російську і Правобережну- Польську,не Був зрадою Московією України. При чому це було набагато скоріше чим Полтавська битва 1709 р. В січні 1654  гетьман Богдан Хмельницький не підписував жодних угод   з Московією,а визнав протекторат Московії над Гетьманшиною у березневих статтях 1654 р. Гетьманщина була державою з своїм військом,своїм устроєм,своєю зовніш ньою політикою. Ніхто і ніколи не знайде Переяславських статей уголи між Московією і Гетьманшиною,тому що їх не було в природі. Для моска лів І.С. Мазепа  був відступником,а його ім’я рівнозначне  синоніму «сепа ратист». Для  свідомих українців він взірець любові до України і її нації. Після вивчення фактів в новому світлі постає образ гетьмана. Щоб протистояти армії турків, Іван Мазепа за власні кошти створює перший флот України,це 600 човнів,100 стругів, розташованих на Дніпрі.За власні кошти збудував 12 церков в стилі українського бароко та реставрував 20 православних храмів на території всієї Гетьманщини.Матеріально підтримав спорудження нових корпусів Моги лянського колегіума, який набув статусу академії. Час гетьманування  Мазепи відзначається розквітом освіти,архітектури, літератури, філософії,теології. Вида валися твори українською мовою.Виникає новий напрямок у мистецтві  українське,або мазепинське бароко.Мазепа Іван Степанович у своїй державот ворчій діяльності зрівнюється чи порівнюється з Україною і власне тому навіть стиль мистецтва,архітектури,називають українським чи мазепинсь ким як слова синоніми.До правого берега Інгулу наближається якась дуже дивна процесія: кілька возів, а на них сидять 15 козаків всі у колодках, а довкола  них гарцює гурт татарських вершників-людоловів. Розвідники Івана Сірка поду мали  що це мурза відсилає до Криму своїх бранців. Але,жодної орди о цій порі в Україні не було,і обабіч рухається  невеличкий загін,ніби якийсь шляхтич їде в колі своєї особистої охорони.Бій був коротким. Частина татар загинула, частина кинулася в річку.Козаків-бранців запорожці звільнили,а шляхтича з його охоро ною взяли в полон. Що ж з'ясувалося? Шляхтичем був командир сотні особистої охорони правобережного гетьмана П. Дорошенка,ротмістр І.С.Мазепа, що віз кримському хану українців.Саме за це запорожці готові були роздерти шлях тича Мазепу,за такий нешляхетний вчинок.Відбулась розмова кошового Івана Сірка  та Івана Мазепи віч-на-віч. Про що говорили майбутній гетьман України Іван Мазепа зі славетним полководцем Іваном Сірком,цього вже Ніхто ніколи не розкаже.Але недарма Сірка вважали віщуном, ясновидцем,характерником.Він розумів, що виправдання Мазепі не існує,та шляхтич, не дуже його  шукав. Кошо вий звернувся до розлючених, готових до розправи козаків із досить дивним сло вом,невластивим для І.Сірка: "Панове-браття! Прошу вас уклінно: не вбивай- мо цього чоловіка. Може, він нам і Вітчизні нашій колись у пригоді стане»   А потім запросив до слова самого Мазепу. Сіркові Україна завдячує тим, що віку майбутньому гетьманові тоді не вкоротили.Це був 1673 рік.Запоріжці довідавшись,що гетьман П.Дорошенко в такий спосіб відправляє КРАЯН  в мусульманське пекло,все таки після промови І. МАЗЕПИ вирішили не вбивати його. Щоправда, Сіркові все ж довелося закути полоненого в кайдани і взяти під варту. І тут сталося дещо  цікаве. Передчуваючи, що Московії ще довго доведеться мати справу з Мазепою, князь Григорій Ромодановський, який був воєводою бєлгородським,наказав Сіркові віддати бранця йому. Кошовий не зрозумів, з якого б то дива він віддавав правобережного козака російському князеві!Ромодановський наказав заарештувати дружину Сірка і його зятя. Хіба це не нагадує читачу сучасний рекет?Щоб врятувати рідних,Сірко мусів таки Мазепу віддати. Але переправив його не до москальського князя, а до гетьмана Самойловича,до свого,а не до зайди, попросивши його не карати полоненого,а звільнити.Самойлович міг І.Мазепу звільнити,але щось погане в його душі гово рило ,що слід Мазепу передати чужинцю Ромодановському,що і зробив. Іван Мазепа народився на хуторі Мазепинцях, поблизу Білої Церкви, і цей хутір був даровизною одному з предків майбутнього гетьмана.Різні дослідники вказують різні дати народження гетьмана.Хутір Мазепинці передав у дарунок предкові І. Мазепи король Польщі Сигізмунд-Август 1592 року, і був цим щасливим предком Михайло Колєдинський, тобто дід гетьмана.                                                                      ІВАН МАЗЕПА, ГЕТЬМАН УКРАЇНИ.

Молодий пан Іван вільно володів кількома мовами, непогано знав західну літера туру, сам пристойно віршував, цікавився артилерією і навіть заснував власну ливарню на гармати.Перед нами образ людини освідченої, з широким колом інтересів, професійно підготовленого воїна і політика.Був драгуном сотні охорони польського короля.Коли при владі на Правобережжі утвердився П. Дорошенко,Мазепа пристав до його війська і маючи польський чин ротмістра, очолив сотню особистої охорони гетьмана. Саме тоді він і потрапив у полон до Сірка. Ромадановський знав Мазепу,тому що за дорученням Дорошенка привозив йому листа,але відправив Мазепу в Москву,де його допитували бояри,а він на них справив надзвичайно позитивне враження своєю шляхетністю, знання ми та вихованістю.Мабуть тому не помандрував у далекий і холодний Сибір,але щасливо повернувся в рідну і теплу Україну.Самойлович залишив його при своєму штабі,очевидно,за рекомендацією Москви і почав довіряти так, як довіряв рідко кому. Колись,маючи охоронну сотню  Мазепи,король Польщі спинивсь у Білій Церкві,а  Іванові Мазепі спало на думку завітати до рідних Мазепинців. Там,у батьківській оселі,він і зважився остаточно розпрощатися з королівською службою,щоб до кінця життя служити тільки Україні.Мазепа мав різні варіан ти, Січ, Самойлович,але обрав Петра Дорошенка.Чому?Тому,що ім»я Дорошенка  знали тоді  у Європі, зокрема, у Франції, де про нього писала щорічна урядова газета "Газетт де Франс",а портрети гетьмана,"продавали в Парижі, Лондоні та Гамбурзі. Можете собі уявити, якої слави треба було зажити в XVII столітті, щоб твої портрети продавали в таких містах.Мазепу приваблювала в Дорошен кові не  слава,а його ідея створити могутню українську козацьку державу, в той час як ідея Самойловича була до примитівізму простлю,він віддавав Ліво бережжя Московії,погоджуючись на роль васала і лакея  московського царя,а це було не для Мазепи Дорошенко призначив офіцером для особливих доручень І.Мазепу через довіру до нього і його хист. Потім Мазепа мав під своєю рукою цілу гетьманську сотню,сотню особистої охорони гетьмана,а це була абсолютна довіра гетьмана навіть свого життя і здоров»я. Опісля став генеральним писарем дорошенкового війська,а це дуже багато означало. Кар'єра  закономірна.Читачу відомо,що Мазепа добре володів словом, знав психологію юрби та козацької маси,до того ж мав неабиякий ораторський хист,який успішно використовував у   кошового І. Сірка. Він переконував, що настав час подбати про об'єднання всіх українських сил, усіх земель, щоб створити незалежну могутню Україну.Історія Швеції тісно переплелася з історією України та невеликої Запорізької республіки".Іван Мазепа був цілком упевнений,що мета, МОГУТНЬОЇ і незалежної української держави, виправдовує засоби,до яких хоч-не-хоч, а прийдетьсся вдаватися,коли бажаєш влади в гетьма наті.Російська цариця Софія заключила з Польщею вічний союз на боротьбу з Османської імперією в 1688 році і лівобережному гетьману Самойловичу дано наказ до війни.Він почав, з Універсалу.Скликав козацькі полки, і наприкінці квіт ня, коли вже й паша для коней понаростала і ночувати в степу не холодно, хлопці рушили. Про те, що воювати доведеться за інтереси Польщі та Росії,нікому думати не хотілося.Втішало, що виступають проти одвічних своїх ворогів,татар і турків.До наших днів дожила легенда про те, що коли гетьман  Самойлович виїздив зі своєї столиці Батурина,його кінь на мосту через річку спіткнувся.Лиха  прикмета! А лихі прикмети збуваються. Козаки переконалися в цьому, ступивши на степові простори. Того року весна була ДУЖЕ гарячою та сухою. Українські й російські під командуванням князя Голіцина, війська, мучились від спеки та спраги, коні не мали що їсти і пити. Татари, побачивши, що вітер дме в бік тих, хто йде на них наступом, підпалили степ. Якщо взяти до уваги, що за описуваних часів трави там сягали зросту людини, то можна уявити, якого жаху нагнало море вогню на незвиклих до степу касапів. А тут іще пішла чутка, що то,  не татари палять степи, а... самі козаки. Бо не хочуть воювати "за діло цареве". Одне слово,бідного Самойловича,який так старанно запродавав Лівобережну Украї ну  Московії, до Московії, на праведний суд відіслали.Так і треба лакею мос ковському.А гетьманом обрали Івана Мазепу.Під час церемонії вступу його "на посаду" відбулася цікава дипломатична процедура. Мазепа заприсягся на Біблії вірно служити козацтву, Україні та Московії, як наперед старшини вийшов думний дяк,представник цариці Софії.Він зачитав ніби-то "Переяславську угоду",документ,що його свого часу підписали Богдан Хмельницький і російсь кий цар,і примусив присутніх підтвердити вірність йому,поклястися в додер жанні його умов та самим підписатися під документом ,на знак вірності новій цариці,Софії.Москалі старанно подбали, щоб і за нового гетьмана не зародилося в українців ілюзій стосовно можливої незалежності. Мазепа мав свою думку  щодо цієї присяги і невдовзі москалі в цьому переконались. Наступного року гетьман Іван Мазепа з коханцем цариці Софії,Голіциним, захопили Кримський Перекоп,що стало причиною небувалих свят в Москві. Не встигли московіти вийти з похмілля від урочистостей, як до столиці прибув ще один "переможець Перекопу" гетьман Іван Мазепа. Він приїхав із таким великим і пишно вбраним почтом,такою каретою,та з такою солідною особистою охороною, ніби зібрався не на уклін до цариці, своєї володарки. Тому  йому назустріч вирушив великий загін московитів, у царській кареті була сама Софія,що зустріла гетьмана при московських воротах.В Москві зрів і набирав гною чиряк поганий,що незаба ром прорвавася гноєм царя Петра-1 і його російської імперії та титулом імператора і не тільки,він навіть свій народ назвав прикметником,а не імен ником. А що ж Мазепа? Парадокс історії полягає в тому, що саме на час його перебування в Москві припав переворот,якого так боялась Софія.Наслідком перевороту стало те, що царицю спровадили до монастиря,Голіцина  на заслання, а до влади прийшов Петро-1. Якби Мазепа був у цей час поза Москвою, то міг би скористатися з подій і зректися своєї присяги цариці та подбати про неза лежність України.Але він все ще перебував у Москві.? І становище мав надзвичайно непевне!  Розвиднілось Мазепі трохи тоді коли пощастило добитися візиту до Петра в його ставці,Троїцькому монастирі. Там він уже спромігся задобрити царя дарунками,яких мав досить з собою,та зачарувати надзвичайним своїм красномовством.І присягнув царю Петру-1.Куди ж мав подітися?Цар Петро був переконаний, що гетьман Мазепа ,"свой человек", і відпустив його в Україну, щоби й далі тримав "сваіх хахлов" під високою царською рукою. Одним іх перших ворогів І. Мазепи став полковник Фастівський С.Палій,що згідно Андру сівського миру був правобережним і ним мав  опікуватись-клопотатися  гетьман Правобережжя,що входило в Річ Посполиту. Гетьман Лівобережжя  і Гетьманши ни І.Мазепа не мав нічого проти того, щоб повстанці Семена Палія били поляків. Слава Палія почала непокоїти І.Мазепу, тому що до Палія як харазматично го полководця  почали горнутися не лише правобережні, а й лівобережні козаки та селяни. В ньому бачило захисника та оборонця дедалі більше люду в усіх куточках землі української. Семен Палій був досить розумним і досвідченим у боях чоловіком, якому б до снаги припала булава гетьмана як Правобереджної так і Лівобережної України.Поки Палій зі своїми повстанця ми уперто боровся проти польського засилля, Петро І і польський король Август II, прийняв корону по смерті в 1699 році Яна Собеського,дійшли порозуміння і проголосили себе союзниками.Тим більше  про перемовини з Палієм і лояль нсть до нового польського короля І. Мазепу просив сам цар Петро-1.Перегово рити, можна. Але як позбавити Палія ореолу справжнього народного захисника. Це найдужче непокоїло гетьмана.І Мазепа склав свій план.Перейшовши,за зго дою польського короля,на Правобережжя,гетьман подбав про те, щоб заприяз нитися з полковником Палієм. Раз у раз запрошував до себе в гостину, кликав заходити і без запросин,коли заманеться,не соромитись.Палій повірив у гетьма нову прихильність, не соромився, навідувався. Горілку пили, про долю України бідкалися,сльозу  пускали. А чутки тим часом робили своє. Мовляв, Палієві тепер не до тих, кого польська шляхта визискує та власні пани гноблять, він із гетьманством знається та бенкетує.Цього Мазепі й треба було. Він лише відповід ного моменту чекав,щоб розпрощатися з Палієм назавжди. І такий момент настав на початку серпня 1704 року.Ставка Мазепи була тоді в Бердичеві.Вишукане містечкове жіноцтво показувало себе на балу.Семен Палій трішки перебрав,і замість того, щоб зустріти світанок з якоюсь місцевою панянкою, доброчесно заснув.Прокинувся вже в дорозі.Під вартою. За наказом Мазепи його привезли до гетьманської столиці Батурина, а звідти уже й до Москви та  й до Сибіру було недалеко.Був і другий ворог у гетьм на Мазепи,не менше,а може і більш небезпечний за С.Палія і ним був Петро Іваненко «Петрик»,гетьмана Мазепи канцелярист. Він втік з гетьманської столиці Батурина на Січ,яку закликав до боротьби з Мазепою і Московією,опираючись на союз з Кримом. Петрик був грамотним канцеляристом,він був чудовим оратором і дипломатом. Програма Петрика була революційною: "Я стою за свій народ, за найбідніших і простих людей. Богдан Хмельницький визволив народ з неволі лядської- польської, я ж хочу визволити його з нової неволі,москалів і своїх панів".Така програма  справляла враження.Провівши в Бахчисараї переговори з кримським ханом,він повернувся на Січ у супроводі великого татарського загону,і навесні 1692 року запорозьке козацтво обрало його своїм гетьманом. Мазепа виходив із засади, що Україні досить одного гетьмана. Тому негайно кинув військо проти збунтованого канцеляриста-новоявленого гетьмана.Крім гетьманських полків були під рукою І.Мазепи й маскальські,під командуванням князя Барятинського та воєводи Шереметєва.Дві армії,Петрикова й Мазепина,зійшлися віч-на-віч поблизу містеч ка Маячки.Але татари,союзники Петрика,вкотре показали своє лице- хвіст, залишивши  поле бою в найважливіший момент.Петрик, кинувся навтікача слідом за татарами,але на цьому  не заспокоївся.Знову сформував козацьке-татар ське військо і навіть дійшов з ним чуть не до Полтави. Мазепа розбив  бунтівне військо,а потім вирішив позбутися й самого "гетьмана-хана",як Петрик себе називав,цілком традиційно,підіславши найманого вбивцю.І Мазепа показав, що має порох у порохівницях. Він зі своїми козаками взяв штурмом міцну турецьку фортецю на Дніпрі - Кизикірмен. А коли навесні 1696 року цар знову вдарив на Азов, Мазепа виставив військо під командуванням наказного гетьмана Якова Лизогуба. З його допомогою росіяни й здобули Азов, і аж тоді, 1696 року, вийшли до моря,тільки не до Чорного,а лишень Азовського.Український дніпровсько-чорноморський флот уже дуже давно громив на цих морях флот Туреччини,і це відповідь Путінським пустобрехам,про те,що на Чорному морі ніколи українського флоту не було.За цю Перемогу під Азовом отримав наш І.С. Мазепа з рук царя Петра-1,недавно заснований орден Святого Анлрія Перво званного і він був другим кавалером цього ордуну.Те,що польський король і московський цар вирішили поділити Балтику і майбутня Росія хотіла мати вікно в Європу за рахунок Лівобережжя,що мало відійти Польщі,дуже насторожило нашого мудрого гетьмана. Мазепа  не бажав Україні війни зі шведами. Він,завжди дивився на Швецію, як на природного союзника України.За такого її мав Богдан Хмельницький,що  задокументовано дипломатичними джерелами,які стосуються останніх років життя Великого Гетьмана. Мазепа знав, бо мав дуже хорошу розвідку,в тому числі і дипломатичну,що  польський король прагне від Петра І плати за союзництво.За однією з версій-Правобережна Україна, назавжди відходила Польщі, так як Московія  відмовлялася від претензій на неї. Це обурило гетьмана і він насмілився заявити про свої почуття російському цареві-самодуру. Мазепа на той час став уже не тільки одним з найбільших землевласників України, а й Росії, де на нього працювало близько 20 тисяч російських селян.Але всі ці щедроти, що сипалися з царської руки на гетьмана, не могли вплинути на ставлення до росіян з боку переважної більшості козацьких офіцерів та рядових січовиків.,а воно було поганим і викоючно негатив ним. Вимагаючи від Мазепи все нових і нових полків, цар зовсім не дбав про те, щоб платити їм за службу, тож із походів козаки поверталися не те що без копійки грошей,а й обдертими та голодними. А найдужче їм дошкуляла ота зверхність, із якою до них пробували ставитись російські офіцери.Козаки не звикли і не хотіли воювати в північних землях, де страшенно мучились од морозів.Навесні 1705 року гетьман Мазепа взяв особисту участь у війні. З чималою армією він рушив на Поділля,звідти до Львова, і на Волинь Вдарив. Але проти кого він воював на цих землях? Адже шведів там не було.Проти поляків.Тих, що перейшли на бік Карла XII.Річ у тім, що, розпочавши війну проти шведів, король Август діставав від них поразку за поразкою. Карл XII був великим полководцем і він здобув Варшаву і Краків. Його блискучі Перемоги настільки зачарували всіх, що чимало польських аристократів перекинулося від Августа II до шведів.Щоб якось узаконити цю зраду, Карл XII домігся у вересні 1705 року коронації у Варшаві свого ставленика, Станіслава Лещинського, який погоджувався на розрив з Росією і на союз зі Швецією. Але перше,до чого вдався Лещинський, звернувся до Мазепи:»доки ти,мовляв,служитимеш російському цареві? Приєд нуйся до нас". Проте гетьман вирішив, що приєднуватися до поляків йому не з руки: козаки не підтримають. І повідомив про ці "запросини» Петра І, чим ще більше зміцнив довіру царя до своєї персони.Ми повинні зрозуміти, що  гетьман України Іван Мазепа не збирався служити ні королю Польщі, ні московсь кому цареві. Хто б не був при владі в Україні,він завжди озирався на Січ. Як там ідуть справи? Якої орієнтації тримається кошовий отаман та козацька старшина?З 1701 року на Січі отаманував Кость Гордієнко.Незважаючи на те,що Петро І намагався всіляко,подарунками та обіцянками, привернути кошового на свій бік,Гордієнко буквально ненавидів і царя, і його антиукраї нську політику. І це теж підштовхувало Мазепу до союзу зі шведами. Адже підтримка запорожців була надзвичайно важливою для нього.Значна частина козаків рішуче висловилась проти війни зі шведами на боці росіян. Про це мовилось і на Раді командирів козацьких полків, яку Мазепа скликав у Миргороді. Всі вони не тільки виступили проти об'єднання з російськими війсь ками, а й проти того, щоб росіяни вводили свої війська на територію України,та тут розпочинали нову війну зі шведами. Головні події розгорталися пізньої осені 1708 року.Король Швеції визнав за краще зимувати в Україні і вирушив до Новгорода-Сіверського.Маючи лише близько двох тисяч козаків,а більшу частину свого війська він залишив у Батурині, гетьман вирушив за Десну, на з'єднання зі шведами. Перша зустріч гетьмана Мазепи і короля Карла XII відбулася 29 жовтня 1708 року в ставці короля поблизу Новгорода-Сіверського.Король прийняв гетьмана з усіма можливими в цій ситуації почестями. Під час перего ворів,у яких взяв участь і командуючий гетьманськими військами Войнаровсь кий його відрекомендували королеві як фельдмаршала,вони домовилися про спільну боротьбу проти росіян.Карла XII дещо збентежило те,що гетьман має при собі таке незначне військо.Мазепа пояснив,що основні його сили воюють у Литві, будують Петербург, перебувають на Запоріжжі, зумів переконати короля, що сили йому в разі потреби не забракне, і запросив Карла XII до Батурина. Столицю Гетьманшини Батурин у цей час вже взяли в облогу російські війська на чолі з Меншиковим.Гарнізон і жителі гетьманської столиці мужньо боронилися і, напевне, дочекалися б допомоги.Але знайшовся зрадник зі старшини  Іван Ніс. Він уночі перекинувся до росіян і показав їм таємний хід до міста.Удершись посеред ночі до Батурина,московини вирізали все його населення. Всіх до єдиного. Це варварство російських солдатів буквально приголомшило Мазепу та Карла XII, обурило всю Україну, викликало гнів запорожців. Ні про який союз із росіянами  вже не йшлося,це був лютий ворог.Кошовий отаман Кость Гордієнко, який досі мав підозру на Мазепу,що він зраджує Україні на користь російського царя,негайно зібрав козаків на раду.Вона ухвалила: невідкла дно рушати на з'єднання з гетьманом та Карлом XI1.У березні 1709 року під містечком Царичанкою сталася перша велика битва запорожців із трьома тисячами російських драгунів під командою генерала Кемпеля.Українці розгромили російське військо і, захопивши понад 100 драгунів у полон, та пішли далі до Келеберди.Ще одна битва і козаки К. Гордієнка, талановитого українського полководця, знову перемагають російські війська. За якийсь час усе межиріччя Орелі й Ворскли на Полтавщині стало чистим від мос ковських військ.Перемоги запорізьких козаків спонукали тисячі полтавчан узятися до зброї та приєднатися до них.Збільшуючись,військо кошового отамана незабаром досягло Диканьки на Півночі Полтавщини і там приєдналося до війська гетьмана Мазепи. Тепер під орудою Мазепи було близько 18 тисяч воїнів (понад 15 з них прийшли з Гордієнком). Козацьких вождів запросив на прийом до своєї ставки в Будищах король Карл XII. І дуже здивувався, коли не тільки гетьман, який чудово володів латинською мовою, а й кошовий Гордієнко привітав його добірною латиною. Тогочасна освіченість багатьох українців не раз вражала іноземців.Після переговорів Гордієнко отаборив своїх козаків поблизу Нових Санжар. Але тут до нього почали надходити лихі звістки: про зра ду полковника Гната Галагана,який,стоячи з полком у Чигирині,почав слати донесення Меншикову і видавати росіянам на смертну кару тих козацьких офіце рів, що виступали проти російського засилля. Доповідав і про постійні сутички з росіянами гарнізону Січі,де за кошового зоставсь Петро Сорочинський. А далі сталося щось неймовірно жахливе, таке, якого ще й світ не бачив. Здолавши невеличкі козацькі залоги містечок Маяк і Нехворощі, росіяни вирізали всіх мешканців,не давши пощади навіть жінкам та малим дітям, а самі містечка зруйнували і попалили.Україна здригнулася од варварства росіян. Навіть тричі прокляті вороги,турки і татари,не доходили до такого дикунства, щоб стинати голівки немовлятам. Тож чи варто дивуватися, що новий кошовий ота ман Січі П. Сорочинський при всьому козацькому товаристві оголосив себе воро гом Росії,хоч до того був поміркованим щодо росіян.І князь Меншиков дістав наказ Петра І: зруйнувати Січ та перебити всіх, хто там зараз є. Москалі, приєд навши до себе загони донських козаків,захопили містечко Келеберду. Жодного з його мешканців теж не зосталося в живих, а оселі їхні згоріли.Дика Москва демонстрували Україні й цілому світові, що відтепер вони мають намір воювати тільки на цілковите винищення українців,засобами геноциду.У нашому спільному житті з москалями-геноциди відносно нас,ці дикуни-москалі,нащадки андрофагів,використовували постійно.Тисяча козаків захи щала містечко Перевалочну і не могла вона протистояти великій армії моска лів. До зброї взялось усе чоловіче населення,але його було мало і  настала смерть для всіх. Багатьох завойовники попалили живцем, позамикавши в осе лях. Збагнувши, що на Січ, де було лише 1000 козаків  поранених,хворих і літніх які не могли піти з Гордієнком,насувається по-справжньому безжальна азійська орда,Сорочинський подався до Криму - просити допомоги в татар. А російські війська тим часом облягали саму Чортомлицьку Січ. Козаки захищалися мужньо і довго.Кілька штурмів росіян відбили з великими для нападників втратами. Коли ж відчули, що битись немає сили,кинулись у Дніпро шукати рятунку в плав нях.Декілька козаків піддалося на вмовляння зрадника Гната Галагана. Він від імені командування російської армії запевняв"ті,хто складе зброю, діс тануть помилування."Але з полоненими росіяни розправилися так само люто, як і з жителями численних міст і сіл, через які ця орда вже пройшла. Спаливши всі будівлі Січі, росіяни почали в'язати плоти. Ставили на них шибениці і пускали повішених полонених за водою Дніпра,за аналогією з Новгородом,адже українці ніколи не були москалям рідними. Та й цього їм здалося замало. Вони зважились на варварство, до якого в Україні не вдавався жоден завойовник,заходились розкопувати велике й давнє козаць ке кладовище і викидати з могил останки українських лицарів!Йдеться не про зруйнування могили  одного невгодного,як поляки зруйнували усипальницю Б. Хмельницького.Йдеться про знищення всього козацького кладовища. За пере казами, що дійшли до нас із передаваних з покоління в покоління слів козаків,які вціліли у плавнях, серед інших сплюндровано також могилу славетного воїна України Івана Сірка.Кістки його росіяни розкидали по степу, але потім козаки їх визбирали і зберегли для нащадків. Дізнавшись про зруйнування Січі, Петро І видав наказ про те, щоб будь-якого запорозького козака, де б він не потрапив до рук росіян, катували до смерті. не карали на смерть, а "катували до смерті". А де ж поділася сила, що віддавна і звитяжно боронила рідну землю від всяких орд? Частину її - правдами й неправдами - цар, як би ми б тепер сказали, мобілізував на будівництво своєї столиці і гноїв у  лещатах, з яких важче було вирватись, аніж з турецької неволі.По-перше.По-друге,всі військові сили України росіяни завбачливо повиводили за її межі. І головне: події настільки випередили Мазепу, що йому вже не було часу сформувати, відповідно налаштувати та озброїти велике військо.4 квітня 1709 року Карл XII розпочав штурм добре укріпленої російськими військами та вірними  їм козацькими підрозділами, Полтави. Та й поза Полтавою було чимало козацьких загонів, які виступали в цій війні на боці росіян. Їх було не менше, ніж на боці шведів. Не здобувши міста штурмом, шведи почали його облогу. Вона тривала три місяці. За цей час на місце подій устиг підійти сам Петро І з великою армією.21 червня шведи пішли на другий штурм Полтави. Але дух війська вже підупав. Не тільки через значні втрати, а й через те. що їхнього короля Карла XII тяжко поранило в ногу, це сталося за тиждень до штурму.Коли король Швеції оглядав позиції російських військ, поблизу розірвало ся ядро і короля травмувало.По дводенних бойових змаганнях, вірні гетьману запорожці відступили до Дніпра разом із залишком шведсь ких військ.Переправитися на правий берег гетьманові допоміг Кость Горді єнко.Він зв'язав  до купи кілька човнів та настелив на них дошки та допоміг переправитися і королівській кареті з пораненим Карлом XII. Самі ж козаки пустилися плавом, тримаючись за гриви коней. 220 козаків зосталося на лівому березі з 16 тисячами шведів,щоб затримати російську погоню в разі потреби. Проте шведське командування розпочало переговори з Меншиковим і своїх солда тів здало.Козаки кинулися у Дніпро,воліли краще загинути в його холодних хвилях, ніж потрапити до рук ворогів, які вже показали, що вони чинять з полоненими українцями.Більша частина козаків, що воювали під командуван ням Мазепи і Гордієнка,приєдналася потім до війська кошового отамана Сорочин ського.Тільки  жменька козаків пішла з гетьманом спочатку за Буг,за Дністер. 2 жовтня 1709 року стомлений походами, війною і життям, Іван Мазепа помер. З усіма можливими почестями з  його тілом попрощався і король Швеції Карл XII Гетьмана поховали в церкві Святоюрського монастиря поблизу румунського міста Галаца.Під час московсько-турецької війни, що спалахнула за два роки по смерті Мазепи,серед турецьких солдатів поширилася чутка про великі скарби, що їх нібито поклали до труни гетьман.Купка турецьких мародерів викопала із землі домовину гетьмана,а переконавшись, що ніяких скарбів там нема, кинула тлінне тіло гетьмана напризволяще. Та в складі турецького війська воював загін під командуванням П. Орлика. Дізнавшись про наругу, козаки кинулися шукати тіло гетьмана.Знайшли і знову поховали вдруге на тому самому місці.Воно стало святим для багатьох патріотів-українців,які,різного часу і з різного приводу, опиняючись у Галаці,вклоняються його могилі. Варварське поводження московських військ в Україні стало навіть предметом загальноєвропейського осуду:"Страшні репресії пойняли жахом Україну. Люди кидали міста й села в паніці, втікаючи в степи, а козаки присягали, "що ходитимуть аж по коліна в московській крові". Ця нова різанина розворушила всю Європу, яка з великою увагою стежила за дальшим ходом подій. Французькі часописи, що з точні стю подавали звістки,не приховували свого страху: "Страшна різанина", "Руїна України","Жінки й діти на вістрях шабель" такі були заголовки. "Всі мешканці Батурина,без огляду на вік і стать, вирізані,як наказують нелюд ські звичаї москалів". "Ціла Україна купається у крові". "Меншиков уживає засобів московського варварства".Так писали "Французька газета".Вдаю чись до всіляких політичних та дипломатичних прийомів і засобів, Мазепа І.С. намагався служити тільки Україні. Свідченням цього є рішучі заходи, що їх уживав гетьман, розбудовуючи українську державність та її культурно-духовне, релігійне підґрунтя. Ми українці  21 стооіття не знаємо і, не шануємо Мазепу як полководця, ми ще й ганебно не знаємо- відаємо про те,який внесок у розвиток культури він зробив в тяжкий час свого гетьманства.Буваючи в Києві,зверніть увагу на Лавру,Києво-Печерський монастир. Саме з наказу Мазепи,і за його кошти,цей монастир відбудовано, а його храми оздоблено.За часів Мазепи з'явився тут і фортечний мур із брамою. Немало зусиль доклав гетьман і до того, щоб його резиденція в Батурині не поступалася перед дворами інших європейських правителів. Іноземних послів він зустрічав за всіма канонами європейських церемоніалів,у присутності особистої гвардії.Саме йому Україна завдячує тим, що Могилянська колегія в Києві перетворилася на першокласний європейський університет.Ось як змальовує особистий внесок Мазепи в розбудову культурно-релігійних осередків України А. Єнсен: "Він пожертвував значні суми на розширення та оздоблення Печерської Лаври, яке фінансував у 1698 році,та спорудження церкви усіх Святих.Заснував  два монастирі: Каменсько-Успенсь кий біля Клинова і Домницько-Рождественський поблизу Макошина над Десною та ще церкву в селі Дегтярівці,яка й тепер носить його ім'я.Дивовижна здатність Мазепи розв'язувати будь-яку дилему,бути своїм серед польської шляхти,запорожців чи бояр, свідчить не тільки про великий дипломатичний хист, а й про незвичайну силу,харизму його особистості. Його блискуча кар'єра навряд чи була б можливою,якби не виняткова вдача, поєднана з високою інтелігентністю". На союззі шведами українців підштовхувала дедалі зухваліша колонізаторська політика Росії, яка показала  криваві ікла вампіра ще за гетьманування Б. Хмельницького. Парадокс української долі полягав у тому,що після утворення союзу між Московією і Польщею, росіяни почали знущатися з українського селянства разом з поляками,та ще й переважаючи їх у зверхності.Згадаймо,що моско вити як і поляки походять з одного лехітського кореня,звідси і безпідставна зверхність. Розбивши військо С. Палія, Мазепа приєднав до своїх володінь усі землі Київщини, Поділля й Волині, що були під контролем  С.Палія і польських загонів, що протистояли йому. Наприкінці літа 1704 року гетьман уже міг з полегкістю констатувати,що процес об'єднання всіх українських земель,їх політичної, військової та економічної консолідації, набув нового могут нього поштовху. Маючи 30 тисячну армію, він, спромігся витіснити всіх великих польських магнатів з волинських земель, залишивши сильні сторожові залоги на нових кордонах гетьманської України. Тому до Батурина повернувсь у жовтні з тріумфом, як переможець.І які ж настрої він застав тут? "У Батурині застав Мазепа Апостола,що воював із Петром-1 проти шведів.Старий полковник,його козаки були обурені поведінкою москалів Чужинські генерали на службі Петра принижували українців, били їх,навіть вішали. Мазепа І.С. був Казановою свого часу,жінки просто сходили з розуму за ним і обожнювали його. Чого варте кохан ня вже старого гетьмана Гетьманщини  до своєї похресниці Мотрі Кочубей?Ой не випадково великі поети,великі і світові,стільки поетичних творів,написали про кохання І. Мазепи до різних жінок,з якими його зволило життя. Французи зі сво їм класичним "терше ля фам" таки мають рацію,рідко яка авантюра обходиться на білому світі без втручання жінки.Жінка завжли цікавіша за мужчину,хитріша і слабкіша за нього та використовує свої відьомські знання, щоб бути з коханим мужчиною,але коли трапляється нагода зрадити,то знаходить тисячі недоліків в законному чоловікові,в в її думках прегарного коханця виправдовує і обілює. Така вже природа жінки і нема цьому ради. Тому я не буду зупинятись на коханні Мотрі і її хресного батька Івана Мазепи.Ті,хто збирається звинувачувати Кочубея-батька в тому, що він став на перешкоді шлюбові і кохання,повинні пам'ятати:І.С Мазепа був хрещеним батьком Мотрі, а за канонами право славної Церкви шлюби між хрещеними батьками та їхніми похресницями категорично заборонялися.Не даром існує прислів»я «Біс попутав або старі сть в бороду,а біс в ребро!Віктор Гюго у своїй поемі «Мазепа»просто наче чарівник і маг зазирає в майбуття майбутнього гетьмана, коли він подорожував конем ганьби і терпить муки:

