Частина 3- Україна і її могутнє козацтво.

 Старезний та сивий мов степова  трава ковила, лірник-кобзар сидів на лаві,а біля нього був маленький хлопчик-поводир,що крученою мов гадюка дорогою привів його на площу-майдан міста Києва. Голод дошкуляв старому кобзарю,але знав він,що через хвилю-другу збереться на майдані православний народ послухати його дум,обмінятись новинами та чутками і тільки коли задовольнить потребу їхню, зможе вже від пуза добре попоїсти.Витягнув старець стару як і він кобзу та почав налаштовувати струни,щоб мелодійно звучали та звеселяли слух хрис тиян,що прийдуть послухати його. Аж тут стайка дівчат прибігла на майдан і весело щебетала та все просила старого і сліпого кобзаря,щоб він заспівав дум наших українських,про молодців-козаків,про подвиги їхні,про славу  їхню,неме- ркнучу ,козацьку. Мав у своєму запасі багато таких дум кобзар Ярило,так його величали козаки,коли через рани мусів покинути Січ-матір,але підізвав до себе хлопця Петрика,та й тихо спитав його чи є досить людей на майдані,бо не зрячий був Ярило.

Малолітній сирота Петрик,подивився по майдані,бачив що сходяться посполи ті,але не було їх достатньо,і сказав Ярилу,що не має стільки люду,щоб поспішати виконувати думи.Ярило попросив Петрика,щоб він сповістив йому коли почина ти виступ і продовжив настроювати струни кобзи,бо від звучання інструменту, голосу кобзаря,а також змісту пісень-дум залежав успіх. Зміст дум пісень складав як правило він сам,часто вони проходили до нього в сни і від цього  просипався, будив Петрика,який мав надзвичайну пам»ять і той запам»ятовував думу до найменших подробиць і навіть через місяць міг дослівно передати їх своєму спасителю. А спас Петрика,кобзар  не випадково,коли був на невільничім ринку Кафи в Криму.Базар гудів мов сотні вуликів в Дніпровських плавнях, шумів, виплескував говори і мови всього світу мов морські хвилі і найчастіше було чути мову свою і рідну,бо татари-слуги Аллаха в ті часи часто нападали на Україну і забирали ясир «невільників»,а потім продавали на базарі своїх бранців-рабів,як вони рахували.Чув як його знайомий Ахмат,вихваляяв своїх невільників,підійшов до нього і привітався з ним його мовою.Ахмат побачивши Ярила,змінився з лиця посмішка аж до вух і поспішив до нього,адже колись Ярило, захопив його і ще 2 татар в полон, коли Орда,обтяжена ясиром поверталась з походу в Україну та Литву. Ось тоді на них,мов шуліки чи яструби,вперше налетіли козаки,якими керував якийсь гетьман чи кошовий та так раптово і неочікувано,шо татарська Орда аж спішилась,перелякалась. Козаки- відчайдухи безстрашно косили своїми шаблями наче косами смерті,воїнів Аллаха і звільняли бранців,своїх земляків і сльози радості велично прикрашали лиця бранців. Ахмат вів аж 20 українців,що були його невільниками і мав їх продавати на базарі Кафи не будь кому,а самим єгипетським купцям з Олександрії. Ці купці добре знали свою справу,вибирали найкращих невільників,довго і нудно торгувались,але завжли від невільників, Ахмата були в захваті. Козак Ярило з групою молодих козаків з шаблями наголо увірвався всередину загону Ахмата і немов сам шайтан, рубав голови татарські наче качани капусти. Ахмат прощався з життям, бо знав,за те,що братів і сестер українців ведуть в неволю,відплата одна-смерть. Аж тут почув голос Ярила,який лунав подібно грому весняної грози,аж клекотав,але нічого не второпав,бо не знав української. І тоді почув з вуст козака знайому татарську,яка насміхалася над ним,ногайським беєм і в розпачі вихопив свою шаблю-зміюку та кинувся на сво го кривдника.Не встиг  ногаєць Ахмат нею кілька раз махнути як  шабля опини лась на землі від удару Ярила,що щораз більше глузував з нього. А потім,наче зайця схопив Ахмата за ковнір,сказав жартуючи своєму напарнику:«Вони нас слов»ян роблять ясиром, попробуєм і ми їх зробити  своїми невільниками, хоч ми  не людолови» та й кинув до його ніг. Намагався Ахмат дотягнутись до своєї шаблі,але отримав такий удар батогом,що від болю зомлів,згадавши перед цим скількох бранців приводив до тями  батагами.Очнувся аж в козацькому зимівнику,точніше в його клуні від страшного болю спини,що  горіла з сорому та болю від козацького бича.Оглянувся і побачив ще 5  простих татар,які готувались йти на роботу і говорили по татарськи,що їх господар Ярило милосердний,не повбивав їх,а дарував життя і що він напевне шайтан-характериник,бо навіть думки їхні знає,немов читає в  голові  наче в книзі,бо грамотний він. Клуню відвідав господар Ярило і зразу спитав у Ахмата як йому козацький пряник-батіг чи не свербить спина?Зціпив зуби,що вибивали такт жаху,побачивши Ярила і мовчав. Тоді Ярило відправив його до пасіки разом з досвідченим пасічником Богданом,якому у всьому мав коритись і виконувати його волю.Богдан був старшим і поважним козаком і від нього Ахмат навчився багато чого,навіть косити траву і гуртувати її в стоги для худоби,що була в стайнях іхнього хутору. Не раз і не два лице бея спухло від укусів бджіл,які чомусь не любили татарина, може вважали його трутнем,а він вже не був ледарем і лежибокою,бо в поті лиця працював зранку і до пізньої ночі.

 У вільні від праці хвилини розпитував у Богдана вже українською мовою,яку швидко вивчив,життя заставило,про те звідки Ярило,хто він,  пан чи кметь?

    Чув від нього,що вони з Ярилом земляки,з Червоної Русі чи Галичини як тепер її називають і з одного села походять.Ярило не простий козак як він Богдан,а походить з шляхти краю і ще в дитинстві вмів таке,що виділяло його серед ровес ників.Він навіть одного разу,знаходячись серед гурту однолітків,на спір, розчи нився,став невидимкою і глузував з них називаючи по імені та шарпав за одяг. Його намагались зловити по голосу,але не виходило це в них і тільки вдоста награвшись, сказв Ярило:» Зараз буду серед Вас» і наче проявився, всі його бачи- ли,а він жартував ніби й нічого не трапилось.Ще одного разу довідався ,що після того як він  Богдан,разом з Ярилом,втекли від поляків і їх знущань у Велику Країну і по дорозі зустріли ватагу таких самих як вони,їх наганяли татари,що хотіли забрати їх у полон. Ярило промовив,беріть що хто має в руки і бийте татар ву,бо пущу я на них мару і своїх сприйматимуть за нас і вбиватимуть самі себе,а ми їх добємо.Тоді в полон до слов»ян-українців вперше потрапили людолови татари,які разом з ватагою будували з дніпровських дерев рублену Січ,але не були майстрами,а підсобниками.Майстрами були русини з Червоної Русі, і до цього часу галичани славляться своєю дивовижною майстерністю по роботі з деревом,згадаймо цілі церковні храми,ресторани,що побудовані без використан ня жодного цвяха. Чув Ахмат від Богдана,якого полюбив наче брата і про те,що коли вони разом козакували,то Ярило одного разу перетворився на вовка і так дивно вив на місяць,то козаки повірили що ціла зграя степових вовків  їх оточила звідусіль,але дерева лісу перетворились на кущі верболозу і з них виходив Ярило який на їх очах перетворювався з вовка на себе,з вовка,що виє-на людину,що говорить людською мовою і має людський образ.

Пройшов рік і все було як завжди. Ярило,вже був не молодим  і стріла татарська-віднімала в нього зір, бувши отруйною, вибила ліве око. Що раз гірше бачив Яри- ло,що раз менше заходив до своїх бранців,робився на очах відлюдником,а хит- рий Ахмат все думав як звільнитись з неволі. Одного разу сказав  Ахмат Ярилу, що за нього можуть дати великий викуп золотом і сріблом,але навіть не думав обговорювати цю тему Ярило,тільки жартуючи сказав:» Мого прапрадіда вику пив король Лев у Вашого хана Ногая за мішок золота його вагою,ти таких статків не маєш,ти ж не король Руси» Розпитував Богдана про ці слова Ярка, як між собою звали Ярила козаки, Ахмат і розповів йому все що знав про це, Богдан. До слова буде сказано,що саме з села біля Самобора походив Ярило,а про викуп біля Пешта руського боярина королем Левом,я раніше розповідав у одній із своїх книг. Почав Ахмат ближче до зими згадувати свою родословну  і шукати в ній родинні стосунки з беклярбеком Ногаєм. Пригадав,що його прапрадід говорив йому,що хан Ногай дуже любив короля Лева і навіть без викупу віддав йому боярина з Самобора. Цей боярин віддячився королю Леву тим,що спас його від смерті,яка йшла з рук мадярського короля ( половецького ставленика),що з своєю охороною проривався крізь лави руського війська,втікаючи від своєї смерті в своїй столиці Пешті,що була оточена королем Левом і його союзником ханом Ногаєм.

 Довгі роздуми Ахмата,привели його до думки,що якщо викорстати всю свою красномовність та як слід попросити,цей волхв чи характерник-шайтан, Ярило, може навіть і відпустити його за малу ціну.Грудневого дня,коли було мало робо ти, позвав до себе в хату-світлицю Ярило своїх татарських невільників і посадив їх за стіл господаря.Це був не бачений і не чуваний жест для татар. Всі розуміли, що господар має хороший настрій,а Бек Ахмат,вирішив скористатись такою нагодою.Всі були вражені нечуваною гостинністю Ярила,стіл ломився від смаколиків і серед всього цього парував цілий баран,а біля дому готувався з ньо го шашлик.Бусурмани спиртного не виживають,а всі кримські татари були мусу- льманами і першим серед них був ногайський бей Ахмат.Ярило виглядав втомле-ним,але вся його поведінка свідчила,що він як ніколи добрий.

  Сказав Ярило своїм бранцям: «Прошу Вас до столу як гостей,бо ви хоч і мої невільники,але не раби. Немає у нас рабства і ніколи не було,тому ви мої робітники,а не раби.Я вам мав би платити за роботу. Виставляю стіл вели кий і багатий,і хто яку платню попросить, матиме.Одна умова,ви бусурма ни,спиртного не споживаєте і свинину не їсте. Замість свинини багато різно го м»яса,овече,козяче,птиця різна-запечена,але в мене будете пити вино і навіть горілку. Хто відмовиться, буде моїм ворогом» І попросив всіх до столу на гостину.Чулось по татарськи,як дехто говорив:» Будемо пити спиртне, Аллах все бачить і нас покарає.Чулись інші слова.Це полон,Аллах простить. Серед тих,хто був готовий вживати алкоголь,знаходився Ахмат,що знав,навіть хан Ногай,що був мусульманином,то для потреби,вживав з королем Левом, вино.

 Всі чекали команли і коли господар Ярило запросив відкоштувати,що Бог послав,більшість татар відмовилась від «чушки»як вони називають свиню,але з великим задоволенням поїдали все інше м»ясо. Жінки наливали наливки і меди,а Ярило уважно спостерігав за татарами і визначав,хто буде його ворогом,а хто,ні.

Ахмат голосно спитав чи є вино у господаря і почувши ствердну відповіль попро сив наповнити йому ріг,з якого хотів пити спиртне,до цього не вживав його.

 Ярило дав команду наповнити ріг і молода та зваблива татарка наповнила його вином як і господаря срібний кубок. Позвав Ахмата ближче до себе Ярило і коли побачив як Ахмат спорожнив великий ріг червоного вина із здивуванням сказав: «П»єш наче християнин з народження,тобі ж Аллах забороняє» На це отримав відповіль: Не я один п»ю спиртне,навіть мій хан Ногай з твоїм королем Левом пили його у Венгрії,коли мадярський король втік з Пешта і тоді коли вої привели короля Русі з під Кракова в його столицю Львів і навіть тоді, коли за твого дале кого пращура, твій король не заплатив моєму хану викупу золотом,але  цей дого вір був скріплений винною чашою,адже побратимами були вони». Очі у Ярила засвітились зеленим світлом, мов у кішки вночі,тільки перепитав» Звідки таке знаєш,хто тобі розповів?»Почувши детальну розповідь Ахмата,щиро сміявся, щуткував,веселився і чим більше п»янів тим добрішим робився. Ахмат пив мен- ше і коли почув  від господаря Ярила «Проси що хощеш,то отримаєш»  набрав ся сміливості і сказав:» Я завжди був вільним,дай мені волю і жінку татар ку,що вино мені лила» Тільки перепитав,хіба зле тобі у мене і не почувши відповіді,промовив:Навіть завтра,якщо хочеш,забирай свою татарку і йди в Крим.Не тримаю я тебе,а даю волю.До серця ти мені Ахмате. Може й станещ  мені побратимом» Стали побратимами вони і кров з вином з»єднала їх назавж ди.

 Ярко-кобзар був вже майже сліпим,відрізняв лише силуети наче в тумані,а лиця не міг розгледіти взагалі. Зате мав просто витончений  музикальний слух, міг не тільки впізнати людину по голосу,а  тембр голосу,його інтонацію і навіть душев ний стан в якому перебувала людина(горе,радість,відчай,гордість) йому говорив його досконалий слух. Йдучи базаром Кафи Ярко шукав хлопчика,що міг би ста ти його проводирем,його очима,пам»яттю і навіть інколи совістю. Гроші мав,бо коли покинув Січ і свіій хутір через те,що не міг управляти господарством,від господарювання,назбиралась немала сума грошей,яку вирішив потратити в Кафі,  бо не міг він вже фізично звільняти бранців,але міг їх викуповувати. Йшов на голос Ахмата і тут його руку перехопила рука Ахмата,котрий тільки промовив: »Брате мій».Обнялись обидвоє і з майже сліпих очей Ярила викотилась велика і солона капля-сльозина,яка вогнем пекла його обличчя. Поспіхом змахнув її кобзар і почув запитання Ахмата:»Що його,Ярка привело на невільничий ринок Кафи і що він шукає.?» Почув у відповідь,що хоче купити малого хлопця,щоб був з ним до кінця днів його,був квітливим і зірким та мав хорошу пам»ять. Махмуд згадав,що в нього мається малий Петрик,якого він вже кілька днів намагається продати за достойну ціну,але ніхто не бере,бо всі хочуть здорових хлопців чи красунь дівчат,навіть зуби роздивляються.Спитав продавець живого товару скільки дає за малого ЯРКО,просто по інерції як торгаш і почувши,що його  колишній господар Ярило дає 250 злотих,від несподіванки аж зупинився і мовчав, перетравлюючи почуте. Це була сума про яку і мріяти Ахмат не міг,а тут таке щастя саме йде в його обійми.Сказав Ахмат Ярилу,що має для нього золо того хлопця,сироту з Поділля і що в знак їх дружби віддає його безоплатно. Пет рика побачив тільки силует,лиця його не бачив,чув дзвінкий  голос,задав кілька запитань і отрмавши відповідь, переконався,що хлопчина смекалистий і має чудо ву пам»ять. Ахмат переконував Ярила,що Петрик до смерті буде з ним і буде його очима по всіх життєвих дорогах і попросив Ярка,щоб він сказав голосно всім татарам,що купує Петрика за 250 злотих,але грошей від кобзаря не взяв,хоч настоював на цьому Ярко.Нагадав,що хан Нагай говорив королю Леву про те,що він купує боярина Орловича за міщок золота,але копійки не взяв з свого друга і побратима.Так Петрик був викупленим з татарської неволі,а схопили його татари біля Хмільника,шо на Вінничині.Ахмат пригощав свого побратима Ярила всіма дарами  кримських садів,навіть екзотичні ананаси стояли на столі дому бея,при везені з Африки.Обслуговувала їх та ж татарка,що наливала вино Ахмату і йому на Дніпровському хуторі. Він не розгледів її лиця,але впізнав дзвінкий  її голос, коли вона одна як дружина Ахмата, обслуговувала їх і знову щедро розливала червоне  як людська кров кримське вино по їхніх кубках. Це була остання трапеза побратимів,бо більше доля їх не зводила до купи і розійшлись їх дороги назавжди та ніколи не перехрещувались.

Аж тут на майдані стольного Києва Петрик сказав Ярилу,що весь майдан повен людей і просять вони кобзаря до виступу. Кобза була налаштована відповідно і струни її так мелодійно тремтіли,коли пальці їх перебирали,що здавалось це не струни кобзи звучать,а струни серця кобзаря Ярила,ведуть за собою слухачів у незрівняний світ героїчних козацьких дум.

 Сонце вже  добре припікало,відчувалось,що скоро полудень і люди масово йшли з храмів Божих Київських до своїх домівок,висповідавшись і причастившись,бо свята неділя була.Слово наше неділя-означає не робити,не працювати в день святий,що Господь для відпочинку сотворив і в описувані часи цього правила  всі українці дотримувалися,а не тільки західні.

 Йдучи та розмовляючи між собою про різні події і новини чули надзвичайно мелодійний голос кобзаря,а його кобза витворяла чудеса, такі чудові і прекрасні мелодії з неї видобував кобзар Ярило,перший чи другий кобзар України. Люди  масово повертали на майдан,щоб послухати дум-пісень,таких мудро-повчальних А їх в репертуарі кобзаря було досить багато і серед них були народні думи,слова до яких створював сам народ,а народ наш український талановитим був і є, тому думи були тужливі і веселі,гарячі і холодні,мудрі і не зовсім.Кобзар наче компо зитор створював мелодію думи і немов співак виконував її. З цього жили кобзарі, бо іншого заробітку не мали. Першою виконував думу про втечу трьох братів козаків з  Азова,мудрою і повчальною була та й є ця дума і до сьогодні і коли звучить,то обов»язково вибиває гірку жіночу сльозу.Чудний голос та  чудесне оранжування мелодії КОБЗАРЕМ ще лунали над площею,майдан,більшість якого складали козачки,аж ридав і тяжко плакав.  

Із-під города з-під Азова то не великі тумани уставали,

Як три брати рідненькі,

Як голубоньки сивенькі,                                                                      

Із города Азова, з тяжкої неволі

У землю християнську до батька, до матері, до роду утікали

Потім Ярило плавно повів своїх слухачів на береги славного Чорного моря,де в кам»яній темниці,знемагали козаки і так проникливо розповів про страждання турецьких невільників,що складалось враження,про те,як тільки покинули страшну тюрму бранці,а їх визволяли не хтось,в самі слухачі кобзаря. Це вже був великий талант,тому що так реально-правдиво вималювати словесну картину мук козаків міг тільки обдарований Богом чоловік.

                  "Що на Чорному морі,
                   На камені біленькому,
                   Там стояла темниця кам'яная.
                   Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
                    Бідних невольників..."

                   "Ой на Чорному морі,
                     На білому камені,
                     Ой то там сидить ясен сокіл-білозірець:
                     Низенько голову склонив
                     Та жалібно квилить-проквиляє..."

 Наступною була обов»язкова дума «Про козака Голоту» звучала і що раз більше та більше мешканців Києва приходили на майдан,послухати славного кобзаря Ярила, що так розійшовся,всю  свою душу вкладаючи у виконання дум,що навіть забув про час і про голод. Вивів з мистецького трансу кобзаря тоненький голосо чок Петрика,що спитав дозволу позбирати людські подання.Лише кивнув голо вою кобзар своєму поводирю і пішов малий з міхом-лантухом поміж слухачів і глядачів.Міщани Києва,а серед них було багато ремісників,богатих купців,навіть шляхта та козаки,хто що кидали в міх і навіть багацько грошей передавали в руки молодому юнаку,який не цурався нічого,а все брав,бо знав,що це їх з Ярилом заробіток.

                          " Ой  полем,  полем  Килиїмським,
                            То  шляхом  битим  гординським,
                            Ой  там  гуляв  козак  Голота,
                           Не  боїться  ні  огня,  ні  меча,  ні  третього  болота..."

Лагідний літній дощ,омивав лице кобзаря Ярила,який на завершення виконував свою улюблену думу про кобзаря,так що скривав сльози,які капали з незрячих очей. Він же ж нащадок славного і шляхетного роду Орловичів,котрий так багато зробив для короля Руси Лева і його перемог над ворогами Русі. Думки випереджали слова думи,згадував кобзар свій рідний Самбір,своє славне минуле, адже добре приклався він до створення козацтва в Україні і навіть його характер ництво слугувало цьому. Але тяжкі думи згладжувала думка,що навіть у своїй старості він приносить користь своїм людям, своїми піснями і не жебракує він та не є розбійником,а міг ним бути і то не раз,адже мав талани ніким не знані і не бачені- характерницькі.

                                   "На  татарських  полях
                                    Та  на  козацьких  шляхах
                                    То  ж  не  вовки-сіроманці
                                    Квилять  та  проквиляють,
                                    Не  орли-чорнокрильці  клекочуть,
                                    Попід  небесами  літають,—
                                   То  ж  сидить  па  могилі
                                    Козак  старесенький,
                                   Як  голубонько  сивесенький,
                                   Та  на  бандурі  грає-виграває,
                                   Голосно-жалібно  співає..."