                              "Страхітна велич з його мук повстане.

                               Колись кирею вдягне прадідних гетьманів

                               У сяєві зіниць;

                               А як у ній з'явиться - степові народи

                               Пішлють йому назустріч фанфар хороводи

                                І падатимуть ниць!"

                              (переклад М. Рудницького)

 У житті І.Мазепи була польська аристократка, красуні Ганна Дольська.  Її дівоче прізвище Ходоровська,а батько Кшиштоф Ходоровський свого часу був старо стою вінницьким.Завдяки своєму першому шлюбові з князем Костянтином Виш невецьким з нам відомого роду Вишневецьких,здобула аристократичний титул княгині.Другим її чоловіком був коронний маршалок ( розпорядник) при дворі короля Польщі, Кароль Дольський. Невдовзі він помер, залишивши їй солідний спадок.А що в шлюбі з Вишневецьким вона мала двох синів, то не втратила спорідненості і з польським королем Яном Собеським. Коли Мазепа познайомив ся з нею, в січні 1706 року,княгиня досягла вже  57 років, але все ще була приваб ливою,гарною  жінкою.Не виключено,що Мазепа не без певних намірів поста вився до цього знайомства. Княгиня, родичка польського короля,годі було шукати кращої партії для володаря України? Сталося знайомство на Волині, в селі Білій Криниці. У Дольської народивсь онук, і вона, дізнавшись,що ставка гетьмана перебуває в Дубні, вирішила, що гетьман України,саме той хрещений батько, який потрібен її маленькому спадкоємцеві. Просив Мазепу за кума бать ко новонародженого,князь Михайло Вишневецький,родич короля. Одне слово, хрестини вийшли превеселими і святкувались на Новий рік. Гетьман  Мазепа ніби щиро закохався у княгиню і покликав  її із собою в Броди, що на  Львівщині. Там,княгиня  почала переговори з гетьманом щодо його переходу на бік польсь кого короля та шведів.Роль звабливої польки,не слід перебільшувати у так званій зраді І.Мазепи  і його союзу з шведами  і що княгиня "задурила» голову старому Мазепі.Згадаймо вік пані Дольської,а це 57 років. На мій погляд, княгиня була лише посередницею в цих переговорах. Мазепі було вигідно користуватися її послугами, оскільки їй він міг цілком довіряти, а вона, маючи безпосередній доступ до короля, могла, в разі потреби, вплинути на королівське рішення. Та й сама княгиня поступово входила в роль таємного агента. Припускаючи це, я маю на увазі, що в листах Дольської почали з'являтися факти стосовно таємних заду мів росіян, що простягалися аж до усунення Мазепи з гетьманства, на місце якого Петро І мав нібито намір посадовити свого сина Олексія . Ці відомості княгиня дістала нагоду перевірити в розмові з фельдмаршалом росіян Шереметь євим. А чом би й ні? Петро І давно вже поглядав на Україну,як на власну вотчину,то чого не віддати "українську корону" синові? Завдяки Дольській, Мазепа одержав листа й від короля Лещинського, в якому той недвозначно пропо нував йому спільний виступ проти росіян і називав місцевість,де б козаки могли з'єднатися зі шведським та польським військами. Король Швеції,після свого поранення,що передувало Полтавсткій битві, доручив командування  військами генералові Реншільду,котрий,припустився серйозних помилок.27 червня (8 липня) почалась Полтавська битва і тривала 9 годин. Шведська армія налічувала 19 700 вояків, з московського боку було близько 40 000. У бою загинуло понад 6 тисяч шведів, близько 3 тисяч потрапило в полон. Скільки загинуло та опинилося в полоні українців, не відомо, тому що  всіх, хто потрапляв до рук московитів, ті люто катували і страчували. Відомо лише, що після Полтавської битви разом з Мазепою відступило біля 20 000 війська, з.  них 16 тисяч шведи, решта  січовики-запорожці, козаки з родинами та дітьми.Карл XII та гетьман Мазепа змушені були шукати притулку на землях Молдови, підлеглих Туреччині.22 серпня 1709 р. в Бендерах гетьман Іван Степанович Мазепа помер,а з ним померла надія на свою незалежну державу на цілі століття.Україна з Гетьманщини, незалеж ної (автономної) держави,поступово перетворювалась в Малоросію і провін цію.Відчайдушна спроба українців на чолі зі своїм далекоглядним гетьма ном вирватися з під московського ярма та обрати,як ми тепер говоримо, європейський шлях,через обставини,залишилася мрією і тільки в 20 століт ті ця мрія виросла і стала реальністю. У 1702 році  гетьман Мазепа окупував Правобережжя,об’єднавши обидві частини Наддніпрянської України.Іван Мазепа меценат,мудрий гетьман,порадами якого користувався Петро І,трива лий час лавіював в політиці,відстоюючи інтереси власної країни. Не в силах більш терпіти нечувані за нахабством вимоги Московії,полководець вирі шив відновити боротьбу за незалежну державу. Саме тому царем та москов ським урядом було покладено стільки зусиль, щоб стерти ім’я славного гетьмана з пам’яті українців. Навіть наклав анафему на гетьмана в 1708 році,правда це зробив синод РПЦ,а не сам ще тоді ЦАР Московії-Петро-1,але за його вказівкою це сталось. Цього блазня російської історії боялися як бояри,дворяни так і релігійні діячі як зараз В.В. Путіна."Не дивлячись на накладення Російською церквою на гетьмана Мазепу неканонічної анафеми, представники Вселенського патріархату її не визнавали, адже вона була накладена з політичних мотивів, як засіб політико-ідеологічних репресій, і не мала ніяких віросповідних, богословських або канонічних причин".   Зразу після еміграції Мазепа прийшов на сповідь до православних священиків Вселенського патріархату. Незадовго до смерті йому відпустили гріхи, а потім відспівали та поховали за православним обрядом:"Його тіло було покладено в православній церкві містечка Варниці,яка перебувала в юрисдикції Вселенського патріархату, а згодом його перепоховали в місті Галац на Дунаї, де в центральному соборі Свято-Георгіївського монастиря місцевий митрополит відслужив заупокійну службу по померлому гетьману. Цей митрополит був ієрархом Вселенського патріархату.Можемо стверджуватити, що Іван Мазепа помер як віруючий Матері-Церкви, Вселенського патріархату"В період з 1711 по 1734 роки, після поразки Мазепи, навпроти сучасного міста Херсона, діяла нова Запорізька Січ,а її  називали Олешківська Січ,духовенство якої також підпорядковувалося Вселен ському патріархату.Це означає, що сучасний південь України лишався в  юрисдикції Вселенського патріархату.Під час  війни (1700—1721) гетьман Мазепа переконався в тому, що Петро І нищить основи української державності і порушує зобов'язання обороняти Україну від поляків, що було основою і причиною  Переяславської угоди 1654 року та Коломацьких статей. Це змусило гетьмана використати умови, створені Північною війною, для розв'язання державницьких проблем іншим шляхом. Він припинив вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві Петрові-1 і 7 листопада  1708 року, коли Карл XII, йшов на Москву та був змушений звернути в Україну,Мазепа,в надії здобути незалежність України, перейшов на бік шведів.За ним пішло близько 3 тисяч козаків і провідних членів старшини, а також Військо Запорозьке. Намагаючись помститися гетьману Мазепі, всупереч церко вним канонам та залякуючи священиків,московський цар Петро І дає наказ накласти на гетьмана анафему Суперечливий та неординарний історичний діяч мав велечезний  вплив в тогочасній політиці та залишив незабутній слід не тільки в історії України. Як не намагався уряд Москви, але слава про добрі справи гетьмана не вмерла. Вплив Мазепи та ідея звільнення України від влади та присутності Московії були настільки міцними, що російській уряд лякала сама згадка про його особу.Він був поліглотом та вільно володів 9 мовамиі любив всім сердцем Україну навіть більше за своє життя. Зараз Мазепинців не більшість в Україні,але щодня до них приєднуються нові тисячі його послі довників,мудрих людей,які не служать Момоні,а понад усе люблять БОГА і Україну. Мазепа – найбагатша людина у Європі того часу завдяки срібним та золотим копальням у Полтавській області і 8081 день був гетьманом, це 22 роки.