 Ярило почув вже рідний йому голос Петрика,який сказав,що люди так щедро платили за виступ,що мають вони кучу грошей,а ще більше продуктів в міхах і вистачить цього їм надовго. Похвалився тим,що один  вже сивий  козак,передав для кобзаря цілу пляшку горілки і сказав йому,щоб нагадав Ярку про козака Думу,бо товаришували вони разом і козакували.. Аж щасливо розсміявся Ярило і сказав,щоб вів його в корчму негайно Петрик,бо хоче він попробувати горілки Думи,а закусуватиме ковбасою з гірчицею.Взяв за руку кобзаря Петрик, поперед ньо сховавши кобзу в спеціально пошитий кожух і повів у найближчий шинок Ярила,де вони святкували по своєму і дякували Богові за всі дари і ласки.

                         Бойківські  безземельні бояри в 15 столітті і козацтво.

 Вимощеним річковим каменем Майданом Старого Самбора,що був в часи  слов»янського і хорватського короля Само,князівським містом і величною форте цею,гарцювали на хороших конях,бойківські лицарі-шляхта,бо мав тут бути збір. Підїхав неформальний лідер бойківської шляхти Ярко  Орлович. Це був гідний подиву мужчина,високий і стрункий,з тонкими,виточеними рисами обличчя, орлиним носом,карими очима і кучерявим каштановим чубом.Його аристократи чна зовнішність,міцний наче камінь-кремінь характер, робили з нього провідника бойківської шляхти і саме він призначив зустріч в Старому Самборі.Не хотів Ярко мати сутичок з дідичем Самбірського околу Спитком з Мельштина,хоча і не боявся його,адже був характерником.В Новому Самборі,що будувався і в якому було багато поляків та німців,могли бути ЕТНІЧНІ непорозуміння. Фактично поставлений дідичем і воєводою Спитко,королем Польщі В. Ягайлом, стягнув навколо Нового Самбора,на землі багато німців і поляків,та роздав їм найкращі земельні ділянки в кількості до 300 і цим самим обмежив землевласницькі права бойківської шляхти. Ця обставина вимагала рішення,а можливо і спротиву шляхти проти засилля зайд-поляків,що не маючи жодних  причин, гонорувались і ставили нижче себе місцеву автохтонну бойківську шляхту.Це був формальний повід для збору шляхти  Самбірської округи,але збиралась тільки молода бойків ська шляхта,старі навіть не знали про травневий збір.Дехто знав,що дійсною причиною збору місцевої бойківської шляхти є вирішення питання про відїзд в пониззя Дніпра, відїзд у Вільний Край,де вже панували вільні козаки, тому молода шляхта мала вирішити коли і скільки бойківської шляхти підуть в похід.Українські козаки завжди були явищем містичним,таємничим,дивовижним: ну хто ще йшов у бій до поясу оголеним, лавиною кидався на ворогів і знищував їх вщент,ліз в саме пекло аби визволити побратимів,майстрував чудернацькі  підводні човни,які допомагали застати ворогів зненацька і здобути блискучу перемогу.В усіх древніх славетних військ була таємна зброя: чаклуни,маги,люди з надприродними здібностями.Їх вміння використовувались повсякчас, згадки про це можна знайти в літературних творах І історичних трактатах.Були МАГА МИ І ЧАКЛУНАМИ і українські козаки- Характерники  Кажуть їх сам дідько боявся. Навіть стихія підкорялась їх твердому характеру! Вважалось, що вони не бояться ні вогню, ні води, ні шаблі, ні кулі (хіба що срібної та освяченої); можуть відкрити будь-які двері без ключів,плисти у човні по підлозі,немов на хвилях, перейти річку,навіть ноги не намочивши,перетворюватись у різних тварин,читати думки,ставати невидимим, спілкуватись з тваринами і ще знали цілу купу різних  фокусів.Цікаво, що характерництво  вважалось військовим мистецтвом. Хоча в кожному місті чи селі були такі собі знахарі та відуни (що володіли тими ж знан нями,що і характерники),які повинні були захищати місцевих жителів від нечисті .Це були люди “від Бога”,на кшталт добрих магів,які захищають рідний край. Характерництву навчали з дитинства, терміни встановлювались індивідуально для кожного,в залежності від потенціалу та вмінь учня. Після закінчення навчан ня був ритуал посвячення і, важке випробування,яке фактично доводило майбут ніх характерників до межі життя і смерті.Вважається,що саме в таких ситуаціях у людини проявляються надприродні здібності..Та є свідчення, що характерники власноруч навчали козаків деяким секретам природи і їх правильному викори станню. Адже успіх у військовій справі часто-густо залежить від різноманітних знань і їх відповідного застосування.Якщо вам потрібно довго ховатися в болоті серед набридливої комашні,варто натертися настоянкою певних трав, дьогтем чи хоча б мокро ю глиною,тоді комахи оминатимуть вас? Ви це знали,я,ні. Характерники знали про це і навчали того козаків Рятуючи важко поранених,вони вводили людей в транс,щоб ті не відчували болю під час опера цій. Тому, їх сила полягала не стільки в магічних здібностях, скільки в знаннях і маленьких хитрощах, про які знали лише характерники. Тимофій Іськович був відуном з діда прадіда,його прародичі в часи Великої Хорватії мали дар відунів, що передавався по чоловічій лінії. Про участь в боях з татарами двох  руських королів,братів-близнюків Андрія та Лева-11 я розповідав у 2 книзі. Йшлося в ній і про чаклуна Калинича, що загинув та Іськовича,який помстився татарським ханам за смерть свого короля.Отримавши звістку від Орловича,майбутній козаць кий характериик Іськович,взяв з собою двогострий зачарований меч, реліквію свого шляхетного роду, коня,харчі і зразу ж поїхав в теперішній Старий Самбір на зустріч шляхти. Йому повідомили,що нарада вже почалася і проходить  у великій світлиці-залі,в яку поспішив маг разом з Богданом Вербою,шляхтичем в  містечка чи тепер села Муроване,з якого походить загадкова дружина російського «лжецаря-Лжедмитрія».Знав добре Верба Іськовича, бо зустрічались в товаристві з неформальним лідером  бойківської шляхти Ярком Орловичем,який навіть був, коли Богдан Верба,успішно здав іспити на чаклуна. Як тільки зайшли в світлицю, ло них обох підійшли Іван з Блажова та Мирослав з Розлуча,товариші Орловича, які зразу ж підвели обох магів до нього,а він обняв їх,пригорнув по братерськи, поговорив  трошки та й наказав Богдану:»Роби,що маєш» Серед шуму і гаму Богдан Верба взяв слово і чітко промовив до товариства:» Кого нині виберем отаманом,тому будем у всьому коритись.Наш провідник поведе нас туди,а куди самі знаєте. Тому має бути мудрим аки  змій,хоробрим аки сокіл і обережним аки барс. Є серед нас лазутчики-шпигуни Спитка-воєводи нашого,але збори наші є законні тому й боятись не маємо його. Нічого він нам не зробить.» Після цих слів Іван з Мирославом,шляхтичі міцні мов горіхи волоські,підходили до поляків-мазурів і виводили їх з зали,чуючи нарікання,що вони шляхтичі уроджені і мають гонір. Ці слова ігнорувались,а біля вхідних дверей світлиці були виставлені велетні бойківські з шаблями наголо,які нікого ні в залу,ні з неї, не випускали» Богдан вніс на розгляд бойківської шляхти,що мала абсолютну більшість серед Самбірської шляхти,кандидатуру Ярила Орловича, сказавши:» Його ви знаєте добре,з шляхетного боярського роду він,а дід його служив і хану Ногаю,але все життя дякував королю нашому Леву Даниловичу,що викупив його з неволі міхом золота під Пештом. Ось він гідний бути нашим отаманом,бо багато чого ще й  відає-знає.Коли оберем провідника,він скаже що робити далі».Зчинився гардимер, шум,гам стояв наче на вічі. Два шляхтичі за звичаєвим правом слов»ян разом  із  Орловичем були кандидатами на посаду отамана.Як виняток,майже одностайно,бойківська шляхта обрала собі провідника.Орлович тримав  коротку промову перед товариством,заявивши,що через тиждень збір добровольців в лісі біля Кульчиць,звідки шляхтичі рушають у Вільний Край-Велику Україну,для того,щоб навчитись бойової майстерності і боронити свої права і права право славного люду від сваволі чужоземців-зайд.»Після промови лідера,його товариші Іван та Мирослав,разом з Богданом і Тимофієм підходили до товариств,що кучкувались за місцем проживання і обговорювали всі деталі походу, кількість шляхтичів,міщан,їх озброєння,амуніція,харчі, зброя. Іськович доповів  новообраному отаману,що за його підрахунками Самбірська округа матиме біля 150 шляхтичів,готових йти на вишкіл у Велику Україну,а може й більше. Щоб не їхати далеко до себе,погодив питання проживання з побратимом Богданом Вербою,серед його газдівства в Мурованому та й заодно пригадав,що коли як старший чаклунів,приймав Богдана в коло відунів,пообіцяв йому,що ще раз його проекзаменує, щодо мари-мани,тумана,бо не до кінця добре освоїв це мистецтво Богдан.Нам тепер відомо,що від характерника Верби похо дить галицький  шляхетний бойківський  рід Вербицьких,а серед них був достой ний греко-католицький священник Вербицький-автор гімну України. Тиж день побратими проживали в обісті Богдана,але цьому передувало свято.

     Справа в тому,що  місто Самбір,а теперішнїй Старий Самбір,рідко коли святку вав такі події,адже містечко наше після його знищення ханом Батиєм і цілих століть боротьби з татарами і ненажерливими сусідами,мадярами,поляками, біль ше привикло разом з своєю  бойківською шляхтою відбивати напади ворогів. Шляхта,знаючи про сухий закон на вільній козацькій землі і про те,що карають немилосердно за вживання алкоголю,вирішила зібратись для спілкування в корч мах-шинках,що наче гриби після дощу обліпили центральний майдан-площу містечка. Довго тривали бесіди,випивали все що продавали шинкарі,а це було і чеське пиво і руська медовуха і мадярське червоне як кров вино. За випитим навіть виникали бійки між горячими горянами,які брались за зброю і подекуди звучали постріли.Тільки вечірня зіронька,що зійшла з-за гір,трохи заспокоїла горячі голови бойківської шляхти, яка згадала,що час і честь мати та їхати до своїх домівок.Але в шинках залишались ті,яким було близенько до своїх обість і тому весь день і весь вечір  над містом лунали наші древні українські пісні,такі чарівно чудові і прекрасні.Навіть шинкарки,випивши трішки вина, підспівували бойківським лицарям. Піздно за північ місто лягло спати і довго пам»ятало свято бойківського лицарства.

Через тиждень в лісі біля Кульчиць чекав отаман Ярило Орлович з загоном, сформованим із шляхти навколишніх сіл і було їх 45. Другим підїхав загін Богда на Верби,з яким був мольфар Іськович,що визнав іспит по магії побратима Верби,достатнім.Привів він з собою не мало і не багато аж 35 відважних шляхти чів,котрі мріяли провчити інородців-поляків за утиски своїх вольностей і прав свого народу.Це була малоземельна шляхта з  міст і сіл навколо Старого Самбора, Хирова,Мурованого,Старої Солі,Старої Ропи,Бачини,Тершова,Топільниці, Стріль бищ, Стрілкович, Страшевич, ,Ясениці Замкової,які всі як один мали круті шаблі як правило з дамаської сталі,лише один Іськович віз з собою двогострий руський меч,але на те він і мольфар,щоб виділятись серед шляхти.Був серед них і родона чальник шляхетного роду Дицьких з  Старої Солі.Як шановний читач розуміє,мої книги не є чисто науково-історичними працями,є в них авторські припущення, здогадки,можливо і є навіть історичні неточності.Деякі прізвища видумані,а деякі дійсно були і є в теперішньому житті.Так ось до козаків разом з отаманом, їхав пращур шляхтича Торчинівського з Посади-Долішньої та пращур роду Пет рівських ,що походять з Хирова,але вже давно живуть в Старому Самборі.Був і Конишак з Стрілкович,що має відношення до роду Конашевича-Сагайдачного з с.Кульчиць біля Самбора.Не тільки одна дрібна бойківська шляхта терпіла від засилля поляків,терпіли і міщани. Таким є співавтор моєї 3 книги і  керівник шахматного гуртка Сольчаник Василь Степанович. Його рід дуже древній і відноситься до засновників міста Самбора та означає фактично солевар, тому що якщо розбити прізвище Сольчаник на частини, то виходить Соль і Чан,а коли зєднати то  виходить Сольчаник. Представників цього роду було багато і вони домінували в місті у ХУ111- та першій половині 19 стоілття разом з Шемердяками та Яремами. У своїх попередніх книгах я писав,що в княжі і королівські часи Русі,в околицях міста були поселення,де видобу вали,випарювали сіль і ними були Стара Сіль,Стара Ропа, Солянуватка та інші.Шанований мною і достойний Василь Степанович Сольчаник,що наро дився 13 січня  1934 року в сім»ї кушніра в нашому місті,допускає,що його далекі пращури видобували сіль, що була в давні часи цінніша за золото і продавали її в Старому Місті,де були склади,а місто мало статус Магдебургії. Завдячуючи неабияким талантам рід Сольчаників,що торгував сіллю, розростався і був потужним. Припускаю,що в часи воєводи Спитка з Мельшти на, один із роду Сольчаників тікав від поляків як самодостатній купець, свідомий і гоноровитий,разом з містечковою шляхтою в пониззя Дніпра,в козацький Край-Рай.Може хто з прадідів Василя Степановича ним був?З цього бойківського міщанського роду,походить доктор історичних наук Роман Сольчаник,що живе в США.Подружжя Сольчаників Василь Степанович і його дружина Марія Іванівнівна 19 серпня 2018 року у свято (Преображення Господнього Спаса)відзначили 60 років спільного подружнього життя-діамантове весіл ля.А це не що небудь. Це знакова подія для нашого містечка була. По дорозі до Кульчиць бойківська шляхта  і міщани гарцюючи на конях, обмінювалась думками щодо походу і навіть дехто ставив і собі та іншим питання,чи не будуть позбавлені статусу шляхтича,якщо стануть козаками. Ярило Орлович по братерсь ки привітався з Богданом Вербою і Тимофієм  за руку  пригорнув їх до своїх бога тирських плечей та наказав новоприбулим чекати приходу інших.Біля години чекало товариство на приїзд турківської шляхти,але з веселощами на галявину вискочив Мирослав з Розлуча,який привітав товариство своїм достойним жестом поваги і просив вибачення у Ярила через запізнення.Пояснив запізнення тим,що шляхта з Великого Березного запізнилась на місце збору і далекою дорогою. Мирослав був товаришем Ярила,сам походив із с. Чуква,але після весілля на шляхтянці Катерині,перебрався в Розлуч і там газдував. Привів він з собою також 35 горян. Вже за ним останнім прибув знайомий нам Іван з Блажова,який привів тільки 20 шляхтичів і дуже висварювався з своїм далеким родичем,через якого його загін прибув найпізніше,хоча до Кульчиць йому було найближче.Всі бойків ські молоді шляхтичі,мішани,були як на підбір,високі,статечні,міцні мов дубки, що аж пашіли здоров»ям і мали з собою як правило шаблі,луки,а дехто навіть мушкети мав.Дав команду провідник і доволі потужний загін шляхетних  кінних лицарів вистороївся на лісовій поляні для оглядин.Були всі пораховані,оглянуто спорядження шляхти і міщан,що примкнула,а в першу чергу зброя.Коней оглядав Богдан,а зброю Мирослав, що був знавцем зброї і він так дотошно її оглядав, робив зауваги,вимагав усунення недоліків,немовби забув,що сьогодні вихід бойківської шляхти з своїх теренів. Його до тямки привів голос отамана,що дав команду через 15 хвилин рушати на Дрогобич,що вже в цей час був солеварним містом і в околицях якого до нього приєдналось досить багато шляхти та міщан.

Травень буяв смарагдовим багатством лісів,гаїв,луків і аж заливався пташиними звуками. Природа  співала оди весні і її красі. Шляхта з міщанами допомагали природі дякувати Богові за його щедроти за допомогою пісень і так класно вихо дило разом із щебетанням соловейків-ніби Бойківщина розмовляла і дякувала Богові мовою Бога-музикою. Не боялись бойки погонь,переслідувань,ніхто їм не забороняв будь-куди їхати,а отаман Орлович ще й заохочував всіх співати наших  стародавніх українських пісень,адже як знаємо в нашому репертуарі серед усіх народів Землі найбільше пісень-понад 300 тисяч. А якщо музика-мова Бога,то ми його обранці,бо як майже ніхто, розуміємо красиве і прекрас не, можливо ще італійці такі ж талановиті.

 Коли загін шляхти виїхав з лісу,закінчивши бадьорий пісенний марш,перед очима лицарів відкрилась панорама міста солеварів Дрогобича,а дорогу їм пере городило кілька чудернацько для шляхти одітих молодиків,а один спитав пароль отамана.Почувши правильну відповідь,старший дрогобицьких шляхтичів, якого звали Тарас Підкова,повів понад сотню майбутніх козаків на поляну,де горіли багаття-ватри і на  триногах в казанах щось булькало,кипіло і ці ароматні запахи виходили з казанів,на яких варилась трійна рибна юшка Я вже казав раніше,що наші предки  поляни і анти,коли переселились в Істрію в Хорватії,навчились готу вати просто смачнющу рибну юшку,а потім цей набутий навик,принесли з собою в наші землі,виганяючи з них дикунів-аварів. Правда риба там в Хорватії була інша-морська,але талант куховарів серед галичан,ніхто не забирав,а рибу морсь- ку замінили озерною,ставковою,річковою.Основу рибної юшки складали соми велетні,що за смаковими якостями майже не поступаються лососевим видам, таким як горбуша- серебрянка чи кита.Другою  делікатесною рибою були в»юни, які в Сарагасовому морі відкладають ікру,а вже майже доросла риба повертає ться у водойму звідки вийшли її батьки.,а якими шляхами,ніхто не знає досі.Це явище пояснити вчені світу до цього часу не спроможні.Третій вид риби-різнори биця,все що піймали рибалки.

 Біля багатьох казанів чаклували куховари з дерев»яними великими ложками,які пробували на смак юшку і додавали багато зелені петрушки,кропу інших смако ликів,серед них і перець,який раніше бойки не знали.Рознайомившись, хлопці питали в місцевих,що це за горошини чорні вони кидають в казан і чули відпо відь вже бувалих куховарів,котрі розповідали,що перець в юшку добавляти їх нав чили козаки,тому що Дніпро не тільки за порогами могутній,але й щедрий бать ко,а риби там стільки,що тільки виймай повні сіті,навіть осетрів смачнющих багато. Недалечко був гурт старшин і Тарас Підкова показував Орловичу та його друзям здобуту як трофей шаблюку з дамаської сталі,яка була настільки гостра, що пір»їну фазана розрізала навпіл,а рукоять була золотою, інксрустована бага тими самоцвітами,що в проміннях  полуденного сонця виблискували всіма кольо рами веселки-райдуги. Розповів по проханню друга Верби як заволодів цим скар бом.А було так,що їхній отаман козацький,довідавшись,що в Криму є багато невільників,яких продають у Кафі на невільничому, самому більшому в Європі базарі і що більшість з них це краяни наші,земляки-брати і сестри,вирішив їх визволяти. Для цього відбирав в похід добровольців. Зголосився і він Підкова,бо був сиротою,та й нежонатий був,мав у вусі одну сережку і довгий чуб-оселедець, сміливий був та й Бог наділив його знаменитою силою через що і підковою став, згинаючи і розгинаючи кінські підкови та цвяхи мов не з заліза вони,а з сиру.

 Аж тут поступила команда куховарів,що  рибна юшка дійшла і час її пробува- ти,бо холодна,не смачна вона. Незважаючи на своє шляхетне походження молоді бойки швиденько витягали свої глибокі металеві або дерев»яні миски,що по краї наповнювались рибною юшкою,яка аж диміла парами і слала в довкілля невіро гідно смачні запахи. Дехто з шляхтичів язика проковтнули від насолоди і з проха нням поповнити миску знову підходили до кухарів,які на щастя приготували юшки багато в своїх казанах і роздавали її із великим задоволенням,знаючи що добавки стане на всіх. Разом з шляхтою,але окремим гуртом,сиділи проводирі, які також як і всі поїдали рибну юшку,що аж за вухами тріщало і промовляли до козака Тараса,що юшка просто чудова і ця похвала була приємна Підкові.Тим і відрізнялись начальники шляхти,що свої емоції приборкували і ніхто з них не просив добавки,а просили розповіді про те як заволодів бусурманською шаблею козак Тарас. І він продовжив,що отаман назбирав добровольців з 500,а серед них була кагорта козаків-характерників,які були в особливій шані в козаків і могли так повести бій,що мала кількість козаків перемагала в десятки разів чисельні шого ворога,яким як правило були татари-бусурманського віросповідання. Козаки були на острові Хортиця і сходились на прощання з островом до старез ного дуба,де проводились за слов»янською традицією віча. Це місце було магіч- ним і всі харктерники козацькі,тільки там вимагали проведення козацьких сходок і прошання з Країною,вирушаючи в похід. В їхньому добровольчому загоні було десь з 25 характерників,які були самим ближчим оточенням отамана,що за деяки ми даними також мав магічні сили. В  ці часи ще Січі не було на острові Хорти ця,але були поселення козацькі по Дніпрі і в них з весни до осені проживали козаки,добра наживали і ходили в Походи на Крим,де людолови-татари тор гували нашими  краянами-земляками і визволяли їх з неволі. На думку авто ра слова краяни-земляки це слова синоніми,які пояснюють суть Українсько го етносу.Загін кінних козаків був благословенний  православним священником, біля старезного хортицького дуба,можливо не тільки ним,бо характерники  не були християнами і навіть хоронили їх не священники і лицем до низу,інколи забиваючи осиновий кіл в сердце характерника.Загиблого мага-волхва-харктер ника,хоронили самі козаки.Ось вони,цей козацький загін,котрий вів,козацький отаман Осип,за переказами галицький боярин,поїхали на Крим визволяти бранців- невільників. Невільники були рабами і їх воля та бажання продавцями-бусурманами,до уваги не бралася.Тільки звільнення військове своїми етнічними братами,грало роль визволення і багато звільнених бранців ставало козаками
.

 
         Відуни-волхви-характерники-духовна основа слов»ян-русів-українців.

Козацькі характериники отримували  магічні сили у спадок від древніх українських- слов»янських волхвів. Коли відбулось хрещення Русі, всіх, хто мав справи  з  силами природи,переслідували.Саме тому віщуни,жерці та волхви гур тувались,багато з них жило у своїх поселеннях,але наділені надзвичайнитми здіб ностями волхви, мольфари тікали від нової релігії і її попів в пониззя Дніпра і тут допомагали,створювати справжніх українських лицарів за допомогою віри, споконвічних звичаїв і слов»янських традицій.Козацький загін тільки біля Пере копу намагались силою зброї зупинити ногайські татари,які кочували непода лік,але характерники своїм вмінням навели ману чи мару на них і вони масово вбивали своїх,сприймаючи їх за козаків.Тому коли отаман Осип завів свій загін в Крим,то ногайські беї,відкрили очі,з їх очей спала облудна мана чи мара і побачили страшну картину вони:вбитими були тільки ногайці і то сотнями, але жодного козака серед вбитих не було.Тоді прийшли до висновку,що це загін шайтанів увірвався в Крим,щоб знищити їхнє ханство-спадкоємця Золотої Орди. Без пригод підійшли козаки до Кафи і провідник позвав до себе характерників і вони довго та детально обговорювали деталі нападу на Кафу. Як і у випадку з ногайцями характерники напустили на місто ману-туман і під його покровом увірвались в центр работоргівлі,де з невидимих проявились козаки у видимих лицарів,а вже на невільничому ринку шаблями кромсали всіх невірних мусуль ман.Ось тоді побачив козак Тарас повного і богатого татарина чи турка в чалмі із багатьма золотими перстенями-прикрасами на руках,щр торгував невільниками  і дотошно торгувався з покупцями не помічаючи,що на ринку господарюють козаки.Ніхто з татар не міг навіть подумати,що козаки з Низу Дніпра, можуть на таке відважитись.Дав команду українською мовою,щоб бусурман відпустив бран ців,але може й не розумів він нашої мови,тому що жестикулював відчайдушно  він,а молоді хлопці та прекрасні дівчата-квіти просили його,щоб визволив. Згадав,що трохи знає татарську і тоді з її допомогою роз»яснив работоргівцю,що хоче,щоб він звільнив бранців.Але татарин показав жест,що він скоріше себе вб»є,чим добровільно віддасть невільників і потягнувся до своєї шаблі. Одним помахом вибив шаблю з золотою рукояттю з татарських рук і вона впала на пісок ринку. Тоді татарин потягнувся за пищалею-пістолетом,але навіть не встиг його витягнути,тому що козак Тарас Підкова своєю шаблею розрубав навпіл  його тіло,а другим помахом шаблі відтяв голову работорговцю наче кавун. Зіскочив з коня і взяв до рук чудовий трофей- вигнуту шаблю з дамаської сталі з прекрасної роботи рукояттю,яка таким осяйним світлом сліпила очі бойківській шляхті і була СТИМУЛОМ для їхнього козацтва. Продовжив вже буденною інтонацією,що цією шаблею розрубав багато мотузок невільничих і звільнив аж 40 бранців,12 з яких стали козаками і навіть 3 з них куховарять на поляні. Добавив,що  звільнив з полону  квітучу мальву,дівчину з кучерявим каштановим волоссям,звали яку Ган ною і привіз її в Дрогобич,взявши собі за дружину. Пролунала команда по конях, яку вже віддавав Тарас Підкова, доручив йому вести шляхту шляхами,яких сам не знав,Ярило.В поспіху і навіть смішно,деякі шляхтичі допивали з своїх глибоких тарілок надсмачнющу рибну юшку і навіть обпікаючись, цмокали язика ми від задоволення. Команда бувалого козака Тараса була короткою:»На Стрий» і шляхетські сотні поскакали за новим командиром, який вів їх на зустріч долі.А до бойків Самбора приєдналось не багато і не мало  дрогобицьких шляхтичів разом з міщанами і було їх аж 45,враховуючи козаків, що вже не раз були на Дніпрі,добре знали козацькі звичаї. Був серед козаків і основоположник козацько-шляхетського роду Вертипорох.До таких козаків,а їх у бойківскому загоні було вже з 10,по різному,але підходили гірські шляхтичі,і не дивлячись на свій врод жений гонір,адже були нашадками «галицьких соколів», просили козаків, розпові сти про козацьке життя і пояснити чим воно відрізняється від життя в Бойків щині,де владу і керівництво переймали поляки з німцями, ущемлюючи право бойківської шляхти,славних лицарів,що були гордістю руських королів галицької династії Романовичів і більшість з яких були з роду Драго-Сасів.Надвечір»я окутувало Підгірщину,за розмовами приближався Стрий, який не був тоді вели ким містом,але чекали на бойківський загін і шляхта та міщани там,для приєднан ня і подальшої подорожі. В даний час Стрийщина на Львівщині є розвинутим  промисловим районом,а саме місто сучасне і впорядковане,маючи славу міста бандерівців,бо дійсно тут навчався Степан Бандера і немало полягло тут обду реного комуністичною піртією України війська, бо народ не мирився з дикою окупацією відсталого москаля,а із зброєю в руках захищав свої суверенні права.Біля Стрия зустріла місцева шляхта два загони бойків і серед прибулих впізнавали провідника Тараса,йому добре знайомі козаки,яких він звільняв з татарської неволі з своїми товаришами.По прибуттю за командою досвідчені козаки,показали як треба робити каркас куреня,який накривали зеленим гіллям від дощу.Шляхтичі,таких споруд не робили,але швидко навчились і багато куре нів-шалашів постало на галявині. Правда були такі,що до ранку розвалились і їх будувала шляхта-п»яниць,які після розмов про сухий Закон в козаків,навіть не пішли ловити рибу з лісового озера,що аж кишіло нею,а пиячили,закусуючи салом з цибулею і навіть не питали дозволу у своїх старших.Таких брали на заміт ку і наступного ранку багато з шляхтичів повернулись до своїх обість,бо не мог ли встати разом зі сходом сонця.Сталася подія в шляхетному бойківському таборі, коли отаман Ярило петерворився на вовка разом з своїм побратимом Тимофієм Іськовичем і вже з лісу напали на один курінь,що дихав на ладан, але навіть не збирався просипатись.В ньому було найбільше п»яниць,яких розбудив скажений натиск двох вовкулак,які кусали нікчем, витягнули  одного безпритомного, завалививши курінь. Аж тоді протирали очі і ними обдивлялись навкруги,нічого не розуміючи і бачачи-оскалені морди вовків,їх злобний шепіт і повне презирство недавніх друзів по чарці. На очах п»яниць, перетворювались вовкулаки на людей і почали вони впізнавати риси людські.З вовків вийшов їх отаман Орлович і характерник майбутній, Іськович. Орлович промовив до ще нетверезих самбірських шляхтичів і кількох міщан, що іх місце біля жіночих спідниць і вареників,а не а колі вільних козаків, тому хай вчаться курені робити на своїх газдівствах і там же ж запроваджують сухий закон козаць кий,а він не буде їх будити з побратимом, перетворившись на вовків,важко це робити і не потрібно аж такими зусиллями приводити їх до тями. Ніякі благання не допомогли,і ще до відходу бойківської шляхти в Долину,були вони вигнані з табору і з страшною ганьбою навіть для своїх нащадків, повертались туди, звідки приїхали.Ось як провчив Орлович п»яниць,але правду кажучи мало їх серед бой ків є в наш час,але  вони загроза для України,бо за пляшку оковитої проголосує за кого скажуть-це потенційна 5 колона.Моросив дрібний травневий дощик,який обіцяв прийти ще вчора звечера, але не прийшов на Стрийщину,а оминув її.До майбутніх козаків приєдналось десь із 35 міщан, козаків,що вже неодноразово бували на вільних землях і бойківської дрібної шляхти,яка вперше, як і Самбір ська,йшла в пониззя Дніпра. Козаки звільняли бранців з Кафи, але були випад ки,коли раби-українці відмовлялись йти в Україну,де їх чекала СВОБОДА. Майже ніхто не зголошувався на волю,а такі нікчеми знаходили тисячі при чин для того,щоб не повертатись у свій Край. Основною причиною було при стосуванство і говорили такі,що від роботи не здихають, а що ще людині треба,а хто його знає,може Україна їм і  хліба не дасть.? Ось таких нащадки-це 5 колона в Україні,це вороги України,це раби «русскаго мира» і вони голо сують за будь кого,хто дасть їм окраєць хліба, горілку,вже в 3-5 покоління не вживають української мови,а перейшли в містах на «какающую феню и мат» Ці бридкі створіння хахли,малороси, новороси,а не українці.Вони ще не втрачені до кінця,,тому потрібно боротись всім за їхні душі.“Характерник, ” що означає це слово,сказати досить важко.Правдоподібна версія,зв’язок із словом“ха рактер”.Козаки дійсно були людьми “з характером”,твердими,мужніми,з міцною волею та здатністю впливати на інших. Хто би не пішов за таким рішучим хлоп цем.?Існує інша версія,яка говорить,що слово характерник,походить від імені богині Харити і бере свій початок ще від  аріїв. Хара – одне з імен богині Ради чи Лади–матері богів,богині любові,гармонії та мудрості. Характерники за цією версією це ті, кого богиня звільнила від смертності тіла. Мені до вподоби друга версія і якщо згадати кошового отамана Сірка, що був характерником і те,що за життя він був  непереможеним полководцем як  Олександр Македонський (таких тільки два у світі) а його смерть і  його правиця (права рука) після його смерті  приносила перемоги козакам,коли вони її брали в походи, пере конують мене в правоті моєї думки.Бойові мистецтва характерників,їх таємни ці та звичаї втілились в українських бойових танцях, на кшталт, гопака,який вважається синтезом фізичної та духовно-психологічної підготовки воїна. Вважає ться,що характерники,готуючи козаків до бою, дуже багато уваги приділяли саме психологічним аспектам.

               Похід шляхти і народження справжніх козаків.