    Пилип Орлик і його найперша-демократична КОНСТИТУЦІЯ в Європі.

 «Золота» Мазепинська епоха, український культурний ренесанс,була позначена спробами синтезувати досягнення східної та західної культур,оскільки  Україні- Русі судилося стати містком між ними. Одним із виявів синтезу в політико-право вій сфері стала Конституція 1710 року як форма етнополітичного документа, що його випало втілити Пилипу Орлику,учневі та продовжувачеві справ славетно го гетьмана Івана Мазепи.Народився Орлик 21(31) жовтня 1672 року в с. Косут тепер Ошмянського району ГродненськоЇ області держави Республіка Білорусь, а помер 24 квітня (4 травня) 1742 в м. Ясси, зараз Румунія. Був він нащадком литовсько-білоруського роду,герб Новина,але походив з шляхетного чеського дворянського,баронського роду.Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії.З 1692 року служив кафедральним писарем у канцелярії київського митрополита,а з 1700 року у Генеральній військовій канцелярії канцеляристом, регентом, керую чим справами.З 1706 р. Пилип Орлик генеральний писар в уряді гетьмана Івана Мазепи.Брав участь у його таємній дипломатичній діяльності і вплив І.С.Мазепи на особистість Орлика,його світогляд,переконання  був вирішальним Гетьманом України Орлика обрано 5 квітня 1710 року.Відомо,що він володів багатьма мовами,чуть не другий І.Мазепа,а  основні літературні та філософські твори писав латиною.Конституція Пилипа Орлика випереджала свій час. Вона утверджувала громадянські ідеї.Вважається першою демократичною Консти туцією світу,оскільки передбачала вільну і незалежну державу, засновану на праві народу на самовизначення.Документ був побудований на демократич них засадах суспільного життя.У тогочасній Європі ці ідеї лише починали розроб лятися,тим часом у Конституції Орлика вже відчутні ліберально-демократичні традиції,за якими зараз живе весь цивілізований світ.У документі були засади відповідальності чиновників за розтрату держмайна,незалежність судової гілки влади,розмежування обов’язків гетьмана і Генеральної Ради. Це був цілком новаторський підхід в організації державної влади.Для України Конституція  П. Орлика мала важливу роль у подальшому розвиткові української державницької думки.Документ написаний з урахування попереднього історичного досвіду,хоч і не набув чинності,однак сформував соціальне підґрунтя для нас українців і нашої держави.Історія підписання Конституції Пилипа Орлика є доволі драматичною.У битві під Полтавою Іван Мазепа і його військо зазнають поразки. З найближчим оточенням,переважно представники козацької старшини, а також з тими, хто залишився від українсько-шведської армії,він опиняється на території Османської імперії.Вже за рік Мазепа помирає.А його наступником стає генеральний писар Пилип Орлик, який був наближеним до Мазепи.

                      

                           Гетьман Пилип Орлик.

Під час обрання Пилипа Орлика на високий пост гетьмана був прийнятий доку мент,який визначав права і обов'язки гетьмана. Події відбувалися 5 квітня 1710 року у місті Тягин,.на правому березі річці Дністер,турецька назва Бендери, нині це територія Молдови.Тому її  називають Бендерівською конституцією.  Має досить довгу назву,частіше вживається скорочена назва, Конституція Пилипа Орлика. Конституція Пилипа Орлика викликає гордість за українців,їх історію і водночас гіркоту з приводу величезної інтелектуальної втрати, ад же Конституція не була чинна і окупанти її особливо «забували».Трьохсот літнє забуття, до якого доклалися т.з правники-шахраї  представники  російської і більшовицької імперій, зробило свою чорну справу.Тільки після відродження державної незалежності українського народу в 1991р. Конституція Пилипа Орлика набула статусу пам’ятки української філософської та правової думки, але її велич усе ще залишається недостатньо відомою і мало оціненою основною масою,навіть тими,хто репрезентує себе як «українська еліта». Хоча про Консти туцію Пилипа Орлика вже давно слід говорити не лише як про пам’ятку української політико-правової думки,а й як про пам’ятку світової політико-правової та філософської думки, що її подарувала цивілізованому світові українська культурна еліта.Аналіз документа доводить, що підстави для тако го твердження є, тому що в нормах цього правового акта вже містилися елементи теорії природного права,і головне положення теорії поділу влади в організації державного управління за трьома напрямами, які функціонують самостійно, зако нодавчий,виконавчий,судовий.Розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу і судову,то в цьому пальму першості вже давно віддано великому французькому мислителю та юристу Монтеск’є, який у своїх філософсько-епісто лярних працях гостро критикував порядки абсолютистської Франції. Якщо ж подивитися на історичні витоки теорії Монтеск’є,то вони беруть початок у поглядах левелерів (зрівняльники). Владу короля було поширено на вирішення питань війни, миру, зовнішньої політики. У такій конструкції король мав би дві з трьох владних функцій, а про судову владу згадки немає взагалі. Пилип Орлик. став гетьманом у вигнанні. Після смерті гетьмана Івана Мазепи та частина козаків, яка пішла з ним у вигнання,залишилася без керівника.Постала потреба обрати нового гетьмана.І хоча кандидатура претендента на гетьманський уряд майже ні в кого не викликала заперечень, але  з виборами через несприятливу ситуацію зволікали півроку.Пилип Орлик,український політичний, державний і військо вий діяч,був Гетьманом Війська Запорозького у вигнанні (1710-1742), він же ж поет, публіцист,упорядник першої у світі Конституції. Вона не лише прого лошувала незалежну Українську державу, а й закріплювала найпро гресивніші для того часу ідеї про державне життя.Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко зазначаючи умови, за яких він отримував владу. В документі обґрунтовувався державний лад України,тому його вважають першою українською конституцією. Конститу ція обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу Генеральної ради.Статті Конституції Пилипа Орлика далекоглядно передбачили принципові засади розвитку демократичних держав.Цікаво,що на 10 (десятигривневих) купюрах українськиї грошей зображений не Іван Мазепа,а його соратник Пилип Орлик.Брати художники Олександр та Сергій Харуки розповіли, що запропонували кілька варіантів портретів гетьмана Мазепи. Серед них випадково потрапив портрет Орлика. Оскільки достеменно було не відомо як виглядав Мазепа,а тепер вже відомо, затвердили Орлика. Походить із чеського баронського роду Орликів, одна гілка якого ще за часів гуситських воєн XV столліття виїхала до Польського королівства і згодом осіла в Західній Біло русі.Навчався у єзуїтському колегіумі у Вільні, його батько був католиком, а також у Києво-Могилянській колегії,яку закінчив у 1694 році на відмінно. Колегія це православний навчальний заклад і навчався в ньому  П.Орлик,бо виростав під впливом православ»я,а мати його була православного віроспо відання.Під час навчання проявив талант ораторства і поезії,цікавився філосо фією і літературою.Крім української мови,вільно володів польською,болгарсь кою,арабською,шведською,німецькою,латинською,церковнослов’янською мовами був  поліглотом,Орлик.Обрання гетьмана відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва, а також османського султана і шведського короля. Перебуваючи до кінця життя в еміграції, Пилип Орлик уклав союзні договори зі Швецією (1710),кримським ханом (1711), вступав у переговори з Туреччиною, намагаючись схилити ці країни до війни з Московською державою з метою визволення України.Автор першої у світі конституції сучасного вигляду. Документ визначав права і обов'язки усіх членів Війська Запорізького та був затверджений шведським королем Карлом ХІІ. Шість статей Конституції спрямовані проти зловживання владою і на боротьбу з корупцією. Цей термін вживають у написаному староукраїнською мовою оригіналі тексту. Гетьманові заборонялося"на свій персональний пожиток використовувати військовий скарб, а задовольнятися лише своїми оброками та приходами, які кладуться на булаву та його гетьманську особу". В наш час, в 2019 році,коли існує держава Україна вже 28 років,державу розїдає рак-корупції і результатом ненависті до корупції є те,що українці обрали президентом чи гетьманом України В.Зеленського.Час покаже чи переборе корупцію в Україні  президент В. Зеленсь кий.?П.Орлик  мав із дружиною Ганною 8 (восьмеро)дітей,3 синів і 5 донечок Понад рік підготовлялась коаліція Швеції, Польщі- Станіслава Ліщинського, Туреччини, Криму, Гетьманщини - Пилипа Орлика та Запоріжжя до походу на Правобережну Україну, щоб звільнити її від московської окупації.В лютому 1711 року війська запорожців під проводом Пилипа Орлика, поляків–під рукою Потоцького та Буджацько-Білгородська орда вирушили з Яс на Правобережну Україну.Під Лисянкою Орлик розбив військо гетьмана Скоропадського Майже всі полки, крім Білоцерківського, приєдналися до Орлика. Союзники дійшли до Звенигородки, але здобути Білої Церкви не змогли через брак гармат. Сталася звичайна річ,татари-люлови кинулися брати ясир, грабувати села та церкви, і  покинули Україну.Петро 1 пішов в контрнаступ і дійшов аж до Прута, де його армію оточили турки. Ставши перед загрозою капітуляції, він підкупив турецького головнокомандувача,корупція-зі  Сходу і той випустив його з війсь ком.За мировим,Прутським договором,від 5 березня 1712 року Правобережна Україна і Запоріжжя переходили під владу гетьмана Орлика.Лівобережна Україна залишалася Москві.Але Петро,виводячи війська з Правобережної України,зганяв населення на Лівобережжя,а міста руйнував.Розпочав КАТ переслідувати родичів українських емігрантів-це чисто москальський винахід, який  добре прижився в Російській і комуністичній імперіях зла. Зруйнована, обезлюднена Правобережна Україна, за новим договором Туреччини і Польщі з 22 квітня 1714 року, залишилася знову за.В листопаді 1714 року Туреччина наказала Кримському ханові,щоб він змусив запорожців,які перебували під його протекцією,припинити боротьбу з поляками за Правобережну Україну.Року 1714 Правобережна Україна-південна Київщина та частина Брацлавщини опинила ся знову під владою Польщі. Але ці квітучі колись землі обернулися на пустелі: були зруйновані воєнними подіями і обезлюднили внаслідок примусового виводу населення на Лівобережну Україну. На ці землі посунули нащадки тих панів, дідичів,що 60 років перед тим покинули свої маєтки,тікаючи від Хмельниччини. За цей час вигасли роди магнатів Вишневецьких, Конєцпольських, Собеських, і права на їх латифундії перейшли до споріднених з ними фамілій. У XVIII ст. найбільшими землевласниками Правобережної України стали Любомирські, Потоцькі,Яблоновські,Чарторийські, Сангушки,Тишкевичі, Браницькі, які своїми багатствами та владою нагадували "корелят" перед Хмельниччиною. Правління трьох останніх польських королів (Августів - ІІ та III-і Станіслава Понятовського) були періодом боротьби за владу. Користаючись з послаблення королівської влади, магнати захоплювали "королівщини,українські староства і обертали їх на свої дідичні володіння.Потоцькі захопили Канівське староство, Яблоновські-Чигиринське,Корсунське,Сангушки Черкаське.Шляхта, якій важче було поновити свої маєтки, здебільшого задовольнялася тим, що діставала землі від магнатів і ставала залежною від них - у формі васальної залежності або оренди.Багато шляхтичів стали різного роду службовцями великих панів: управителями, економами, офіціалістами тощо.Мало було закріпити за собою права на володіння землею,треба було цю землю заселити.  Шляхта зверталася до "осадників, які закликали селян на панські землі, обіцяючи "слободи" від усяких повинностей.Залежно від договору, "слободи" тривали 15-30 років.На "слободи" кинулися селяни з Галичини, Волині, Полісся, де вже встановлено було кріпацво,а з Лівобережної України верталися селяни на свої старі місця. Виростали нові села та міста, переважно на старих місцях. Перші роки життя в слободах було спокійне. Пани охоче приймали селян, не питаючи про їх минуле та про те, звідки вони прийшли.Дійсно, країна залюднювалася дуже скоро. Хутко минали пільгові роки, і перед селянством вставало питання: що робити,бо землевласники,особливо дрібна шляхта, вимагала і панщини, і виконування натуральних повинностей.Нові селяни не були подібні до старих: вони втекли від кріпацтва,або зовсім не знали його і тому ще тяжчими були для них вимоги панів. До причин економічного та соціального характеру треба додат національно-релігійні. Як у XVII, так і в XVIII ст. українські селяни з прикрістю відчували презирливе ставлення до себе панів-поляків, як до "бидла", а крім того почалося навернення православних на унію,або римо-католицтво.Позбавлене прав православне духовенство не відрізняли від кріпаків, і воно мусіло відбувати панщину.По закінченні пільгових років становище селян стало гіршим, ніж було до Хмельниччини, бо тепер не було козацтва, яке боронило б його.Карл XII після поразки під Полтавою у 1709 р., не мав наміру залишати боротьбу у Східній Європі.Османська влада, була дуже стурбована посиленням Московсько го царства, та її наближенням до своїх кордонів.Наслідок- оголошення війни Османською імперією  Московському царству  8 листопада 1710 року.Однією з погоджених між союзниками дій став похід Пилипа Орлика на Правобережну Україну за підтримки кримських татар, що стався в січні-березні 1711 р., що завершився невдачею.Османське військо на чолі з великим візиром Нуман-пашою просувалось дуже повільно,й дісталось Дунаю лише в червні 1711року. Московське царство, у квітні 1711 уклало союз з молдовським господарем Д. Кантеміром.Навесні 1711 московська армія вирушила через українські землі на Молдову.Вступивши на територію Правобережної України, царські підрозділи,за наказом Петра І,нищили українські міста і села,не своє ж, катували місцеве населення, десятками тисяч переганяючи його у Лівобережну Україну.27-30 травня 1711 р. Б. П. Шереметьєв переправив кінноту через  Дністер на територію Молдови і рушив на Ісакчу для захоплення переправ через Дунай, але, отримавши відомості про підхід до Дунаю крупних османських сил, повернув на місто Яси. 25 червня 1711 основні сили московського війська (46 тис.чол., 120 гармат) під командуванням Петра І та загони його союзника Д. Кантеміра (5 тис. чол.) правим берегом р. Прут підступили до міста. На початок липня 1711 р туди ж  підійшла османська армія (біля 120 тис.чо., 440 гармат) та 70-тисячна кіннота кримського хана Девлет-Герая. Османська армія великого везіра Баталджи-паші (близько 120 тис. чол., понад 440 гармат) 18 червня переправилася через Дунай біля Ісакчи і з'єдналася на лівому березі Прута з 70-тисячною кіннотою кримського хана Девлет-Герая. Петро I, направивши 7-тисячний кінний загін генерала К. Е. Ренне на Браїлов, 30 червня з головними силами (38 тис. московитів, 5 тис. молдовських румун, 114 гармат) рушив правим берегом Прута і 7 липня досяг Стенілешти.8-9 липня біля села Стенілешть відбулась вирішальна битва, внаслідок якої московська армія була повністю оточена в урочищі Нові Станілешти. Османи переправилися через Прут біля Фальчи і 8 липня атакували московські війська південніше Станілешт, але були відбиті. Московські війська відійшли в укріплений табір біля Нової Станілешти, який 9 липня був оточений супротивником. Становище оточених московських військ було критичним і їх капітуляція стала неминучою. Погодившись підтвердити право Кримського хана як предка Чингиситів, що Московія є улусом (васа лом) Золотої орди і повинна платити данину, виплативши переможцям 100 тисяч державної казни, Петру 1 дали змогу піти і вивести залишок військ. Це і є слава та правда Московії,васали та улус Золотої Орди. Тривали перемовини з великим візиром. Московські війська, а також молдовський загін Кантеміра, отримали вільний вихід з Молдови,але Московське царство повертало Османській імперії Азов і ліквідовувало фортеці на Азовському морі.Мирні переговори завершилися укладенням 12 липня Прутського мирного договору 1711 року.Воєнний стан між Московським царством і Османською імперією продовжувався до підписання Андріанопольської мирної угоди 1713, оскільки пункт документа, де йшлося про долю України, був надто розмитим і поміж османів та московитів зав'язалася дискусія: а чи взагалі зобов'язує Прутський договір московського царя відмовлятися від українських територій? Петро І вимагав, щоб Османська імперія видворила зі своєї території шведського короля і його військо.Османцям така дипломатія викручування рук не сподобалася, і назрівала нова війна.Проте,після року переговорів 13 липня 1713 року була укладена Андріанопольська мирна угода, на умовах договору 1711. Відповідно до цієї угоди Московська держава підтверджувала угоди 1711 та 1712 років, визнавала юрисдикцію Османської імперії над Військом Запорозьким.Цар Московії Петро-1 був великим і божевільним (вільним від Бога) царем.Викори стаю дані з праці Юрія Гарматного,викладача Донецького інституту про цю психічно хвору особу,яку «русский мир» обожнює як і О. Невського.Після Прут- ського походу цар Петро-1 був маріонеткою на троні і не займався державними справами,замість нього правили «птенци»його гнізда.

                     Придурок Московії- цар Петро-1 сифілітик і дебіл.

Освіта Петра була кепською з двох причин.По-перше, він був наймолодшим сином царя Алексія Михайловича,при якому Україна в 1654 році пішла в Перея славі на військовий союз з Московією,тому не розглядався як спадкоємець трону, а навчали його аби як.Старшого брата Петра, майбутнього царя Федора Олексійо вича,навчав Симеон Полоцький,найосвідченіша людина Московщини. Федір вільно володів кількома мовами і мав високий рівень освіти. Петра навчав хронічний алкоголік дяк Нікіта Зотов.Майбутній цар навчився читати, писати з найгрубішими помилками,рахувати,  ознайомився з Євангелієм від дяка-п»яниці. Мабуть Зотов більше й сам не знав та не вмів.Дала взнаки друга причина поганої освіти царевича Петра,він не міг спокійно всидіти на місці кілька хвилин, йому важко було довго утримувати свою увагу на чомусь.В наш час  це захворювання зветься гіперактивністю.Людям з таким синдромом важко сприймати інформа цію, одночасно  виникають та зникають кілька різних імпульсів, увага постійно перестрибує з одної думки на іншу, практично не можливо зосередитись на чомусь, панує імпульсивність.Така ж історія була і в царевича Петра. Він постій но намагався позбутися вчителя і навчання.Аби вчитель не заважав Петрові розважатися,царевич наказував прив’язувати Зотова,як ланцюгового пса,але в’язали дяка не за шию, а за пояс.