Зустрічала Долина вже дві сотні бойків своїми прекрасними горами і небаче ної краси краєвидами.З лісу виїхав на добротному коні козак Вернигора, що походив з бойківської долинської шляхти і сердечно привітав своїх краян, адже в Долині живуть такі ж бойки як  і з  Самбіршини чи Стрийщини. Приїхали в Долину майже в обід і провідник долинської шляхти запросив гостей відобідати,чим Бог послав.А Бог не обділив своїми дарами  Долинсь ку шляхту, тому що на лісовій галявині було безліч фвзанів обваляних в глині,на які чекали ватри,де вони обпікались на вогні,а в казанах варилась гречнева каша.Міщук Стефан Сольчаник розпитувався у бува лого долинського козака,що носив ім»я Іван,що за чудернацьке ім»я Вернигора у іхнього провідника. Посміхнувся у розкішні вуса свої Іван і промовив:» Не знаю чи ти повіриш в те,що скажу,та майже ніхто не вірить,але сталось так,що Василь як звали Вернигору,поспорив з своїма двома побратимами.Ріс він дужим та сильним,так що ніхто з його ровесників не міг з ним зрівнятись силою,та не тільки ровесники,але й вся довколішня молодь, виглядали курдуп лями в порівнянні з небувалими розмірами його тілес,особливо рук,що були мов довгі жердини,але мали особливістю горби там,де у звичайних хлопців мускули були,а ноги наче довбні.Сам ти бачив його,незвичний і навіть дуже, він. Причому говорять,що якщо Бог наділяє людину великою силою,то не дає великого розуму,а тут все було пропорційно поєднано і сила і розум.Два його побратими,що з ним виросли і бачили як наче шкорлупу горіха, він ламає мета леві прути,обручі з діжок на спір просто рве,а  кінські підкови в його руках пере творювались на мотанки-ляльки.Час від часу, шуткуючи,говорили що він не є ніяким силачом,тому що гору з місця не зсуне. Ріс Василь,а тепер ніхто його прізвища не пам»ятає,і всі говорять Вернигора, в сім»ї карпатських мольфарів на гірському хуторі неподалік Долини.За образу сприйняв кпини своїх побратимів Назара і Тараса,що він не є силачем.Одного разу просто сказав їм,я карпатський силач,сильнішого за мене Карпати не мають і не мали. Я можу пересунути будь яку гору,якщо захочу,тому давайте спорити. Якщо не пересуну гори,хай всі в горах говорять,що я брехун,але якщо подужаю,то Назар буде кукурікати мов когут-півень аж до ранку і ви перестанете мене дразнити.Поміркували побрати ми, вибрали найвищу гору в околиці,що поросла предвічним  мішаним лісом,де росли дуби велетні,буки мов герої висували свої могутні торси,граби,явори,а серед них тендітні смерічки,чудові ялини,прекрасні сосни і вирішили,що Василь ніколи не здолає таку гору.Показали йому її і сказали,щоб він її пересунув на метр,а про інші гори навіть говорити не захотіли.Обійшов гору Василь, обдиви вся її з різних сторін  і сказав побратимам,що вони найважчу гору йому підшука ли, тому просить одну добу для підготовки.Через день одітий у білу вишивану сорочку,порти домотканні,пояс широчезний- шкіряний ,з самого ранку розбудив Назара і Тараса і сказав їм,що час йти до гори. Біля гори спитався чи будуть ще якісь  додаткові умови у своїх друзів і ті відповіли,що якщо зсуне гору,то вони хочуть самі перевірити зсув,тому що може бути обман чи ілюзія зору,адже він з сім»ї мольфарів і наберуть вони доказів зсуву гори.На тому і зійшлися. Василь підійшов до гори, скинув вишивану сорочку на зелену мураву,(говорять  що за ка нонами мольфарів вишита сорочка бере з землі силу і передає її своєму госпо дарю) ,і з голим торсом підійшов з північного боку та віднайшов щілину в камені гори,просунувши туди обидві руки. Крехтів, пихтів,тужився карпатський силач,а  гора ні на міліметр не зсунулась.Є легенди,за якими вишивана сорочка,якщо її візурунок досконалий із любов»ю зроблений  мамою чи коханою дівчиною виши тий,дає людині нелюдську силу,але сорочка коханої дівчини Настуні не допомог ла Василю.З досади кинув капелюха об землю і відійшов. Що тут почалося? Насмішки не знали міри,що брехун він і задавака,а сам слабак. Аж почервонів від кпинів Тараса,промовив тільки:» Візьму я її,бо вже брав,а ви обидва будете кукурікати». Взяв сорочку і пішов зі сходу сонця до гори проклятої,так її зненавидів через знущання над ним його побратимів,які пішли за ним. Знову тужився обпершись голою спиною об камінний виступ велетень,та так,що чуть жили не порвав на шиї і руках-жердинах,довго боровся з горою,що аж стогнала, але навіть на кілька сантиметрів не посунулась,а спір вимагав метр і не менше. Тут обпікаючи руки, до їхньої ватри підбіг молодий козак,в якого ледь вус почав пробиватись,подавши двох запечених фазанів і спитав Івана чи не про Вернигору розмова. Іван,перекидав з руки в руку горячого фазана,що аж запечена глина тріскалась та й сказав Стефану Сольчанику,що звати хлопця Тарас і він той,хто назавжди присвоїв Василю титул Вернигори.З смаком ласувала фазанами бойківська шляхта,а в мисках парувала гора гречневої каші. З собою самбірчани мали завжди свою сіль, але на здивування їхнє,доляни мали свою і перець мали,щедро приправляючи для смаку кашу і фазанів. Насолоджуючись такою вишуканою стравою, приправленою димом ватри,попросив Івана розповісти до кінця своє оповідання,Стефан.Але отримав відповіль,що далеко не завжди у Ве ликій Україні козаки мають нагоду попоїсти фазана,тому йому доповість про Вернигору, Тарас,що був його побратимом.А Тарас не був балакучим як Іван,а лише сказав,що втретє після глузування над ним,пішов сам Василь,а вони з братом навіть не хотіли йти і гаяти свій час,бо вже не вірили йому.Він сам попрямував чомусь до водоспаду із західної сторони і через якийсь час почули радісне:»Пішла,пішла,Тарасе,Назаре,до мене спішіть» Не вірячи своїм вухам, побігли до водоспаду і побачили неймовірне:Тільки в портах, обперезаний шкіря ним поясом під потоком різнокольорових капель водопаду,якого обіймала веселка райдуга і цілувала лице його,граючи мускулами, сміявся Василь і на очах хлопців пересував цілу гору з лісом, яка наче змащена олією,двиготіла,але пересувалась не сантиметрами,а цілими метрами.Відсунувши гору,попросив побратимів, замі ряти на скільки він пересунув гору і брати докази факту не зорової ілюзії. Назар першим кинувся у воду і почав міряти метрами,вийшло аж повних 5 метрів, а внизу горіли полум»ям якісь камені-самоцвіти.За ним пішов Тарас,що  побачив в самому низу,біля підніжжя,щось біле,яке цілим пластом,досить глибоко оперезу вало гору. Попробував на смак і зрозумів,що це цілий пласт кам»яної солі,що вийшла на поверхню через велетенську силу карпатського силача. Обидвоє збира ли каміння щоб мати доказ не ілюзорності своїх бачень.Тепер прийшов час кепкувати з Назара і Тараса у Василя і він з величезним задоволенням сміявся над ними, заставляючи їх говорити,що він найсильніший із всіх карпатських легенів,що це вони несусвітні брехуни.А ще обидва брати на його вимогу кукурі кали цілими годинами,а він їх підколював: «Чи бува не забули людської мови півні погані. Якщо почнуть забувати,хай скажуть йому,а він тоді змилосердиться над ними і дозволить говорити людською мовою.Ось так себе розпалював Василь і від сміху тримаючись за живіт качався по зеленій пишній траві.» В соте поди вившись  зі сторони на факт,Тарас промовив:» Ти Василю відтепер Вернигора і всі гори наші знатимуть про те,що ти зробив з горою.Цілий рік так і стояла зсуну тою гора,а до неї на водопій і за смаком солі приходили лісові звірі,серед них карпатські благородні олені,дикі косулі, ведмеді,вовки, лисиці, зайці,навіть цілі стада гірських баранів і цапів приходили  лизати сіль, яка була в страшному дефіциті. Пішов розголос про Вернигору і всі Карпати про це гуділи,аж поки Вернигора,Тарас і Назар не поїхали в пониззя Дніпра-Славути козакувати.Але перед цим Вернигора в присутності багатьох бойків поставив гору на місце звідки її зсунув.Надзвичайна сила Вернигори і його не буденні знання мольфара-характерника не раз спасали товариство від різних бід.Тарас тільки і сказав,що одного разу синє небо і синь ріки злились в одну барву,а жовтим степом сунула Орда і її із козаків ніхто не помітив,лише Вернигора сказав, щоб сховались козаки у  Дніпровських верболозах,а він запустить ману на татар і обійдуть вони їх,а потім коли вестимуть бранців з України в хвості,він дасть команду і шуліками слід нападати та звільняти бранців,а татари навіть не зрозуміють,що трапилось. Так і було,козаки,а їх було з 3 сотні,пересиділи у верболозах від яких татари пройшли може 5-7 метрів і зовсім не бачили чубатих. Коли до місця козацької засідки,підійшов хвіст Орди,за наказом Вернигори,наче ангели-месники вискаку вали козаки і рубали татарву,а ті що їхали спереді нічого не чули і не бачили. Сам Вернигора звільнив біля 250 невільників і невільниць,а знищив татар ще більше. Після цього випадку,коли вони звільнили біля 2 тисяч невільників і татари з криками шайтани,шукали козаків у плавнях, став  козацьким сотником Вернигора і часто використовував свої надприродні здібності характерника в боях з невір ними мусульманами.Після  смачного і ситного обіду попросив Тарас Підкова СОТНИКА Вернигору,щоб він провадив їх в пониззя Дніпра,бо у всьому він йому довіряє і вірить йому все бойківське лицарство.Дуже приємно це було чути сотнику і спитався в товариства тільки чи всі довіряють йому своє життя і свою смерть і почувши, що довіряють, сказав,що поведе їх через Молдову,господаря якого добре знає.Від XІV ст. під владою Молдови,спочатку воєводства, а потім  князівства, опинилася Шипин ська земля,теперішня Буковина.Закарпаття від часів Святого Стефана, хрестите ля Угорщини (ХІ ст.),приєднано до володінь Угорської корони Було воно під владою Русі за короля Лева. На степових обширах після Батиєвого походу, розсе лилися монгольські та тюркські кочові племена, номінально підвладні Золотій Орді,однак практично  нею контрольовані.В середині XV ст. тут постало Кримське ханство,перетворене на сателіта могутньої Оттоманської імперії. Татаро-монгольське нашестя фактично знелюднило територію колишньої Берладської землі,що була заселена  вигнанцями з Галицького князівства і за однією із версій,галицькі вигнанці стали основою козаків.Волохи перебрались за Карпати у Семигород,русини в більш безпечну Шипинську землю та далі на північ за Дністер.На початку XIV ст. Золота орда занепадала. Водночас у  цій місцевості продовжували свої безчинства татарські орди.Вони почали перехо дити Карпати і спустошувати землі Угорського королівства.З 1340-х років угорці та підвладні їм волохи почали здійснювати походи  у Південно-Східне Прикарпаття,проти татар.Про це я розпо відав у 2 книзі в розділі про Белзьку битву.Близько 1350 р. угорсько-волоські війська просунулися до верхів'їв Серету і середньої течії Дністра.В цей час, майже одночасно,Польша захопила більшу частину королівства  Русі включно з Покуттям та долиною річки Черемош.Першим правителем Молдовського воєводства,яке створювалось виключно як захисний рубіж для Угорського коро лівства від Золотої орди,був воєвода  мадярського короля Людовіка з Марморо щини,Драгош.Він протягом 1351–1353 років був фактичним маркграфом  угорсь кого короля в цих землях.Вище я  розповідав про намагання створити Драго-Сасами свого князівства,яке мало бути заселене слов»янами та мадярами.В 1354 р. владу від батька прийняв Сас,що в 1358 році передав владу   синові  Балку. 1359 року в Молдовському воєводстві з'явився  Богдан-1,який посварився з королем Венгрії Людовіком. Конфлікт вийшов ніби-то через перехід на латинсь кий алфавіт волохів Мадяршини.Богдан усунув від влади проугорского Балка, переніс столицю в Серет і організував повстання проти угорської влади,яке підтримали волохи і русини з Мармарощини.За однією із історичних версій воєвода Богдан -1 із землі Марморощини,зокрема земель біля Хуста в Закарпатті, привів з собою кілька тисяч русинських сімей і ними заселив північну Буковину. Вже 1365-го року угорський король змушений був визнати незалежність Молдовської держави,яка до кінця XIV ст. називалася воєводством, а його правителі воєводами. Тільки на межі XIV–XV століть країна почала називатися Молдовською землею-князівством,а її керівники,господарями.Утворення незалежної православної Молдовської держа ви спричинило масове переселення у ці землі православних волохів з Семигород щини і русів із Закарпаття.1367 р. Казимир III Великий, польський король, праг нучи повернути територію,яка раніше належала Галицькому (князівству, а потім королівству), вирушив з походом на Молдовію,але  зазнав поразки на теренах Шипинської землі,значна частина населення якої (через свою православну віру) все більше схилялась до входження у Молдовську державу із певними привілея ми. Край увійшов до складу Молдовської держави в 1367 році. У період з кінця XIV століття до середини XV століття зберігав структуру Шипинської землі,користувався автономним статусом.У подальшому термін Шипинська земля був замінений іншим-Буковина.Слід зазначити,що стутус староукраїн ської державної мови в князівстві Молдова був поширеним з часів утворен ня князівства і навіть в часи гетьмана України Богдана Хмельницького домінував тут як державна і канцелярська мова.Деякі з  православних мит рополитів Молдови і навіть її господарі були поховані у Лаврівському монас тирі,що біля Самбора і про це йшлося у моїй другій книзі. Саме цей факт засвідчує про духовну близькість нашого українського народу з православ ним людом Молдови,адже не хоронили б молдавани своїх правителів в чужому і ворожому їм краю.Зазначу,що Василь Вернигора повів своє шляхетне військо,до речі доволі не погано озброєне, як на ті часи,Шипинськю землею чи Буковиною,а теперішньою Чернівецькою областю і вів своїх воїнів на Поділля, теперішню Вінничину.На Вінничині був осередок козацтва як і на Черкащині і власне з цих земель масово переселялись в Пониззя Дніпра як дрібна чи безземе льна українська шляхта,так  і селянство,яке щораз більше починало відчувати релігійний католицький тиск,хоча перебувало в складі ВКЛ і ще далеко не було Речі Посполитої Не вдалося зустрітись нашому провіднику Вернигорі з своїм старим знайомим,воєводою Молдови через його відсутність в своїй столиці Сере ті. Руху потужної колони вояків, молдавани не перечили,бо знали вони,що Верни гора спас життя їхьому воєводі і вони побратими,а якщо б воєвода був на місці,то вислав б за українською шляхтою, допоміжий загін своїх воїнів до кордону з ВКЛ,а кордон був там,де зараз адмінкордон між найменшою областю України Чернівецькою та Вінницькою областю.Ласкаво-ніжне травневе сонечко ніжно гріло-зігрівало землю- чорнозем,який від такого щастя аж парував з задоволення. Весна- красна була господинею козацького Краю і  гостинно приймала своїх синів,бойківську шляхту,що їхала на вишкіл  до славетних козаків.Частина бойківської шляхти вирішила не йти в пониззя Дніпра- Славути,був цей Край не достатньо обжитий і як правило самі козаки, займались різними промислами від ранньої весни до пізньої осені,а на зиму повертались до своїх осель. Верба звернувся до Орловича і просив у нього дозволу разом з Самбірською та турківською шляхтою  йти в Чигирин,де був зиміввник,або в Черкаси,де знаходилась резиденція Першого Руського Гетьмана, Остафія Дашкевича,щоб найматись до нього в козаки для несення постійної прикордонної служби та козацького вишколу. Вислухавши Вербу,тільки перепитав й нього Орлович чи знає він Дашкевича і отримавши відповіль,що не знає,згадав,що Тарас Підкова говорив,що дуже добре знає гетьмана Дашкевича і навіть служив під його керівництвом.Вихваляв його порядність і хороший навик військвий у нього набували ті,кого він брав у реєстрові козаки.Орлович розповів Підкові,що частина шляхти,хоче контрактної служби в Дашкевича. Відповів Орловичу Підкова,що дехто з козаків підходили до нього і просились, щоб він спровадив їх до Дашкевича і просив його записати їх в козацький реєстр. Причому пояснив, що гетьман руський бере до себе на службу кращих із кращих і багато хочуть попасти в реєстр,але мало хто це право отримує.Запропонував  козак Тарас, що він вибере з шляхти достойних і разом з своїми козаками поведе їх до гетьмана та й попросить його,записати в реєстр достойних. Погодився на це Орлович і були вистроєні  бойківські лицарі разом з кіньми і зброєю для оглядин Підковою. Кільканадцять шляхтичів забракував Підкова,дуже ретельно оглядав зброю, коней,заставляв стріляти то з лука,то з рушниці,перевіряв влучність пострілів,а також володіння шаблею,що мало бути бездоганним. Такій ж перевірці піддавались і козаки,котрі хотіли йти служити до гетьмана, їх також декількох   відсіяв,в основному через фізичні вади і погане володіння зброєю.Перед тими,кого вибрав,а їх було 80,тільки сказав,не всі прой дете відбір у гетьмана,бо він  відбирає сам,може дехто і повернутись,але дорога на пониззя Славутича відкрита для всіх.і дав 1 годину на відїзд загону в Черка си.Через годину,що була використана для обіду, прошалась шляхта і козаки з міщанами між собою,бо доля людська на небі у Господа Бога записана, і багато з них вже більшу в життю не зустрічались, одні загинули в боях,інші оселились вже не Галичині,а у Великій Країні,ще інші козакували все своє свідоме життя. Причини появи козацтва як  військово-господарської організації прикордонної людності чи стану,полягали у зовнішньополітичних обставинах, які склалися в степах північного Причорномор'я в останній чверті XV ст.В кінці XV ст. Османсь ка імперія зруйнувала Візантію та захопила Феодосію в Криму та Білгород Дніст ровський на Чорному морі. В 1478 Кримський улус, через 90 років після підпорядкування королівства Русі  Польщі, визнав верховну владу османсь кого падишаха. Відразу після цього почалися постійні напади на українські землі пов'язані з монаршим домом-хана  Менглі-Герая. Християнське населен ня Криму було винищене.На землях які належали ВКЛ будуються татарсько-туре цькі укріплення Очаків та Тягиня.Південний кордон,що йшов по Чорноморсь кому узбережжю,відсувається далеко на північ.Як читачам відомо,в 1386 році Литовське князівство об'єдналось з Королівством Польським,тоді ж приєд нано і Русь на ніби-то однакових умовах: «Приймаємо і з'єднуємо, як рівних з рівними і вільних з вільними».Ці права підтверджувались пізніше і іншими королями під назвою «Пакту Конвента».Тоді для трьох народів були затверджені посади трьох Гетьманів.На утримання Гетьманів були виділенні староства та рангові землі.Для руського Гетьмана резиденцією було місто Черкаси. Територіа льно руські землі, які належали ВКЛ, поділялись на 4 намісництва (воєводства) (Київське,Брацлавське,Волинське,Чернігівське) з повітами та Северію -Сіверсь ким князівством.На початку О. Дашкевич утворив п'ять полків з «охочих» охочо-конних чи охочекомонних,які мешкали над ріками Самарою, Богом, Дністром. Остафій Ружинський змінив устрій козаків: він утворив 20 полків за містами,в кожному з яких було до 2000 козаків, дав назви полкам за назвами міст,полки поділив на тисячі і сотні,назвавши за назвами містечок:Київський, Чернігів ський,Сіверський,Переяславський,Канівський,Черкаський,Чигирннський,Умансь кий, Корсуньський,Брацлавськй та інші.Полки були укомплектовані з молодих козаків з околиць,охочих кінних шляхтичів та куренів.Половина їх була кінна та знаходилися в степу,половина піша і знаходилася при містах.Одяг і озброєння були в усіх однакове і забезпечувалось воно власним коштом. Під час війни коза ки отримували платню.Січ була на о. Хортиця,а зимівник в Чигирині.За часів правління Менглі-Герая татарські напади відбувались майже щороку. В 1482 піс ля спустошливого їх нападу українські землі в степах перетворилися майже в таку саму пустку,якою були після навали Батия. Перед цим було повністю спустошене Лівобережжя і перетворене в пустелю.Тоді ж був захоплений і розгромлений Київ, а воєвода Іван Ходкевич разом з сім'єю попав в полон, з якого  більше не повернувся.Кримське ханство ставши васалом Османської імперії, почало здійснювати спустошливі напади на Поділля та Волинь,але заходили їх загони і в Галичину.Для оборони від татарських нападів на Правобережжі по Кучманському та Чорному шляхах виникає цілий каскад замків:Кам'янець, Бар, Сатанів, Меджибіж, Вінниця. Основним завданням старост замків, була оборона території від татарських орд. Ці ж старости для оборони замків використовували також місцеве населення.А жителі таких міст як Черкаси, Канів організовували самостійно під керівництвом Отамана нагляд за бродами,через які татари переходили на українські землі,такі як Кременчуг, Гербедеїв Ріг,Тавань Очаків та інші.Як огранізована військова сила,що відіграла значну роль в історії русько-українських земель,які входили до складу ВКЛ та Польського королівства,а пізніше з 1569 року-Речі Посполитої,козаки з'являються у письмових історичних джерелах Першим українським гетьманом був черкаський та канівський староста,овруцький шляхтич Остафій Дашкевич. Власне Тарас Підкова в одному із боїв з татарською Ордою проявив неабияку смекалку і військову мужність спасши життя, Остафію Дашкевичу,поранений татарською стрілою гетьман, що стікав кров»ю, позвав Тараса до себе і запропонував багато золота. Тарас на це відповів, що життя золотом не купиш і ця його відповідь настільки заінтригувала гетьмана,що він поспілкувавшись з козаком Підковою, запропону вав йому стати його побратимом.Обряд побратимства був  розповсюдженим в козаків,а бере свій початок з древніх часів слов»янства і він відбувся на очах всіх козаків,коли сполучена кров з вином побратимів,з»єдналась у срібному кубку і була ними випита.Після обряду спитав тільки Дашкевич чи він знав кого звільняє і що він гетьман руський? Отримавши відповідь,що не знав він його,а з своїм загоном з-за Порогів,їхав до нього на зустріч за наказом кошового отамана Пав люка для передачі листа і побачив як татари оточують один із загонів козацьких, кинувся виручати,бо так говорило   його сумління.Міг у цій сутичці загинути, але отримав побратима і щиро розсміявся молодий козак.Тоді Остафій тільки й промовив:»все своє життя буду тобі вдячний,що попросиш виконаю,якщо зможу  Але про ці подробиці ніхто із загону бойківської шляхти, міщан та козаків,не знав.Коли їхній загін прибув в Черкаси,то побратим Тараса,Остафій Дашкевич давав команди,керував підготовкою виходу з фортеці козацького загону для бою з татарами,про яких йому повідомили пластуни зі степу.Побачивши Підкову пере дав віжки правління хорунжому,а сам поспішив на зустріч з побратимом. Нічого не говорячи,просто обняв побратима і міцно поцілував,коли він зіскочив зі свого коня.З-заді Підкови була майже сотня воїнів і це зауважив гетьман,питаючи:» Чи він не збирається його арештовувати за те,що мало було випитого вина,під час їхньої попередньої зустрічі, і не треба цього,бо у нього повні льохи відбірного червоного вина,яке він для побратима не пошкодує і виправиться.»Почувши відповідь побратима,що не їхав він з Галичини з бойківською шляхтою, щоб аре штовувати гетьмана  русів,щиро посміхнувся у пишні козацькі вуса  гетьман, і спитався для чого  більше війська привів чим з ним було під час обряду побратим ства. На це Тарас сказав правду, шо привів достойних шляхтичів для того,шоб Остафій записав їх у реєстр і дав хороший вишкіл їм. На це сміючись, говорить Дашкевич:»А  ти їх сам провіряв чи придатні вони для реєстру,чи добре стріля ють,чи гарно володіють шаблею, адже знаєш,я сам провіряю і відбираю козаків реєстрових,а платить Велике князівство Литовське за військові походи та відби вання нападів кочових татар. Якщо провіряв,то можна тобі довіряти,бо ти спас мене від смерті і кривої татарської шаблі.» На це була відповідь козака Тараса,що він перевіряв боєздатність як шляхти так і козаків,що відправив декількох з добровольців до їхніх хат,але дякуючи за довіру,просить гетьмана особисто,або з ним,провести стройовий огляд добровольців.«Вдвох проводили огляд доброво льців,шляхти бойківської, кількох міщан і серед них  Стефана Сольчаника та кіль кох козаків і це було без будь-якої підготовки,спонтанно.Дано команду вистрої тись,перевірялась ще й витривалість добровольців після походу.Тарас Підкова за нікого не просив гетьмана,а так само як і гетьман буквально до всього чіпляв ся,то до збруї,то до зброї,то до фізичного гарту і закалки.Після термінового огля ду побратимами добровольців, за згодою двоїх,вирішили, що з 80 доброво льців,непридатні для реєстрового козацтва  аж 2(два),яким про це сказав Тарас з Дрогобича і вони за його порадою відїхали на  Пониззя Дніпра. Влаштувавши достойний прийом побратиму, гетьман намагався його здивувати прекрасними осетрами.З дебелої Білуги,кухарі готували рибну юшку,а осетр був навіть копче ний.,не говорячи про жарену рибу.В козацьку світлицю джури носили вишукані страви,серед них копчена і домашня ковбаса, копчена шинка, готувались м»ясні завиванці,які навчив робити Тарас за Дрогобицьким рецептом. Прекрасне вино з Молдови,з Мадярщини,з Сербії і Хорватії лилось рікою і дегустатори в лиці низового козака Тараса та гетьмана руського Остафія,як правило говорили,що ви но добірне і файне.Правда не дуже сподобалось сухе мадярське вино «Бича кров» Дашкевичу  і він спитався думки про це у Тараса. Тарас нічого не відповів,лише скривив гримасу і цим самим сказав все. Насолоджуючись зустріччю,поволі тік час,наче мед з цеберка,а побратими після доброго вина,почали обговорювати поточні проблеми.Дашкевич скаржився побратиму,що  кожного року татари напа дають на землі України-Русі,женуть в полон тисячі і десятки тисяч бранців і Край наш знелюднюється.А достатньо реєстрових козаків він не має, щоб зупинити цю страшну навалу.Тому дуже доречним є те,що Тарас привів багато добровольців, особливо кінних,бо вони стережуть степ і перші вступають в бій з людоловами.В 1508 році  гетьман Остафій Дашкевич перший раз випробував запорожців в бою проти татар,разом з їх отаманом Павлюком.До цього часу запорожці зимою пере бували в своїх домівках,а на весну,коли татари розпочинали свої грабіжницькі походи,збиралися на островах біля перевозів,через які татарські орди пробира лись на територію українських земель. На цей час вони обирали собі одного або кілька старших,які керували ними під час військового походу.Пізньою осінню знову повертались до своїх домівок.До Остафія Дашкевича козаки об'єднувалися в курені, а курені самі обирали своїх отаманів.Під час військової служби повітові хорунжі наглядали за озброєнням,а в їх руках знаходилися  повітові корогви,вони проводили реєстрацію.Під час військових походів повітові хорунжі давали знати куреням,де проходить збір.Козаків,зібраних для військового походу, ділили на полки,полки на сотні і тоді більшою кількістю голосів вибирали командирів тільки на час походу.На територіях,прилеглих до татарських,інколи, запорожці самовільно обирали старшого і здійснювали напади на татар,забираючи своїх краян,ясир-невільників. Острів Хортиця був назначений Дашкевичом,як місце зберігання зброї, на цьому острові було засноване табірне життя.Запорожці нази вали своє житло на острові-Січ.Всередині Січ була поділена на окремі курені, якими управляли Куренні Отамани.Отаманами управляла Старшина і всіма козаками на острові,Кошовий Отаман,а всіма козаками в країні-Гетьман. Остафій Дашкевич був першим Гетьманом.До нього Гетьмани були тимчасові, тобто обиралися лише на період військових походів.Тарас Підкова побратим гетьмана Дашкевича,був запрошений на сніданок,де відмовився від вина,а пив лише холод ну, аж зимну джерельну воду і добре налягав на запечених куріпок. Отримав від побратима листа опечатаного сургучем для кошового та 25 реєстрових козаків з особистої охорони гетьмана,які мали повернутись через 10 днів з Січі з військом Низовим запорозьким для того,щоб добре дати по зубах татарській Орді,яка мала йти в Україну за ясиром-невільниками на Волинь. Подякувавши за гостинність побратиму, Тарас Підкова відбув з загоном охорони з реєстрових козаків на Січ до кошового отамана.Небезпечний шлях на острів і небезпека перебування там, призвело до того,що там не було жінок.Першим гетьманом правобережних козаків був хмільницький староста, шляхтич Предслав Лянцкоронський.За дани ми Михайла Литвина,за часів О. Дашкевича та П. Лянцкоронського,татарське військо скоротилося на 30 000 (тисяч) осіб. Українських козаків- початково було організовано з метою оборони південно-руських земель,що увійшли до складу Князівства Литовського від степових орд.Це було викликане тотальним насту пом Східного Світу і Великого Степу,через  християнсько-мусульманське циві лізаційне протистояння на території сучасної України.Згодом козаки брали активну участь у війнах з Московським царством на боці Речі Посполитої,а від XVII століття, у рамках Визвольної війни,проти Речі Посполитої. Перші згадки про українських козаків зустрічаються в історичних джерелах 80–90-х років ХV ст..Йшлося про населення центральної України,яке ходило на різні промис ли «в уходи» полювання,рибальство,видобуток солі,селітри або займалося охоро нною службою на кордоні між князівством Литовським і Кримським ханством. Етнічно козаки складалися переважно зі слов'ян,здебільшого українців. Вплив самоназви "козак" на формування сучасного українського народу мав дуже велике чи не визначальне значення,тому з впевненістю можна розглядати поняття українець і козак як синоніми.Говорячи про український козацький народ,чи про козаків-українців маємо на увазі не лише нащадків представників козацького стану Російської імперії чи Речі Посполитої,але власне всіх людей, які відчувають свій зв'язок зі спільнотою християн Подніпров'я,яка массово покозачилась (самоназвалась козаками) в часи Хмельниччини і у яких потім цю зароблену кров'ю і потом самоназву  намагались несправедливо відіб рати народи окупанти, але нічого у них не вийшло.Перший військовий козацький похід, згідно «Історії Русів» Граб»янки,Симоновського,відбувся в 948 р. Про цей похід  писав і Костян тин VII Багрянороднийв «Про управління імперією»:«Ці воїни,часто своїм союзникам допомагаючи,а паче Грекам у війнах з їхніми ворогами, перейменовані Царем Грецьким Константином Мономахом з Козарів на Козаків,-і та назва назавжди вже у них залишилась.»:а Козарами всіх тих, що їздили верхи на конях та верблюдах і чинили набіги; а сю назву дістали зрештою і всі воїни слов'янські, вибрані з їх же породи для війни та оборони вітчизни,якій служили у власній збруї,комплектуючись та переміняючись своїми родинами. Польський істрик,що популярний в Українї,Бєльский,оповівши про похід Лянц короньского під Білгород,вважав це історичним початком козаччини, відзначав, що вона розпочалася з охочих людей, яких зібрав Лянцкоронський.З боку росіян мали місце версії про чорних клобуків як предків  козаків-черкас.Як поляки так і росіяни подібним міфотворенням намагалися позбавити українців претензій на спадковість від часів Русі,а я,надіюсь і багато дослідників нашої славетної історії,доказуємо,що наша історія це не тільки період Русі,  але набагато древніші державні утворення і ми українці- нащадки тих наро дів, що проживали на древній землі Краю-Раю.З початком XVI століття термін «козак» щодо мешканців і добичників з Черкас та інших наддніпрян ських замків,поступово поширився у Великому князівстві Литовському. Козаки були місцевим населенням,організованим для боротьби з татарською ордою, князями ВКЛ.Першими козацькими гетьманами літописці та пізніші історики називають черкаського та канівського старосту-Остафія Дашкевича і хмільницького старосту Прецлава Лянцкоронського.В польсь ких  джерелах саме слово «козак» по відношенню до українських козаків, з'явило ся в 1516 році,після спільного військового походу  О.Дашкевича та П. Лянцкорон ського  проти білгородської орди.За нападом татар в 1515 році на українські землі,козаки спустошують татарські кочовища до самого Білгорода. На той час існувало принаймі два основні типи руського-українського  козакування :Богоуго дна експропріація незаконно зароблених іновірцями статків та майна-діяльність озброєних загонів козаків,які,під проводом місцевих урядників,а часом проти їхньої волі,нападали на татарські улуси та турецькі фортеці у Північному Причор номор'ї.Козацтво стало вітчизною банітовних шляхтичів, профеійних вояків і шукачів пригод не тільки з князівства Литовського,а й з Корони Польської та Московського царства.Промислове уходництво,промисел ватаг уходників,що, вирушали вниз Дніпром аж до порогів та розташованих ще нижче плавнів,де займалися рибальством, мисливством,бджільництвом.На зиму вони, поверталися додому.Місцеві старости з козацьких промислів стягали податки,запорожці намагалися якомога рідше з’являтися в старостинських замках,створюючи власні укріплення(«городки», січі),у місцях свого підприємництва.За умов небезпечного степового кордону, уходники мали бути добре озброєні й захищати себе від нападів татар,ходити в походи і визволяти краян-невільників.Різниця між козаками-вояками та козаками-промисловиками була досить умовною,і одна категорія легко перетворювалася на іншу і їх об'єднував потяг до особистої свободи, яку їм гарантував степовий кордон.

        Перемога козаків гетьмана Дашкевича і кошового отамана Павлюка

                                      над татарами .

  Дорога була знайома як для Тараса Підкови так і для його охоронців,тому їхали козаки швидко на південь і навіть міняли коней на козацьких переправах,де  коні були свіжі по козацьки навчені,не страхались боїв. Степ зеленів аж до видно краю,що сліпив очі насиченням смарагдової барви.Трави буяли,а деякі степові квіти почали свій шлюбний сезон,закликаючи до своєї небаченої краси, різних  диких бджіл, різних комах і навіть маленькі пташки спокушувались неземною красою квітів степу і щебетали так,що навіть повністю глухий міг стати  їх поціновувачем. На видноколі,вирвавшичсь на широчезний степовий простір,ніс свою красу наш Славута- Дніпро  і ніде  жодної людини. Божа благодать та й годі, людоловів не видко.Травневе сонце в полудень припікало,це ж весна,а за нею приходить літо,яке випалює степ і робить його жовтим як солома. Козаки пусти ли коней пастись,а самі пішли до могутньої ріки Дніпра,щоб порибалити,були ці місця доволі глибокі і водились в них не тільки соми велетні,але й благородні осетри. Тому облюбували ці місця козаки і завжди коли йшли з  Черкас в пониззя Дніпра,відпочивали тут і рибалили.Але те,що відкрилось їхньому зору,було приго ломшливе і не піддавалось жодному поясненню та навіть розумінню. Тарас не вірив своїм очам,бачив два козацькі човни-чайки,а біля них з десяток козаків з пилами, сокирами, долотами,які майстрували так завзято,що нічого навкруги не бачили.Наказав своїм козакам спостерігати і не йти рибалити і тут вгледів свого доброго знайомого,низового козака-характерника Андрія Волю,що керував козака ми і віддавав команди.Перед очима відкрилась якась дивна картина, запорожці витягнули на гірку-кручу другу чайку, а звідтам кріпили її як верх на першу, скріплювали якимось клеєм,конопатили і над цим дивом монтувався по сучасно му говорячи, перископ.Андрій бігав наче навіжений і за його командою на другу чайку закріпили видовбане дерево,добре склеївши його до верху і накривши очеретяним дашком.Тоді почув, Андрієве,«відпочиньмо трохи,треба, щоб наша лодія  склеїлась і була міцною як ми козаки,а після всі ми підемо під водою до нашого острова.» Від здивування і почутого Тарас Підкова,роззявив рота і довго його не міг закрити і все не вірив почутому,але голос Андрія переконував його що це реальність.Гукнув пароль запорожців;» Пугу…Пугу… Пугу і на цей заклик відповів,Андрій »Козак з Лугу,»правда нікого не розгледів в густих зарос лях верболозу,запідозрівши,впізнавши голос свого товариша військового, Тараса Підкови,який виринув біля нього з оголеного шаблею наче примара і сказав,що татари їх всіх вже давно б перестріляли з луків.На це товариш відповів, не так скоро,адже в нас буде  підводна лодія через кілька годин і ми б втекли Дніпром аж до порогів. Обнялись і говорили.Андрій Воля,сам показав рибалкам місце,де вони піймали велетня сома і навіть велику Білугу,а його друг Стефан Корінь на своїй підводній одномісній лодії,кілька день тому,досліджував рибну яму і виявив там багато сомів і осетрів.Реєстровці відійшли кільканадцять метрів, нако пали хробів-червів змайстрували вудки і почали рибалити і так їм повезло,що буквально через півгодини з десяток цінних осетрових риб,серед яких виділялись стерлядь не мала,та добра і гарна біла різнорибиця-щука,короп,були на березі.Аж тут почулось від наймолодшого Василька»Допоможіть,бо мене щось страшне тягне в річку.» Підбігли,а Василь вперся двома ногами в берег, вудилище з лози зломилось, лише міцна линва з гачком і камінним грузилом натягнулись немов струна.Василь був міцним парубком,мав досить сили,шоб справитись з татари ном дужим,а не то якимось сомом. Наживку мав незвичну і коли довідався,що їде на Хортицю,взяв її з собою,і на неї він завжди ловив сомів,бо спеціалізувався на них,звідки і прозвише йому дали козаки- Василь Сом.Цю наживку за ніякі гроші не видавав товаришам,але була вона смердючою і тому відходив від козаків Василь і рибалив сомів сам.Втрьох витягували линву-шнур і боролись з сомом що мали сил,і були моменти,що сом вже перемагав козаків, Навіть силача Ореста потягнув  та й опинився в Дніпровських водах він, і його чуть не забрала на дно річкова вирва.Ну і що гріха таїти,плавав Орест не мов Сокира,правда міцно три мався за шнур і тягнув його до берега.Тільки коли надійшов Тарас Підкова і разом з Олексою взявся допомогати тягнути це чудо-юдо рибу кита,спільними зусиллями витягнули сома на дніпровську кручу. Це був монстр оброслий водоро слями чи річковим мохом як казали козаки,що мав своєю довжиною біля 2 метрів,маленькі,немов заплилі жиром очиці, довжелезні вуса і величезну голову, якою хапав судорожно повітря.Василь Сом,після того як подужали сома,сказав козакам,що має ця риба понад 150 кг ваги і напевне людожер.Реєстрові козаки довго обговорювали рибалку,навіть роздивились загнуті всередину зуби річкової потвори,але вже біля вогню ватри- костра.На  язиках полум»я,гойдався великий-величезний казан,а в ньому першою виварювалась голова сома-людожера,а потім добавлялись цілі осетри і річкова білорибиця для тройної рибної юшки разом з корінням різним. Були на юшку запрошені і запорожці,що мали свої глибочезні дерев»яні тарілки і ложки і вся козацька рибальська ватага ласувала і насолоджувалась прекрасним і чудовим смаком тройної козацької риб ної юшки.Самі, хто  хотів брали добавку та й розмова між козаками була  цікава. Розпитували реєстровці з Черкас,де знаходиться іх кошовий отаман Павлюк,бо везуть йому листа від гетьмана Дашкевича і за розмовою перейшли і до витвору дивного,підводної лодії,яку гойдали дніпровські хвилі.Так виходило, що найбіль ше цікавився цим плавзасобом козак Підкова,що зустрів кількох знайомих серед майстрів і найбільше розпитував козацького характерника і свого друга Андрія Волю,який як вмів так і пояснював.Через це виникали неточності,непорозумін ня,бо козак Воля був прекрасним майстром,але нікудишнім розказчиком,а Підко ва твердив,що така лодія не має жодних шансів плисти від водою.Андрій говорив,що вже таку ж конструкцію лодії,тільки меншу,використовує не один сезон Стефан Корінь,а вони цю лодію вдвох змайстрували, після того як він бачив сон,і в ньому всі деталі лодії. Зараз доведуть лодію до завершення і мож ливо вечірком підуть до Хортиці,де на них чекає кошовий Павлюк. Тарас смію чись сказав,що в друзки розіб»є Дніпро-Славута цю лодію і забере їх усіх до Неп туна, поріг Ненаситець. На це отримав резонну відповідь,що не настільки вони дурні як Тарас мудрий. Ще до Порогів пришвартують свою лодію до берега,бо дуже легка вона в управлінні і запропонував Підкові стати командиром підводної лодії.Сперечались,чуть не побились і Підкова вже майже піймався на гачок дос відченого рибалки Андрія,який стверджував,що лодія швидка і поки  його реє стровці доскачуть до острова,він відвідає службу Божу в козацькому храмі Божо му.Дав команду реєстровцям черкаським Тарас,щоб відпочивали і вирішив пер щим із козаків бути і команлиром і лоцманом підводної лодії та спровадити її до Хортиці,зустрітись з кошовим Павлюком та передати йому листа від гетьмана Дочекавшись  надвечір»я спостерігав за випробовуванням підводної,першої в світі субмарини,але щось  пішло не так і лодія почала протікати,а це вимагало додаткового часу на усунення недоліків.З досади Підкова аж скривився,підійшов до Волі і побажав йому успіхів у його починаннях та сказав, що буде неймовірно радий,коли почує,що його лодія добереться  до Хортиці хоч колись,а він відбуває  туди вже зараз. Дав команду,козаки добре відпочили і навіть поспали трохи,а коні були неймовірно бадьорі після вівса і загін поскакав на південь вздовж Дніпра- ріки. Надвечір»я м»якеньким дотиком ніжних долонь,наче люба і кохана дівчина, обіймало козаків,які скакали швидко і різво до Хортиці,зовсім не стомлюючись. Небом плив немов човен по ріці, повний місяць,залишаючи сріблясту доріжку у водах Дніпра,а козаки-реєстровці,знаючи дорогу,скакали повним ходом,не зупи няючись.Місяць,побратим козацький, так добре освічував дорогу,що було видко як в білий день,а це була південна, українська тиха,степова,аж чорна ніч,що оглу шала запахами степового різнотрав»я. У другій половині ночі скомандував Тарас своїй охороні,щоб зупинились і всі трошки стомлені, але щасливі, відпочивали, виставивши перед цим охоронців,що стерегли степ,звідки могли появитись непро хані гості,татари-людолови.Ледь сонце посміхнулось новому дню як Підкова дав команду сідлати коней і його загін поскакав назустріч долі. Прибули на Хортицю в обід і з Січі,що була дерев»яним і зрубаним з колод містечком, доносились чудодійні запахи,які так веселили серця козаків,які не знали жіночої ласки та переваг життя міщан чи шляхтичів,а мали благо велике-ВОЛЮ і СТЕП. Впізна вали Тараса,що раз більше козаків і вітались всі з ним, бо добре знали його хоробрість,відвагу,смекалку,чудовий компанійський характер, а дехто випробу вав на собі  і його тяжку руку. Розпитав у хлопців-молодців де зараз кошовий отаман Павлюк і отримавши відповіль,що в куріні у писаря, попрямував туди. Зайшов,привітався з козаками-курінними,писарем,і аж далеко в кутику впізнав кошового,що був невеликого росту,але широкоплечий з ціпким поглядом. Окремо привітався до кошового,та сказав,що має листа від гетьмана Дашкевича для нього.Покликав до себе Тараса кощовий,посадив на стілець дерев»яний навпроти і наказав читати листа і говорити,ща на словах велів йому передати Остафій,що є побратимом Підкові. Павлюк не був грамотним,але був видатним тактиком боїв з кочовими татарами і на практиці часто застосовував знання, які були ним здобуті під час війни чеської під проводом князя Федора Острозького. Почувши з листа,що просить його гетьман прибути якнайшвидше з своїм війсь ком низовим запорозьким,бо життя не має через щорічні татарські напади,що обезлюднюють наш Край-Рай,промовив:» Мудрий і справедливий Дашкевич, давно чекаю такого запрошення і підемо ми,та й поб»ємо цих негідних,скажених собак татарських,а чи підеш з нами ти, Тарасе?» Не читав того рядка,де побратим Остафій,просить Підкову приєднатись до походу,але засумнівався,що Павдюк не грамотний,бо заглядав через його плече до листа і він.Відповів,що це велика честь для нього і почув:«Назаре,збирай велике коло козацьке,маємо вирішити дещо.Коло через 2 години»На майдані,коло церкви і древнього дуба Хортиці кипі ло,бурлило наче в казані, козацьке море. Перепитувались і дивувались,чого це кошовий зібрав коло,і не мале,а велике. На великому козацькому колі вирішува лись великі і життєвоважливі для козаків питання і це настрожувало.Аж на поміст забрався кошовий Павлюк з старшиною,підняв до гори руку,просячи вга муватись і промовив:»Панове–товариство, важливі новини доповість Вам Тарас Підкова,якого добре знаєте,а після цього коло вирішить,що будемо робити і позвав Тараса» Тарас доповів,що був в Черкасах,куди привів бойківську шляхту і оформив більшість в реєстрове козацтво.Потім мав зустріч з гетьманом Дашкеви чем, що сказав йому про те,що його пластуни доповіли,що хан Герай збирається в травні йти на Волинь і грабувати та нищити Край і що татарські навали зроби ли неможливим життя в Краю,тисячі і десятки тисяч краян,людолови перетво рюють на ясир і продають в рабство.» «Про це знаємо самі і без гетьмана, твого побратима,почулось з козацького кола.Говори,чого зібрались.» Підкова доповів, що просить гетьман допомоги  у запорозького коша для відбиття татарського нападу і порятунку Батьківщини» Зашуміло,загуділо,заревіло козацьке коло і гортанки козаків кричали і вимагали в кошового,негайно йти на допомогу гетьману і щоб він вів їх в  Умань чи Черкаси. Сказав і одночасно спитав Павлюк чи візьмуть козаки з собою в похід сотника Підкову і чи будуть йому коритись.У відповідь звідусіль доносилось,»Достойний бути сотником Підкова, корити мемось йому,хай йде з нами з козаками-молодцями.»Тоді промовив Павлюк:» під ходьте браття до курінних і зголошуйтесь добровольцями. Особисто поведу Вас у Черкаси чи Умань і не дамо матері -Україні страждати від бусурман поганих. Завтра зранку рушаємо в похід» Також сказав кошовий,що прибув Василь Воля на лодії і випробують її завтра запорожці.Вияснилось,шо спасати Україну,де залишились брати і сестри, батьки, матері, дідусі,вся рідня від нехристів-татар, готові всі без винятку козаки. Але так не буває,щоб недавно збудовану з такими зусиллями Січ,козаки залишили без догляду.Тому кошовий  вирішив на Січі залишити старших і досвідчених козаків-рубак,до яких сам себе відносив,а з ним в похід мали йти молоді,жваві, шустрі  та хоробрі добровольці,молодого віку козаки.Таких зголошених виявилось досить багато,аж 7 тисяч козаків-молодців не рахуючи тих,що мали приєднатись до запорожців по дорозі із козацьких поселень,куди були відправлені посланці.На Хортиці залишилось з 7 сотень козаків,а з кошовим вирушили і недавно прийняті до козацьких лав,бойківські шляхтичі,які швиденько адаптувались до суворих реальностей козацького життя. Серед них був і Ярило Орлович,який вів свою бойківську сотню,на допомогу гетьману Дашкевичу і на  свій перший бій із знахабнілими татарами.У цій сотні був і Тимофій Іськович,Стефан Торчинівський,Семен Петрівський з шляхтичів та  кілька міщуків,що створили земляцтво і міцно тримались купи. Кошовий Палій спитався у козака-характерника Волі,де його лодія-човен схована і чи змо жуть на ній швидко йти вверх Дніпром старшина козацька і скільки козаків поміститься в човні?Питання кошового Павлюка було несподівано складним, тому відовідь характерника Волі була нестандартною. Якщо швидкість підводної лодії за течією була  навіть досить хорошою,і не дуже вони відстали від реєстров ців Підкови,то так сказати,що будуть надшвидкими  проти Дніпровської течії кошовому,він не міг. Сказав тільки,що «не знає якою буде швидкість проти течії ріки,а поміститись може в лодії до 50 чоловік і серед них мають бути  дужі гребці.» В описуваний мною час,читачу,ще моторів не було, використовувалась сила вітру через вітрила і сила людських рук. Павлюк тільки й промовив до Волі:» Та кажи вже,що не вибробовував човна проти течії,а то городиш,не знати що» Але хотів побачити човна сам на свої очі і коли підїхали до місця,де був човен схований,з старшинами,серед яких був і Тарас Підкова і Василь Верни гора,зайшли у човен і роздивлялись його чудернацьке оснащення з середини. Залишився задоволеним оглядинами човна кошовий і вголос сказав Волі: »Зали шайся тут,керуй тими кого залишиш,але не багато залишенців,ну з 15,досить-пробуй, експериментуй,думай і по моєму поверненню, розповіш чого досяг»  Запорожці з малиновими стягами і навіть козацькими піснями продовжили рух.До кошового підійшов сотник Підкова і сказав,що слід припинити горланити пісень,бо ворог-татарин,може бути близько,а відтак,щось не добре для себе запідоздрити,та й варто до гетьмана Дашкевича надіслати посланців і скоорди нувати їхні спільні дії. Визнав слушною цю заувагу кошовий і віддав наказ по війську пришвидшити хід і припинити пісень.,а до гетьмана були відправлені посланці У сотні Вернигори служив шляхтич один,на прозвисько Змій Іван,який так ненавидів силача і характерника,що постійно сичав і бризкав отруйною слю ною на всі сторони та навіть дозволяв собі не виконувати накази сотника. Верни гора був добряком через силу свою богатирську,але і його терпінню і милосердю прийшов кінець,коли змій засичав, що татари ходять в походи тільки пізньою осінню або на початок зими,але аж ніяк не пізньою весною і шо це Вернигора переконав кошового йти в Черкаси,а там їх усіх жде не здобич,а гірке розчару вання,бо татар не буде. і не буде здобичі.Вернигора попросив кошового забрати з його сотні козака Івана Змієва,що був як тепер говорять,етнічним москалем і вислухавши його аргументи,кошовий віддав наказ перевести  Змія в новосформо вану сотню Тараса Підкови,в якій було багато галичан.Як відомо галичани сприй мають нащадків андрофагів-москалів як етнічне сміття і непотріб.І дійсно,скоро проявились погані риси Змієва Івана під час перших сутичок з татарами і серед них виділялось його боягузтво і паталогічна брехливість,він навіть вже забував, де говорив правду,а де брехав і жив у такому спотвореному своєю ж брехнею світі.За такими принципами зараз живе Путінська Росія,навіть не контролює того,що говорила ічорп, позавчора і вже не знає.де правда,а де її ж брехня. Вже в сотні Підкови пробували галицькі козаки вплинути на характер Івана Змієва,але де там,без користі були ці намагання,а воно пато логічно брехало. Тому тримався осторонь козаків, не допускали його до себе галичани і загинув в першому із боїв з татарами Іван Змій,його брехливе горло перестало вивергати словесний понос-мат і брехню постійну.Ніхто з козаків навіть не подумав прийти брехуну на допомогу.Через неповних два дні до кошового повернулись його посланці до гетьмана,що привезли листа йому і який він дозволив зачитати сотнику  Підкові, а саме  він їздив з посланцями до гетьмана.Зачитав листа Дашкевича кошовому отаману,де сповіщалось,що татар ська Орда вийшла з Криму і веде їх в Українську Волинь сам кримський хан Менглі-1 Герай і такого ще не бувало. Сповіщав ,що орда розбита на три частини і дві з них йдуть Чорним шляхом,а одна-Кучманським,що вислав він до хмільницького старости посланців,які просять його взяти на себе відбиття  татарського походу на Волинь по Кучманському шляху. Наказав гетьман замаску ватись біля Дніпра запорожцям Павлюка і не видати себе до часу, поки не пройде основна частина Орди,аж тоді отримає кошовий письмовий наказ,або умовний сигнал,атакувати всіма своїми силами татарву.Він ж вдарить одночасно своїм реєстровим козацтвом і візьмуть татарву в кліщі і ще питався чи має з собою Павлюк,знамениті вози та гармати,які рекомендував застосувати при потре бі,вихваляючи уміння Павлюка керувати ними, адже ніхто з українців в кінці 15 століття не мав таких добрих навиків таборитських боїв як Павлюк.Коли П.Лянцкоронського,посланці від Дашкевича, застали в Хмільнику,і передали йо му прохання гетьмана,він зібрав своїх козаків і оголосив збір охочих зі зброєю для боїв з татарами,що мали йти на Волинь по землях Поділля.Тестем П. Лянц коронському був гетьман ВКЛ,Князь Констянтин Острозький,а дружиною Софія Острозька-дочка князя Констянтина,переможця москалів в бою під Оршею. За деякими даними в цьому бою, брав безпосередню участь Предслав Лянцкоронський,що веде свій родовід з Малопольщі біля Кракова і його предки отримали від короля Польщі Казимира-111,у спадок за заповітом замок Лянцко рона за особливі заслуги. Був він на святій землі і отримав лицарський титул-лицаря храму Гроба Господня. Був придворним дворянином королів Олександра Ягеллончика та Сигізмунда  Старого.Неодноразово обговорював з князем-тестем Острозьким проблеми захисту кордонів Великого князівства Литовського. У літо писі Григорія Грабянки  він згадується і говориться,що Предслав Лянцкоронсь кий був першим козацьким гетьманом:»Року 1506 гетьманом війська запоро зького був Прецлав Лянцкоронський, людина з сенаторського роду. Він багато разів щасливо воював з козаками землю османську.»Олександр Ріґельман в своєму літописі називає  хмільницького старосту П. Лянцкоронського другим гетьманом,після Остафія Ружинського.»