Зотов змушений був використовував відповідні стимули, щоб утримати Петра «за партою». Мабуть до кінця своїх днів Петро не позбувся синдрому гіперактивості. Одним із проявів цього була потреба в законотворчості. За понад тридцять років свого царювання Петро І власноруч (!) написав понад 20 тисяч указів. Він намагався регламентувати все і вся: як і чим косити сіно, як прибивати підбори на взуття,як фарбувати човни,як будувати пічки в хатах.Цар Петро навіть наказував:«Подчиненныйй перед начальником должен иметь вид лихой и придурковатый, дабы разумением своим не смущать начальство».

Цар не вмів підтримати світську бесіду, не розумів, які теми не варто обгово рювати з іншими. Курфюрстиня Бранденбурзька Софія Шарлотта залишили         спогади про зустріч царем Петром або як він називав себе  Петром Михайловим, під час Великого посольства 1697 року. На початку зустрічі цар знітився, закрив обличчя руками, і бубонів, що не може говорити. Потім він трохи оговтався та розповів Софії Шарлотті як власними руками катував стрільців. За столом Петро поводився,м’яко кажучи,не ґречно: гучно плямкав, запихався їжею яку шматувавруками, і з повним ротом намагався щось оповідати.

Вище згадувалося як Петро уживав хмільні напої разом зі своїм учителем Нікітою Зотовим. Можливо це просто легенда, але виникла вона на ґрунті алкоголізму Петра в дорослому віці.

                                                

Пив Петро І із розмахом та системно. Задля пошанування Бахуса та Івашки Хмельницького цар створив «Всепьянейший Собор» і сам написав для нього статут.Статут регламентував процедуру обрання голови Собору – князя-папи, 12 кардиналів, єпископів, архімандритів та дияконів. Першим князем-папою став учитель Петра – Нікіта Зотов.Головна вимога до членства Собору – бути п’яним повсякчас і ніколи не лягати спати тверезим. Істотно, що під час зібрань Собору всі члени, добряче заливали за комір.Під час посвячення прозеліта запитували чи п’є він. Отримавши ствердну відповідь ряджені тягли його до діжки з вином, на якій сидів князь-папа, з яйцем в одній руці, та зв’язаними хрестом люльками – в іншій. Він благословляв новонаверненого і починалася пиятика.

  Із зібрання алкогольних однодумців і вилупилися всі пташенята гнізда Петрового. Собор збирався до останніх років життя Петра. Пили багато, але цим не обмежувалися. Витівки сп’янілих соратників Петра  інколи були актами справжнього садизму. Зафіксовані надування людей ковальськими міхами через задній прохід, забивання в анус воскових свічок,але можна списати жорстокі витребеньки «Всепьянейшего Собора» на потьмарений спиртними випарами мозок царя Петра та його товариства.

  Ходили чутки, що мати Петра – цариця Наталя Кирилівна зраджувала свого чоловіка, царя Алексія Михайловича. Подейкували, що коханцем цариці був і її рідний брат Федор, і (або) двоюрідний брат Петро Фомич Наришкін.Федор Кирилович Наришкін не міг бути батьком першого російського імператора, бо на момент народження Петра, рідному брату цариці Наталі було всього вісім років.І тим не менше, цар Петро І піддав свого рідного дядька жахливим тортурам, з однією метою, дізнатися хто його справжній батько. Катування на допитах Федора Наришкіна проводив особисто цар Московії. На всі тортури Наришкін відповів: «Чорт його знає, чий ти син!»Якщо Петро не панькався з рідним дядьком, ще менше він зважав на почуття своєї першої дружини – Євдокії Лопухіної. Її дядько був страчений за царським наказом.

Не залишив її у спокої цар Петро і після того, як розлучився з Євдокією та запроторив  її в монастир.Цар Петро, що вже давно мав іншу дружину Катерину, вирішив жорстоко покарати свою колишню та її кохану людину, майора Степана Глібова. Глібова піддали жорстокій страті, а Євдокію змусили спостерігати за багатогодинною агонією коханого. Петро жорстоко вбив їх спільного сина, царевича Алексія. Ненависть батька до власної дитини просто вражає, царевича прирекли на страту за надуманими звинуваченнями. Все, що змогли поставити Олексію у провину – негативні висловлювання його друзів про царя Петра.24 липня 1718 року, царевичу Олексію Сенат виносить смертний вирок. До страти не дійшло,його катували так,що він помер від тортур через день після вироку.

  По офіційній версії від апоплексичного удару, але подейкували, що рідний батько сам відтяв йому голову.

  Цар Московії наказав стратити свою коханку Марію Гамільтон, особисто спостерігав за стратою, а потім підійшов до плахи, узяв в руки відтяту голову Марії та поцілував її.

На тлі мордування родичів, уже зовсім буденно виглядає масова страта стрільців.   Уся їх провина полягала в тому, що вони не схотіли служити по далеких залогах і прагнули повернутися додому в Москву. Петро І наказав пришити стрільцям змову з царівною Софією, але попри нелюдські катування, ніяких переконливих доказів змови і заколоту отримати не вдалося.

В. Суріков. Ранок стрілецької страти. 1881 р.

    Цар Петро повелів боярам особисто страчувати стрільців. Це була нечувана наруга над боярством – але нічого, московська еліта все проковтнула та вбивала людей.У нормальної людини виникає закономірне питання,чи може психічно повноцінна людина творити таке,вбивати найближчих людей.Будь який психіатр скаже,що це маньяк і маньяком був цар Московії,а потім імператор Російської імперії Петро Олексійович Романов. До безглуздих вбивств та страт варто додати напади шаленої люті, під час якої Петро бив і калічив людей. Найвідоміший випадок, напад на полковника Шеїна.Царю хтось повідомив, що полковник брав хабарі за призначення на різні посади в своєму полку. Петро І навіть не намагався з’ясувати, наскільки обґрунтовані ці чутки. Він вихопив шпагу і кинувся вбивати Шеїна.

  Зазвичай агресію та жорстокість породжує страх. Петро І був великий страхопуд,що страждав на безліч Фобій.

  Цар Петро це здоровань зростом понад два метри, з вузькими плечима, мале нькою головою, руками та ступнями, зате з великими черевом та дупою, дуже боявся тарганів та інших комах. Також московський цар боявся великих помешкань та високих стель. Аби подолати царський жах, слуги робили йому невеличкі намети в помешканнях. В Голландії досі показують шафу, в якій спав цар Петро І.

   Утім цим не обмежувалося – час від часу на Петра накатував панічний страх. Перший документально зафіксований напад паніки трапився 7 (17) серпня 1689 року. Хтось поширив чутку, ніби на село Преображенське, де жив цар Петро та його прихильники,йдуть люди царівни Софії,щоб вбити молодого государя Московії.Петро ледь зачув про це, серед ночі скочив на коня чи то повністю голий,чи в нічній сорочці, і чкурнув до Троїце-Сергієвської Лаври, аби сховатися за її мурами.

  

  Інший відомий випадок – втеча з під Нарви 1700 року, коли цар покинув свою армію, і шведський король Карл ХІІ розбив її ущент.

 Під час оточення московської армії на річці Прут (1711) навіжений  Петро І у розпачі гасав по своєму військовому табору, бив себе в груди та мукав як бик, не в змозі вимовити бодай слово.Цар Петро І страждав на нервові тіки. Без сумніві давав взнаки генетичний тягар притаманний Романовим.

  Сучасники згадують, що під час нервової напруги в Петра починав смикатися лівий бік обличчя, закочувалися під лоба очі, так, що видно було самі білки. У важких випадках починала сіпатися ліва рука, і все припинялося після втрати свідомості.Збереглися свідчення, що цар Петро мав високу сексуальну актив ність та злягався з багатьма жінками.Жінки поступалися перед жорстоким царем швидше зі страху,ніж від пристрасті. Відомо, що Петро був слабеньким коханцем, усі його дружини та офіційні коханки, за винятком Марії Кантемир, йому зраджували. Крім того, збереглися відомості про гомосексуальний нахил Петра-І.Серед його коханців фігурують, Лефорт, Меньшиков, Ягужинський, низка царських денщиків.Петро-1 крім всіх своїх страшних недоліків,ще й підор  

  Це далеко не повний перелік психічних проблем та розладів царя Московії Петра І.З наведених фактів,ВИСНОВОК-з такими психологічними проблемами,з таким страшним психіатричним діагнозом,а це шизофренія, не можливо ефек тивно керувати державою та вдало реформувати країну. Він цього й не робив,а був лише ширмою,за якою ховалися «птенцы гнезда Петрова»,спритні хлопці, такі як Меншиков,вдалий  аналог з рекетирами,що не раз розкрадали Московське царство.Наслідком Петровського царювання стало скорочення населення Московщини на 25%,економічна криза та створення праобразу тоталітар ної держави.Якщо проаналізувати історію Московського князівства, Мос ковського царства та її правонаступника Російської імперії,створеної Пет ром-1 в 1721 р а фактично це була Московська імперія, а не російськав -ще далі і СРСР,то ці московитські держави є взірцем тоталітарних держав. Такою дурою є сьогоднішня РФ і її президент в.в.путін, карлик і нікчема. Якщо б не атомна зброя у цієї мавпи,то з РФ-фактично Мосвською імперією зла,ніхто б у світі не рахувався,а так вимушені демократичні країни терпіти хамство хама в Україні,Сирії,Венесуелі. Впевнений дуже скоро ця тенденція закінчиться і розпадеться на етнічні держави монстр зла-РФ і не буде загрози військової для світу.

  Після смерті царя Петра, його «пташенята» почали чубитися в боротьбі за владу і досить швидко зійшли з політичної сцени. На заміну режиму Петра І – маріонетки на троні, прийшли цариці.  У продовж більшої частини ХVІІІ столітті престол Російської імперії посідали жінки,далекі від моральності,розпцусниці і повії. Гетьманищина як держава зникла,була розпущена Катериною-11 і зійщла з історичної сцени,але чи це була капітуляція?

        Ліквідація гетьманства в Україні.