Остафія Дашкевича він називає пер шим гетьманом, який організував козаків і за свої заслуги вже в 1505 рроці. отримав від Сигізмунда  Старого для своїх козаків, привілеї на землі у Брац лавському і Київському воєводствах.Автор має право вважати Остафія Дашкевича першим гетьманом  реєстрових  черкаських козаків і одночасно гетьманом запорізьких козаків, а Лянцкоронського-низових козаків.Гетьман Остафій Дашкевич просив і не наказував П.Лянцкоронському,тому,що  знав  його статус і повагу серед низових козаків до нього.В свою чергу П.Лянцкоронський поважав О. Дашкевича,визнавав його військову мудрість і неабиякий стратегіч ний і тактичний хист і власне з цієї причини зразу погодився на те,щоб перего родити дорогу на край Волинський та дати бій людоловам,яких як і більшість людей,ненавидів,але просив  військової допомоги в Дашкевича. Лянцкоронський мав повну волю у своїх діях і вчинках щодо збору козаків,їх  військового навчан ня,щодо тактики бою і зовсім не залежав від Дашкевича.Так біг час,а татари зібравшись на Перекопі,чекали свого хана, Менглі-1 Герая,який мав сам вести їх на Волинь.Чорний шлях починався з Перекопського перешийка і йшов на північ, через запорозькі степи,на верхів'я річок Інгулу,Інгульця,Тясмину,повертав на захід та розгалужувався на декілька шляхів Київський північний або північ но-східний-на Кременчук,Київ,проходив  Черкаси,Канів,Звенигородку, Богуслав, Лисянку,Тетіїв потім далі на Заслав, Полонне,Луцьк,Володимир-Волинський,на Волинь.Північний шлях Чорний:Замость, Сокаль Немирів,Рава-Руська,Магерів, Белз,Жовква,Великі Мости,Городок,Львів.Був татарський маршрут руху несподі ваним і неочікуваним для козаків,бо йшла Орда не північним чи Київським шляхом,а повів її хан з роду Гераїв,середнім шляхом,що проходив поблизу Шпо ли,Умані, Яніва, Тального,Дашева. Біля Липовця північне і середнє розгалуження з'єднувалися і далі Чорний шлях пролягав у напрямку Тернополя. Місцем зустрі чі і козацької засади мала бути місцевість біля теперішньої Умані, де на татар чекав корпус запорізьких козаків з кошовим. Кошовий Павлюк у всі свої похо ди брав вози і як правило вони були обковані і добрі,а на них везли-крупи, муку,сало.а де ж без нього,малі гармати,мушкети, рушниці,кулі і ядра гарматні-це був козацький обоз.Обоз не був тягарем під час боїв,а під вмілим керівництвом Павлюка,перетворювався на засіб Перемог над ворогом і не раз виручав козаків. Павлюк зручно облаштував свій табір в лісі, недалеко від переправи,яку обов»язково мали проходити татари і зібрав до себе старшин.серед яких були наші знайомі Підкова та Вернигора. Під час обговорення теми як слід діяти,коли татари будуть йти на Волинь повз Умань, вирішили,що татар слід пропустити на другий беріг ріки і власне там розбити військовий табір,тим більше,що  ліс там був навіть густішим і зеленішим.Павлюк спитав у Вернигори чи можна залучити мольфарів-характерників і отримав відповідь, що це місце просто ідеально підходить для того,щоб пустити ману чи туман на татарів і малою кров»ю побити Орду,тим більшке,він знає,що є досить багато магів серед козаків сотні Підкови і в нього вони є серед бойківської шляхти. Назначив кошо вий Вернигору старшим над козацькими характерниками та звелів збиратись їм і обговорити послідовність своїх дій,що було аж тричі зроблено до появи татар і їхні дії відзначались дивовижною синхронністю.Також виділив гармашів,козаків-влучних стрільців з рушниць,навіть хороших лучників добре тренували.Все це була гвардія запорожців,яка мала нанести страхітливої потуги удар з-за возів,а забеспечити  вихід на табір з гарматами,мали швидкі загони легкої кінноти, імітуючи відступ,виводячи татар на свою погибель-смерть. Ще одну новелу ввів Павлюк, ніхто не буде чекати листа з гетьманським наказом про наступ.Коли побачить він,що є необхідні умови,то сам віддсть наказ,а це несподіваність і раптовість козакого випаду,а значить і Перемога.Кучманський (південний),або Подільський ШЛЯХ,йшов посередині Поділля,долиною річки Бог,через Тома ківку,Торговицю,Саврань,річки Кудима, Кучмінь від якої походить назва поганого татарського шляху,а далі Чорний шлях (Караванна дорога).Під  Липовцем з'єдну вались з «Київським» шляхом і  через Хмільник, Бар,Тернопіль  простягався на захід у напрямку Волинських міст чи  Львова.Біля Хмільника багато лісів, прек расних озер,навіть боліт і цією перевагою вирішив скористатися П. Лянцко ронський,розставляючи свої козацькі загони так,щоб вони могли чути і бачити своїх сигнальщиків і злагоджено діяти,а від злагоджених дій залежав успіх або поразка. Були 20 числа травня 1506 року, коли Кримська Орда,яку вів  хан Менглі -1 Герай,трьома колонами рухалась  Чорним шляхом.Точніше хан вів дві колони особисто сам і підійшов до Умані. Середній шлях вибрав хан,а  це було повною несподіванкою для Дашкевича і Павлюка.Знаємо,що хан завджи був мудрим полководцем і це нам відомо із слів беклярбека Ногая,королю Русі Леву Данило вичу.Друга,менша військова колона,рухалась Кучманським шляхом на Хмільник, але її  особливістю було те, що мала в своєму складі загін туруцьких яничарів, світловолосих та багато серед них  синьооких.Здавалось,що ці велетні, роздив ляються світ величезними синіми озерами а не очима,як правило це були слов»ян ські-українські сини,ще в дитинстві продані в турецьке рабство. В Орді, розділе ній ханом на 2 частини,що йшли через Умань,був загін єгипетських мамлюків, що також формувався в основному із слов»янських–арійських синів.Хан Менглі Герай як би відчував біду і всюди нишпорили загони його розвідки,навіть заходили в ліс,де  мав  би бути запорізький кіш.Заїхавши кіньми в  уманський ліс, нічого і нікого там не виявили,тому доповіли хану,що загроз немає,а з кущів верболозу,старезних верб за татарами спостерігали уважні очі запорожців з дру гого берегу.Павлюк дав команду,щоб почали свою роботу козаки- характерники Вернигори,які послали туман на татарські очі,хоча далеко вже не був ранок,а ближче було до полудня. Вернигора сам чаклував,а йому допомагав Іськович, якого особисто вибрав сотник,тому що був вельми обдарований своїм родом, мольфарськими здібностями. Почалась переправа татарських туменів,а було їх досить багато,тому на совість працювали характерники-козацькі і жодний із розвідників не заїхав у ліс.Один випадково приблукав, але наповал був вбитий козацькою стрілою в горло.Бродом,коні везли чи то вершників,чи кентаврів,бо татари виглядали одним цілим із своїми кіньми і що раз більше  їхніх тисяч опи нялось на другому крутому березі. Жодного звуку не почули татари з лісу,а туман дужчав.Коли татари-людолови почали марш на Умань,Павлюк мовчав,але потім дав команду і з  зеленого лісу,замасковані гілками дерев,на рівнину вискакували козаки,які по страшному крущили булавами, рубали шаблями.а козак Іськович і ще декілька характерників, вбивали двогострими  руськими мечпми,цих нехрис тів. У козаків було саме менше з 25 характерників і кожен з них знав, що і коли саме має робити,тому татарам здавалось, що незлічена сила зелених людей,оточи ла їх і нещадно вбиває.Задурманені марою, татари масово вбивали одні одних, думаючи,що рубаються з козаками, а фактично на шаблях бились між собою. Поки інформація про напад козаків дійшла до хана Кримської Орди, фактично був знишений хвіст другої колони і кілька тисяч татар полягло від козацьких рук. В бій рвались всі татари,а найбільше загін мамлюків,що мав у своєму складі десь з 500 шабель.За командою Павлюка легкі козацькі загони почали наступ на декількох напрямках, маючи за мету не так дійсні бої як вивести татар на прямий вогонь вогнепальної зброї,гармат, рушниць,мушкетів,пістолів з-за возів козацько го табору.За допомогою мани характерників,а особливо потужною вона була в Іськовича,добралась  вона до Менглі-1-кримського хана.Обдурений фактично гіпнозом,бачучи,що козаки втікають з поля бою і що його загони перемагають, віддав команду переслідувати і знищити козаків.Цього вони домагалися і задачу свою виконали,вивівши татар,а серед них і мамлюків,на гарматний і мушкетний табір.Сам кошовий керував діями своєї гвардії і віддав команду козакам розійтись,після чого козаки кинулись в розсипну і озвірілі в погоні людоло ви,перед собою побачили табір з возів. З-за возів лунали постріли малих гармат,навіть кілька середніх,подали свій голос і ядра попадали в задні ряди наступаючих,передніх косили влучні постріли з мушкетів і рушниць,а тих,що були біля самих возів, вбивали козацькі стріли,які влучали тільки в шию як колись антські лучники князя Вожака.Від такого видовища стине кров в жилах,а мамлюки, що були просто байдужі до своєї смерті.бо так були виховані і ніхто та й ніколи їх не оплакував,були козаками винищені до ноги.Коні ломали собі ноги і храпіли, багато з них здохло прямо на полі бою і побачивши,що наступ татарський зірвано, кошовий отаман Павлюк віддав команду всім запорожцям йти в наступ. Це було щось жахливе,адже гіпноз козаків характерників,майже бездоганна військова майстерність гармашів-запорожців поєднана з нечуваною відвагою і небаченою організованістю війська низового,приносила ПЕРЕМОГУ.Аж тут почули запорожці і сам кошовий, умовний сигнал,а це означало,що реєстрові козаки гетьмана Дашкевича почали бій з Ординцями. За цей час запорожці майже закінчили розгром хвоста другої колони і окрилені командою кошового йти вперед, переслідували загони татарські,які мов від самої смерті, втікали геть з поля бою.А гетьман реєстрових козаків  Остафій Дашкевич, помітивши певний безлад в передових загонах татар ських,зрозумів,що кошовий Павлюк пішов у бій без його команди,але як розум ний полководець,цінував ініціативу,дав команду кращим козакам атакувати пере дові загони татарські. Реєстрові козаки як зараз контрактники,їхнім фахом і основною роботою є війна і військове мистецтво,тому наступ  козаків був організованим і бездоганним. Вони йшли оголені до пояса з шаблями в руках і не боялись зовсім ні татар-басурман,ні самого дідька лисого,а захищали всі своїх рідних і знайомих, краян,від непрошених ніким гостей. В 21 столітті таким непрошеними гостями в нашому домі є окупанти-москалі,в сотні раз гірші за татар-людоловів,адже їх ніхто з їх дому не виселяв насильно,а ці потвори, завезли етнічних касапів в Крим,Донбас і зараз до послідньої їх каплі крові, захищають «русский мир» і язик-феню колословянську.Було завершено розгром основних двох колон татарської Орди біля Умані і хан Менгі-1 Герай, потомок Чингізидів і вірнопідданий Великої Порти,мусів беславно повертатись, точніше із залишками Орди,перейти на Кучманський шлях,надіючись,що його візир прорветься без боїв на Волинь і набере ясиру.Не знав,що всі його плани відомі гетьману Дашкевичу і він опереджав хана у всіх його починаннях. Коли візир татарського хана іх своєю частиною кримської Орди підійшов до Хмільни ка, той зустрів непрошених ніким татар, непривітно.З навколишніз лісів наче комарі вилітали малочисельні козацькі загони і пили потроху кров татарську. Немов  надокучливих мух відганяв цю комашню, візир,бо вірив,що татарська сила нездоланна.Не знав,що сам П. Лянцкоронський,староста Хмільника, за про ханням гетьмана О.Дашкевича,очолив спротив татарам,а його хан потерпіпів повне фіаско-поразку під Уманню від козаків реєстрових і запорожців.Після  Перемоги під Уманню О. Дашкевича почали величати не тільки першим гетьманом,але й гетьманом Запоріжським,заслужено. До Хмільника також спішили реєстрові козаки О. Дашкевича та запорожці Павлюка,серед яких була сотня бойківської шляхти Ярка Орловича,що дуже хотіла допомогти братам і добре провчити людоловів як це було під Уманню.Прославився тоді серед стар шини-сотник Орлович як добрий командир і хороший характерник,а серед шлях ти проявив свій відважний Характер шляхтич Торчинівський Стефан,який на своєму коні врізався в гущу татарської кінноти і використовуючи свій високий зріст і неабияку силу, кремсав татар шаблею так, що вони від нього відскакували наче блохи з кожуха в більшості випадків мертвими або сильно порубаними. Спас,чи врятував від татарської небезпеки  свого краянина, шляхтича Петрівсько го Семена,але вже біля Хмільника,після чого вони стали побратимами. Маючи неабиякий військовий досвід і зовсім мало часу для зустрічі неприятеля П.Лянц коронський  розпитував у свого тестя,князя Констянтина Острозького,що б він зробив на його місці, коли жорстокий ворог на порозі дому.Діючи за розумною підказкою свого тестя,наказав викопати  декілька величезних ям-пасток, дно яких обладнав загостреними палями,а зверху так замаскував зеленими гілками, листям,травою,що навіть зблизька дуже важко було здогадатись,що це яма- паст ка  Причому ями були викопані і обладнані в одному керунку, і саме трохи далі за вовчими ямами, були суцільні болота,в яких багато татарських вершників втопи лось і їх поглинула гниль болотна.Знав Предлав тактику татарську,адже вони як бик на червоне,реагували на втечу противника і таким чином їх можна було заманити в засади.Не знав Лянцкоронський,що на допомогу йому спішать реєст рові та запорізькі козаки і тому дуже зрадів,коли побачив біля себе гетьмана О.Дашкевича з його загонами,а допомога була йому ой як потрібна,тому що не встиг зібрати багато охочих козаків,а ті що зібрав як правило були піші і погано озброєні,переважно косами на держаках,що була зброєю селян. Зате реєстровці гетьмана мали рушниці,мушкети,пістолі,шаблі і володіли зброєю досконало,а запорожці мало в чому їм поступались,хіба в досвіді. Двоє наших полководців розробили тактику бою, суть якої в тому,що мали заманити,відступаючи козаки на околицю лісу татар,а вони, попровалюватись в ями і там гинути на палях,а біля ям були реєстрові козаки,що  з кількох метрів майже впритул розстрілю вали татар.Ті з татар,що обійшли ями-пастки,потрапляли в обійми боліт,які із задоволенням великим,пожирали  тисячі людожерів Вдалось виконати все задумане ,ще до приходу хана і втягнути татар до лісу,де їхні переповнені кров»ю ненависті очі,опинялись у  темних вовчих ямах і вже ніколи не бачили сонця чи місяця,або затягували в свої нетрі болота. Сотник бойківської шляхти Орлович мав у своєму розпорядженні до 10 характерників і це він так пустив мару,що татарам ліс здавався чистим полем,а козаки,своїми татарами. Наче стріла пущена з луку летіли цілі тисячі татар назустріч своїй смерті,що чигала на них в ямах, болотах.Тактика випущеної  з лука стріли, властива всім кочовим народам, була вона властива і аварам,до часу сходу іх з історичної арени в небуття,про що я розповідав у своїй першій книзі. В одну яму могло потрапити до 500 татар,були вони глибокі і широкі,але були випадки,коли коні виносили їх із цих братських могил,але тут на них чекали кулі з вогнепальної зброї і багато стріл,що були вимазані отрутою як татарські.Коні ставали дибки,задні напи рали на передніх,стріла летіла,але втрачала оперіння у вигляді сотень вбитих, стояв такий шум, наче у лісі тисячі ведмедів ревуть і йдуть на пролом. Тільки під час однієї такої атаки татари втратили до 2 тисяч воїнів,а Стефан Торчинівський спас Семена за таких обставин. Вони обидва чатували біля однієї ями,яка майже по самі вінця вже була наповнена татарським трупом, але не мали вогнепальної зброї,зате мали добрі шаблі та відвагу.В цю хвилину на них поперли яничари і вони почули голос сотника Ярила: «Чатуй,Бережись»,а на їхню чоту йшли піші яничари через ями повні татарським трупом з оголеними шаблями і пістолями. Стефан кинувся на них на своєму вірному коні «Добрині», що до дрібниць розу мів всі рухи та думки вершника і виконував  його команди віртуозно.Аж тут зупинився кінь,а з ним і Стефан,і біля себе побачив щось рідне і близьке, це був високий,могутній та молодий яничар у чалмі,а над ним шабля Стефана нависла, який українською мовою промовив :»Брате,не вбивай мене.Я твій брат,Григір" Чуть з рук не випала шабля Стефану,бо впізнав він голос рідний і лице рідне впізнав,тільки й промовив:«Чи це не сон.Брате,це ти Григорію?» і не опусти лась занесена шабля на брата голову. Це бачив Семен,який також впізнав Гриця і також не вдарив його шаблею,хоча міг,а з його очей котились сльози. Пам»ятав він наліт на Галичину татар і як з хат витягували дорослих і юнаків, молодих, дівчат і дітей та гнали у неволю татарську.З Старого міста Самбора,тоді декілька сотень молодих юнаків забрали,впіймали на аркан,і волочили вулицею їхньою, зовсім юного Григора,який пручався і кричав несамовито:» Спасіть,люди добрі»,а брата не було.Аж тут така зустріч братів рідних у Хмільнику,один козак, а другий яничар і віддаль між життям і смертю, буттям і не буттям, складала один помах шаблі. Яничари йшли далі і один з них цілився Стефану в живіт з сво го пістоля і тут промовив своє вагоме слово,генний зов крові.Григорій зарубав своїм ятаганом яничара говорячи:»Це брат мій і сльози вмивали  його обличчя, яке і так було білим наче молоко,а очі сині,мов води нашого Дністра»Зіскочив з коня Стефан і теж мов дитина плакав,обіймаючи Григорія,а навкруги чигала смерть і тривав бій. Про це нагадала отруйна татарська стріла,що вп»ялась у ліву руку Семена Петрівського.До нього вже скакали два чи навіть три татарина,які думали що йдуть на допомогу яничару в синій чалмі,а він розрубав ятаганом подібного до себе і плакав на плечі у брата. Вдвох стали на захист Семена,що впав з коня на землю,а від болю втрачав свідомість і відстояли його життя, вбив ши тих татар і їх коней і не чули вони кличу мусульманського « АЛЛАХ АК БАР»,а схопили Семена і затягнули його в хащі лісові,де він прийшов до тями. До них підїхав сотник Ярило,який хотів зарубати Гриця,але його зупинив Сте фан, промовивши:» Це брат мій рідний і він від смерті спас Семена, від руки татарської» Тільки й перепитав Орлович:» Що будемо з ним робити,а Григорій сам вирішив свою долю,сказавши :»Буду там де брат,захищатиму свій Край». Виявився Григір ще й травником,але не міг впоратись з отрутою татарською,аж тут Іськович з своїми мазями прийшов на допомогу і без дозволу братів почав лікувати Петрівського,який від дії однієї мазі аж кричав несамовито від болю.Ось цю мазь і використав Тимофій сповна і це лікування дало ефект, глибока рана на очах заживала і засихала наче на псі.Коли виздоровів Петрівський,то у двох братів Торчинівських,попросив шляхетно прийняти його у своє товариство і ста ти їх братом.Брати погодились і коли Перемога гуляла Хмільником,а татарська неволя втікала в степи разом з ханом і поверталась в Крим вперше без яси ру, попросили всі троє в сотника Орловича  дозволу на вино червоне і на бра тання.Ярило дозволив і дав їм дозвіл та вина молдовського,а Лянцкоронський прислав цілу бочку смачнющого червоного як кров мадярського вина для святку вання,бо почув історію братів Торчинівських  і гірко плакав над нею. Ось така страшна доля спіткала наш героїчний,відважний народ після втрати своєї державності. Вперше козацтво реєстрове, запорізьке і низове об»єдналось для відсічі татарам-людоловам і дало по зубах  кримцям і їх хану так, ща чуть всі зуби не вибило.Цей приклад був достойним для повстання і визві льної війни гетьмана Богдана Хмельницького проти ляхів і початку знищення Речі Посполитої.У єдності народу запорука наших Перемог над будь-яким зовнішнім ворогом. В 21 столітті  зовнішній ворог в України один і нею є Путінська Росія, що хоче нас не пустити в Європу,а розвернути і в «таежний союз» загнати.Тому не маємо права втратити свою державність з ніяких причин, бо «в своїй хаті,своя правда і сила і воля»

                           Князі –Гетьмани- рід Ружинських.

         ОСТАФІЙ РУЖИНСЬКИЙ.КНЯЗЬ і ГЕТЬМАН КОЗАЦТВА.

 Ім'я Остафія Ружинського  в історичних працях майже  не згадується. Нема його і в таблиці гетьманів, складеній М. Грушевським. Грушевський починав відлік козацьких гетьманів від Д. Вишневецького, а князь Остафій Ружинський, гетьма нував перед ним,а  може, і в один час з ним.В "Історії русів",говориться:"По смер ті гетьмана князя Вишневецького року 1514-го, обрали гетьманом князя Євста фія Ружинського".Походив О. Ружинський з литовсько-українського роду кня зів Ружинських і юнаком  подорожував країнами Західної Європи, навчався і служив у Франції. Повернувшись в Україну,він  дуже детально вивчив стан речей у нашому війську і прийшов до висновку, що цей стан перебуває в ганеб ному стані. Існувало кілька військових формувань, які погано взаємодіяли між собою,а ще гірше НЕ корилися якомусь централізованому керівництву. Запорож ці мали свої формування, городові,чи реєстрові козаки - свої. Кожен магнат ство рював власні загони.Ружинський добре розумів, що  керувати таким військом не можливо.Він запропонував польському королеві свій план військової реформи в Україні,позитивні наслідки якої відчувалися якнайменше протягом двох сто літь.За пропозицією князя Остафія король Сигізмунд  поділив Україну на 20 військово-адміністративних округів,або козацьких полків.Кожен такий адмін-полк виставляв полк бойовий, чисельністю не меншою за 2 тисячі воїнів. Згідно з цією реформою було чітко визначено види озброєння кінних та піших полків.Так, кіннотники мали списи, штуцери, пістолі та шаблі, а піхо тинці-мушкети й кинджали; визначалися також кількість артилерії та кількість обозу. До бою піхота мала шикуватись у трикутники, або римську фалангу. Надзвичайно важливим елементом цієї реформи було те, що князь реально подбав про так званих "козаків-гультяїв.З цих козаків організовано п'ять "охочеко монних" полків,що несли прикордонну службу по річках Самарі, Бугу, Дністрі,на найнебезпечніших малозаселених землях.Щороку уряд  видавав їм невеличку платню.Всім полкам ставилось в обов'язок регулярно проводити польові навчан ня та маневри,відшліфовувати прийоми атаки й захисту,основи яких було викла дено в інструкціях князя,Остафія Ружинського.Набравшись розуму і знань війсь кової справи за кордоном,переніс ці зразки  в Україну,ставши по суті великим реформатором.Невдовзі дієвість цих військових реформ була перевірена в боях. Кримський хан Мелік Герай  вступив у військовий союз з московитським царем, розпочав військові дії проти ВКЛ.Князь О. Ружинський  був гетьманом  за наказом короля вирушив на зустріч ворогу.Кримську орду Остафій Ружинсь кий зустрів на Дінці,неподілік московітського Білгорода, кримські татари справді діяли в спілці з московитами.Татарські сили нас значно переважали,проте геть ман зумів вдало вибрати місце для свого табору-на вигині річки,так що позаду, півмісяцем,його прикривали круті береги,не дозволяючи кримським татарам оточити військо,а один фланг полководець прикрив возами, традиційною козаць кою "фортецею на колесах". В наступі, татари обступили українсько-польські війська півколом і, засипаючи їх стрілами, намагалися спровокувати кінноту на контратаку.Проте Ружинський наказав усій кавалерії спішитися  як і піхоті, виши куватись у римську фалангу,трикутником Завдяки цьому вдалося створити таку артилерійсько-мушкетну завісу, що татари, зазнаючи вели чезних втрат, так і не змогли підступитися до  табору.Кримські татари пробували розчленувати фала нги табору,але щоразу відходили, нічого  не досягнуши. Жодного разу козаки не вдалися до контратаки.Князь Ружинський зумів максимально уникнути втрат, створивши в ординців враження,що сили його надто слабкі, щоб переходити до контратак.Хан кримський Мелік-Герай був впевним,що довго козаки не протри маються і відвів свою орду в степ, де розташувався табором, готуючись до ранко вого наступу.Не знав хан татарський з яким досвідченим полководцем має справу. Козацькі загони пластунів зуміли винищити татарські роз'їзди,і все військо князя опівночі нечутно наблизилося до табору татар. Хроніки говорять,що козаки вперше застосовували паперові ракети-своєрідні петарди, які від згоряння порохових зарядів,перескакували з місця на місце і робили до шести пострілів.Спеціальний загін козаків закидав цими ракетами татарськ ий табун,що з жахом кинувся на табір хана.Українсько-польські війська в цей момент пішли в наступ,не даючи ординцям отямитись,майже всіх винищили, захопивши   величезний обоз і табун коней кримського хана, ведучи сотні полоне них.Турки і буджацькі татари думали,що гетьман піде углиб України на Брацлав щину і вирішили несподівано напасти і відбити забраний скарб,але Ружинський відрядив обоз до Умані,а сам перейшов Південний Буг і зумів зробити засаду і очеретах річки Кодими(не Колими) та навколишніх ярах.Турки й татари, потрапи ли в пастку,так що головні їхні сили полягли ще поблизу Кодими,а тих, що вціліли, князь Ружинський зі своїми козаками гнав аж до Аккермана, зумівши при цьому заволодіти всім обозом турків і татар та захопити великі трофеї.Ці дві великі Перемоги  зміцнили міжнародне становище Польщі і України, надов го відбивши сусідам смак до нападів. І вони породили славу непереможного князя Ружинського. Автор "Історії русів",говорив що ці 2 перемоги князя О. Ружинського,дуже здружили козаків і поляків. Здружили настільки,що чимало польських аристократів,кращих воїнів Польщі,вважали за честь служити офіцера ми в козацьких полках.Саме після цих перемог,змогу воювати разом з козаками молоді шляхтичі почали сприймати,як вияв романтичного лицарства.А тим часом князь не припиняв реорганізації українського війська і готував свої полки до нових битв. Слава його козаків була такою, що не тільки середня українська шляхта,а навіть гонорова польська аристократія,почала відносити себе до козацт ва. Саме поняття "козак" сприймалося відтоді в Україні й Польщі, як синонім "лицаря*.Гетьман- князь Остафій Ружинський був визначним полководцем і реформатором і таким  має залишитися в нашій історіЇ.Князі Московські були до Івана Грозного (1533-1547р,поки він сам себе не проголосив царем у 1547-му році.Росією Московія стала в 1721 році, коли себе проголосив імпера тором Петро-1,а до того була Московським князівством або Московським царством.Самозванна держава Росія,нічого свого не мала,а була одвічним злодієм і не свого,а чужого.А в Україні наші князі з найдавніших і славетних родів обиралися козацтвом,а були роди, що дали Україні  цілі сузір’я гетьманів  Серед низх князі Ружинські.Сказати скільки Ружинських було гетьманами–на руці пальців не вистачитьЗдавна ружею,рожею,українці називали троянду, у деяких місцевостях, мальву.Квіткою було містечко Ружин (біля Ковеля) серед Волинських лісів.Родове гніздо князів дало їм прізвище,Руженські.Одні виводять цей волинський рід від князя Володимира Великого,інші від князя Олександра Наримунта Гедиміновича,онука князя Гедиміна. Родоначальником вважається князь Іван Михайлович Ружинський (ХV ст.). Його син Остафій (Євстафій, Остап) Іванович Ружинський з юних років подорожував, навчався і служив у Франції та Німеччині. У 1514 році його вперше обрали гетьманом і упродовж 20 років,з перервами,його переобирали.Князь Остафій Ружинський був мудрим військовим:він реформував козаків у 20 полків,у сотні,запровадив однострої, єдине озброєння для всіх козаків.Про нього йшлося трохи вище. Загинув у 1534 році.Сина Остафія,Михайла Остафійовича козаки обрали гетьманом Війська Запорізького у 1584 році.Через місяць гетьман повів січовиків на Перекоп. Нас тупним був похід під командуванням князя Ружинського на річки Кальміус i Берду,на сучасному Донбасі. Козаки приєднали до України території,що належали свого часу Київській Русі. Так що Донбас ніколи не мав російської прописки,це чергова брехня»русскаго мира».Після рішучої Перемоги М. Ружинського на Кальміусі і Берді основне військо повернулося на Січ,проте на тих територіях були залишені прикордонні загони,що створили власні поселення. Михайло Ружинський був гетьманом до 1587 року,в помер після 1592.Разом із дружиною Раїною Миско,Ружинські виховали трьох синів, трьох гетьманів:Богдана,Миколу та Кирика.Онук Остафія Богдан «Богданко»Михайлович–гетьман Війська Запорозького (1575–76роках).Його першим польські королі почали величати «гетьманом низових козаків ». Польська королівська влада надіслали Богдану Ружинському усі клейноди–булаву,бунчук,знамено.Була королівська грамота,яка описувала кордони ко зацької республіки від Трахтемирова до пониззя Дніпра,що “добуто працею гетьманською і кров’ю козацькою. »Богдан Ружинський загинув, здобуваю чи татарську фортецю на Дніпрі,Аслам-Кермен.Микола Остафійович Ружинсь кий, брат Кирила та Богдана, низовий гетьман,змінив батька на посаді кошового отамана Війська ЗапорозІкого 1587 року.Наказним гетьманом 1588 р був брат Миколи та Богдана,Кирик Остафійович Ружинський.Роман Кирилович Ружин ський 1575—18 квітня 1610,син Кирика,гетьман військ Лжедмитрія II (1608).У 1609–1610 роках брав участь у поході польських військ на Москву.В Росії вся її історія-це історія самозванців.А сестра трьох гетьманів Маруша була гетьманшею,дружиною гетьмана Війська Запорізького К.Косинського.Відома Софія Ружинська теж мала бойовий характер:1608 року на чолі загону з 6000 піхотинців та кіннотників приступом взяла замок князів Корецьких у містечку Черемошному.

                Богом даний для слави України.            

Богдан Ружинський народився в Ружині (Сквирського повіту, місто лежало при впадіні ріки Тетерів в ріку Прип'ять.) Про його гетьманування ходять легенли, кобзарі складали прекрасні думи,а козаки називали його гетьманування-золотим часом козацтва.Він дійсно був популярним козацьким вождем,що  відомий запорозьким козакам під іменем, гетьман Богданко.Доля  великому гетьману приготувала Славу незнанну для України і для нього особисто,але була  сумною: в одному зі своїх набігів,татари напали на Богданкову домівку,коли  господаря Михайла Ружинського не було вдома, зарубали матір, а наречену забрали в ясир. Цей факт перетворив Богдана Ружинського в НЕПРИМЕРЕННОГО ВОРОГА татар-людоловів.

Ой Богданку, запорожскій гетьмане,

Та Чому ж ти ходиша в чорнім оксамиті?

"Гей, були, ж у мене гості, гості татарове,

Одну нічку ночували;

Стару неньку зарубували

А милу собі взяли.

Часи гетьманування Богдана Ружинського козаки називали золотими часами і вони,ці часи,дійсно варті уваги,бо стільки Перемог над басурманами до цього наші козаки ніколи не мали. А тут були Перемоги і було визнання королівське і привілегії великі,землі обширні надавались у власність,не говорячи про славу козацьку,що наче велична і красива птаха на ймення Фенікс,відролилась з  полум»я,з попелу,розправила могутні крила над усією Україною і летіла по Речі Посполитій швидше думки.Відомий за усними переказами та літописами новий гетьман Богданко,зібрав і поповнив козацькі війська,які мов пісок розсипа лись після трагічної смерті гетьмана Свирчовського під Килією і почав переслі дувати Кримських татар, бо за відсутності Свирчовського, вони в вересні напали й пограбували Волинь.Пограбували Волинь так,що залишили незарубцьовану рану в пам»яті України,назавжди.Напад татар на Волинь і трагедія  цієї землі, мали місце у вересні 1575 року.За Стрийковським,татари взяли в полон 55 340 здорових бранців,150 000 коней,500 000 худоби і 200 000 овець. Влада Речі Посполитої надіялася на допомогу молдавського господаря Петрила,і коли стяг нули війська до Києва,було вже пізно, а татари зі всім награбованим та бранцями вже були в своїх землях та поділили награбоване з цим молдавським господарем. Князь Василь Костянтин Острозький-київський воєвода та Микола Сенявський, робили що могли.Вони послали своїх козаків і козаків із Києва, Черкас, Канева числом  1 тисяча вниз  Дніпра, де були татари, але такою малою кількістю війська вони не могли перешкодити татарам.Татари після козацького нападу спочатку впали в паніку але побачили, що козаків мала кількість,відігнали їх, почавши напад та пограбування всієї Волині.Козаки були незадоволені такою політи кою,що їх Батьківщину немає кому захистити і обирають на гетьмана Богдана Ружинського,якого ще з молодих років було виховано в козацькому середо вищі,за козацькими звичаями та вирішують помститися татарам за страш ний похід на Волинь,забрати своїх жінок та дітей з татарського полону. Битва на Микитинській переправі через Дніпро 1575 року Місце на низу Дніпра, де впа дає річка Бог чи Буг.Військові сили татар у цій битві складали 110 000 (сто десять тисяч)(7 татарських ханів;Білогородська орда,орда Добруджі,перекопські татари,черкеси з Пятигір'я)-це дані за Стрийковським.Вирушивши з військом, Гетьман Богданко відрядив 5000 піших козаків,під командуванням Військово го Осавула Нечая морем в Крим.За його наказом Нечай виплив у Чорне море, прибув до Козлова і Кафи,а,очікуючи прибуття гетьмана, закрив доступ до гавані. Переходячи степ,гетьман бився з татарськими ордами, що зустрічалися на його шляху,і при дузі від Дністровського лиману до Перекопської фортеці (Орської), його атакувала орда між Кучугурами Кінбурськими і Дарієвим мостом. У нападі задіяно всі татарські орди під орудою Девлет I Герая.Війська гетьмана йшли чотирма відділами:табір і резерв були в середині, артилерію розставлено по всіх флангах, так, що вона могла навсібіч завдавати удару противникові. Як татари напали, Гетьман відкрив стрільбу зі всіх гармат. Коли розвіявся дим, скрізь були тільки купи полеглого татарського війська. Татари почали відступ до лиману, розтягнувшись по обидві сторони Дарієвого мосту з Кінбурнської коси на Перекопський степ.Гетьман рушив до мосту й верху лиману, відрізавши знач ну частину татарського війська, послав на них кінний резерв. Вони відтіснили ворожі війська до затоки й частину перебили, а частина потопилася.Татари з іншої сторони намагалися прийти їм на допомогу, але вода й козацька стрілянина не дозволили їм.Козацькі війська прийшли до Перекопської лінії без перешкод. Уночі Гетьман переправив частину кінноти через озеро Сиваш.Ця кіннота, дійшовши до перших воріт з тієї сторони, взяла їх і впустила ціле військо в Крим.Тоді козаки взяли штурмом фортецю Перекоп (Ор),вирізали всю татар ську залогу,знесли замок та спалили місто.Від Перекопу,з дотриманням військо вого порядку козацьке військо підійшло до Кафи,яку обложили запоріжці від гір та моря і провело штурм.За короткий час Кафа здалась,всіх татар знищено, тільки 500 з них взято в полон.Гетьман дав наказ обходити Гори,щоб взяти Бах чисарай та Козлов,але біля ріки Солгир козаки зустріли ханських послів із прохан ням замирення та дорогими подарунками.За укладеними договором, татари звіль нили всіх християн з неволі,а козаки дістали  713 бранців.З величезними трофея ми та славою Гетьман повернувся в Україну,а війську на чайках наказав іти до османським міст, що торгували Руськими-українськими бранцями, напасти на Трапезунд,Синоп і звільняти полонених христи ян.В цьому поході розбито 110 000  ворожого війська та підкорено кримську орду,зруйновано основ ні міста:Кафу,Трапезунд,Синоп,що торгували українськими бранцями та важливу фортецю Перекоп.У цей час турки-сельджуки-бусурманської віри,нападали на Ду найські держави і ці держави попросили допомоги в Стефана Баторія,польського короля,що наказав Гетьманові Ружинському зробити потужний напад на османсь кі землі.Коли гетьман повернувся на Січ,що серйозно розбудувалась і приймав поздоровлення від козаків,щодо його Перемог, до нього тишком-нишком зайшов козак-характерник  з династії бойківських шляхтичів Орловичів,який попросив аудієнції і на ній сказав,що наступного 1576 року Гетьман поведе військо запоро зьке аж на землі турецькі і зробив як зараз кажуть астрологічний прогноз,що майже у всіх деталях в майбутньому збувся.Також говорив характериник,що потрібно взяти в похід проти магометан багатьох характерників і що їхнє вміння суттєво підсилить могутність війська, яке буде в цьому поході непереможним. Все це уважно вислухав гетьман Богдан,подумав,бо мав чим, і промовив:«Ти зголосився Романе,ти і будеш старшим над характерниками, скільки візьмеш  з собою стільки їх буде,а їх мистецтво бойове я провірю вже в бою»Похід через Анатолію в 1576 році припав за початок весни. Перед цим Гетьман відрядив 3000 козаків і з ними Осавула Запорізького,Нечая,що вже був провіреним і загартова ним морем, на чайках,а сам пішов у Кримські степи.Без перешкод перейшов їх біля Перекопскої лінії,зайшов на землі Донських козаків.Вони дружньо прийняли гетьмана та  надали допомогу, особливо під час переправи через Дон і потім  Кубань.Далі гетьман із козаками пройшов Черкеські землі,а черкеси їх мирно пропускали й продавали їм худобу та провіант. За Кубанню Гетьман почав військові дії проти народів, що були в васальній залежності від османів і змушений був мечем і вогнем нищити їхні краї.Тоді і знадобились магічні властивості козацьких характерників, адже козаки не знали добре місцевих доріг і стежинок у Кавказьких горах,а місцеві інгуші та чеченці,дегестанські народи, добре їх знали і використовували для нападів.Згадую слова ГЕРОЯ ІЧКЕРІЇ, Джохара Дудаєва про українців як він характеризує наш лицарський народ і говорить про те,що наше сонце сходить і наша Слава нас опережає.Така характе ристика багато чого вартує з вуст людини-героя,предки якої знали  козаків Ружинського і їх похід на землі Османської імперії та їх лицарські якості. Коли йшли полки козацькі землями мусульман Кавказу,що в теперішній РФ,то  виставлялись сторожові козаки з характерників,що мали чудовий  нічний зір і не гірший слух,які обходились серед глухої ночі цілком без сну,вони не давали інгушам,дагестанцям нападати на полки і вирізати їх.Жодного нападу не допусти ли кавказців.Правда цьому було пояснення,адже один з характерників Саланич, коли заступав на своє чергування,залишав тільки один загін,що добре бачив і чув, наче сови в ночі.Однієї ночі  він зафіксував доволі великий загін горців,що йшли вирізати урусів наче баранів і подав умовний совинний крик тричі. Козаки характерники спецзагону,мали вже вибрані місця з яких стрілами отруйними, серед ночі повбивали дуже багатьох горців,навіть близько не підпустивши зарізяк до свого табору.По Кавказу пішла слава,що є серед козаків шайтани,які в ночі бачать краще чим вдень і  дуже влучно стріляють отруйними стрілами від яких спасіння немає і називали цих шайтанів Совами.Наше козацтво мало хоробрих предків,які були володарями Чорного моря і не тільки його. Наша слава як морського відважного народу має під собою міцний, базальтовий фундамент,адже нашими предками були і скіфи і їм на зміну прийшла назва ру си.Про морські походи скіфів 250 –270-х років на Римську імперію пише Дексіпп, Полліон,Зосима Йордан,Георгій Синкелл. Скіфами грецькі і римські історики продовжували називати народи Північного Причорномор’я і в 3, і в 6 столітті нашої ери.Трохи пізніше цю назву витіснить нова – руси. В ході Скіфсь ткої війни,де коаліціяскіфів,готів та інших племен воювала з Римською імперією, флот скіфів (а також готів) здійснював набіги на міста римлян, поки інші варвари атакували з суші.“Коли Оденат був зайнятий війною з персами, а Галлієн,за своїм звичаєм,захоплювався найбезглуздішими речами,скіфи, побудувавши судна, діста лися до Гераклеї і звідти повернулися зі здобиччю в свою землю “(Георгій Синкелл) .Морські десанти були проведені на безліч міст західної та північної Малої Азії,Балкан і навіть Греції.Зосима пише про 6 тис кораблів і 320 тисяч воїнів в найбільшій битві 269 року.«Полчища скіфських народів прорвалися на двох тисячах суден через Боспор,пройшли по берегах Пропонтіди і вчинили жорстокі спустошення на морі і на суші, але, втративши більшу частину своїх, повернулися назад» ( Кінець 8 століття – морський похід князя Бравлина на Судак. В результаті князь захопив південний берег Криму до Керчі. Задовго до хрещення Володимира в Херсонесі.860 рік, морський похід князя Аскольда на Константинополь (360 суден – Іона Диякон).907 рік, морський похід князя Олега на Константинопіль (2000 суден по Нестору), надзвичайно вигідний мирний договір.931-941рр–походи князя Ігоря.Русь воювала з Візантійською імперією і домоглася встановлення вигідних відносин. Запоріжці  робили напади на прибережні зони,коли вже були в Туреччині,фактично завоювавши Анатолію гетьман підвів свої полки до Трапезунду і Синопу,спалив і знищив їхні передміс тя.Міста работоргівлі нашими краянами-християнами,піддавались повному зни щенню,щоб  не відроджувались центри работоргівлі. Після розорення ЦЕНТРІВ работоргівлі Османської імперії за наказом гетьмана Богданка, пішли наші козаки у напрямку Царгорода.Похід через  південну Європу в 1576 році відзначався героїчними діями козаків і неабияким вмінням гетьмана Богданка,знаходити опти мальні рішення. Підійшов гетьман з своїм козацьким  військом до протоки,що розділяла Азію від Європи.Османи спасалися  як могли і втікали через протоку в місто Константинополь,а козаки мстилися поганим басурманам за всі муки,які зазнавали самі і всі українці,коли ставали рабами.Знищивши Азіатське побе режжя,козаки переправились у Європейську частину Османскьої імперії й увійш ли на землі Болгарії,де отримали допомогу від болгар.Гетьман з їхньою допомо гою,пройшов до Дунаю і тут,отримав від болгар повідомлення,що османи напали на Сербію та інші християнські (князівства,царства,королівства),вирішив повернутися й попрямував у напрямку Адріанополя.І від цього походу козаць кого,тремтіли мусульмани-турки,які не були боягузами,а були відважними воїна ми, що захищали свою землю.Після походу на Андрінополь на здобутих  кораблях і запорізьких чайках Гетьман Ружинський переплив Дунай між Вар ною та Силістрією,ввійшов на землі Молдавії та на світанку взяв османську фортецю Килію,шоб помститися жителям за підлу зраду Гетьмана Свирчов ського, наказав вирі ати в місті османів і вірмен, місто наказав повністю знищити й щасливо повернувся на Батьківщину.У 1675 році козаки погрожу вали повторити такі походи на Крим і Малу Азію. Рівно через сто років після цього,як пише «Літопис Самовидця»,запорозькі козаки згадували про славні походи Богданка й погрожували повторити знову подібні походи на Крим.Чутки про нового козацького ватажка дійшли до Москви. Московський цар Іван IV Грозний у 1575 році послав на Січ царську грамоту,де пропонував козакам мос ковську службу та багаті подарунки. Цар просив виступити проти орди татар, які напали на Московщину і вчинили страшні пожежі,захопили 35 тис бранців.За пе ремоги,король Польщі Стефан Баторій,дав Гетьману Ружинському символ  влади-булаву,корогву з білим орлом (шовкову амарантову корогву зі срібним орлом) і бунчук,як символ перемоги козацького війська над невірними, здобутий козацькою кров'ю, та печатку з гербом,де був лицар з мушкетом у козацькій шапці (зі звішеним шликом). Ним Внесено зміни в склад козацької старшини:він додав 2 Генеральних Осавули і Генерального Бунчужного,полкам надано по одному судді,писареві,тобто суди поділились на військові та шляхець кі. Гетьману надано Батурин- гетьманську столицю і Трахтемирів як місце перебування старшини. Стефан Баторій визнавав козацьку силу, бо розумів, що запорозьке військо, міцний щит для кордонів Речі Посполитої.Гетьман мав свою старшину (Генеральний штаб): 2 Обозних, 2 писарі, 2 судді, 4 Осавули. Кожний полк мав Полковника і кожний полковник мав свій штаб-Полковницьку старши ну,кожна сотня мала свого Сотника і кожний кіш свого Отамана.Стефан Баторій  крім міста,яке їм завжди належало Чигирин,передавав Трахтемирів з монастирем і привозом і всі землі від Трахтемирова до Чигирина зі всіма містечками,селами та хуторами на тому березі, які там лежать.А також підтвердив універсал на їхні землі,якими вони володіли раніше:на старе запорізь ке місто Самар з привозом, яке ще за старих часів їм належало і всі землі вверх по Дніпру до річки Орлик і вниз від Самарі аж до ногайських та кримських степів.Від низу Дніпра, де впадає Бог і до Очакова, і від Очакова вгору по Богу до річки Синюхи. І по інший бік Дніпра:від самарських земель до самої річки Дін,де ще Предслав Лянцкоронський зі своїми козаками зимівники мав. Відлік часу «золотої доби» союзної польсько-литовської держави-Речі Посполитої, розпо чинається з десятилітнього правління (1576—1586) польського короля Сте фана Баторія,князя Трансильванії (Семигороддя). Стефан IV, угорець за поход женням,серед наших сусідів,посідає місце нарівні з королем Яном III Собеським,уславленим переможцем турків під Віднем 1683 року. Українські землі (крім Галичини і західних околиць Волині ) до підписання Люблін ської унії 1569 року між Польською Короною і Великим князівством Литов ським, входили до складу ВКЛ. Сигізмунд III Август,останній польський король з литовського роду Ягеллонів (від Ягайла) не мав спадкоємців і його дочка Ганна Ягеллонка залишалася останньою ланкою, що з’єднувала поляків і литовців.Після смерті Сигізмунда III Августа в червні 1572 р. нас тав період «безкоролів’я».На початку 1574 р. королем обрали французького принца Генріха Валуа, вибір у всіх відношеннях був невдалим, до того ж він буквально «накивав п’ятами» з Кракова, після смерті брата Карла IХ, короля Франції-інкогніто повернувся до Парижа,а в Польщу до своєї старої 50 літньої дружини не захотів повертатися.Серед претендентів на руку Ганни Ягеллон ки,королеви Польщі,були германський імператор Максиміліан, його брат Ферди нанд та син ерцгерцог Ернест,шведський король Іоанн, герцог Феррари Альфонс, цар Московії Іван Грозний і протеже султана Порти, Стефан Баторій. Криза завершилася у квітні 1576 року, коли трансильванський князь,незважаючи на спротив імператора, з великим почтом прибув до Кракова й одружився на Ганні Ягелонці. 42-річний Стефан Баторій з перших хвилин почувався на престолі, як «на казані»:розбещена «розгулом демократії» шляхта бажала бачити в ньому лише слухняну іграшку,навіть маріонетку, а великі магнати-багатії, поступатися владою не хотіли. Король спирався на середній прошарок шляхти.С.Баторію вдалося приборкати невдово лену шляхту.