Іван Скоропадський народився 1646 р. в м. Умані, у козацько-старшинській сім»ї-  родині. У джерелах збереглися свідчення про діда майбутнього гетьмана Федора.Він брав участь у Національно-визвольній війні під керівництвоим гетьмана Б.Хмельницького а,за родинними переказами, загинув під час битви під Жовтими водами. Про батька гетьмана - Іллю  залишилось небагато свідчень. Із джерел довідуємося, що в середині XVII ст. він мешкав в Умані з трьома синами: Іваном, Василем і Павлом. Вже після смерті батька, Іван і Василь (молодший, Павло, потрапив до татарського полону), натерпілись чимало лиха, змушені були переселитись на Лівобережжя. Влаштувавшись на новому місці, Іван обійняв посаду в гетьманській канцелярії. Відтоді розпочалося його тривале сходження службовими щаблями.Відомо, що до Скоропадського прихильно ставився геть ман Іван Мазепа. Після антимосковського повстання Мазепи стародубський полковник,не зміг підтримати гетьмана, позаяк московські війська вступили до Стародуба. Ставши гетьманом, він ніколи не таврував Мазепу "зрадником", як того вимагало офіційне спілкування, виявляючи в такий спосіб своє прихильне ставлення до колишнього гетьмана. Помер у Глухові в 1722 р. Гетьманування Івана Скоропадського (1708-1722 рр.),за традицією,мало розпочатися з підписання статей..Але Петро І відмовився зробити це, пояснивши своє рішення воєнними обставинами.Після Полтавської битви, 17 липня, Скоропадський, перебуваючи з козацьким військом у таборі під Решетилівкою, звернувся до царя з 14 пунктами статей.У них він просив підтвердити права й вольності Гетьманщини та вирішити чимало важливих справ повсякденного життя.У відповідь Петро І надіслав іменний указ, котрий аж ніяк не нагадував міждержавні договірні статті.У царському указі права і вольності підтверджу валися в такому вигляді, який відповідав інтересам Московії. Згодом було обіця но дати й статті.Що ж до інших питань, то цар відповів, що під час походів під командування російських генералів мусять переходити не лише прості козаки, а навіть і гетьман.Воєводи сидітимуть, сповіщав Петро І, в українських містах, як і раніше; у справи українців вони не втручатимуться, крім таких "державних", як "зрада"(під "зрадою" розумілися будь-які дії, що суперечили бажанням царя). Важливою новацією було призначення царського резидента Ізмайлова при гетьманові. Йому надавалося право здійснювати контроль над гетьманом та урядом України.Своєрідним додатком до указу були явні й таємні статті Ізмайлову.Ці статті називали землі Війська Запорозького "Малоросійським краєм", у якому царський резидент спільно з гетьманом мали утримувати все населення, зокрема бунтівників-запорожців, "у тиші й покорі великому государю Наказувалося також "своєвольців викорінювати", не дозволяти їм селитися в одному місці, особливо на Січі. Іноземних посланців гетьман мусив приймати лише разом із Ізмайловим. Останній зобов'язувався одразу ж повідомляти цареві про візити й розмови, а також пересилати привезені послами листи.Окрім того, резидент мусив стежити, аби гетьман без дозволу царя не змінював структуру посад у Генеральній військовій канцелярії та не призначав нових полковників, не відбирав і не давав нікому маєтностей.Обов'язком резидента було пильнувати, щоб гетьманський уряд повідомляв царя про всі свої доходи.Гетьманською резиденцією було призначено Глухів, що містився майже на кордоні з Московією.Повідомлялося, що при гетьманові утримуватимуться два російські полки, які, одначе, будуть у розпорядженні царського резидента.Отож ні про яке підтвердження давніх прав і вольностей в указі Петра І не йшлося. Навпаки, заходи, що запроваджувалися, перетворювали колись автономну Українську державу на типову "окраїну Московії .Після Полтавської битви Україною прокотилася хвиля царського терору.Каральні заходи стосувалися всіх сторін життя і мали найрізноманітніший вияв - від смертних вироків мазепинцям до заборони друкувати книжки українською мовою.Багато представників старшин ської адміністрації було позбавлено урядових посад і маєтків.Натомість важливі посади надавалися чиновникам не з українців-патріотів, а з росіян, німців тощо, а також тій українській старшині, що зберегла відданість цареві.Чимало старши ни було заарештовано й вислано до Сибіру. Висилали в Росію й сім'ї мазепинців, а на них самих влаштовували справжнє полювання в усіх країнах Європи. Племінника Мазепи Андрія Войнаровського було схоплено в Гамбурзі в жовтні 1716 р.Така сама доля спіткала й мазепиного генерального осавула Григорія Герцика, якого заарештували у Варшаві.Країнами Європи нишпорили московські агенти у пошуках Пилипа Орлика та його родини.Після Полтавської битви московські війська поводилися на українських землях як у завойованій країні. Від їхньої сваволі потерпали не тільки прихильники гетьмана, а й мирне населення.Надзвичайно тяжким випробовуванням для українців стали примусові канальні роботи, будівництво фортифікаційних споруд, військові "низові" походи тощо. Дужих і заможних селян нерідко відправляли до Петербурга, Астрахані, на Кавказ, використовуючи як дешеву робочу силу.Так, у 1716 р. на спорудження каналу Волга-Дон біля Царицина було відправлено 10 тис. козаків.У 1718 р. сюди надіслано новий відділ українських військ. Інший підрозділ того самого року будував укріплену лінію над р. Терек на Кавказі.У 1721 р. 10 тис. козаків було відправлено на будівництво Ладозького каналу, а 1722 р. їх заступили нові 10 тис. козаків.Кількість тих, хто повертався з таких походів, становила від 30 до 60%, решта козаків і селян вмирала від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв тощо.Отож, політика царського уряду призводила до вимирання десятків тисяч українців.Після Полтавської битви значно посилився наступ і на українську державність. Окрім прямого тиску, російська адміністрація, аби мати привід для втручання в українські справи, розпалювала ворожнечу між старшиною та гетьманом, між старшиною та селянами тощо, прагнула створити враження, що все зле йде від гетьмана й старшини, а все добре - від Москви.Життєвий шлях Павла Полуботка мало чим відрізнявся від долі багатьох інших представників козацької верхівки. Точна дата народження наказного гетьмана невідома. Дослідники вважають, що народився він близько 1660 р. Походив із давнього козацько-старшинського роду. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії, знав іноземні мови, кохався в поезії. З 1706 р.  чернігівський полковник. Обіймав вищі козацькі посади.У 1708 р. був одним із претендентів на гетьман ство і, напевне,отримав би булаву, якби вибори відбували ся за давнім козацьким звичаєм. Під час повстання Мазепи проти Московії Полуботок не підтримав його. Із гетьманом Скоропадським жив у згоді. Свідченням добрих стосунків між ними є той факт, що Полуботок за гетьманування Скоропадського став другою людиною в Українській державі. Після смерті Скоропадського Павло Полуботок - єдиний кандидат на посаду гетьмана.У жовтні 1723 р. наказний гетьман Полуботок за наказом царя був ув'язнений у Петропавловській фортеці, де проси дів до своєї смерті 18 грудня 1724 р.Цікаві факти з життя Павла Полуботка відомі всім українцям як і  те,що за переказами наказний гетьман був найбагатшим українцем і його скарби просто незліченні та зберігаються за різними даними то в англійських банках,а за другими свідченнями, в голландських банках. За легендами СКАРБИ П. Полуботка перейдуть Україні яко незалежній державі, після того як вона позбудеться впиливу Московії чи РФ. Відомо що виродок Московії її цар та імператор Петро-1,що нагадує колоса на глиняних ногах боксера Валуєва своєю потворністю і всі його вчинки-це вчинки психічно хворої людини, ув»язнив наказного гетьмана П. Полуботка у Петропавлівській фортеці. Нам також відомо,що наш гетьман Павло,відповів відмовою імператору Росій ської імперії Петру-1 на його пропозицію розповісти,де знаходяться скарби геть мана.Перед своєю смертю була зустріч Петра-1 і Павла в казематах Петропавлов ської фортеці,а гетьман,знав про свою близьку смерть від простуди і тортур. Там було проклято Петра Павлом,там Україна прокляла Російську імперію і Павло пообіцяв шизофренічному виродку Петру,що невдовзі вони зустрінуться на страшному Божому суді,де Павло буде свідком разом з багатьма гетьманами,пол ковниками України проти беззаконня царя і будуть просити в Бога,щоб Петро за свої смертні гріхи ніс покарання  у пеклі. І цей аморал та дебіл вічність буде в пеклі слугувати сатані. Скоро до кагорти москальських пекельних справ діячів приєднається і нікчема в.в.путін і буде слугувати антихристу та горіти у вічному вогні за злочини проти людства,вбитих дітей та пристарілих.Свідченням цілковитого знищення державної автономії України стало утворення у квіт ні 1722 р.  Малоросійської колегії.Указ було оголошено 29 квітня 1722 р.У ньому повідомлялося про створення Малоросійської колегії у складі шести офіцерів російських полків, розміщених в Україні, на чолі з бригадиром Вельяміновим. Царський указ про утворення Малоросійської колегії тяжко вразив Івана Скоропадського. В Україну гетьман повернувся з Москви, де був присутній на урочистостях з приводу перемоги в Північній війні, вкрай хворим.Відчуваючи близьку смерть, він доручив гетьманські обов'язки чернігівському полков нику Павлові Полуботку, який заступав його й на час поїздки до Москви.Павло Полуботок розгорнув активну діяльність, спрямовану на відновлення козацьких порядків.Наказний гетьман здійснив реформу суду з метою обмежити повноваження Малоросійської колегії.Він зробив Генеральний суд колегіаль ним, рішуче боровся проти хабарництва й тяганини у провінційних судах, установив порядок подання і розгляду апеляційУ грудні 1722 р. Полуботок видав розпорядження, за яким скарги населення розглядалися від нижчої до вищої інстанції українського народу, а не подавалися безпосередньо Малоросійській колегії.Однак, попри енергійні заходи Полуботка й старшини, Петро І у квітні 1723 р. надав Малоросійській колегії такі повноваження, які робили її в Україні повновладною.Український уряд із його Генеральною військовою канцелярією підпорядковувався Малоросійській колегії.Численні клопотання (петиції), що містили основну українську вимогу - обрання нового гетьмана, цар відхилив.До того ж новим указом у квітні 1723 р. він позбавив гетьмана влади командувача козацького війська, передавши її генералу Голіцину, який очолював російське військо в Україні.22 травня 1723 р. Полуботка разом із генеральним писарем і генеральним суддею було викликано до Петербурга.Проте наказний гетьман зволікав із від'їздом, готуючи нові документи з проханням про відновлення державних прав України. Складали дві чолобитні:одну мали підписати генеральна старшина й полковники,другу - полкова старшина й сотники.У червні Павло Полуботок вирушив на північ і 3 серпня дістався Петербурга.Після від'їзду наказного гетьмана рух за розширення автономії козацької держави очолив миргородський полковник Данило Апостол.Він, домігся укладення Коломаць ких чолобитних статей, підписаних у середині серпня на початку вересня 1723 р. на р. Коломак, що на Полтавщині, представниками козацької старшини.У них, як і в попередніх статтях, старшина скаржилася на зубожіння козаків і селян через військові повинності, неврожаї та обтяжливі збори Малоросійської колегії.Статті вкотре порушували питання про звільнення маєтків старшини від оподаткування.Йшлося також про хиби у судочинстві, що їх козацький уряд у змозі виправити без стороннього втручання.Насамкінець старшина просила дозволу обрати гетьмана.Підписані Коломацькі чолобитні Данило Апостол подав до Генеральної військової канцелярії.Урядовці, дізнавшись про плани Павла Полуботка, вирішили терміново надіслати до російської столиці посольство, з яким передати статті.Проте козацьких посланців затримала Малоросійська колегія. Тоді до Петербурга було таємно відправлено військового канцеляриста Івана Романовича.Недільного ранку 10 листопада 1723 р. посланець Генеральної військової канцелярії передав Коломацькі чолобитні особисто імператорові Петру І.Після подання "чолобитних" за наказом Петра І було заарештовано найактивніших її авторів.Понад рік тривали допити української старшини в ПетербурзіПроти наказного гетьмана було розпочато судову справу за звинуваченням у державній зраді - таємних зв'язках з гетьманом в еміграції Пилипом Орликом.Одначе судовий процес так і не відбувся, бо 18 грудня 1724 р. в Петропавловському казематі помер Павло Полуботок.Гетьманщина виводилася з підпорядкування Колегії іноземних справ і підпорядковувалася Сенатові як звичайна провінція імперії.Бригадир Вельямінов прибув до Глухова 21 липня 1722 р. На очолювану ним Малоросійсь ку колегію покладалися надзвичайно широкі повноваження.Колегія перебрала все адміністративне керівництво Лівобережною Україною.Члени Малоросійської колегії мали наглядати за діяльністю гетьмана, генеральної та Полкової старши ни. Вони контролювали встановлення і стягнення податків до царської казни, розквартирування російських солдат і офіцерів в Україні.Малоросійська колегія здійснювала контроль за діяльністю Генеральної військової канцелярії.Російські чиновники стежили за розподілом земельних володінь між офіцерами.Водночас Малоросійська колегія була вищою апеляційною установою.Крім того, Вельямі нов мав право на власний розсуд втручатися в будь-яку сферу українського жит тя як повноправний господар краю.Данило Апостол народився 1654 р. в козацько-старшинській сім'ї. Про його молоді роки відомостей не збереглося. Невідоме також і місце навчання майбутнього гетьмана. Позаяк Данило Апостол був людиною освіченою, припускають, що він, як і багато інших синів козацької старшини, навчався в Києво-Могилянській академії. Достеменно невідомо, за яких обставин і коли Данило Апостол розпочав військову службу. Але вже 1682 р. його, 28-літнього козака, обрали миргородським полковником. Тримав він цей уряд, за деякими припущеннями, з перервами, протягом 45 років. Вік, у якому Апостола було обрано полковником, а також час перебування на цьому уряді - своєрідні рекорди за всю історію Гетьманщини. Брав участь у походах проти турків і татар, здобув фортеці Газікермен та Очаків. У жовтні 1708 р. разом із Мазепою виїхав на зустріч із шведським королем. Та менш ніж через місяць сталося несподіване: палкий прихильник незалежницької політики Мазепи Данило Апостол приніс цареві каяття. У 1723 р. Данило Апостол брав участь у написанні Коломацьких чолобитних. Перш ніж поставити свій підпис, домігся істотних виправлень. Був одним із найбагатших старшин гетьманщини, зажив слави дбайливого та справедливого господаря. Гетьманом був обраний 1727 р. В умовах посилення колоніальної політики Російської імперії щодо України обстоював рештки суверенітету Гетьманщини. Помер 1734 р., похований у збудованій його коштом церкві у Великих Сорочинцях на Полтавщині.Боротьба козацької старшини за дозвіл обирати гетьмана виявилася безрезультатною: після смерті Івана Скоропадського та наказного гетьмана Павла Полуботка вибори гетьмана не відбувалися, правила Малоросійська колегія. Щоправда, спостерігалося деяке пом'якшення політики царату щодо України. Пов'язане воно було зі смертю Петра І в січні 1725 р8 лютого 1725 р. імператриця Катерина І звільнила з-під варти тих українських старшин, яких було ув'язнено разом із Полуботком.Влітку 1727 р. зросла напруженість у російсько-турецьких відносинах. Росія розпочала підготовку до нової війни. Уряд Петра ІІ, розраховуючи на військову потугу козаків, прагнув залучити на свій бік козацьку старшину.Було ліквідовано Малоросійську колегію й дозволено вибори гетьмана.Не останню роль в ухваленні такого рішення відіграла особиста зацікавленість Меншикова - провідної особи царського двору за малолітнього Петра ІІ.Меншиков сподівався в такий спосіб розширити й без того величезні маєтності на території України.В ситуації, що склалася, єдиним і незаперечним претендентом на гетьманство був Данило АпостолНа виборах, що відбулися 1 жовтня у Глухові і скидались радше на церемонію присяги, за 73-річного Апостола проголосували одностайно. Договірних статей, як і зі Скоропадським, укладено не було. Головною своєю справою Апостол вважав підписання традиційного російсько-українського договору.З цією метою новообраний гетьман вирішив скористатися поїздкою до Петербурга на коронацію Петра ІІ.У російській столиці український гетьман доклав неабияких зусиль, щоб зарадити справі: подав письмові петиції, зустрічався з впливовими сановниками.На початку березня Данило Апостол розпочав переговори з президентом Іноземної колегії графом Головкіним, передав йому підготовлені статті.Лише в серпні гетьман отримав як відповідь на свої пропози ції "Рішительні пункти". Вони мали форму указу царського уряду гетьманові.Згідно з "новим договором" гетьман позбавлявся права вести перего вори з іншими державами.Дозволялося лише розв'язувати прикордонні пробле ми з Польщею і Кримом, але під наглядом російського резидента.На військові уряди мали обиратися особи зі старшини,одначе затверджувалися вони імператором.Нижчу старшину затверджував гетьман. Вищою судовою інстанцією став Генеральний суд.Він складався з трьох росіян і трьох українців та очолювався гетьманом, але "головним суддею" вважався цар.Скасовано заборону росіянам купувати землі в Україні, хоча й зазначалося, що нові землевласники мають коритися українській адміністрації.Нові статті значно обмежували й без того урізані права та вольності України.Що ж до гетьмана Апостола, то права йому надавалися навіть менші, ніж Скоропадському. "Рішительні пункти" не були двостороннім договором. Вони мали вигляд розпорядження, нормативного акта верховної влади Російської імперії. Документ був покликаний регулювати внутрішнє життя Гетьманщини як складової частини єдиної держави.Зважаючи на реальні обставини, Данило Апостол узявся за здійснення реформ, спрямованих на впорядкування внутріш нього життя Гетьманщини.Реформи проводились у сферах судочинства, фінансів, земельних справ, торгівлі. Із метою врегулювання земельних справ Апостол протягом 1729-1731 рр. провів генеральне слідство про маєтності. Унаслідок такого заходу в державне користування було повернуто чимало земель, безпідставно захоплених у приватне володіння.Чимало зусиль доклав Апостол для пожвавлення української торгівлі. Гетьман зумів домогтися скасування багатьох обмежень та утисків, запроваджених Петром І. Так, наприклад, за сприяння Данила Апостола українським купцям повернули право вивозити товари на західноєвропейські ринки; знову було налагоджено торговельні зв'язки з Кримом тощо.Здійснюючи реформу фінансів,Апостол уперше встановив точний бюджет державних видат ків.Виокремив  з-поміж видатків  ту частину, що мала використовуватися на утримання козацької адміністрації, найманого війська, артилерії тощо. Гетьман також визначив способи наповнення державної скарбниці Гетьманщини.Зміни в судочинстві стосувалися реформування судів, запровадження обов'язкових документів, зведення до одного збірника законів, що використовувалися в українському судочинстві. Полкові суди поділялися на два різновиди: для справ важливих і кримінальних (тобто щодо злочинів) і для справ дрібних. Сотенні й сільські суди перетворювалися на колегіальні (колективні, спільні).Крім того, долаючи спротив московського уряду, Апостол відновив право гетьмана призначати генеральну старшину і полковників.За гетьманування Апостола вдалося значно зменшити кількість росіян в українській адміністрації. Було обмежено до шести кількість російських полків в Україні.Данило Апостол спромігся тимчасово пригальмувати процес перетворення Гетьманщини на адміністративну одиницю Російської імперії, втримавши, бодай на деякий час, ті права і свободи, які ще лишалися в українців.

ЗАСНУВАННЯ НОВОЇ СІЧІ

1734 р. понад 30 тис. запорожців з територій підвладних кримському хану Кам'янської та Олешківської Січей повернулися на Запорожжя і за 7 км від колишньої Чортомлицької (Старої) Січі заклали Нову Січ.Нова Січ стояла на берегах р. Підпільної, що впадала в Дніпро поряд із Чортомликом. Ось чому цю Січ називають ще Підпільненською.На Запорожжі сформувалася оригінальна адміністративно-територіальна система.Край було поділено на вісім пала нок-округів.Загалом землі Війська Запорозького Низового охоплювали величез ну площу степової України.За часів Нової Січі надзвичайно пожвавилася господарська діяльність запорожців. Як і за давніх часів, козаки виявляли свою сутність воїнів-хліборобів.Умови господарювання на Запорожжі були тоді чи не найсприятливішими. Але тут не існувало примусової праці, кріпацтва. Ця обставина приваблювала, як і колись, численних утікачів з усієї України, навіть із-за її меж.Особливе місце посідали зимівники старшини та заможних козаків. Переважна частина продукції ішла на ринок.

ЗАХОДИ, СПРЯМОВАНІ НА ПІДРИВ ЕКОНОМІКИ ГЕТЬМАНЩИНИ

Царський уряд визначив для себе головну мету: позбавити Гетьманщину економічної незалежності, підпорядкувати її господарське життя економіці Росії та перетворити на надійне джерело своїх доходів. Царські заходи насамперед стосувалися торгівлі.На початку XVIII ст. Україна мала традиційно широкі торговельні зв'язки із Центральною та Західною Європою. Цар Петро своїми указами прагнув перекрити значні торговельні маршрути, змусивши українські купецькі валки повернути до Росії.Подібних заборон та обмежень уживав російський уряд і щодо ввезення в Україну чужоземних товарів. Такі заходи мали примусити українців купувати замість чужоземних виробів вироби молодої московської мануфактури.Стримувала розвиток торгівлі й російська митна політика.Встановлене на російсько-українських кордонах мито викори стовувалося не для збагачення української державної скарбниці, а надходило до Москви.Одним із заходів, що перешкоджав розвиткові українського господарства, було прагнення російського уряду збувати на українській терито рії мідні гроші, щоб срібні й золоті залишалися здебільшого в обігу населення Росії, збагачуючи тим державну російську казну.Руйнувало економіку України постійне перебування на її території численного російського війська (понад 10 тис.), що утримувалося коштом українського населення.Щоб остаточно підкорити українців, Петро І завдав ударів освіті й книгодрукуванню, прагнучи тримати під контролем діяльність таких могутніх осередків культури, як Києво-Могилянська академія та Києво-Печерська лавра.У 1709 р. Петро І наказав київському воєводі вислати за кордон усіх "польських" (тобто правобережних за походженням) студентів і повідомити, скільки залишиться студентів "малоросійських" - вихідців із Гетьманщини, а також скільки є ченців-викладачів із Правобережжя.Різко погіршилося становище Київської церковної митрополії. Коли 1718 р. помер Київський митрополит, російський уряд заборонив обирати нового. У 1722 р. першому ієрархові Київської митрополії було надано титул архієпископа Київського та Малої Росії. Призначити його мав церковний Синод на чолі із царем у Петербурзі.Київська митрополія перетворилася на звичайну єпархію Російської православної церкви.Руйнація української культури здійснювалася й такими підступними заходами, як переманювання українських учених, богословів, письменників і педагогів із Києва до Петербурга та Москви.Отримавши високі церковні посади, вони змушені були усним і писаним словом прославляти царя та його політику, а Мазепу й усіх, хто подібно до нього зважувався виступати проти царату, всіляко паплюжити.Цим шляхом пішли Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Гаврило Бужинський та багато інших талановитих представників українського народу.Від часів Петра І з України почали вивозити історичні пам'ятки, рідкісні книги ,інші ціннсті.У 1720 р. цар наказував київському губернаторові, щоб "у всіх монастирях... оглянути й забрати давні жалувані грамоти та інші оригінальні листи, а також книги історичні, рукописні й друковані".

                     Правління уряду гетьманщини без гетьманів.

Після смерті Данила Апостола 1734 р. вибори нового гетьмана не відбулися. Російський уряд, обмежуючи державність України, зобов'язав здійснювати владу в Лівобережній Гетьманщині Правління гетьманського уряду. Склада лась ця установа із шести осіб - трьох українців і трьох росіян, проте вся повнота влади належала російському князеві Олексію Шаховському.У своїй діяльності Правління гетьманського уряду повинно було керуватися "Рішительними пунктами" гетьмана Данила Апостола.Згідно з царською грамотою, Правління гетьманського уряду мало діяти до обрання нового гетьмана.Щоправда, на коли саме призначалися вибори гетьмана, в документі не вказувалося.Натомість князь Шаховський, за традицією, отримав таємну інструкцію, в якій йому наказувалось у будь-який спосіб переконувати українців, що всі їхні біди - через недбалих гетьманів, а тому не треба поспішати з виборами.Для упокорення українців старшини в інструкції радили всіляко заохочувати російсько-українські шлюби.Правління гетьманського уряду діяло до 1750 р.Відзначалася ця діяльність свавільним нехтуванням прав усіх верств українського народу, погіршенням економічного становища, загостренням внутрішньої ситуації. Особливо тяжкий період припав на роки, коли імператрицею в Росії була Анна Іоаннівна. Підозріла й жорстока, вона запровадила Таємну канцелярію - "Слово і діло государеве".Нишпорки таємної канцелярії під страхом смертної кари зобов'язували населення доносити про "слово і діло", нібито спрямовані проти імператриці. Найбезглуздіший наклеп ставав часом єдиною підставою для політичного звинувачення, яке тягло за собою смерть, тортури, заслання.У 1735 р. російський уряд значно скоротив реєстр козацького війська. Згідно з наказом, лівобережне козацтво було поділене на заможних - виборних козаків та збіднілих - підпомічників. Збіднілі козаки, які не могли забезпечувати себе під час походу, вилучатися з реєстру.Але найважчим тягарем для України стала розпочата Росією війна проти Туреччини 1735-1739 рр., позаяк українське населення утримувало російську армію, а козацькі полки брали безпосередньо участь у походах.Російські воєначальники, зокрема Мініх, не дбали про збереження матеріальних багатств України, не переймались і долею козаків, які гинули тисячами.За таких обставин чиновники Правління гетьманського уряду ніяк не дбали про поліпшення становища українців, виступаючи слухняним знаряддям російського уряду.Ситуація в Лівобережній Україні трохи поліпшилася, коли в Росії зійшла на престол Єлизавета Петрівна. Дочка Петра І Єлизавета посіла імператорський престол у листопаді 1741 р. внаслідок двірського перевороту.Їй не була властива особлива доброчинність, а деякі зміни в становищі України зумовлювалися низкою зовнішніх і внутрішніх політичних обставин.Певну роль зіграло, поза сумнівом, українське оточення імператриці: її чоловіком був українець Олексій Розумовський. Ось чому при дворі Єлизавети з'явилася мода на все українське: було там чимало українських співаків та бандуристів, на двірських банкетах подавалися українські страви тощо.Під час перебування імператриці в Києві 1744 р. козацька старшина звернулася з проханням дозво лити вибори гетьмана. Єлизавета не заперечувала, проте конкретних обіцянок не давала., справа з обранням гетьмана затяглася ще на шість років.

ВІДНОВЛЕННЯ ГЕТЬМАНСТВА 1750 р. ГЕТЬМАН КИРИЛО РОЗУМОВСЬКИЙ.

Відновлення гктьманства в Українрі було обумолвлене:

Позицією старшини, яка наполегливо домагалася відновлення гетьманства від імператорського двору.Наростанням невдоволення українців їхнім економічним становищем і загостренням у зв'язку з цим внутрішньої ситуації в Гетьманщині. Загрозою війни проти Пруссії та ймовірною необхідністю використати у разі такої війни військовий потенціал Гетьманщини. Потребою відновити еконо мічно-стратегічний потенціал України з метою використання його у майбутніх війнах проти Туреччини.Кандидатом на гетьманство імператриця Єлизаве та висунула молодшого брата свого чоловіка Олексія Розумовського - Кирила. Вибори гетьмана Лівобережної України було призначено на 22 лютого 1750 р.Царським указом від 5 червня 1750 р. Єлизавета затвердила Кирила Розумовського на гетьманському уряді.13 березня 1751 р., перебуваючи в Петербурзі, Кирило Розумовський у придворній церкві присягнув на вірність імператриці, отримав із рук Єлизавети гетьманську булаву та інші клейноди, в середині липня 1751 р. новообраний гетьман прибув до Глухова.У жовтні 1751 р. під владу гетьмана було передано Запорозьку Січ. Повертався Гетьманщині й Київ.Зносини з Лівобережною Україною знову покладали на Колегію закордон них справ.Кирило Розумовський почав без погодження з російськими урядов цями призначати полковників і роздавати землі.Посилилися позиції козацької старшини,якій надавалося право за відсутності гетьмана керувати Гетьман щиною.Регулярним стало скликання у Глухові Старшинської ради. Водночас пожвавлювалося господарське життя. Почалась відбудова Батурина, якому було повернуто статус столиці Гетьманщини, та Глухова, де містилася резиденція гетьмана.Гетьман удавався до заходів, що обмежували сваволю російських чиновників,які перебували в Україні,без дозволу гетьмана заборонялося арештовувати українців, окрім кримінальних злочинців.Самостійні дії гетьмана суперечили планам імперського уряду, який аж ніяк не прагнув посилення української автономії. Незважаючи на великий вплив Кирила Розумовського при дворі імператриці, 1754 р. з'явилася низка указів, що обмежували гетьманську владу.Розумовському було заборонено призначати полковників, а дозволено лише пропонувати кандидатів.У відповідь на клопотання відновити самостійні зовнішньополітичні зносини Лівобережної Гетьманщини Розумовський дістав категоричну відмову.Особливому контролю підлягали фінансові справи Гетьманщини.Найрішучіші заходи Кирила Розумовського, спрямовані на онов лення життя Гетьманщини, випали на 60-ті рр. XVIII ст. Повернувшись до Глухова після чергової тривалої поїздки до Петербурга й Москви на початку 1760 р., гетьман відвідав усі полки Гетьманщини. Поїздка переконала його в необхідності суттєвих змін у діяльності адміністративних органів.Першим зазнало реформування судочинство.Зведення законів повернули до Гетьман щини на доопрацювання,завершити систематизацію українських законів не спро мігся й останній гетьман.Реформа судочинства Кирила Розумовського передбачала також зміни в діяльності Генерального військового суду. Універса лами 1763 р. гетьман дозволяв полковим канцеляріям та прохачам-чолобитникам звертатися безпосередньо до Генерального суду. У такий спосіб із системи судочинства було виведено Генеральну канцелярію і значно зменшено кількість судових інстанцій.Крім того, передбачалося створення нових судових установ. На території кожного полку запроваджувалося по два земських та два підкоморських суди.Створювалися також гродські суди. На виконання універса лів Розумовського у містах із кола значкових товаришів або сотенної старшини почали обирати возних.Україну пропонувалося поділити на 20 судових повітів.Спроби гетьмана відродити колишню систему судочинства Речі Посполитої засвідчили його прагнення перетворити Гетьманщину з військової на цивільну шляхетську державу.Водночас Кирило Розумовський вдався до спроб установити спадкове гетьманство. На Старшинській раді, скликаній наприкінці 1763 р., було схвалено 23 пункти, які лягли в основу чолобитної на ім'я імператриці з проханням закріпити гетьманство за родом Розумовських. Реформаторські заходи Кирила Розумовського не обминули й армію: полки перетворилися на регулярні. Козаків було одягнено в уніформу. Великі задуми виношував гетьман стосовно культури й освіти. Він, зокрема, планував відкрити в Гетьманщині два університети. Перший - оновлена на європейський кшталт Києво-Могилянська академія. Ще один університет передбачалося відкрити в гетьманській столиці - Батурині. Доля Кирила Розумовського (1728-1803) - останнього українського гетьмана була щасливою. Народився 18 березня 1728 р. у с. Лемешах на Чернігівщині у сім'ї козака Григорія Розумовського. У 14-літньому віці він потрапив до царського палацу. Олексій Розумовський подбав про добру освіту молодшого брата: той опановував книжну премудрість під опікою кращих тогочасних педагогів і вихователів, а 1743 р. вирушив для навчання за кордон. Відвідавши Німеччину, Францію, Італію, Кирило навесні 1745 р. повернувся до Петербурга, де на нього вже чекав графський титул. У 1746 р., 18-річним юнаком,Кирило Розумовський став президентом Російської акаде мії наук, а гетьманську булаву отримав у 22-річному віці.У період гетьманс тва Розумовський більше жив у Санкт-Петербурзі, ніж в Україні, де справами керувала гетьманська канцелярія на чолі з Г.Тепловим. У 1762 р. український гетьман брав активну участь у двірському перевороті Катерини ІІ. Після ліквідації гетьманства Розумовський деякий час був членом Державної Ради (1768-1771). Згодом відійшов від державних справ, жив у Петербурзі, за кордоном, у підмосковному маєтку Петровсько-Розумовському. Останні 9 років життя провів у Батурині, де і помер в січні 1803 р. Про дії  гетьмана Розумовського, спрямовані на зміцнення гетьманської влади, стало відомо в Петербурзі.З особливим обуренням нова імператриця Катерина ІІ сприй няла звістку про бажання старшини зробити гетьманство спадковим. Кирила Розумовського негайно викликали до Петербурга. Вимога Катери ни ІІ була категоричною,зректися гетьманської булави.Протягом 10 місяців український гетьман, використовуючи свої зв'язки при дворі, намагався якось залагодити справу.Та імператриця залишалася непохитною, адже не особа Кирила Розумовського була причиною ліквідації гетьманства. То був закономірний захід імперського уряду, який прагнув остаточної ліквідації Української держави Гетьманщини і у жовтні 1764 р. Кирило Розумовський змушений був скласти гетьманство.

.

Останній кошовий Запорізький-Петро Калнишевський

16 червня, виповнюється чергова річниця підступного нападу російських військ імператриці Катерини ІІ на осердя української військової та державницької традиції – Запорізьку Січ. Це була вже друга Січ, на яку зазіхнули російські окупанти – перша, Чортомлицька, після кривавого бою була знищена Петром І у помсту за те, що запорожці підтримали союз гетьмана Івана Мазепи з шведським королем. Петро-1 цар московський почав знищувати Запорізьку Січ,а цариця Катерина -11 знищила нашу Славу у 1775 р. Це трагедія України.

А у 1775 році російські війська, які повертались із війни з турками, несподівано оточили нову, Підпільненську Січ, збудовану взамін знищеної Петром. Агресори скористались тим, що основна частина козацького війська, яка воювала на боці Росії, все ще залишалась на театрі бойових дій, тоді як у фортеці перебували невелика частина запорожців. 4 червня українські укріплення були оточені переважаючими силами ворога.В каральній операції були задіяні 8 полків важкої кавалерії,10 полків піхоти,20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів,та ще й донські козаки.Загалом в каральній акції спрямованій на знищення Січі брало участь від 40 до 100 тисяч вояків.1775 року відбулася прикметна подія, яка завершувала козацьку добу в українській історії. Тоді за наказом цариці Катерини ІІ російські війська оточили, окупували й зруйнували Запорозьку Січ. Цілеспрямований наступ на систему козацького військово-адміністративного устрою розпочався ще за царя Петра І, але тогочасні політичні обставини не дозволяли ні йому, ні його ближчим наступниками знищити цей осередок гуртування українців у політичну структуру. А чи була остання, Підпільненська Січ такою військовою й морально-психологічною твердинею? Чи брали до уваги столітній досвід московської агресії на українських землях? Зруйнування за наказом Петра І Чортомлицької Січі, обсаджування козацьких земель царськими кріпостями з російськими гарнізонами, цілеспрямований наступ на права українського козацтва, зрештою, ліквідацію гетьманства 1764 р. й козацького полкового устрою на Слобожанщині? Чи мала старшина Запорозької Січі бодай якусь політичну програму, що дає підстави розгляда ти ти її як серйозну політичну силу, здатну враховувати всі ці обставини й діяти відповідним чином?Політична програма Катерини ІІ щодо України була спрямована на знищення цієї політичної й культурної особливості України, Прибалтики та Білорусі. Імператриця недвозначно сформулювала її в інструкцієї генерал-прокуророві Сенату князеві Александру В’яземському:«Малая Россия, Лифляндия и Финлян дия суть провинции, которые правятся конфирмова­нными им привилегиями, нарушить оные отрешением всех вдруг весьма непристойно б было, однако ж и называть их чужестранными и обходиться с ними на таком же основании есть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностию глупостию.Сии про винции, также Смоленскую надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали бы глядеть, как волки к лесу. К тому приступ весьма легкий, если разумные люди избраны будут начальниками в тех провинциях. Когда же в Малороссии гетмана не будет, то должно стараться, чтоб век и имя гетманов исчезли,не токмо б персона какая была произве дена в оное достоинство.1764 р. цариця ліквідувала гетьманство як політичну інституцію,а наступного року здійснила ліквіда цію козацького адміністративно-полкового устрою на Слобідській Україні Січова старшина давно перестала бути військово-політичним проводом українсь кого народу.У грудні 1768 р. вибухнуло повстання на Запорозькій Січі проти кошового отамана Петра Калнишевського,який разом зі старшиною був причет ний до придушення Коліївщини. На Січі тримали в ув’язненні кілька десятків гайдамаків, що й викликало обурення козацької сіроми. Січова старшина на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським втекла під захист царських військ, що перебували в Новосіченському. 27 грудня об’єднаний загін російських військ та кошового отамана Петра Калнишевського увірвався на Січ і після запеклого бою придушив повстання. Існує ДОСТОВІРНЕ  джерело  «Усна оповідь колишнього запорожця, мешканця Єкатеринославської губернії й повіту, села Михайлівки, Микити Леонтійовича Коржа», вперше видане в Одесі 1842 р. Це оповідь мудрої й спостережливої людини, яка передає не тільки подієвий фактаж, але зі сказаного ним простежуються важливі причиново-наслідкові зв’язки.Зрештою, російський уряд не обмежився посиленням контролю за Січчю, а в березні – квітні 1775 р. спланував її ліквідацію та військову акцію проти Січі. Розробниками цієї операції були царські вельможі Пьотр Рум’янцев та Григорій Потьомкін. Для виконання волі Катерини ІІ Потьомкін вирядив генерал-поручика Петра Текелія, серба, родича й друга генерала Хорвата, з яким у 1750-х роках запорожці вели боротьбу через його численні зловживання владою й чинені проти них утиски. Відзначимо відразу, що Січ мала близько 10 тисяч козаків і помічників та 20 дрібних гармат. Під орудою генерала Текелія було послано вісім полків регулярної кавалерії, 20 гусарських і 17 пікінерських батальйонів, 10 піхотних регулярних і 13 донських козацьких полків, усього 66 тис. чоловік з 50 гарматами.Корпус Текелія вирушив у похід на Січ 25 травня, а 4 червня, не зустрічаючи найменшого спротиву,підійшов до.Січі. Оповідачеві Микиті Коржу врізалося в пам’ять, що генерал Текелій наказав, щоб війська підійшли до Січі в цілком певний день і в “урочне число, тобто на саму Трійцю, на зелених святках”. Сам він з артилерією став за дві версти від Січі й звелів спрямувати гармати проти Січі. Тим часом і з боку Січі не спостерігалося жодного спротиву. До того часу російські війська зайняли всі паланки, всі містечка і всі слободи по всьому Запоріжжю. Московські війська без найменшого спротиву зайняли першу лінію запорозьких укріплень й спрямували свою артилерію на Січ. Численні московські річкові судна стали на річці Підпільній, відрізаши можливість відступу водним шляхом.Запорозький Кіш не був належним чином організова ним укріпленням, а охорони підступів до Січі фактично не існувало. Це вказує на те, що станом на середину 1770-х років Січ фактично не відігравала ролі центрального форпосту українських збройних сил,а використовувалася як знаряддя для реалізації задумів царського уряду. Це вказує на відсутність перспективної політичної програми й військової стратегії у січової старшини. Тому вона й не була готова до протистояння з царським військом. Неготовність запорозької старшини й кошового отамана Калнишевського до рішучих дій і до захисту Січі передає оповідь Микити Коржа. Микита Корж дуже влучно передає морально-політичну обстановку, яка панувала серед січової старшини під час наради у Калнишевського.  Кошовий отаман зібрав усіх курінних отаманів на раду. “Москаль у гості нас кличе. Чи підемо, чи не підемо?” – це питання повисало в повітрі, бо найперша дилема полягала в тому, “чи віддамо Січ москалеві, чи не віддамо”. Однак з приводу цього сутнісного питання між старшиною виникла суперечка. Дехто згоден був змиритися, инших обурювала навіть сама думка про це. “Нехай Текелій приведе ще стільки війська, як се, то ми всіх у пух розіб’ємо, як мух передушимо!” – гукали найзавзятіші.“Чи ж то можна Січ і славне Запоріжжя москалеві віддати за спасибі? Цього ніколи, поки світ сонця, не буде!” Але ці, відважники, були всі з сіроми, з бурлаків і неодружені, ніяких посілостей не мали. Та більша частина козацтва, а тим більше їхні отамани,  на ту пору вже обросли хуторами, зимівниками.Ці, поважні й статковиті козаки, переповідає Корж, міркували таким чином, що “хоча ми це військо Текелієве й винищимо упень, до ноги, але біда в тому, що полки, які вступили в наші терени й зайняли всі паланки й слободи, почувши про наш опір, розорять всі наші тамтешні набутки, а дружин і дітей наших безжально піддадуть смерті!” Такими чином ці міркування й переважили зухвальство відважнішої частини козацтва.Особливо наполегливо переконував козаків не чинити спротиву окупантам православний протопоп січових церков архимандрит Володимир Сокальський. У цьому він і виконав головну функцію московської ідеологічної структури – нейтралізація спротиву окупаційній владі через лицемірне використання поси лань на євангельські моральні приписи та поширювану цією таки структурою «братерської» демагогії. Піддавшись на ці начебто християнські умовляння, запорожці й пустили «брата» до Січі, не зробивши жодного пострілу по ворогові. Московські ж «брати», захопивши Січ, були дуже далекі від «братерсь ких» і християнських мотивів: вони плюндрували й грабували не лише козацьке добро, але й православні святиніСкориставшись відсутністю спротиву, підрозді ли московського війська (кіннота полковників Розена і Язикова) зайняли підступи до Січі. 5 червня 1775 р. московське військо вступило до Січі.Кошовий Калнишевський, писар Глоба і суддя Головатий були взяті під варту.Заздалегідь підготовлені чотири піхотні роти зайняли укріплення Коша й узяли під варту військові порохові погреби,артилері, канцелярію Коша.Військові старшини, курінні отамани й козаки після оголошення царського указу про ліквідацію Січі склали зброю. Після від’їзду Калниша і Глоби Текелій прийняв командування Січчю на себе, привів запорожців до присяги. В Січі стали запроваджувати порядки на московський лад. 5 серпня  1775 р. було оповіщено маніфест Єкатерини ІІ про зайняття військами Січі, знищення Коша і самого імени “війська Запорозького низового”.Генерал Текелій, відправивши до Петербурга головну й заарештувавши всю решту старшини, конфіскував їхнє майно. Січ було зруйновано дощенту. Сам Текелій поїхав до Петербурга з докладним донесенням про виконання покладеного на нього доручення.Зазнавши на собі тягар московської кормиги, запорожці стали гадати, як би то їм уникнути халепи. Запорожці вирішили перехитрити генерала Текелія і післали до нього делегацію з 50 осіб,яка скаржилася на крайню бідність, попроси ла  письмового білета на лиман Тилігул на заробітки (“до лями на рибальню”, тобто до каната,тягти невід). “Хитрість” полягала в тому, що вираз “іти до Тилігула” в запорозькому середовищі означав не що инше, як іти за кордон, до Туреччини. А цієї обставини Текелій не знав, тому й, видаючи посвідку, не міг врахувати. Тим часом козаки, зібравши майно, вночі взяли не лише тих п’ятде сят, що одержали посвідку,а стільки, скільки могло всістися в човни – чи не тисячу людей. Зберігся переказ про те, що запорожці “зашуміли веслами до Тилігула”, там були не довго, а оселилися біля підніжжя Хаджибейської фортеці, в Карантинній балці, де згодом заснували передмістя Одеси Пересип. За кілька днів до Текелія прийши ще п’ятдесят осіб за посвідкою “на Тилігул”, а потім так само чинили ще й ще, беручи з собою стільки людей, скільки могли вміститися в човен. Таким чином сірома з усіх куренів майже вся забрала “під турка”. На Січі залишилися хіба що сліпі, кульгаві й старі та кілька старшин.Таким чином, розорене козацьке Запоріжжя припинило своє існування, а українське козацтво перемістилося у володіння Османської імперії. А далі – було повернення частини запорожців назад під владу Росії й згода на створення Азовського,а згодом – Чорноморського війська, яке й заклало початок заселення українцями Заазов’я,Кубані Напередодні знищення Січі, 2 червня 1775 р., у Новоселиці, якій залишалося ще кілька днів бути центром козацької Самарської паланки, було закладено підвалини для спорудження Троїцького собору, спорудити який узявся Яким Погрібняк, славний будівничий із Нової Водолаги на Слобожанщині. Цей храм став своєрідним пам’ятником колишньої слави Війська Запорозького... Безславно простаршинувавши на Січі й ганебно капітулювавши перед ворогом, п. Калнишевський  став капітулянтом і ганьбою козацтва,але залишив по собі храми, що стали пам’ятками слави Запорозької Січі, тих часів, коли вона була осердям боротьби України за волю. Слави давно минулої, тієї, що є ґрунтом нашої історичної пам’яті.

                              

Катерина ІІ десятиліттями намагалась розколоти та підкупити верхівку Крим ського ханства для того, щоб змусити його підкоритись добровільно. Коли ж це не спрацювало у 1771 році Росія без попередження і оголошення війни ввела на півострів окупаційний контингент із близько 30 тис. солдатів та почала брутальні розправи над тими, хто не злякався та не скорився.                             Усім решта обіцяли всі блага і державну незалежність,тільки під патронатом імператриці. Однак слово російської влади,як тодішньої, так і теперішньої, не вартує нічого. У 1783 році, у порушення всіх угод і обіцянок, Катерина ІІ остаточно ліквідувала Кримське ханство.Історія свідчить, у стосунках з Росією все нове це добре забуте старе,і це старе,зовсім не добре.9 липня 1762 року російський імператор Петро III після лише 186 днів перебування на престолі,підписав зречення на користь свого малолітнього сина Павла,при якому організатор змови і його дружина Катерина мала стати регентом. Через вісім днів повалений імператор був убитий за нез'ясованих обставин і похований без усіля  ких почестей.Петро III, внук першого російського імператора Петра I і внучатий племінник шведського короля Карла XII, вступив на престол 5 січня 1762 року по смерті своєї тітки Єлизавети Петрівни. Ще у 17-річному віці він одружився зі своєю троюрідною сестрою Софією Августою Фредерикою Ангальт-Цербст-Дорнбург, котра після прийняття православ'я отримала ім'я Катерина. Сімейне життя та особисті стосунки у них не склались з перших же днів і, незважаючи на народження двох дітей, з початком Семилітньої війни Катерина стала виношу вати план усунення від влади майбутнього імператора. Сходження на престол Петра III ще більше віддалило подружжя-Петро став відкрито жити з коханкою Єлизаветою Воронцовою,а Катерина завагітніла від свого коханця Григорія Орлова.1762-го року, відомий симпатик Пруссії Петро III підписав з нею Петербурзький мирний договір, за яким відмовився від усіх завоювань Росії, здобутих в ході Семилітньої війни, і підтримки франко-австрійського союзу.Це викликало невдоволення офіцерства,яке стало висловлювати підозри у нелюбові до Росії.До цього додались і звинувачення у нехтуванні православ'ям, коли імператор наказав провести опис майна Російської церкви, скасував монас тирське землеволодіння і зрівняв у правах православну та лютеранську церкви. Скориставшись тим, що 9 липня 1762 року Петро III з почтом відбув у свій заміський будинок на святкування іменин, в Петербурзі гвардійські полки присягнули Катерині на вірність як «Імператриці і самодержиці Всеросійській», після чого направились в Петергоф.В той же день вірність Катерині засвідчив Сенат і Синод православної церкви,що  все своє існування була лакеєм самодержавства в Росії. По прибуттю Катерини і на її вимогу підписав зречення від престолу на користь свого сина. Після цього Петро III був поміщений під домашній арешт у своєму маєтку під Петербургом,де 17 липня помер за нез'ясо ваних обставин. Він був похований без усіляких почестей і лише після смерті Катерини в 1796 році, їх син Павло I, одночасно з похованням своєї матері, перепоховав в Петропавлівському соборі останки батька,котрого особисто перед цим коронував.Петро Калнишевський-кошовий легенда. Він народився у сімнадцятому столітті,керував Січчю у вісімнадцятому, помер у дев'ятнадцято му. 29 липня 1776 р Петра Калнишевського відіслали на Соловецькі острови.