Марина Мнішек ( (1588—1615) — московська цариця,народилася у містечку,а тепер село Муроване Старосамбірського р-ну Львівської області,дочка старости Самбірського і Львівського Юрія і  його дружини Ядвіги Тарло, дружина москов ського царя Лжедмитрія I.Марина Мнішек народилась у родовому замку міс- течка Ляшки Муровані Перемишльської землі у мальовничих передгір'ях Кар пат,зростала у маєтностях батьків у Руському воєводстві. Отримала звичне для представниць магнатерії виховання — вміла читати, писати, співати, танцювати, шити, гаптувати.При перевезенні 1604 до Кракова Дмитра Самозванця,чоловік її сестри, Константин Вишневецький,заїхав до Самбора, де представив того Юрію Мнішеку.Можливо, тоді його побачила Марина Мнішек і, можливо, тоді виникла ідея їхнього одруження.Отримавши згоду короля на найм війська, Дмитро Само званець повернувся до Самбора, де з Юрієм Мнішеком зайнявся підготовкою походу на Москву. 26 травня 1604 вони уклали контракт, за яким у випадку коронації Дмитра на царя, Мнішек погоджувався на його одруження з своєю доч кою Мариною за умови виплати йому 1 мільйона золотих, надання земель Сі верської і Смоленської та надання у віно дочці Новгорода і Пскова. У червні 1605 Дмитро Іоанович став царем і вислав 200 тисяч золотих до Мнішека для гаранту вання одруження.27 листопада 1605 єпископ краківський кардинал Бернард Мацейовський обвінчав  Марину з Дмитром І заочно (per procura) у присут ності Сигізмунда ІІІ Вази,членів його родини,папського нунція (царя пред ставляв московський дяк). 17 квітня 1606 величезний кортеж Марини Мнішек з 2000 гостей перетнув кордон Московського царства. 12 травня вони урочисто в'їхали до Москви. У наступні дні відбулось багато подій, що мають прида ток вперше. 18 травня в Успенському соборі Кремля вона була першою помазана на царство, патріархом Ігнатієм і взяла шлюб з царем. На весіллі вперше у Москві у п'ятницю було подано на стіл європейські страви, телятину, подано індивідуальні тарілки гостям і виделки.Цариця і жінки, вдягнуті у євро пейські сукні,були присутніми на бенкеті,де танцювали з чужими чоловіками, тобто гостями. Проголошений царем Василь Шуйський наказав її зіслати з батьком до Ярославля як заручників.Через погіршення ситуації Василь Шуйсь- кий вирішив замиритись з Річчю Посполитою, уклавши у травні 1608 перемир'я, за яким відпускали усіх полонених гостей весілля, Юрія і Марину Мнішек, яка не мала більше вживати титулу цариці. Їхній кортеж під охороною стрільців перехопив загін Олександра Зборовського, який на ту пору знаходився у вій ську Лжедмитрія ІІ і відвіз її до його табору у Тушині. Марина спочатку не бажала зустрічатись з Лжедмитрієм ІІ, але батько отримав обіцянку того надати йому 300 тисяч рублів, 14 прикордонних міст Сіверщини. То ж Юрій Мнішек вмовив дочку і 20 вересня 1608 вона прилюдно упізнала того за свого чолові ка,що дивним чином врятувався. Лжедмитрію ІІ не вдалось захопити Москву, від нього відвернулась значна частина міст і у грудні 1609 він втік до Калуги, а Марина сама кілька тижнів пробували керувати військом, що розбігалось. Зрештою вона переїхала до табору Яна Сапіги. Лжедмитрію ІІ вдалось зібрати нове військо і Марина повернулась до нього.Під приводом залучення шведсь кого війська для боротьби з Лжедмитрієм ІІ на Москву рушило військо польного гетьмана Станіслава Жолкєвського.Влітку 1610 московські бояри згодились обрати царем королевича Владислава Ваза, тому Марині, що відмовлялась зректись титулу цариці, загрожував полон польського війська. Лжедмитрій знову втік до Калуги, де у грудні 1610 був вбитий. Після загибелі Дмитра Самозванця Марина Мнішек втратила контроль над ситуацією у війську, народивши на почат ку 1610 сина Івана Дмитровича, як спадкоємця царської корони. Вона зійшлась з отаманом донських козаків Іваном Заруцьким, який пообіцяв посадити на трон її і її сина.Вірогідно,їх зблизило те, що він походив з Галичини(можливо,Терно- піль) і після татарського полону потрапив на Дон.Марина Мнішек вирішила іти до кінця, відхиливши пропозицію повернутись до Речі Посполитої, зрікшись титулу цариці. Вони примкнули до першого антипольського ополчення, що захопило частину Москви,Заруцький став боярином і членом тимчасового уряду, члени якого проголосили правонаступником Івана Дмитровича. Але спротиви вся патріарх Гермоген через те, що він Івана прокляв, а проклятий не може стати царем.У червні 1612 Марина із Заруцьким відступили від Москви перед ополчен ням Мініна і Пожарського.Земський собор у лютому 1613 проголосив царем Михайла Романова,озбавив прав на престолонаслідування Марину і її сина. Перед тим як Росією почав правити монарший дія Романових (Кобил) царицею двох царів Московських, була Марина Мніщек,наша землячка Таким чином завершився смутний час.Марина із Заруцьким відійшли до Астраха ні, де збирались створити свою державу. Через бунт війська вони втекли на Яїк, де у червні 1614 їх схопили. За наказом царя Михайла Федоровича у Москві Заруцького посадили на палю, 4-річного Івана Дмитровича повісили. Марину Мнішек ув'язнили у Коломні, де її повісили чи втопили, сповістивши рідним, що та померла з туги. За легендою, перед смертю Марина Мнішек прокляла рід Ро манових, жоден правитель з яких не мав померти своєю смертю, поки їхній рід не припиниться.

                                   Р.Ружинський-гетьман лжецаря.

Роман Ружинський був сином Кирика чи Кирила Ружинського і з молодих літ разом з батьком був активнимим  і дієвим оборонцем православ’я. В 1595 р. обоє записалися до львівського ставропігійного братства, разом там внесли скаргу про кривди,завдані грецькій православній вірі «поляками послушенства папського». Утім зацікавленість молодого Ружинського релігійними справами була коротко тривалою, і він присвятив себе воєнній справі.1596 року разом з батьком брав участь у придушенні козацького повстання Северина Наливайка,за що був прийнятий на королівську службу дослужившись до чину ротмістра. Севе рин Наливайко народився у с.м.т. Гусятин Тернопільської області,а загинув 11 квітня 1597 у Варшаві,столиці Польщі.Український і козацький ватажок кінця XVI століття,керівник повстання,яке охопило значну територію сучасних України та Білорусі, що входила в той час до складу Речі Посполитої.У кожної нації є свої Спартак, (Степан Разін або Омелян Пугачов(Росія), Салават Юлаєв (Башкирія) або Ісікава Гоемон (Японія), Тадеуш Костюшко (Польща) чи Нестор Махно,Устим Кармелюк або Северин Наливайко (Україна) - народні герої,пам'ять про яких живе століттями, особливо якщо в кінці бороть би на них чекав полон і люта смерть від ворога, від розповіді про яку холоне кров. Саме таким першим українським національним героєм вважається Северин Наливайко, сотник Запорізької Січі,що підняв у 1594-1596 рр. найпотужніше антипольське повстан ня, яке охопило майже третину території Речі Посполитої - від Волині на заході до Чернігова та м. Лубни на сході, від Молдавії на півдні до Мінська і Могильова на півночі. Повсталі вимагали дати їм 3 види "свободи", як її розуміли в ті роки жити,оскільки польський шляхтич мав право забити до смерті свого кріпака;мати свою землю і господарювати на ній. Всі землі того часу перебували у володінні шляхтичів;свободи віросповідання (православ'я замість католицької церкви). Повстання було придушене, оскільки у селян з косами і вилами не було жодного шансу перемогти державу,а Наливайка очікувала люта смерть. Через 240 років Микола Гоголь прочитав про неї і був вражений. Шок письмен ника був настільки сильним, що розповідь він вирішив використати під час напи сання сцени страти козаків у Варшаві, описаної в повісті “Тарас Бульба”.-Після майже річних бузувірських тортур Северину Наливайку відрубали голову у Варш аві,тіло четвертували і відсічені частини розвісили по різних місцях. Такими сильними були ненависть польських панів і їх страх перед козацьким отаманом, який 1,5 роки тримав у напрузі всю державу, посягнув на їхню владу і закони. Події,що відбулися у 1595-1596 роках,справили таке сильне враження на польську громадськість,що шляхта почала називати українсько-білоруську право славну опозицію “Наливайко”. Свого часу Михайло Грушевський зазначав, що “скоро по смерті - а може,ще й при життІ,Наливайко виріс до розмірів бунтів ника-претендента на корону, кандидата на пост українського "короля" Відо мий російський "батько космонавтики” Костянтин Едуардович Ціолковський вів свій родовід від козака Северина Наливайка, вказуючи, що прямі нащадки Наливайка були заслані у Плоцьке воєводство, де поріднилися з дворянською родиною, прийняли її прізвище і стали Ціолковськими.У  1593 році -  Северин  Налиівкуо брав участь у придушенні повстання Косинського,служив сотником в козацькому “надвірному війську” князя К. Острозького;В  1594 році - ходив під Кілію і Бендери на чолі загону, який виступав проти татар. Почав повстання нападом на шляхетські “рочки” у Брацлаві;1 липня 1594 року - Наливайко прибув на Січ,де закликав підняти зброю проти шляхетського панування. Повстанське військо відбило наступ поляків під Білою Церквою, але змушене було відступити на Лівобережжя.Більша частина козацької старшини організувала змову та під ступно захопила Наливайка;7 червня 1596 року Наливайко та інші керівники повстання були видані Станіславу Жолкевскому,який обіцяв амністувати їх.Але він наказав вирізати всіх ватажків; 21 квітня 1597 року Северина Наливайка четвертували у Варшаві.Северин Наливайко є нагадуванням сучасним можно владцям про те,що може бути і 3 майдан,якщо влада не буде народною,а буде олігархічною.Князь Роман 1600 року бере участь в поході коронного гетьмана Станіслава Жолкевського на чолі роти кількістю в 100 коней. Протягом 1601–1602 років Роман служив в Інфлянтії на чолі 200-кінної козацької роти в королівському полку.Поворотним моментом у долі князя стали московські походи польських військ. Вже 17 листопада 1604 року Лжедмитрій І по дорозі на Москву урочисто в’їзджає до Києва у супроводі роти Ружинського.   В цей час князь отримує кошти на подальше вербування добровольців до війська Самозван ця. До цієї акції Роман доклав чимало зі своєї шкатулки, бо у 1604 році отримав три позички під заставу своїх володінь на значну суму – 36500 золотих польських. Загалом протягом 1603–1606 років він позичив у своїх різних прихильників щонайменше 53830 золотих. Частина цих грошей була призначена на службу у кварцяному війську від польського «kwarta»-податок,за кошти якого наймалося військо Речі Посполитої часів виборних) королів,до часу створення ним гусар ської роти чисельністю в 100 коней. Протягом весни 1606 р. Ружинський перебу вав деякий час вдома й брав активну участь у сеймових засіданнях, під час роботи яких здобув серед шляхти  популярність.Більський сеймик із захватом включив до інструкції від 27 березня 1607 року своїм послам пункт з проханням до короля надати Ружинському якісь володіння на вічність в Україні, «або якоїсь суми грошей».1609 рік приніс Ружинському багато невдач.Не вдалася спроба позбавити Москву продовольства.Під час однієї із сутичок під Москвою 6 берез ня Ружинський був поранений стрілою, в результаті чого вже до кінця не зміг повністю одужати та завжди відчував біль під час руху.3 липня відбулася чергова велика битва під Москвою. В першій її фазі Ружинський здобув вислані перед ним гуляйгороди і відбив натиск аж під мури міста, проте кінна контратака на чолі з Шуйським змусила війська гетьмана до втечі за річку Ходинку. На додачу для оборони столиці поспішали дві армії: зі сходу–Шереметєва,а з півночі – шведські і московські війська під командуванням Михайла Скопіна-Шуйського. Проти цих армій Ружинський направив польські і московські підрозділи під командуванням Зборовського і князя Григорія Шаховського. Ці частини, підси лені надісланим однотисячним загоном Ружинського,дуже швидко стримали напад Скопіна, і  21 липня завдали поразки в битві під Твер’ю. Відчуваючи загро зу приближення армії Шуйського,Ружинський вирішив сконцентрувати всі свої сили під Москвою, біля Тушина. Проте Сапєга зігнорував наказ Ружинського і на власний розсуд вирішив не допустити до об’єднання військ Шуйського і присту пив до штурму Троїцько-Сергієвої лаври, яку безрезультатно штурмував без отримання підкріплення Ружинського.Частина війська на чолі із Сапєгою за порадою короля пішла до Самозванця в Калугу. Ружинський із Зборовським на чолі з 3,5 тис. військом перейшли на бік короля. Ці частини почали прикривати королівські війська під Смоленськом від армії Василія Шуйського. Але і тут спіткало Ружинського прикре розчарування. Сигізмунд ІІІ не мав ані грошей на оплату загонам Ружинського,ані підкріплення для них. В рядах армії Ружинсь кого  спалахували конфлікти. В Йосипівському монастирі під час одного з таких конфліктів,йдучи від збунтованого війська, князь спіткнувся на кам’яних схо дах і впав так невдало, що відкрилася його недавня рана. Невдовзі він і помер 8 квітня.Тіло Ружинського було доставлене до табору під Смоленсь ком, а жалобні промови були проголошені кількома відомими особами з королівського оточення,зокрема Криштофом Збаразьким і підканцлером Феліксом Криським. В них було підкреслено молодий вік, небувала відвага і мужність померлого,славилися його великі вчинки.Потім труна була приве зена до Києва і похована в Домініканському костьолі,починав як захисник православ»я ,а відійшов до Бога, як католик.