Петро потрапив на Січ зовсім юним, у деяких джерелах зазначено, що у вісім років, але цей вік сумнівний. Він дивував своїм розумом та фізичною силою. Сам був родом з Полтавщини. Доволі швидко Калнишевський почав обіймати стар шинські посади на Запорізькій Січі. Був військовим осавулом, відповідав за організацію війська. Згодом на козацькій раді йому вручили булаву й обрали кошовим отаманом.Калнишевський взявся реформувати козацьке життя. Він був добрий господарник. Калнишевський перетворив Запорізьку Січ на потужний економічний організм. За часів його правління козаки вперше почали професійно вирощувати зернові культури. Розвивалися скотарство та конярство. Козацькі коні були одними з найкращих в Європі,коштували дорого.(За одного гривастого козаки брали 150 карбованців, що на той час було дуже великою сумою).Він був заможнлю і побожною людиною. Збудував десятки храмів, У ті часи Запорізька Січ підкорялася Росії. Калнишевський, як тільки став кошовим отаманом, поїхав на зустріч до Катерини ІІ.Вона подарувала йому медаль зі своїм портретом, однак він нагороду не носив ,козаки кепкували.У 1768 році почалася російсько-турецька війна.Росія використала козаків на чолі з Калнишевським для перемоги. Катерина ІІ розпочала інтенсивний наступ на козацькі землі, вимагала, щоб вони цілковито корилися її волі, заборонила ходити козакам в походи.В квітні 1775 року цариця видала наказ розброїти козаків і зруйнувати Січ. Частина україн ського війська,взявши образ Богородиці,скарбницю,зброю,втекла за Дунай, створивши там Задунайську Січ. Близько трьох тисяч козаків залишилися на Січі.Вони могли чинити опір.але не чинили? Калнишевський втілення святої чи необачної наївності,ВІРИВ в людську порядність,за що відразу ж поплатився, його  заарештували. Закували в кайдани і повезли у Москву, де він рік перебував у в'язниці.4 -5 червня 1775 року Запорізьку Січ ліквідували. 29 липня 1776 року Калнишевського довічно заслали до Соловецького монастиря. Поса дили у підземелля під вежею монастиря.Це була холодна яма, схожа на крини цю.Там він пробув 25 років. Із камери взагалі не вибирали нечистоти. У Кални шевського був жахливий вигляд, довге волосся, закручені нігті, подертий одяг.  Багато вважають,серед них і Ваш слуга, що краще б кошовий отаман загинув у бою.15 березня 1801 року Олександр І звільнив його з в'язниці за злочин якого не вчиняв,а як зрадник капітулював перед окупантом-москалем,здавши Січ буз жодного пострілу Калнишевський був дуже хворий,ше б пак,такі пекельні умови і чверть століття молитов і благань перед Богом,шрб пробачив йому його зраду України.В Україну він не повернувся,пам»ять про останнього кошового отамана,поросла бур»янами і полином. Він залишився служити у цьому монас тирі,ставши монахом.Помер через два роки після звільнення. Приклад П. Калнишевського,його взлети і падіння- достойне нагадування нашим края нам-українцям,чого можна досягти зрадою національних інтересів і цим є забуття та життя в Соловецькому монастирі і там смерть, далеко від своєї  Батьківщини. Хто не має любові до своєї землі,до свого народу,ло своєї Вітчизни,до своєї рідної мови- не має любові до Бога,а відтак слуга диявола і Момони.Пригадаймо таких слуг з ЛНР,ДНР як Пятницький, Захарченко, Гіві, Моторола,не хочу на цей непотріб тратити свій час і вони вже відповідають за зраду перед українським народом ,слугуючи в пеклі сатані і розмовляючи з ним «какающей феней-русским язиком»,ним  замість водяри жруть смолу горячу.

                              Древніша древніх і милозвучніша за інші мови.

Велич української мови через віки стає щораз краще зрозумілою для сьогодення і краян Раю-Краю-України.Професор Іван Ющук,свою працю присвятив Пам’яті ппредків,які століттями творили й свято берегли рідну українську мову, передаю чи її з покоління в покоління.. Він працював у галузі мовознавства, переклав більше десятка книг із сербської, хорватської, словенської, верхньолужицької мов.Досліджував українсько-югославські літературні зв’язки,літературу півден них слов’ян. Матеріали до словника збирав давно.Нині Іван Ющук-знаний мовознавець,літературознавець,перекладач,громадський діяч,професор (з 1992), завідувач кафедри слов’янської філології і загального мовознавства Київського міжнародного університету, заслужений діяч науки і техніки України (з 1993), відмінник освіти України, член НСПУ, член Центрального правління та Головної ради ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, лауреат багатьох премій. Ось його слово:“Мене турбувало, що ми свою історію починаємо з Х століття, я подумав: слов’янські племена жили на території від Дніпра до Карпат. З історії відомо, що 558 року, тікаючи від нашестя обрів, частина слов’ян подалася на південь (сучасні серби, хорвати, словенці, македонці, болгари), частина на захід (чехи, поляки, словаки, нижні лужичани і верхні лужичани).Розійшлися і понесли з собою тодішню мову, а також її діалекти. Якщо зіставити україн ські слова зі словами слов’янських народів,можна виявити,що досі зберег лася значна кількість спільних слів. Було питання які слов’янські мови зіставляти. Російську я не брав до уваги -вона не автентична. Польську також -у нас довгий час була одна держава, чимало запозичень із польської в українській і навпаки. Не брав і словацької, бо ми сусіди, а болгарської й македонської, бо вони зазнали значного впливу тюркських мов. Узяв мови тих слов’ян,які не сусідять з Україною, верхньолужицьку,чеську,словенську і сербсько-хорватську. Зіставляв їх з українською і виявив багато спільних слів.Наприклад, слово вечеря чеською- večere, словенською -večerja, сербською-вечера.Серед цих мов україн ська найбільше зберегла давню граматику. Я пишу у дослідженні, що українська мова-не східнослов’янська, вона центральнослов’янська. Хто знає українську мову,той може порозумітися з будь-яким слов’янином. Остаточно наша мова сформувалася на Запорізькій Січі, куди до 1775 року сходилися люди з усієї України.Тут перемішалися діалекти і викристалізувалася українська мова. Юрій Шевельов,Павло Гриценко,археолог Леонід Залізняк називають VI століття як початок окремої української мови,тому я почав складати словник з цього періоду.До цього мова також існувала, розвивалася, але ще не виділилася як мова окремої групи племен. Працюючи, перегортав масу словників, тут усе автентичне, не вигадане.» Герой України, письменник Дмитро Павличко, автор післямови до словника, сказав: “Я вважаю, що це історичний документ,він не буде тепер належно оцінений, бо в нашому уряді, в держав них установах немає інтелектуалів, які б розуміли, що українська мова старша за російську,про що говориться у цій книжці.До цього видання повинна докластися рука президента, міністра культури, міністра освіти, наших мовників,щоб воно вийшло не мізерним накладом за рахунок автора, а за державною програмою. Ця книжка має бути в кожній школі”. Василь Василашко розповів цікаву історію, як потрапив у Дубровник (Хорватія) без підготовки і без словника чи розмовника. Спочатку розгубився, а потім почув знайомі слова і швидко порозумілися. Василь Кушерець зауважив, що саме з мови починається держава.Нема нам чого соромитись нашої української мови,а час гоноруватись нею,адже вона чи не найстарша серед мов світу. Українська мова багатша,ніж російська,і не поступається перед англійсь кою.Те, що висловлюють англійською мовою,можна ідентично відтворити й українською. Граматика нашої мови одна з найлогічніших у світі. У ній діють чіткі закони,а  її фонетика побудована гармонійно,тому українській мові власти ва співучість.Наша  українська мова цілком наукоспроможна. Нею було видано 1973 року першу в світі фундаментальну двотомну "Енциклопедію кібернетики"і слів,термінів для цього повністю вистачило. Українською мовою чудово звучать найвидатніші здобутки світової літератури й думки, починаючи від Гомера й кінчаючи найновішими творами. Нею створена повноцінна велика художня й наукова література, незважаючи на те що її постійно принижували й цькували. Наша мова є набагато давніша, ніж російська чи англійська. Творили її й удосконалювали та шліфували наші предки не одне тисячоліття,тому лише дурень може її цуратися.

 У своїх двох попередніх книгах я торкався теми переселення сербів і хорватів з теренів Галичини(нашого Краю)до Середземномор»я,що було викликано боро тьбою першого словянського короля Самослава з літописними обрами,або безжа льно- жахливим Аварським каганатом і Перемогою слов»ян у цій війні. Правда не торкався і не досліджував я теми,якою була мова тих племен ,що тепер звуться хорватами і сербами та тими,що залишились в Галичині і тепер звуться українця ми,а до цього ми були русами-русинами Слава Богу,що є вчені,які дослідили цю тему. У VІ—VІІ ст. н. е. предки сербів та хорватів переселилися з території сучас ної України на Балкани (Див.: История Югославии.- М.: Изд-во АН СССР, 1963.  С. 29 -33). Вони понесли із собою ту говірку,чи говірки, яку сформували ще на своїй прабатьківщині спільно з тими людьми, що залишилися тут і пізніше утво рили український народ.Отже,в мові сучасних сербів та хорватів мали б зберег тися  особливості,які є в сучасній українській мові і характерні лише для цих трьох мов.Треба мати на увазі,що  за 14—15 століть їхнього окремого існуван ня,багато що в них могло змінитися. Згадалась радянська армія,де я служив сержантом строкової служби в ЗРК С-125  ППО в  Одесі. Був опаратором ручного супроводження і влітку наш ЗРК ВІДВІДУВАВ Капустін Яр-полігон країн Варшавського договору. Були там югослави,що мали статус спостерігачів і у Варшавський договір не входили і нас усіх вразила їхня взаємоповага. 0 8 годині 30 хвилин ми стояли біля свого С-125,а юги як ми їх називали, піднімали державний прапор Югославії,а о 18 голині його опускали. Були на роботі,а ми на службі і інколи мене аж» шляк трафляв»,злість брала, коли у кабіні «К» вістові як у нас прапорщики,в нестерпну жару попивали прохолодне пивце,кока-колу чи пепсі-колу,а ми радянські солдати і офіцери мали на добу  одну флягу води яку можна було випити зараз,а потім сконати. Добре,що узбеки навчили нас як пити воду,щоб не здохнути в гарячій пустелі.У югів був командир, офіцер Зоран, винятково порядна людина,з яким я мав розмови про життя,про політику,а він мав завдання порівняти тактико-технічні дані американського ЗРК  ХОК з нашим С-125  і дати керівництву Югославії рекомендації,який із комплексів купувати і в кого. Інколи Зоран звав мене на сторону і давав кілька пляшок холодного напою,яке ділилось між нами і навіть ковтки рахувались. Одного дня Зоран спитав у нашого командира ЗРК Зуєва чи можна назвати дві ракети іменем новонародженої доньки  Цвєтана або Зоряна, зараз не пам»ятаю. Зуєв дозволив, а вістові,латиницею на двох ракетах написали ім»я дочки офіцера і наступного дня були контрольні стрільби,які мали проводити югославські військовослуж бовці,а ми забеспечити попадання ракет в радіоуправляємий макет. Наш розрахунок командиром Зуєвим був вистроєний і дана команда о 7 годині ранку прибути до комплексу і відстрілятись,причому довів до особового склалу шо у Зорана народилась дочка і прийшла телеграма,а ми «кров з носа» мусимо забес печити попадання ракет у ціль. Наступного ранку було підняття югославського прапору,звучання їхнього гімну,але жодного разу не піднімали прапор СРСР і не звучав  його гімн в Капустіному Яру. Я був оператором ручного наведення  як і Паша Фокштейн з Дніпродзержинська,розумний і сучасний хлопець.До нас підійшов Зоран і попросив нас обох,що якщо його вістові,щось не так зроблять,то ми повинні допомогти і ракети мають збити ціль. Це саме він попросив і у Зуєва,який мав право нажимати кнопку і запускати ракети.Вістові були з «бодуна» і сталось так як передбачав Зоран, незважаючи на досить тривалі тренування югів.Два вістові не туди крутили кермо і не туди летіли ракети  і все це ми з Фокштейном спостерігали на моніторі. Зуєв дав команду матом і я з Фокштейном викинули вістових з сидінь і почали  свої промені виводити так,щоб вони летіли в радіоуправляємий об»єкт,а з ними і наші ракети. Зуєв також особи сто управляв своїм рулем і нам вдалось піймати  зонд і ракети вже летіли до нього.Але було дуже мало часу для запуску дистанційного радіовзривача,а без цьогоь ціль могла бути і не вражена. Юги мали самі збити ціль,а не ми,тому за командою Зуєва,Зоран і його вівстові повернулись у свої крісла,на моніторах чітко виднілась ціль і він,щасливий батько, нажав кнопку,що подала команлу і дві ракети були взірівні,а ціль вражена. Щастя Зорана било через край,ВІН ОБНІМАВ всіх,мене,Пашу,Зуєва,своїх вістових і щиро цілував. Коли це все буяння радості завершилося і він з югами відїхав  в саме військове містечко,то перед цим сказав,що завтра зранку привезе спиртне і треба буде за нашим звичаєм обмити народження його донечки,тому що він дав обітницю на життя і смерть доці своєї і все це залежало від попадання чи не попадання ракети в ціль і ми подарували його доні життя. Це був дійсно офіцер,що три мав слово і наступного ранку, що обіцяв, те зробив. Ми солдати отримали ящик горілки,ящик чеського пива,кока-колу,пепсі-колу,інші напої,а нашого команлира Зуєва не було,що нам було на руку. Багато з дивізіону потрапили на гауптвахту,серед них і я,бо хтось сказав Зуєву,що Зоран передав мені спиртне,а я вже ним керував. Зоран доповів своєму керівництву,що наш комплекс С-125 кращий за американський Хок і Югославія закупила наші с-125,а ми за Цвітану і її здоров»я сиділи на гауптвахті в ямах і розмовляли з фалангами та скорпіона ми,які до речі вбивають один одного,якщо їх помістити в скляну ємність. Згадалось..Треба відвідати Хорватію і Чорногоріюя ще там не був. У сучасних сербській і хорватській мовах,як і в будь-якій іншій слов'янській, найбільше є спільнослов'янських елементів.Але вони містять і такі складники, які властиві лише їм та сучасній українській мові. Значить, ці риси успадковані з одного джерела, вони мусіли бути й у мові наших предків півтори тисячі років тому.У сучасній сербській і хорватській  лексиці надибуємо,такі,специфічні лише для української мови слова, які й перекладати не  потрібно,і так все зрозу міло -іменники:барило, брашно (борошно), вариво,ватра ("вогонь", діал. ватра "вогнище"), вечера (вечеря), вилица, вир, вуна (вовна), гай, гат (гать, гат), глог (глід), господар, доба, дрен (дере́н "кизил"),жито ("збіжжя, пшениця"), жуна (українське жовна́ "дятел"), запећак(запічок), jарам (ярмо),каљужа, китица, кожух, кољиво, котва (українське кітва "якір"), кресало, крок, кужељ, кут, лоj(лій), љиљак (обласне лилик "кажан"), љуска, мехур, мливо, млин, мрежа, наслада (насолода), обор(обора), огњиште (вогнище),опсег(обсяг),осмех (усміх), дит. папа (дит. папа "хліб"), пацов(пацюк), плот (пліт "загорожа"), породиља, предиво (прядиво), преља (пряля), пртенина (діал.портнина "вид полотна"), сиромах, скриња, снага, сопило (сопілка), стегно, сумња (сумнів), суница("малина"), трлица (терлиця), туга, узглавље (узголів'я), укроп (окріп),урок (вроки)чеп (чіп),шкољка (скойка); дієслова: бавити се, вабити вечерати,забранити(заборонити),запитати,jечати(ячати),клекнути,куњати, муља ти, набрекнути,насипати (насипати "налити страви") наточити(наточити "налити рідини"), начулити (нащулити "нашорошити вуха"), орати, потурати, прати, свитати (світати), снити, улучити, чекати, чути, шкодити; прикметники: брзи (діал. борзий) крхки(крихкий),кутњи,мршав (миршавий),нагли (наглий "поспіш ний"), недосежан (недосяжний), незграпни (незграбний), плитки (плиткий "мілкий"); прислівники: изненада (зненацька), наопако(навпаки), напочетку, нема, оберучке, и поготову (і поготів), стрмоглав (стрімголов), треба..
Цікаво відзначити, що хорватські та діалектні сербські назви деяких місяців такі самі, як і українські, тільки часто значення їхнє зміщене: сечањ ("січень"), травањ ("квітень"), липањ("червень"), српањ ("липень"), листопад ("жовтень"), студени ("листопад", укр. заст. студень"грудень"), просинац ("грудень", укр. заст. просинець "січень"),діал. груден ("грудень").Іменники в українській, сербській і хорватській мовах однаково мають кличний відмінок:Иване, лекару, сестро, сестрице.Так само при відмінюванні приголосні чергуються в кличному відмін ку: друже, кнеже, jуначе, старче, патриjарше; у давальному: слузи, руци, муси. У сербській та хорватській мовах, як і в українській, розрізняються тверда, м'яка і мішана групи відмінювання іменників: воз- возом, коњ-коњем,господар-  госпо дарем, орач-орачем.З усіх слов'янських мов лише в українській, сербській і хорватській та ще в словенській, носії якої так само історично пов'язані з Украї ною)дієслова в першій особі множини в дійсному та наказовому способах мають кінцівку -мо: чуjемо,оремо, пишемо, ходимо, стоjимо; чекаjмо, купуjмо, питаjмо, говоримо,пишимо,держимо.У названих мовах однаково творяться дієприслівни ки недоконаного й доконаного виду: пишући, питаjући, хвалећи; написавши, упитавши, похваливши.У сербській та хорватській мовах, як і в українській, прадавні голосні і та ы злилися в один звук и: риба, дим, зима, сила (в українській мові звук і вторинний, виник на місці ѣ, о та е). На місці колишніх сильних зредукованих і та ы виступає и (не е і не о): шиjа (пор. рос. шея), миjе (миє), лиj(лий). Приголосні перед е та и в названих мовах звучать однаково твердо: весели, недеља, дете(дитя), тихи, лице. У дієсловах минулого часу чоловічого роду колишній суфікс -л в сербській та хорватській мовах змінився на -о (знао, говорио), а в українській — на -ў (знав, говорив). У далматинському діалекті хорватської мови, як і в українській, прадавній звук ѣ перейшов в і: dilo, smih, susid, sijаti.Такі міжмовні збіги можуть свідчити лише про одне: близько півтори тисячі років тому в говірці наших предків уже існувало багато рис, властивих сучасній українській мові. У всякому разі, це вже була особлива говірка в слов'янському мовному масиві,праукраїнська мова.Ця праукраїн ська мова збереглась в наших архаїчних піснях обрядових,колядках, щедрів ках,маївках.

Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,

Ой чого так рано із вир'їчка вийшов?

Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,

З правої ручейки й ключики видав,

З правої ручейки- літо відмикати,

З лівої ручейки- зиму замикати.

Панування старослов'янської мови.Природний розвиток праукраїнської мови був надовго перерваний прийняттям християнства, коли офіційною мовою релігії і держави в Україні-Русі стала тодішня болгарська (старослов'янська) мова,якою були написані привезені з Болгарії богослужбові книги.Як відомо, болгарську державу заснували булгари-тюркського походження,але мовно вони були асимільовані слов»янами,які прийшли з теренів теперішньої України і спілкувались своєю мовою.Основну масу слов»ян Болгарії склада ли племена антів та сіверян,що оселились на цій землі на кілька століть рані ше до приходу булгар.Саме мова антів і сіверян стала основою старобол гарської і македонських мов,які потім після обробки Кирила і Методія перейшли в Морівію і нашу Українську Галичину,про що я писав у першій книзі. Ця мова занесена київськими священиками, дружинниками й тіунами на північний схід, лягла в основу російської літературної мови. Про це, зокрема, писав російський академік О.О.Шахматов: "Батьківщина нашої великоруської літературної мови -Болгарія. Але сформувалася вона в Києві, де зазнала вперше благородного впливу народного середовища. Остаточно розвинулась вона в Москві" (Цит. за: Огієнко І. Українська культура. — К.: Наша культура і наука, 2002. С. 168-169). "Старослов'янський склад лексики староруських літописів великою мірою ввійшов у склад руської літературної мови і почасти від неї і в великоруські говірки. Те, що тепер становить лексику української мови, в основному є спадщина південних староруських народних говірок, які ряд століть жили цілком відірвано від книжної мови старослов'янського часу" (Булаховський Л.А. Питання походження української мови. К. Вид-во АН УРСР, 1956.,С.102).Російська мова аж ніяк не може претендувати на первородство серед східнослов'янських мов,кожна з них формувалася по-своєму: і українська, і білоруська, й російська. Українською мовою записано понад 200 тисяч пісень, якщо не більше, народних пісень -живою українською мовою,а це означає,що вона жила в час християнства як народна,а не книжна чи старослов»янська мова. Починаючи з кінця Х ст., в Київській Русі довгий час співіснувало дві мови: елітна писемна старослов'янська,яка поступово втрачала свою первісну давньо болгарську чистоту, але так і не стала в Україні загальнонародною літературною мовою,і проста усна українська.1063 року дочка Ярослава Мудрого, королева Франції Анна підписала латинську грамоту слов'янськими буквами: Ана ръина, що відповідає латинському Anna regina (тобто Анна королева).В Ізборнику Свято слава),зустрічаються чисто українські слова: морокъ, полонъ, полоньникы(сучасне полоненики),вhтрила,лука-"ділянка,поросла травою,краса, свита,гърньць(горнець),въчинити,сваритися,дивися,лишися.Графіті в Софії Київ ській походять з ХІ -ХІV ст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже лаконічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих з різних приводів. їх писали різні люди, які не завжди досконало володіли старо слов'янською мовою і тому мимоволі використовували простонародні слова й форми слів.Впадає в око те, що майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення –ові,-еві: Ставърови, Петрови, Дъмитръви,Павълови (ХІ ст.),Дмитрови,Фролови, Феодо рови,Василеви,Павлови,Борисови,Иванови, попови Ивану (ХІІ ст.) У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє,Андрониче,небоже.Вживаються чоловічі імена на –о: Михалько,Мар- ко  (ХІ ст.), Дмитро (ХІІ ст.), Гаврило.Багатий і переконливий матеріал про український характер мови Київської Русі дають новгородські берестяні грамоти ХІ-ХV ст., яких виявлено й опубліковано близько 700. Новгород заснували десь на початку ІХ ст. вихідці з України ніби з Деревлянської землі, які  підкорили собі угро-фінські племена. Новгород деякий час входив до складу Київської держави,князями в ньому були Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Монома ховичі.Навіть після 1136 р., коли Великий Новгород став незалежною респуб лікою,він підтримував тісні зв'язки з Києвом, а згодом з Литовською державою, у якій важливу роль відігравала Русь-Україна і державною мовою була українська мова.Тільки  розгром Новгородської республіки Москвою 1478 р., фізичне винищення й депортація новгородців та заселення міста вихідцями з Московії остаточно обірвали зв'язки Новгорода з Україною і змінили мовну ситуацію в ньому та навколо нього. Новгородські берестяні грамоти писані старослов'янською мовою, але крізь неї ще більшою мірою, ніж у графіті Київської Софії,пробиваються суто українські елементи.Щодо відмін кових форм,то  іменники в звертаннях стоять переважно в кличному відмінку: куме, осподине, Онсифоре, дѣво,а іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини мають закінчення –ові, -еві: къ Стоянови, синови, къ Васильви (звук е іноді передається буквою ь),мужеви; у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду трапляється закінчення –у там, де мало б бути –а: гороху, пудъ меду, горсти лену, восъку, шолку, дару, лову. Прикметники в родовому відмінку однини чоловічого роду мають майже виключно закінчення –ого( воно так і вимовлялося):доброго, великого, жолтого.Явно український характер мають багато дієслівних форм: буде война, а ми єго не хътимо, а грамоту с тобою спишемо, молотимо да сыплемо, язъ къ тоби берость написавъ, пришьлить, възмить.Імена новгородців звучать переважно як сучасні українські (тут завчена книжна старослов'янська мова дає себе знати якнайменше): Олекса, Олексии, Олександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, Микыта, Микыфор, Михайло, Марко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Данилець, Яковець, Костянтинъ, Хрьстина. То тут, то там в берестяних грамотах прохоплюються слова, характерні саме для української мови:господыня,господарь,батко, паробокъ, наимитъ, господа "домівка", година, кожухъ,свита,сорочиця,глекъ,соромъ,досыть,куды.Це не просто діалектні явища а прояви тої самої простонародної мови, якою розмовляли не тільки в Києві та навколо нього, а й у Новгороді, з певними особливостями,зумовленими місцевим мовним субстратом. Безперечно українським є напис "коваль Людота" на мечі з ХІ ст., знайденому на Полтавщині,як напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича, зроблений не пізніше 1151 р.: "А се чара кня[зя] Володимерова Давыдовча, кто из нее пь тому на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]".Монголо-татарська неволя на якийсь час загальмувала духовний розвиток нашого народу, міста й села були зруйно вані,культурне життя завмерло. Певне пожвавлення настало тільки після того, як литовсько-українське військо 1363 року на Синій Воді розгромило татар й україн ськими землями оволоділа Литва-спочатку Волинню, потім Чернігівщиною, Київщиною та Поділлям. Галичина в 1387 році остаточно підпала під владу Польщі.У Литовсько-Руському князівстві державною мовою була українська, точніше одна з її волинських говірок,адже саме в Луцьку тоді творилися найважливіші державні документи. "Вона була навіть домовою мовою деяких литовських князів, нею ж написаний і збірник тодішніх правних постанов, т.зв. Статут Литовський 1529 року, пізніші видання 1566 і 1588 років. У цьому Статуті у правовому полі забезпечено українську мову як мову офіційну і держав ну: "А писаръ земъский маєтъ поруску литерами й словы рускими вси лис ты, выписы й позвы писати, а не иншимъ єзыкомъ и словы..." Треба тут ще підкреслити важливу ознаку нашої давньої української канцелярійної чи актової мови, в основі її лежала північно-західна українська мова. Перші канцелярії зачали працювати на землях північних, поліських, і тут і виробилася стара канце лярійна мова, що рано злучилася з мовою південною, галицькою, й створила тодішню українську літературну мову, мову руську, мову не тільки канцелярій, але й мову книжок" (Огієнко І. Історія української літературної мови.) Нею вчилися в школах і церквах, користувалися в судах, розмовляли при князівсько му дворі.Спочатку й польська влада прихильно ставилася до української мови. "Король Казимир ІІІ видав року 1347-го т.зв. Вислицький статут "руською" мовою, і згідно з параграфом 11 його краківський суддя мав судити згідно з цим Статутом. З опису 1510 р. бібліотеки короля Сігізмунда І (1506—1548) бачимо, що він мав щось 33 книги "руських" і тільки 1 польську. Відомий польський учений С.Бандке писав 1875 р.:"Усі Ягелончики,аж до Сігіз мунда Августа, в Литві по-руськи писали, привілеї і надання давали і навіть часом не найкраще по-польськи вміли. Казимир Ягайлович ІІ (пом. 1492 р.) більше вмів по-руськи, як по-польськи" (Огієнко І. Історія української літературної мови. К.: Наша культура і наука, 2001.С. 139). Але це ставлення різко змінилося після Люблінської унії 1569 року, коли Литва об'єдналася з Польщею й віддала їй українські землі.Почалося насильне насадження католи цизму в Україні, закріпачення селян польськими поміщиками,витіснення україн ської мови із суспільного життя.Опір окатоличенню й ополяченню  ЧИНЯТЬ братства, активну участь у яких беруть насамперед середні верстви міського населення ремісники, торговці, нижче духовенство, дрібна шляхта.Братства організовують школи для українських дітей. Стає популярною полемічна літера тура на захист православ'я. Таким чином виникає нагальна потреба в демокра тичній, загальнозрозумілій мові -старослов'янська цих функцій виконувати не могла як малозрозуміла для загалу. "В кінці ХVІ ст. спостерігаються перші спроби наблизити книжну церковнослов'янську мову до живої народної. Найви разнішими пам'ятками такого типу є відоме Пересопницьке Євангеліє (1556—1561 рр.),на якому присягають президенти України і Крехівський апостол (між 1563 і 1572 рр.), в яких досить прозоро,проступає народна лексика і навіть синтаксис" Тодішня, близька до живої народної літературна мова формується на основі волинсько-галицьких говорів, оскільки саме тут, у Львові, Острозі, Луцьку, створюються осередки національного опору і саме люди з цих країв так чи інакше причетні до їхньої діяльності:Памво Беринда,Іов Борецький,Данило Братковський, Лаврентій Зизаній,Захарія Копистенський, Єлисей Плетенецький, Мелетій Смотрицький, Андрій Радивиловський та ін. Більшість із них потім, у 1632 році, стануть засновниками першого вищого навчального закладу в Україні, Києво-Могилян ської колегії."Згуртувавши навколо себе видатних діячів освіти, Львівське братство підняло свою школу на такий рівень, що в перший період свого існування вона зайняла провідне місце серед українських навчальних закла дів". Мова  Касіяна Саковича, в його творі "Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича", написаному в 1622 році є взірцем тодішньої  української мови,що базувалась на галицько-волинських говорах.

Александер Великий обіцяв дарувати
Єдного філософа, о що би хтів жадати.
Філософ о кглейт просив, котрий би од смерти
Боронився, кгди, мовить, схочет на мя натерти.
Рекл му Александер, же собі би-м то рачей
Зичив, би-м не вмирав, леч не може бить іначей.
— Кождий, хто ся уродив, мусить і умерти,
Жаден ся чоловік смерті не может оперти.

Якщо давні літературні мови були творінням і надбанням лише чи переважно панівних, привілейованих верств суспільства і мали вузьке поширення, то у творенні сучасних літературних мов й утвердженні їх так чи інакше брали участь ширші кола певного народу. Єдина літературна мова формувалася й шліфувалась  в певних культурних центрах. "Французька мова, яка як у літературній, так і в розмовній формі поширювалась у Франції, в основному чисто паризького поход ження.Це мова паризького освіченого товариства" (Доза А. История французского языка (Изд-во иностранной литературы, 1956.С. 432). Лондонська говірка стала основою для англійської, пекінська — для китайської, говірка міста Едо для японської літературної мови. Був такий центр і в Україні і ним буда Запорізька Січ.Великі міста України були постійно обсаджені іноземцями: Київ був окупований як не поляками, то росіянами,Львів поляками і німцями.
Наприкінці ХVІ -у ХVІІ ст. ст. відбувається інтенсивне змішування українського поспільства (а отже, й діалектів української народної мови). До цього людей спонукала кріпацька неволя, яка була особливо нестерпна на західних землях України, обсілих польськими магнатами. "З українсько-білоруського Полісся, з Побужжя й Галичини,з північно-західної Волині суне маса селянського і маломі щанського люду на полуднє і схід, посуваючися звичайно етапами — переходячи в поблизькі околиці. З Галичини на Поділля, з Побужжя на Волинь, тим часом як звідти сила емігрантів-утікачів іде далі в сусідні часті Брацлавщини й Київщини  поки ця еміграційна хвиля не перекотиться до крайніх своїх границь задніпрянсь ких пустинь" (Грушевський М. Історія України-Руси.Т. VІІ К.: Наукова думка, 1995. — С. 256). Це зумовило й змішування різних діалектів української мови.
Наприкінці ХVІ ст. "в східній Україні запанувала чисто козацька атмосфера й козаччина стала тут господарем. "Вся Україна скозачилася, зрадців і шпигунів (козацьких) повно", — писав під час походу 1596 р. Жолкевський з Білої Церкви. Козацькі контингенти зросли з 2—3 тисяч, як бувало давніше, до 12—15.  (Грушевський М. Історія України-Руси Т. VІІ .: Наукова думка, 1995.  С. 309). Відбувається консолідація українського суспільства, пожвавлюються контакти й спілкування між людьми з різних місцевостей.Взимку 1609—1610 років, під час польського вторгнення в Росію, за свідченням сучасника, "запорозьких козаків на різних місцях у Москві страшенна сила, рахували їх більше 40 тисяч, і все більше їх прибувало: трохи що не з усім кошем з Запорожжя вийшли" (Грушевський М. Історія України-Руси. Т. VІІ.: Наукова думка, 1995. — С. 333).
У битві з турецьким військом під Хотином 1621 року "було того козацького війська, за польськими відомостями, до сорока тисяч" (Грушевський М. Історія України-Руси.Т. VІ.Наукова думка, 1995. С. 472).Запорозькі козаки вихідці з різних діалектних середовищ інтенсивно спілкувалися між собою в просторих куренях (мешкало разом до 150 козаків), під час навчання військового мистецтва, походів, спільних робіт. В козацькому середовищі І творився український фольклор, народна пісня, яка не тільки врятувала від знищення нашу мову, а й стала взірцем, основою для Шевченкової поетичної творчості. "Будучи високи ми цінителями пісень,дум і рідної музики, запорожці любили послухати своїх боянів,співців-кобзарів,нерідко самі складали пісні і думи і самі брали ся за кобзи,які були в них улюбленим музичним інструментом" (Яворниць кий Д.І. Історія запорозьких козаків. Наукова думка, 1990. Т. 1 С. 237). "Маса січового війська,так званого низового товариства, за своєю грамотністю й начитаністю стояла настільки високо, що перевершувала в цьому відношенні середній,тай і й вищий стан людей великоросійського звання свого часу... Грамотність ця сягала до того, що в Січі були люди, які вміли складати латинські вірші і духовні канти" Козаки на Січі між собою розмовляли мовою,яка майже не відрізнялася від сучасної української літературної. Цікаве з погляду тогочасної мови майже дослівне відтворення розповіді простого козака в донесенні вивідача Івана Рутковського гетьманові Мазепі з 1691 року (за 100 років до І.Котдяревського) про підмовляння самозваного гетьмана Петрика: "Я, говоритъ онъ, пане кошовый, горло свое ставлю и велю мене на составы пору бати, коли тобѣ вся Украйна, почавши одъ самой Полтавы, не поклонится, только хоть шесть тисячей озми (возьми) орди (орды) да пойдемъ въ городи: мене пошли впередъ съ килко сотъ конми въ Полтавщину.Я знатокъ, з якого конца зачати, да и дѣдусь мой не буде спати за свою зневагу, що его зкинули съ полковництва, а гетман заразъ на Москву утечетъ, бо тамъ его вся душа, а тутъ тилко тѣнь его, войску запорозкому; одни скарби (ы) в Польшу сестрѣ отвезъ, а теперь на Москву другіе почав возити, та и сам туди жъ къ чорту покрутится, одно (лишь только) съ татарами перейдемо Днѣпръ" (Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків.Наукова думка, 1993.Т. 3 С. 94). Власне, це вже сучасна українська мова,.А пригадаймо знаменитий лист запорозьких козаків турецькому султанові Мухаммеду ІV, складений приблизно 1673 року чи трохи пізніше, який поширювався в багатьох списках того часу. Тут доречно також назвати складені в козацькому середовищі народні думи, у яких ідеться про події ХVІ—ХVІІ ст., пісні, авторкою яких була,Маруся Чурай (середина ХVІІ ст.), відому пісню харківського козака Семена Климовського 'Їхав козак за Дунай" (початок ХVІІІ ст.), вірші отамана Чорноморського козацького війська Антона Головатого (кінець ХVІІІ ст.), віршовані оповідання невідомих авторів "Пекельний Марко", "Вірша про Кирика", "Вакула Чмир" (ХVІІІ ст.) тощо. Мова їхня, за незначними допустимими винятками,цілком сучасна літературна. українська Російський академік І.І.Срезневський ще 1834 року писав про українську мову, що вона "є однією з найбагатших слов'янських мов, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів,перед польською щодо мальовничості,перед сербською щодо приєм ності,що це мова, яка, будучи ще необробленою, може вже порівнятися з мовами культурними: щодо гнучкості й багатства синтаксичного- це мова поетична, музикальна, мальовнича" (Срезневский И.И. Взгляд на памятники украинской народной словесности // Ученые записки императорского Москов ского университета.М.,1834,ч. 6. С. 134).Можна вигукнути разом із В.Гоголем із його "Тараса Бульби": "Так ось вона, Січ! Ось це гніздо, звідки вилітали всі ці горді й міцні, як леви, ось звідки розливалася воля й козацтво на всю Україну!"Тут,на Запорозькій Січі,сплавлялося мовне різноманіття всіх українсь ких діалектів у одну багату й милозвучну українську мову наче ріку Дніпро, і звідси козаки її розносили по всій землі нашій. І це тривало понад два століття, доки московські окупанти 1775 року не зруйнували це гніздо волі й горнило сучасної нашої мови.Сучасна українська літературна мова- це Козацька мова.  ЇЇ основоположник Іван Котляревський,на початку війни  з францкзами 1812 року, формував козацький полк і спілкувався живою народною-козацькою мовою  у козацькому середовищі.Її, козацьку мову утвердив Тарас Шевченко, який перей няв її від діда Івана та його побратимів. "А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди",заявив він 1847 року в підготовленій передмові до другого видання "Кобзаря".Його безсмертна поезія і думка стали вирішальними у формуванні й утвердженні сучасної української літературної мови. І зараз вона одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу. Від недоумків-нікчемних хахлів чи безграмотних москалів йдуть порівняння нашого генія Т.Г. Шевченка з російським А.С. Пушкіним. Це поети різних стилів і  карди нально різні,етнічно.Т.Шевченко на генному рівні-етнічний українець,а А. Пушкін,що москаль чи касап? Ніколи він не був великоросом,а був ефіопським жидом чим гордився. Тепер питання на засипку всім хто обожнює А.Пушкіна. Скільки пам»ятників йому є в РФ і по всьому світу і скільки пам»ятників Т.Шевченку є в Україні і світі? Хто дасть правильну відповідь? Так,однозначно, наш геній Т.Г. Шевченко поступається по кількості пам»ятників Будді,але набагато опереджає російського класика А.С.Пушкіна.Нам, українцям у своїй державі доводиться захищати надбання наших багатостраждальних пред ків,найбільший наш скарб-рідну мову.Козацькою мовою розмовляють, спілкую ться нащадки козаків,їх онуки та праправнуки і горді цим фактом,адже таким чином збережено зв»язок поколінь нашого українського народу,пуповину,що зв»язує в одне ціле матір Україну з її дітьми,синами і дочками і забеспечує безпе рервне життя нашої нації у Божому світі. Звертаюсь дл усіх «блудних синів і дочок» України,до всіх хахлів-яничар, мало росів,новоросів,ватників і колорадів, дюдей,шо відцурались своєї мови в догоду своєму череву:» Люди,схаменіться , навертайтесь до свого рідного,якщо забули мову і не виходить чітко говорити,то з Вами з задоволенням будуть спілкуватись усі українці і толерантно підказуватимуть,що не так було сказано і як це поправити. В липні 2019 р набере законної сили Закон «Про державну українську мову»,її слід знати і кохати як дівчину,плекати її молочно білу красу з червоним рум»янцем на щічках,оберігати від зайд, нікчемних москалів,малярів, румунів, поляків,адже в жодній із перерахованих країн вона не домінує,а має статус мови національної меншини. Хто має мізки включайте їх і порівнюйте» святий шлюб молодої пари з потворним браком-тому касапи браковані часом і історією,їхній «козлячий язик»,що весь  в суцільному маті і блатняцькій фєні,породженні тюрми москальської,порівнюйте з нашою милозвучною та красиво-багатою мовою,на мій погляд є фундаментом усіх слов»янських мов. Суцільні каки-а у нас як,я вже не говорю,що москальська мова на 85% складається з іншомовної лексики, строслов»янської, української, французької,німецької,польської і на початках свого виникнення мала тільки два слов»янські слова у своїй лексиці. Ті 15% свого, це угро-фінська лексика як їхніми є лапті,косоворотки,кокошники. «Русский язик» це не мова  А.Пушкіна чи Тослтого,Лермонтова чи Достоєвсь кого- це блатна феня зека-москаля,добре посипана червоним та отруйним матом-це мова ворога украінця- окупанта і шахрая від дня свого народження. Скоро буде зовсім не престижно розмовляти російською будь-де,навіть в повіністю зрусифікованих містах таких як Донецьк і Луганськ, Одеса чи Харків і за цією мовою національної російської меншини, впізнаватимуть інородців- москалів,бо українці масово повертатимуться до своєї рідної, древньої і надзвичайно багатої мови.Ганьбою буде спілкуватись з люлиною мовою національної меншнни,якою є російська і до москаля має бути відношення як до представника нацменшини і діаспори,а не господаря України яким він себе бачить у п»яних снах.Так як вони ставляться до українців в РФ так і ми маємо ставитись до москалів в Україні, тільки знаючи,що це вороги українців  і окупанти частини держави Україна.

      Я завершив 3 книгу своєї трилогії часом знищення Запорозької Січі в 1775 році і намагався об»єктивно висвітлити історичні факти,що мають значення для нашого народу з часів його виникнення. Шановні читачі,багато серед нашої молоді тих,що будуть світочами світової науки,прекрасними письменниками і поетами,а український народ заслужив повагу у всьому світі своєю працелюбні стю і значними знаннями у всіх галузях.Впевнений,що все стане в нашій державі на свої місця і держава виробить для всіх одинакові правила за якими будуть жи-ти і працювати люди,отримуючи через незначний час,достойні європейські зарплати.Правоохоронна система і її судова гілка будуть не корумповані,а високо оплачувані і виявлятимуть та каратимуть винних незважаючи на їх матеріальний стан і їх національну приналежність,в залежності від вчиненого. Оберемо в парла мент достойних і розумних  патріотів та не корупціонерів і ми дуже швидко побачимо зміни на краще в нашій державі,яка не тільки дасть відсіч окупанту та ворогу,але й наведе лад на своїй українській землі і її народ житиме гідно,не шукаючи  хороших заробітків по чужині,заробітки і робота будуть тут, достойні людини.

        А висновки робіть самі.